СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

План:

1. Зовнішня політика держави: функції, цілі й засоби.

2. Міжнародні відносини: поняття, суб’єкти, форми й принципи.

3. Сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин.

4. Геополітика.

 

Ключові поняття й терміни: зовнішня політика, дипломатія, міжнародні відносини, суб’єкти міжнародних відносин, глобальні проблеми, геополітика, геополітичний простір, географічний детермінізм, геостратегія, геостратегічний регіон.

 

Сучасна світова політика і міжнародні відносини становлять величезний інтерес для політичної науки. Проблеми походження націй, утворення міждержавних кордонів, формування й трансформації політичних режимів, створення різних політичних інститутів, політичних цінностей і моделей політичної поведінки безпосередньо пов’язані з торговельними, фінансовими, науковими, культурними та іншими зв’язками між державами, державними союзами, дипломатичними контактами і військовими конфліктами. Такий зв'язок стає тим більше очевидним у наші дні, у ситуації стрімкої глобалізації світу, коли практично всі країни міцно вплетені в розгалужену мережу різноманітних взаємодій, які визначають і характер виробництва, і його обсяги, і стандарти споживання, і, врешті, цінності та ідеали людей.

Розуміння політики як складного багатогранного явища допускає його аналіз не тільки на суспільному й особистісному рівнях, але й на рівні міжнародному. Пояснюється це тим, що сама природа політики характеризується взаємодією й протиборством різних інтересів і сил як усередині тієї або іншої країни, так і на міжнародній арені.

Розгляд політики на міжнародному рівні доцільно починати із з’ясування сутності зовнішньої політики держави.

 

1. Зовнішня політика – це діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства щодо здійснення своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики, її поширенням на відносини з іншими державами. Як і внутрішня політика, вона найтісніше пов’язана з пануючим економічним укладом, суспільним і державним устроєм суспільства й представляє їх на міжнародній арені. Зовнішня політика сполучає національні інтереси й цінності із загальнолюдськими інтересами й цінностями, особливо в питаннях безпеки, співробітництва, зміцнення миру, вирішення глобальних міжнародних проблем.

Формування зовнішньої політики відбувається в міру визрівання об’єктивних потреб даного суспільства або держави вступити в певні взаємини із зовнішнім світом, тобто з іншими державами.

Специфічні особливості зовнішньої політики:

- здійснюється на більш широкому просторовому й соціальному рівні, тому що характеризує взаємодію, щонайменше, із двома й більше країнами;

- її функціонування пов’язане не тільки з якоюсь конкретною формою влади, але й з широким спектром міжнародних норм і цінностей, створених людством у ході його тривалого еволюційно-революційного розвитку;

- у світі існує близько 200 різних держав з їх різноплановими інтересами й програмами, цілями й завданнями. Для налагодження взаємин з іншими державами потрібні не тільки скоординовані дії, але й певне коректування внутрішньої політики держави. Тим самим зовнішня політика раціоналізує внутрішню політику, нівелює її, приводячи у відповідність із міжнародними реаліями, закономірностями й критеріями функціонування світового співтовариства.

На формування й реалізацію зовнішньої політики держави впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори. Численність суб’єктивних факторів, що здійснюють вплив на зовнішню політику, можна розділити на три групи.

Перша група – це фактори внутрішнього соціального середовища:

· політична структура суспільства;

· структура державного апарату;

· економічний потенціал суспільства;

· демографічна структура суспільства та ін.

Друга група – фактори зовнішнього соціального середовища:

· характер і стан суміжного оточення (суспільно-політична обстановка в сусідніх державах);

· блокова приналежність;

· ступінь інтегрованості в систему міжнародних відносин;

· загальний стан і тенденції розвитку системи міжнародних відносин.

Третя група – геополітичні фактори:

· географічне положення країни;

· особливості території;

· природні ресурси.

Величезна територія, яку займає та або інша держава на планеті, є одним з найважливіших показників, які визначають місце країни в ієрархії міжнародних відносин, її політику на світовій арені й національні геополітичні інтереси.

Важливим елементом державної території є води, які діляться на внутрішні й територіальні. У багатьох випадках вони виконують роль геостратегічних ліній розвитку держави: по них проходять важливі транспортні комунікації, територіальні води забезпечують державі вихід до відкритого моря й світової системи морських комунікацій. Повітряний простір має важливе значення в аспекті транспортних комунікацій й оборони країни. Природні ресурси багато в чому визначають сировинний й енергетичний потенціал країни.

До суб’єктивних факторів, що впливають на зовнішню політику, відносять:

· особисті здібності політичних лідерів;

· якість підготовлених і підписаних зовнішньополітичних документів;

· суспільна думка й настрої в суспільстві з приводу основних проблем і напрямків зовнішньої політики.

При розробці зовнішньополітичного курсу держави потрібно врахування всієї сукупності названих факторів.

До найважливіших функцій зовнішньої політики держави відносяться:

1. Оборонна – протидія будь-яким проявам агресії з боку інших держав, захист прав й інтересів країни і її громадян за кодоном.

2. Представницько-інформаційна – має подвійне призначення: інформування свого уряду про становище й події в тій або іншій країні й інформування керівництва інших країн про політику своєї держави. Ця функція відіграє важливу роль у формуванні правильних уявлень про місце держави в розміщенні сил на міжнародній арені й дає можливість проведення реалістичної зовнішньої політики.

3. Переговорно-організаторська – спрямована на встановлення й зміцнення торгово-економічних, науково-технічних, культурних й інших зв’язків з різними державами.

У своїй зовнішньополітичній діяльності держави мають на меті такі основні цілі:

- захист державного суверенітету проти зовнішніх намірів і постійну турботу про безпеку країни;

- створення зовнішніх умов, сприятливих для економічного співробітництва, культурних зв’язків з іншими країнами, розвиток іноземних інвестицій, туризму та ін.;

- вплив на зовнішнє оточення, контроль за небажаними стосовно даної держави діями, їх нейтралізація;

- внесення свого вкладу в побудову стабільних міжнародних відносин, заснованих на фундаменті міжнародного права.

Зовнішньополітична діяльність по досягненню поставлених цілей реалізується різними засобами: політичними, економічними, військовими, інформаційно-пропагандистськими.

До політичних засобів відноситься, у першу чергу, дипломатія. Дипломатія – це офіційна діяльність держави у вигляді спеціальних інститутів, які діють за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, установлених міжнародним правом і мають конституційно-правовий характер. Залежно від історичного моменту завдання дипломатії здійснювалися: від обслуговування війни до перетворення її в систему засобів ведення переговорів і забезпечення мирних умов взаємодії держав.

Дипломатія здійснюється у вигляді переговорів, візитів, спеціальних конференцій і нарад, зустрічей, підготовки й висновків двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичної переписки, участь у роботі міжнародних організацій.

Основні дипломатичні функції: примус, переконання, урегулювання, досягнення угоди. Акценти і сучасній дипломатії зміщаються від методів примусу до мистецтва врегулювання й досягнення угоди.

Під економічними засобами зовнішньої політики розуміється використання економічного потенціалу даної країни для досягнення зовнішньополітичних цілей. Держава, що володіє сильною економікою, фінансовою міццю, займає міцне положення й на міжнародній арені. Навіть невеликі за територією держави, що володіють небагатими матеріальними й людськими ресурсами, можуть відігравати особливу роль на світовій арені, якщо в них розвинена економіка, яка базується на передових технологіях і здатна поширювати свої досягнення далеко за свої межі.

Діючими економічними засобами є ембарго, або навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позик, іншої економічної допомоги або відмова в її наданні.

До військових засобів зовнішньої політики прийнято залучати військову силу держави, що містить у собі армію, її чисельність й якість озброєння, моральний стан, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю.

Військові засоби можуть використовуватися як засоби прямого впливу, так і непрямого.

Прямий вплив – це війни, інтервенції, блокади. Довгий час війна розглядалася як проведення зовнішньої політики насильницькими методами й звичайний спосіб вирішення суперечностей між державами. Цілком законними для розширення території й збагачення держави вважали також анексію (насильницьке приєднання однією державою території іншої) і контрибуцію (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь держави переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підлегла питанням, пов’язаним з війною. Перед нею стояло завдання – забезпечити відповідні умови для ведення війни, сприяти найбільш ефективному використанню результатів війни (у випадку перемоги), домагатися найменших втрат у випадку поразки. Зміни, які відбулися у світі в середині ХХ ст., змусили світову громадськість визнати згубність розв’язання міжнародних конфліктів збройним насильницьким шляхом. Але, на жаль, і в ХХІ ст. ми є свідками вирішення конфліктів між державами військовими способами. У сучасному суспільствознавстві й публіцистиці зберігає вплив течія, яка як і раніше розглядає війну, включаючи ядерну, як допустимий засіб політики.

До непрямих військових засобів відноситься гонка озброєнь, яка включає випробування нових видів зброї, навчання, маневри, погрозу застосування сили.

До військових засобів зовнішньої політики варто віднести розвідку й шпигунство. Сьогодні тут застосовуються новітні досягнення науки й техніки – від багатотонних космічних кораблів до мікроапаратів.

Пропагандистські засоби містять у собі весь арсенал сучасних засобів масової інформації, пропаганди, агітації, які використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливих партнерів. За допомогою засобів масової інформації формується позитивний образ своєї держави, почуття симпатії до неї, а якщо буде потреба – антипатії й осуду стосовно інших держав. Часто пропагандистські засоби використовуються, щоб завуалювати ті або інші інтереси й наміри.

На основі зовнішньополітичної діяльності окремих держав складаються певні міжнародні відносини.

 

2. Міжнародні відносини представляють собою специфічний вид суспільних відносин. Міжнародні відносини – це сукупність політичних. Економічних, ідеологічних, правових, військових, культурних та інших зв’язків і взаємин між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Формування й розвиток міжнародних відносин відбувається під впливом ряду факторів:

· складної світової економічної й політичної ситуації;

· балансу воєнно-стратегічних сил;

· діяльності міжнародних організацій;

· впливу окремих держав на хід подій у світі;

· стану природного середовища та ін.

Пріоритетною особливістю міжнародних відносин є відсутність у них єдиного центрального ядра влади й управління. Вони будуються на принципах полі центризму й поліієрархії. Тому в міжнародних відносинах велику роль відіграють стихійні процеси й суб’єктивні фактори.

Головну роль у міжнародних відносинах відіграють міждержавні відносини. Але до суб’єктів міжнародних відносин поряд з державою відносяться також міжурядові й неурядові організації, політичні партії й рухи, соціальні групи й окремі особи.

Останніми десятиліттями позначилася об’єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Усе більш важливими їхніми суб’єктами стають міжнародні організації. Вони розподіляються на міждержавні чи міжурядові й неурядові.

Міждержавні організації є стабільними об’єднаннями держав, заснованими на договорах, мають певну компетенцію й постійні органи.

Складність міждержавних відносин у політичній сфері, потреба регулювати міжнародне життя призвели до створення неурядових організацій. Вони мають складнішу структуру, ніж державні. Такі організації можуть бути й суто неурядовими, а можуть мати змішаний характер, тобто включати й урядові структури, і громадські організації, і навіть індивідуальних членів.

Як суб’єкти міжнародних відносин міжнародні організації можуть вступати в міждержавні відносини від власного імені й у той же час від імені всіх держав, що входять до них. Число міжнародних організацій постійно зростає.

Міжнародні організації охоплюють різні аспекти міжнародних відносин. Вони створюються в економічних, політичних, культурних, національних галузях, мають певні особливості й специфіку.

Найбільш значну роль у системі міжнародних відносин відіграє Організація Об’єднаних Націй (ООН). Вона стала практично першим в історії механізмом широкої багатогранної взаємодії різних держав з метою підтримання миру й безпеки, сприяння економічному й соціальному прогресу всіх народів.

Створена в 1945 р. ООН перетворилася в невід’ємну частину міжнародної структури. Її членами є близько 200 держав і це свідчить про те, що вона практично досягла повної універсальності. Жодна велика подія у світі не залишається поза полем зору ООН.

Структура ООН складається із Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем, якого обирають кожні 5 років, Ради Безпеки, що нараховує 15 країн, і Генеральної Асамблеї, до складу якої входять всі країни – члени організації.

У рамках ООН об’єдналися організації, які органічно ввійшли до системи міжнародних відносин і як структури ООН, і як самостійні організації. До них відносяться:

· ВООЗ (Всесвітня Організація Охорони здоров’я);

· МАП (Міжнародна Асоціація Праці);

· МВФ (Міжнародний Валютний Фонд);

· ЮНЕСКО (Організація, що займається питаннями культури й науки);

· МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії);

· ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі й розвитку);

· Міжнародний суд.

Міжнародні урядові організації мають більше важелів впливу на міжнародну політику й окремі держави, ніж громадські організації, які діють, як правило, через формування міжнародної суспільної думки.

Міжнародні відносини виступають тим простором, на якому зіштовхуються й взаємодіють на різному рівні: глобальні, міжрегіональні, регіональні й двосторонні різні сили (державні, економічні, політичні, суспільні, інтелектуальні та ін.).

На глобальному рівні вирішуються проблеми, які стосуються всього людства. А одним із основних механізмів, за допомогою якого вирішуються такі проблеми, є діяльність ООН.

Міжрегіональний рівень – це міжнародні відносини між представниками різних регіонів, що мають спільні інтереси. Механізмом їхньої реалізації є різні міжнародні організації для підтримання миру й солідарності: Всесвітня Рада Миру (ВСМ), Пагоушський рух; релігійні організації: Всесвітня Рада Церков (ВРЦ), Християнська Мирна Конференція (ХМК); професійні організації: Міжнародна Організація Журналістів (МОЖ), Міжнародна Організація Кримінальної Поліції (ІНТЕРПОЛ); демографічні організації: Міжнародна Демократична Федерація Жінок (МДФЖ), Всесвітня Асоціація Молоді (ВАМ) та ін.

Регіональний рівень – це відносини в рамках одного регіону – Європа, близький Схід, Тихоокеанська зона й т.п. Суб’єктами таких відносин поряд з державними виступають і регіональні організації, такі, як Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Європейське Співтовариство (ЄС), Ліга арабських держав (ЛАД) і т.д.

Двосторонній (локальний) рівень – це взаємини між двома державами, наприклад: Україна – Німеччина, Україна – Індія й т.п.

Основними формами міжнародних відносин виступають співробітництво, суперництво й конфлікт.

Співробітництво реалізується за допомогою участі в діяльності різних міжнародних організаційних структур, укладенні двосторонніх і багатосторонніх договорів про дружбу й співробітництво. Найбільш перспективне співробітництво, яке адекватно відповідає геостратегічним інтересам суб’єктів міжнародних відносин, називається стратегічним партнерством.

Стратегічне партнерство допускає масштабні й взаємовигідні способи взаємодії у будь-яких сферах громадського життя. Одночасно необхідною умовою стратегічного партнерства є спільність поглядів і підходів до ключових проблем міжнародної політики, глобального й регіонального розвитку.

Суперництво має мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від розширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво властиве як країнам, що перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так й у відносинах конфронтації.

Конфлікти на міжнародному рівні виникають тоді, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох або декількох держав. Вони знаходять висвітлення в денонсації договорів, розриві дипломатичних відносин, економічній блокаді, провокуванні внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів і т.п.

Міжнародні відносини ґрунтуються на принципах: сили й права.

Принцип сили означає, що держава або група держав здатні нав’язувати іншим державам свої інтереси, розширювати свій вплив, використовуючи при цьому переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному або інтелектуальному розвитку. Цей принцип незалежно від зміни співвідношення в його структурі тих або інших елементів залишається найбільш важливим фактором геополітики. На сучасному етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої, власне кажучи, виміряється економічним, технологічним, інформаційним й інтелектуальним потенціалом.

Принцип права полягає в тому, що національна держава в міжнародних відносинах повинна опиратися не тільки на свою силу, але й дотримуватися норм міжнародного порядку.

Стабільний міжнародний порядок допускає оптимальне поєднання принципу права й принципу сили, або балансу сили. Баланс сил забезпечується здатністю держави або групи держав протистояти своїм супротивникам, їхнім агресивним намірам.

 

3. Сучасний етап міжнародних відносин характеризується стрімкістю змін, новими формами розподілу влади. Зруйнувалася стара система міжнародних відносин, що одержала назву біполярної – двополюсної. У ХХ ст. цю систему персоніфікували СРСР і США – дві наддержави, у руках яких після 1945 р. з’явилася ядерна зброя. Конфронтуючі системи вступили в період «холодної війни» і стримували розвиток одна одної шляхом нарощування своєї військової могутності. Увесь світ був поділений на сфери «життєвих інтересів» двох наддержав.

У 1991 р. період «холодної війни» був завершений, а з ним відійшла у минуле й двохполюсна модель міжнародних відносин. Іде процес будівництва нової системи міжнародних відносин. При цьому з’являються як нові тенденції в їхньому розвитку, так і більш рельєфно проступають ті, які діяли раніше.

До основних тенденцій у розвитку сучасних міжнародних відносин варто віднести:

1. Розосередження влади. Іде процес становлення мультиполярного (багатополюсного) миру. Сьогодні все більшу роль у міжнародному житті здобувають нові центри. Відбуваються інтеграційні процеси в Європі. У Південно-Східній Азії виникли нові постіндустріальні держави – так названі «Азійські тигри».

Серед політологів поки що немає єдиної думки про майбутнє системи міжнародних відносин. Одні схильні до думки про те, що в цей час відбувається формування системи колективного лідерства США, Західної Європи і Японії. Інші дослідники думають, що треба визнати США єдиним світовим лідером. Треті не виключають відродження біполярної системи, у якій місце СРСР в ідеологічному й військово-політичному протистоянні із США займе або Росія, або Китай.

2. Глобалізація міжнародних відносин полягає в інтернаціоналізації

економіки, розвитку єдиної системи світових зв’язків, зміни й ослаблення функцій національних держав, активізації діяльності транснаціональних недержавних утворень. На цій основі формується усе більш взаємозалежний і цілісний світ. взаємодії в ньому прийняли системний характер, коли не дуже серйозні зміни в одній частині світу неминуче відображаються в інших його частинах, незалежно від волі, намірів учасників таких процесів.

Глобалізація в різних аспектах торкнулася всіх регіонів світу, помістивши одних в центрі, інших – витиснувши на периферію. Внаслідок проникливості міждержавних кордонів виявилися «перевернутими» колишні уявлення про безпеку, конфлікти і їхнє врегулювання. Про співвідношення зовнішньої й внутрішньої політики, про дипломатію й про інші базові проблеми політичного розвитку країн, регіонів і світу цілому.

3. Наростання глобальних проблем і прагнення держав світу до спільного їх вирішення.

Саме поняття «глобальні проблеми сучасності» з’явилося в останній третині ХХ ст., коли після польотів у космос, випробувань атомної зброї, ряду природних катастроф, численних конфліктів стала очевидною загроза самого життя на Землі.

Усі глобальні проблеми, що стоять перед людством, умовно можна поділити на три великі групи: соціально-економічні, природноекономічні й соціально-політичні.

Соціально-економічні – відвернення ядерної війни; нормальне функціонування світового господарства; подолання відсталості слаборозвинених країн; міжнародний тероризм; регіональні військові конфлікти; припинення гонки озброєння.

Природноекономічні – екологічна; енергетична; продовольча; сировинна; світового океану; раціонального освоєння космосу.

Соціально-політичні – демографічна; міжнаціональних відносин; криза культури та моральності; урбанізація; охорона здоров’я; ліквідація голоду та епідемій.

4. Посилення поділу світу на два полюси – полюси миру, добробуту й демократії та полюси нестабільності, бідності, тиранії.

На полюсі миру, добробуту й демократії перебувають близько двох з половиною десятків держав – це країни Західної Європи, США, Канада, Японія, Австралія й Нова Зеландія. У них проживає 15% населення земної кулі, так званий «золотий мільярд». У цих країнах рівень життя рядового громадянина досить високий (від 10 до 30 тис. дол. щорічних прибутків), тривалість життя не менше 74 років. Такого добробуту країна може досягти тільки завдяки наявності високорозвиненої наукомісткої економіки.

На іншому полюсі перебувають багато держав Африки, Азії, Латинської Америки, країни, що утворилися в результаті розпаду СРСР. У цих країнах десятки мільйонів людей живуть за межею бідності.

5. Демократизація як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів. Вона спостерігається у всіх країнах незалежно від пануючого в них типу політичного режиму. Всесвітнє поширення отримує таке явище як прогресивна політизація мас, що постійно вимагає доступу до інформації, поліпшення свого матеріального добробуту та якості життя.

Досягнення постіндустріальної революції – супутниковий зв'язок і кабельне телебачення, телефакси й електронна пошта, глобальна мережа Інтернет, що робить можливим майже миттєве поширення й одержання необхідної інформації з усіх питань, які цікавлять людину, – стали ознаками повсякденного життя людей не тільки в економічно найбільш розвинених державах, але одержують значне поширення у всьому світі. Швидкими темпами розширюється склад і різноманіття політичних акторів. У результаті розробка й реалізація зовнішньополітичних установок припиняють бути часткою вузької групи людей спеціального державного відомства. Зовнішньополітичні проблеми стають надбанням сукупності найрізноманітніших інститутів як урядових, так і неофіційного характеру.

 

4. Сучасний світ стрімко змінюється, змінюються й політичні системи, й розстановка політичних сил на міжнародній арені. Останнє десятиліття ХХ ст. ознаменувалося серйозними політичними подіями: розпадом Радянського Союзу, об’єднанням Німеччини та «парадом суверенітетів» – появою низки незалежних держав у Східній Європі, ліквідацією воєнно-політичного блоку країн-учасниць Варшавського договору та переорієнтацією цілей Північноатлантичного Альянсу. Із закінченням «холодної війни» світ, що тривалий час сприймався як двополюсний, став втрачати звичайні обриси. На політичну арену прагнуть вийти нові «гравці» – могутні держави й новостворені державні утворення, укладаються нові союзи та альянси.

Події, що відбуваються на міжнародній арені, не залишаються без уваги політичної науки. Вивченням проблем світового співтовариства, пов’язаних із пошуком і здійсненням політичної стратегії на глобальному та регіональному рівнях, займається спеціальна галузь політичного знання – геополітика.

Під геополітикою у політичні науці розуміється концепція, що виходить із визнання залежності політичних процесів від територіально-просторового розташування держав, вона вивчає вплив географічних факторів (географічних границь, клімату, розміру території, кількості населення, наявності природних ресурсів та ін.) на стан і еволюцію економічної, політичної та соціальної системи суспільства.

Становлення геополітики як самостійної області знання пов’язується з роботами таких авторів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., як Р. Челлен, Х. Маккіндер, К. Хаусхоффер, А. Мехен, Н. Спікмен, К. Шміт та ін.

Так, видатний шведський вчений Р. Челлен вперше вводить у науковий обіг термін «геополітика» та розробляє основні принципи і категорії нового напрямку наукового знання. Згідно з Челленом, геополітика визначається як наука про державу як географічний організм, втілений у простір.

До середини ХХ ст. геополітика остаточно оформлюється як самостійна область політичної науки зі своїм предметом дослідження та категоріальним апаратом. До основних понять і категорій, що використовуються в геополітичних дослідженнях, можна віднести такі, як геостратегія (основні напрямки діяльності держав), геостратегічні лінії (порядок просторової організації основних політичних сил), геостратегічні регіони (зони контролю і впливу регіональноутворюючих держав), геополітичні регіони (зони стійких політичних, економічних і культурних зв’язків між державами) та ін., що дозволяють в цілому відтворити модель світового геополітичного простору:

· Геостратегічний регіон

· Геополітичний регіон

· Державна територія

· Світовий геополітичний простір (суша, водний простір, надра).

Розширюючи дану структуру геополітичного простору, З. Бжезінський виділяє також геостратегічні дійові особи та геополітичні центри. Активними геостратегічними особами є, за З. Бжеєінським, держави, що мають здатність та національну волю до здійснення влади або надання впливу за межами власних кордонів, спроможність змінити існуючу розстановку сил у геостратегічному регіоні. Геополітичні центри – це держави, чиє значення випливає не з їх сили та мотивації, а, швидше, з їх важливого місцерозташування. Найчастіше геополітичні центри зумовлюються географічним положенням, що надає їм особливу можливість контролю доступу до важливих районів, або можливість відмови геополітичним дійовим особам в одержанні ресурсів. У деяких випадках геополітичний центр може виступати свого роду щитом для держави або навіть регіону, що має життєво важливе значення на геополітичній арені.

Аналізуючи євразійський геополітичний простір, З. Бжезінський виділяє п’ять ключових геостратегічних дійових осіб – Францію, Німеччину, Росію, Китай та Індію (у той час, як такі потужні держави, як Великобританія, Японія та Індонезія до цієї категорії суб’єктів геополітики не входять), а також п’ять геополітичних центрів – Україну, Азербайджан, Південну Корею, Туреччину, Іран (хоча Туреччина та Іран можуть виступати і як геостратегічні активні дійові особи в межах своїх регіонів). Інші – середні за своїми масштабами – європейські держави, більшість із яких є членами НАТО і/чи Європейського Союзу, або підкоряються провідній ролі США, або вибудовуються за ключовими геополітичними дійовими особами Європи – Францією та Німеччиною.

До найбільш відомих сучасних вчених, що представляють різні геополітичні теорії й школи, можна віднести С. Хантінгтона, З. Бжезінського, Ф. Фукуяму, М. Каплана, Ж. Тіріара та ін.

Серед найбільш впливових наукових напрямків у західній геополітичній думці кінця ХХ – початку ХХІ ст. виділяють неомондіалізм та неоатлантизм.

Геополітична концепція неомондіалізму в сучасній політичній науці формується на основі ідеї конвергенції (наближатися, сходитися), одним із авторів якої був американський вчений російського походження П. Сорокін.

Ставши однією з основних концепцій західної соціології та політології ХХ ст., теорія конвергенції (глобальної інтеграції) вбачала в розвитку цивілізації неминучу тенденцію до зближення різних соціальних систем (наприклад, соціалізму і капіталізму), з наступним об’єднанням їхніх позитивних якостей.

Із закінченням «холодної війни» розстановка сил на світовій арені кардинально змінилася, а необхідність по-новому осмислити сформовану геополітичну ситуацію призвела до формування неомондіалістської теорії. Її виникнення пов’язується з відомою роботою американського вченого-футуролога Ф. Фукуями «Кінець історії та остання людина». Фукуяма, прагнучи спрогнозувати характер і напрямок сучасного світового політичного процесу, мондіаластській моделі конвергенції соціалізму та капіталізму (лібералізму і комунізму) протиставляє модель повного домінування ліберальних (західних) цінностей, реалізація якої й призведе, зрештою, до «кінця історії» – закінчення періоду політичного та ідеологічного протистояння, створення глобальної ліберально-демократичної цивілізації.

Протилежна точка зору на характер саморозвитку світового політичного процесу після закінчення «холодної війни» представлена в рамках неоатлантичної концепції в роботі «Зіткнення цивілізацій», провідного американського політолога, директора Інститут стратегічних досліджень при Гарвардському університеті С. Хантінгтона. У своїй роботі, вчений стверджує, що домінування західної ідеології в сучасному світі насправді виявляється ілюзією. Катастрофа комунізму, а також процеси модернізації автократичних політичних систем зовсім не означають, що все людство сприйняло та засвоїло систему західних (ліберальних) цінностей. Хантінгтон відзначає, що вперше в історії людства глобальна політика стала й багатополюсною, й поліцивілізаційною. І хоча основними гравцями на молі світової політики залишаються національні держави, у новому світовому порядку глобальна політика постає перед нами саме як політика цивілізацій.

Поряд із Західною цивілізацією, що поєднує культуру Північної Америки й Західної Європи, вчений виділяє ще вісім цивілізацій: слов`яно-православну, буддистську, японську, ісламську, індуську, латиноамериканську, африканську та сінську.

Хантінгтон вказує на зміщення балансу впливу між існуючими цивілізаціями, що проявляється у зниженні загальносвітового впливу Західної цивілізації: зростає військова та економічна міць азійських цивілізацій, не-західні цивілізації підтверджують цінність своїх культур, а поширення західних ідеалів і норм не призводять ані до вимкнення загальної цивілізації, ані до вестернізації незахідних суспільств.

Хантінгон відзначає, що у світі після «холодної війни» найбільш важливими відмінностями між людьми виступають вже не ідеологічні, політичні або економічні, а власне культурні розходження. Таким чином, на думку вченого, у новому світовому порядку лінії «культурних розламів» – границь між цивілізаціями – стають тими найважливішими границями, уздовж яких і можливе виникнення основних конфліктів у глобальній політиці, які Хантінгтон називає «зіткнення цивілізацій».

 

Висновки:

1. Для аналізу сучасних світових політичних процесів використовуються такі терміни, як «світова політика» – діяльність, взаємодія держав, міждержавних об’єднань і міжнародних організацій на світовій арені; «міжнародні відносини» – система реальних зв’язків між суб’єктами світової політики; «міжнародна політика», що використовується для позначення взаємодії головних учасників політичного процесу – держав; «зовнішня політика», під якою розуміється практичне втілення державою основних принципів міжнародної політики.

2. Сучасна світова політика характеризується взаємопроникненням зовнішньої та внутрішньої політики окремих держав, усвідомленням зростаючої взаємозалежності інтересів різних країн. Найпоширенішим механізмом узгодження міждержавних інтересів виступає інститут дипломатії.

3. Одним із ключових понять, що використовується при вивченні сучасних міжнародних відносин, виступає системність, що визначає характер взаємин між державами, які характеризуються стабільністю та взаємозалежністю. Відносини між елементами системи будуються на основі співробітництва – суперництва – нейтралітету.

4. До основних принципів міжнародного права відносять: принцип мирного співіснування; принцип суверенної рівності держав; принцип непорушності кордонів та територіальної цілісності держав; принцип мирного врегулювання конфліктів; принцип поваги прав людини.

5. Під геополітикою розуміється концепція, що виходить із визнання залежності політичних процесів від територіально-просторового розташування держав, вивчає вплив географічних факторів на стан і еволюцію економічної, політичної та соціальної системи.

6. До основних категорій геополітики відносять: геостратегію, геостратегічні лінії, геостратегічні регіони, геополітичні регіони та ін., що дозволяють в цілому відтворити модель світового геополітичного простору.

7. Новий світовий порядок, що формується на початку ХХІ ст., характеризується такими основними рисами, як багато полюсність та поліцивізаційність.

 

Контрольні питання та завдання для самоконтролю:

1. Які специфічні особливості зовнішньої політики держави?

2. Охарактеризуйте об’єктивні й суб’єктивні фактори, що впливають на зовнішню політику держави.

3. Які цілі переслідує зовнішньополітична діяльність держави?

4. Які основні суб’єкти міжнародних політичних відносин?

5. Спробуйте визначити пріоритетні напрямки зовнішньополітичної діяльності України.

 

Дайте відповідь на тестові завдання:

1. Який з названих факторів, що впливають на зовнішню політику держави, відноситься до групи факторів внутрішнього соціального середовища?

А) особливості території

Б) природні ресурси

В) структура державного апарату

Г) блокова приналежність

2. До яких засобів зовнішньої політик