Проте, все ж таки, не дивлячись на це, (DN) модель пояснення викликає певні зауваження, які випливають з наступних міркувань.

Так, слід пам’ятати, що автори цієї моделі пояснення – Поппер, Гемпель та Оппенгейм – за своїм основним науковим фахом – логіки. А в ті часи, коли модель створювалася, логіка, як відомо, була зайнята переважно дослідженнями структури результатів якихось пізнавальних процесів, але не структури самих цих процесів безпосередньо. З самого існування цього факту несамохіть напрошується висновок, про те, що у самому поясненні необхідно чітко розрізнювати два об’єкти можливого дослідження:

1. Пояснення як результату пізнавальної процедури – статика;

Пояснення як процес тієї ж процедури – динаміка.

Філософи ж роблять логічний аналіз безпосередньо статичного боку пояснення, ними досліджується результат пояснювальної процедури, статика. Відповідно, залишається осторонь філософського аналізу сфера змістовного міркування, коли в пошуках пояснюючого закону думка рухається начеб то у зворотному напрямку. На що, свого часу, звертає увагу Є.П.Нікітин, зосереджуючись на процесуальному аспекті пояснення і критикуючи (DN) модель пояснення саме з його динамічних позицій [4]. – Власне пошук експланансу, на нашу думку, і є найбільш цікавим з методологічної точки зору. Крім того, щодо самого твердження про дедуктивну природу пояснення, то воно слушне лише по відношенню до статики пояснення, але цього не можна стверджувати щодо його динамічної форми буття. У зв’язку з цим, стосовно форм існування пояснення, слід завважити, що процедура пояснення – не обов’язково існує тільки у вигляді підведення під закон (під універсальне твердження), але це також і пошук як такий. На цій підставі виокремлюється самостійна категорія так званих пошукових пояснень [7, с.39-47].

Такі логіко-критичні конструктивні висновки стосовно природи пояснення, на наш погляд, стали можливими внаслідок двох обставин: 1) розмежування статичного і динамічного аспекту пояснення (подальші дослідження нам засвідчать, чи змішували їх класики, можливо філософи просто абстрагувалися від процесуальності, зосереджуючись виключно на його логічній формі); 2) фокусуванні дослідницької думки на динамічному аспекті пояснення, а саме – на пояснюванні.

Тепер зосередимося на логіко-методологічній ситуації у якій діяли класики, створюючи класичну модель (DN) пояснення. Це дозволить отримати інструмент за допомогою якого у нас з’явиться можливість чіткої дистинкції між динамічним та статичним аспектами пояснення, обабіч цього це дасть нам остаточні і вичерпні знання щодо коректності критичних зауважень на адресу філософів-класиків.

Відомо, що праці класиків філософії науки писалися переважно англійською мовою. В англійській мові дієслово «to explain» – перекладається як «пояснювати»; від нього походить і іменник «explanation» – «пояснення». Цей іменник, в залежності від контексту має подвійне значення: 1) твердження, положення (statement), яке пояснює, – тобто пояснення як результат (статика); 2) як акт, або процес пояснення, – зрозуміло, що тут вже йдеться за пояснення як процес (динаміка) [8 та 9 сл. «explanation»].

Таким чином за пріоритетним значенням (в усіх словниках переклад слова надається згідно його пріоритетного значення) «explanation» означає пояснення як статику (і це домінантне, – головне його значення). Але ж тоді, коли треба підкреслити саме процесуальність (пояснення), – зробити наголос на його динамічній формі, тоді цей іменник вживається у формі герундія (the gerund) [19, с.159]. У такому випадку маємо не «explanation» – це ж статика, – а «explaining» і це вже – динаміка [там само: 8,9]. Отже, як бачимо, в англійській мові існує досить чітка, не тільки контекстуальна, а й навіть граматична, дистинкція між поясненням як результатом і поясненням як процесом. – Але на той час логіки цим не цікавилися, зосереджуючи зусилля лише на дослідженні структур результатів пізнання. – Примітно, що простежується така дистинкція і в інших мовах, на приклад – у грецькій, де знаходимо: объяснение має два еквіваленти-значення: εξήγ||ηση та εξήγήσεις: εξήγ||ηση – 1) объяснение, разъяснение; 2) δίνω εξήγήσεις – давать объяснение [11, с.124], – тобто тут пояснення як положення, як результат. А ερμηνεία – 1) толкование, трактовка; 2) исполнение (роли, песни и т.п.) от ερμηνεύω – 1) толковать, трактовать; 2) исполнять (роль, песню и Т.П.), – тут цілком зрозуміло, що пояснення має смисл виключно процесу.

Таке ж саме відмежування статичної форми від динамічної знаходимо і у матерній російській – болгарській мові де: «объяснение с1. действие (курсив М.Т.) обясня′ване; 2. не действие (курсив М.Т.) обясне′ние, – в любви и т.д.» [12, с.565]. Є таке розрізнення і в нашій українській мові, де також статичні і динамічні форми отримують чіткого розмежування. Так, «пояснення» як результат – так і буде, але коли ми акцентуємося на динаміці, виокремлюючи саме процесуальність, тоді вживаємо слово «пояснювання» [13, с.286-287]. В такому випадку бачимо, що в українській мові, як і в інших, немає труднощів із визначенням змістовного, семантичного контексту: йдеться про результат – говоримо «пояснення», а фокусуємося на процесі – тоді кажемо «пояснювання».

В російській мові відсутня зазначена граматична дистинкція, – в одному слові змішується як динамічний так і статичний контекст – «объяснение»: 1) процесс действия по глаголу объяснить, объяснять, объясниться, объясняться. 2) результат такого процесса; причина, разъясняющая что-либо [8 «объяснение»]. Коментарі зайві, одне й те ж слово, в залежності від контексту, набуває вжитку у різних значеннях. У логічному словнику А.А. Івіна перед нами класичне розуміння пояснення як положення (statement), як результату певного виду пізнавальної діяльності, що саме (статику пояснення) й досліджували раніше згадані класики філософії науки – Поппер, Гемпель, Оппенгейм [14, с.241-243]. Звідусіль, із лінгво-семантичної невизначеності, цілком природним є той факт, що культурологічний напрям тяжіє до протилежного змісту пояснення. Читаємо: «Объяснение – познавательно-аналитическая процедура» … яка щільно пов’язана із процедурою розуміння, які – «Выступая как универсальные интеллектуальные операции процессов (курсив М.Т.) познания они их взаимоопределяют и дополняют. Обе процедуры в разных формах и с неодинаковой частотой используются в процессах познания как в естественнонаучных, так и в гуманитарных науках» [див. 15]. – Тобто, культурологічну думку більше цікавить власне не стільки «пояснення» скільки «пояснювання». – Це означає, що російська мова, на лінгвістичному рівні не диференціює, не розрізнює результат від процесу «пояснення» від «пояснювання». Порівняй: рос: «возмущение Урана» (два в одному) і процес і результат; укр.: «збурення Урану» – результат, «збурювання Урану» – процес; рос.: «пайка» – знову – два в одному; укр.: «лютовання» – результат, «лютування» – процес і т.д. Тому постає нагальна необхідність особливого чіткого розмежування процесу і його результату для російськомовної публіки. Але справа не тільки в цьому, а ще й у тому, що праці науковців – Поппера, Гемпеля та Оппенгейма – з (DN) моделі пояснення спричинюють виникнення численного критичного матеріалу на свою адресу. Наприклад Нікітін її відверто критикує (DN) модель, вказуючи, зокрема, на відсутність дедуктивної структури цього пояснення, на якій, як відомо, наполягали філософи [4]. А Нікіфоров, також здвигаючи акцент на змістовне міркування, визначає свій «недолік» (DN) пояснення, вказуючи, що ця модель ідеально підходить для пояснення природних подій та фактів, але вона мало придатна для наук, які мають справу із поясненням людських дій. У якості більш релевантного виду пояснення і демонстрації принципової можливості альтернативних видів пояснення, він наводить так званий «раціональний» вид пояснення. Який, у свою чергу, запропонував Вільям Дрей (Dray), теж критикуючи (DN) модель, і зміст його критики полягає в тому, що при поясненні вчинку деякої історичної особистості історик намагається розкрити ті мотиви, якими керувався діючий суб’єкт і показати, що у світлі цих мотивів учинок був розумний (раціональний) [16]. – Дійсно, цей вид пояснення більше підходить для суспільствознавчих дисциплін, але уразливість його полягає у розпливчастих стандартах раціональності. – В етногеографічному і часовому (історико-культурному) вимірі відповіді на таку категорію питань: «що таке істина?» або «що є добрим, а що поганим?» і т.п. під час дуже сильно розбігаються; соціокультурні стандарти не є такими сталими та універсальними як, скажімо, наукові. Тому після такої критики «раціонального» пояснення Нікіфоров подає його модифікований вид – «інтенціональне», або «телеологічне» пояснення. Сенс інтенціонального пояснення – розкрити «інтенцію суб’єкта, – його прагнення досягти цілі та усвідомлення ним засобів досягнення цієї цілі» [там само]. Знаряддям такого виду пояснення слугує, так званий практичний силогізм, який має наступний вигляд:

«Агент А бажає відкрити вікно.

Він усвідомлює, що для цього йому необхідно виконати певні дії.

Тому, агент А виконує таку дію» [там само].

І так далі, – критичний матеріал дедуктивно-номологічної моделі пояснення невпинно, як снігова куля, зростає. У контексті такої критики філософи-класики виглядають, м’яко кажучи, щось незрозуміло. Відтак може скластися враження, що вони (нічого?!) не знали про інший – динамічний аспект пояснення. – Чи так це на справді? – Ми відкидаємо думку, що згадані філософи-науковці (нічого) не знали про подвійну природу пояснення. І стверджуємо, що вона їм була відомою, але вони свідомо і цілеспрямовано абстрагувалися від процесуального боку пояснення, сконцентрувавшись виключно на його статиці. Такий висновок, на нашу думку, випливає з того, що англійське «explanation» від лат. «explanatio», яке безпосередньо вживали філософи у своїх працях, при подвійному його тлумаченні, у словниках, розподіляє своє змістовне навантаження таким чином, що в першу чергу воно означає саме результат, статичну форму. – «Пояснення» – 1) а) пояснение, разъяснение (факт, довод) [8] – «lucid, rational, simple explanation» – «понятное, логичное, простое объяснение» – і це головне його значення; а вже у другу чергу – «б) объяснение – процесс – курсив М.Т., – в ходе которого даются пояснения» [там само, «explanation»] – як пояснювання, як акт, подія. Але коли треба підкреслити саме процес пояснення, то це, окрім герундія, також адекватним чином в англійській мові робиться за допомогою слова «explication» від лат. «explicatio». Це слово, у свою чергу, на відміну від «explanation» більшу частину свого змістовного навантаження розподіляє саме на процесуальний бік свого значення. Читаємо: explication 1) the act or process of explicating (виділено М.Т.); 2)…; 3)…. [8, En-En, En-Uk, En-Ru] (зазирніть у будь-який відповідний словник); або візьмемо оригінальний аналог цього слова з латини: «explicatio» – 1. Розкручування, розмотування (rudentis); витлумачення (naturae); виклад, пояснення (famularum); філос.. розгортання (бога), розвиток; 3)… [17, с.245]. Тобто «explication», в першу чергу, – «пояснювання» і це його головне, пріоритетне, процесуальне, значення, а «пояснення» – підпорядковане, другорядне. – Неможливо припустити, щоб філософи не знали цих особливостей своєї мови. Отже, якщо би йшлося про процес пояснення, тоді, скоріш за все, що було б вжито не «експлананс» та «експланандум», а – «експліканс» та «експлікандум». Але ж все було зроблено саме навпаки, що означає, що автори дедуктивно-номологічної моделі пояснення аналізували саме логіку пояснення, – його статичний бік, свідомо абстрагуючись від динаміки. На наш погляд, у статиці пояснення, вони зробили абсолютно вичерпне дослідження. У світлі цього стає зрозумілим, що критичні зауваження (наприклад Є.Нікітіна та інших дослідників) на адресу дедуктивно-номологічної концепції пояснення не зовсім коректні, оскільки вони здійснюється з процедурного (динамічно-процесуального) куту зору, тобто з позицій пояснювання.

Під час дослідження будь-якого предмету науковцю слід враховувати, а отже і розрізнювати, дві ситуації, які в залежності від його вибору відповідним чином скеровують його діяльність. Йому треба зважати на те, що предмет його дослідження, перш ніж постати перед ним у тому вигляді у якому він його сприймає, пройшов певний шлях розвитку до саме цього спостережуваного емпіричного становища; і те що цей шлях розвитку, на момент, дослідження цієї речі закінчено. Людська увага створена таким чином, що вона в змозі концентруватись лише на чомусь одному. Відтак, інші речі, які хоча й знаходяться поруч, залишаються поза її, уваги, дії. – Таке когнітивне явище називається абстрагуванням. – Таким чином, у дослідженні будь-якого об’єкту (немає різниці: чи це річ яку ми сприймаємо, уявляємо або міркуємо) необхідно розрізнювати динамічний аспект цієї речі, тобто історію її утворення (структуру процесу) та статичний бік, коли ця річ презентується перед нами як результат цього утворення (структуру результату). Відтак, коли ми досліджуємо пояснення вкрай важливо враховувати цю особливість будь-якого об’єкта мати як статичну так і динамічну структуру, отже – розмежовувати в поясненні його динаміку і статику. Знаменно, що особливість речей мати подвійну – динамічну і статичну – природу належним чином віддзеркалюється, як було показано, у природній мові. Таким чином, під тиском зазначеної методологічної необхідності і подальшої конкретизації, у нас з’являється два різних предмета дослідження: «пояснення» і «пояснювання».

Тепер, щодо логічних структуру пояснення і пояснювання. Пояснення, як це дослідили класики філософії, без сумніву має структуру дедуктивного умовисновку, оскільки, дійсно, у поясненні як результаті пізнавальної процедури, думка рухається від закону – загально-універсального твердження, до одиничного, часткового. Але саме пояснювання – не пояснення – до дедукування має вельми віддалене відношення (радше – не має ніякого відношення). Оскільки воно відбувається у протилежному напрямі. Під час пояснювання (або пошуку експланансу), знову таки, не пояснення, думка рухається не від закону – загально-універсального твердження, до одиничного, часткового, а скоріше навпаки. – В пошуках генерального твердження-закону, тобто всупереч дедуктивному напрямку руху тієї ж самої думки, хоча і у залізних «лещатах» дедукції: від загального – до часткового. Але ця теза працює за умови невідомого, невизначеного експланансу. Такі пояснення О.І. Афанасьєв називає пошуковими, на відміну від демонстративних, коли маємо визначений експлананс або пояснення відбувається в межах парадигми [7]. Хоча, слід відзначити, що у деяких випадках твердження про дедуктивну структуру пояснення слушне не тільки по відношенню до пояснення, статики, але – і по відношенню до пояснювання. Скажімо за демонстраційних пояснюваннях, коли експлананс (або експліканс) вже відомий або фігурує як парадигма і вигадувати новий немає сенсу, – наприклад коли щось пояснюється студентам. Або, якщо йдеться про науку, бувають випадки коли треба лише встановити логічний зв'язок між експланансом та експланандумом за визначеного наперед експланансу (закони Ньютона) та початкові умови (припущення про невідому планету, яка викликає збурення Урану). Відомо, що приблизно таким чином було пояснено збурення Урану у ХІХ ст..

Підсумуємо: оскільки пояснення складається із статичного і динамічного аспекту, а класики аналізували саме його статичний бік, зробивши вичерпне його дослідження, натомість динамічна структура пояснення залишається ще досі своєрідною «terra incognito»; крім того, як бачимо, філософи, створюючи (DN) пояснення абстрагувалися від його динаміки, досліджуючи лише його статику, відтак критика класичної моделі пояснення є певною мірою некоректною оскільки стосується саме динаміки від чого, як ми бачили, абстрагувалися філософи. Критичні зауваження здебільшого вказують не на недоліки дедуктивно-номологічної моделі пояснення, а на недослідженість саме динамічної сфери цієї пізнавальної процедури. Таким чином методологічна потреба розрізнювати пояснювання і пояснення актуалізується як ніколи.