Студопедия — Summary. Budz H. Search of Truth in Ancient Philosophy as Basis of Formation of Classical Paradigm of Cognition
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Summary. Budz H. Search of Truth in Ancient Philosophy as Basis of Formation of Classical Paradigm of Cognition






Budz H. Search of Truth in Ancient Philosophy as Basis of Formation of Classical Paradigm of Cognition. In the article the features of forming of classic philosophy and science are investigated in the context of raising of problem of truth in ancient philosophy. It will be that statement of a question about truth in ancient philosophy directly related to the problems of substance. Ancient philosophy mortgages basis for a classic cognitive paradigm, which is based on the ideas of the system, rationalism, authenticity of truth and possibility of her cognition. Keywords: truth, ancient philosophy, classic paradigm, rationalism, methodology, post-modernism, substance.


УДК 168.5

© Ігор Тенус

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

РЕНЕСАНСНА ФІЛОСОФІЯ НАУКИ:

ВІД МЕХАНІЧНИХ МИСТЕЦТВ ДО ТЕОРЕТИЧНОЇ МЕХАНІКИ

 

Висвітлено ренесансний відтинок процесу формування експериментального природознавства через аналіз думок, що були висловлені у галузі теорії науки провідними представниками низки тогочасних орієнтованих на вивчення природи ідейних рухів.

Ключові слова: теологія, філософія, вільні мистецтва, математика, механічні мистецтва, теоретична механіка.

Актуальність. Доки роль природничої науки у житті суспільства буде настільки значною як зараз, доти, здається, не вичерпаним ще довго залишатиметься пропонований дослідником перелік перших причин та супутніх обставин, що привели до її виникнення. Проблема витоків сучасного природознавства неодноразово порушувалася та всебічно вивчалася в межах історії філософії, історії науки, історії культури в галузі філософії науки тощо. Зокрема, з числа великої кількості науковців, що нею займалися, особливо слід відзначити вклад Л.Трондайка, Т.Куна, А.Койре, М.Гуковського, Б.Кузнєцова, П.Гайденко. Беручи до уваги доробок кожного, метою пропонованої статті є простежити шляхи генезису експериментальної науки у контексті лише тих змін, які зазнала традиційна середньовічна система організації знання за підсумками теоретичних зусиль, задіяних свого часу природознавцями Відродження. Відтак, у цьому зв’язку об’єкт вивчення статті становить ренесансна філософська думка в чотирьох виразно природничо орієнтованих її напрямках. Натомість, його предмет – окремі ідеї провідних представників цих напрямків у їх щонайтіснішому стосунку до філософії науки та усталеного схоластичного уявлення про систему наукового знання.

Історію середньовічної науки цілком можна звести до історії розв’язання суперечки поміж спонукаючої до релігійних звершень вірою та схиляючого до наукового пошуку розумом. Проте, це насправді лише одна і найбільш очевидна лінія розлому з як мінімум двох, які були їй притаманні. Інша, менш помітна та від того не менш глибока пролягала поміж розумом, втіленим у природній теології разом з дисциплінами вільними, та виробничою практикою, представленою зазвичай рідко згадуваними дисциплінами технічними. Очевидно вперше про існування septem artes mechanicae (семи механічних мистецтв) за аналогією до septem artes liberales (семи вільних мистецтв у складі, як відомо, гуманітарного циклу дисциплін trivium та математичного quadrivium) говорить І.Скот Еріугена. Хоча, зрештою, у різних комбінаціях цей різновид знання у той час включав принаймні десять напрямків продуктивної діяльності: ткацтво, рільництво, архітектуру, полювання, торгівлю, куховарство, металургію, мореплавство, медицину, лицедійство. Зазначені мистецтва прикладні та потребують від людини не так інтелектуальних, як певних фізичних зусиль, а, отже, вони за традицією об’єкт стриманого, інколи зневажливого ставлення з боку загалом не схильних до подібного компромісу споглядальних різновидів занять. Середні віки, як і античність, свято вірять у самодостатність і самоцінність теоретичного мислення, тож ревно оберігають його чистоту від знання, спрямованого на отримання вигоди та корисний результат. У підсумку, якщо між одухотвореною теологією та людинонатхненою філософією і були тоді суттєві розбіжності, які схоласти бодай намагалися подолати. То між тією ж таки філософією з її виключно спекулятивним характером, позбавленим будь-якого зв’язку з практикою, з одного боку, та механічними мистецтвами, які лише нею і живилися, з іншого, була просто прірва.

Отож, впродовж тривалого часу існувала проблема відірваності теорії від практики, відстороненого умогляду від конкретної дії, розв’язати яку все ж видавалося можливим. Задля цього за словами М.Гуковського лише: “Потрібно було зібрати воєдино все цінне із відписаної попередніми культурами спадщини,... підвести під всю цю побудову нове підгрунтя,... з тим щоб із старої механіки вийшла нова механіка” [4, ч.1, р-д.2, § 5]. Можна сказати, що жодна інша культурна система не прислужилася більше у справі подолання в рамках західної інтелектуальної традиції цієї проблеми більше аніж Відродження. Процес її подолання з обов’язковим дедалі послідовнішим дистанціюванням від освячених божественним авторитетом істин був водночас процесом формування нової науки, у якому можна виділити кілька характерних форм. Перша з них пов’язана із філософією науки так званих олександристів, або ж прихильників світоглядної позиції пізньоантичного коментатора Аристотеля Олександра Афродизійського.

Найзначнішою постаттю в когорті близьких, проте не тотожних падуанським аверроїстам ренесансних учнів Афродизійця був П.Помпонацці. Увесь пафос його наукової творчості зводиться до прагнення дошукатися відповіді на деякі складні для тогочасної науки питання неодмінно лише засобами логіко-категорійного апарату діалектики поза будь-яким впливом з боку церковних догм. Можна не сумніватися, позиція ренесансного олександриста у намаганні розмежувати два різновиди дискурсу вельми категорична, підтвердженням чого слугують наступні слова Е.Кассірера: “За усього того, що Помпонацці визнає догматичне визначення церковного вчення,..., все ж відчувається, особливо у порівняні з подібними проявами релігійної лояльності в оккамізмі, наскільки центр ваги змістився в нього в сторону розуму” [5, с.94]. Отож, доречним є припустити, відмежовуючи науку від теології Помпонацці, не в приклад численним своїм попередникам, ставить її на незрівнянно вищий щабель, і на це, вочевидь, має вагому причину. Криється вона у його баченні змісту знання, згідно з яким, нібито, “всі люди повинні... бути причетні до трьох видів розуму, а саме: споглядального, діяльного та практичного” [9, с.96]. Перший, якнайповніше втілює себе у метафізиці, котра вивчає “перші начала”, однак разом з тим він також актуальний при вивченні природних речей, або фізики, “оскільки вони підлягають відчуттям, які перші зіштовхуються з розумом” [9, с.97]. Другий, без сумніву, має стосунок до питань моралі на зразок “розмежування добра і зла” [9, с.97], тоді як третій – практичний розум – до деякого давно забутого схоластами прикладного ремесла. Зауважимо, звичайна згадка про практичний розум Помпонацці зовсім не задовольняє. Він понад те намагається його охарактеризувати нечуваними до цього епітетами на зразок того, що “жодна людина не може без нього існувати. Бо без механічних мистецтв та всього потрібного для життя людина обійтися [просто] не може” [9, с.97]. Тобто, ренесансний олександрист, з одного боку, намагається у категоричний спосіб відмежувати знання спекулятивне від знання одкровення, й тут же, з іншого, скільки є сили прагне підкріпити перше знанням практичним, набутим людиною в процесі не так відособленого споглядання, як конкретної пов’язаної з виробництвом предметів повсякденного вжитку діяльності.

Лише завдячуючи школі олександистів, Ренесанс впродовж всієї своєї історії не втрачав зв’язку з загалом чужим йому традиційним середньовічним природоцентрованим типом раціональності. Ренесансний тип цієї раціональності у своїх витоках цілком може асоціюватися із людьми на перший погляд далекими від проблем філософських, натомість тісно пов’язаних з практикою, зокрема художньою. Першим, кого варто згадати у цьому зв’язку, є Л.Альберті – чи не єдиний гуманіст, який, на відміну від більшості своїх колег, зовсім не цурався різних ремесел та понад те намагався підвести під них так потрібне для їх подальшого поступу теоретичне підгрунтя. З поміж багатьох відомих йому мистецтв першість він віддає малярству, затим що “воно містить божественну силу, котра не лише робить відсутню людину присутньою,... а й крім цього примушує мертвих здаватися майже живими” (“Painting contains a divine force which not only makes absent men present,... but moreover makes the dead seem almost alive”) [10, кн. 2, абз. 2]. Здатність увічнювати лик людини – це чи не найшляхетніша функція образотворчого мистецтва. Та не менш важливим його завданням, на думку Альберті, є сприяти цій самій людині у її виробничій діяльності, адже “Всі ковалі, скульптори, цехи та гільдії керується правилами і мистецтвом художника” (“All the smiths, sculptors, shops and guilds are governed by the rules and art of the painter”) [10, кн. 2, абз. 4]. Приміром, зауважує він, “Архітектор... [за малюнком] художника споруджує архітрави, фундаменти, капітелі, колони, фасади та інші подібні речі” (“The architect,... takes from the painter architraves, bases, capitals, columns, façades and other similar things”) [10, кн. 2, абз. 4], відтак малярство, не важко припустити, розглядається ним як ключ до будь-якого ремесла. Від сумлінної роботи маляра залежить те, чи буде на портреті, який він пише, всіма шанована людина схожою на саму себе. Проте також і те, чи не зруйнується побудований за його малюнком, чи то пак кресленням, міст або дзвіниця у сусідньому місті. Зрозуміло, робота живописця у будь якому із своїх проявів вже надто відповідальна. Тож, займаючись нею він не може діяти волюнтаристськи, а має обов’язково спертися на надійну засаду, якою, на думку Альберті, може бути лише точна наука. Математика якраз з таких. Зокрема, саме витяги із неї передують у нього викладу премудростям малярського ремесла: “перша книга – вся математика, що стосується її коренів у природі, які [і] є джерелом цього чудового та шляхетного мистецтва” (“the first, all mathematics, concerning the roots in nature which are the source of this delightful and most noble art”) [10, вст., абз. 3]. Альберті доволі розлого розповідає про точку, лінію, площину, кут, інші геометричні структури, й водночас і цілком свідомий своєї основної мети, тож невипадково поспішає підкреслити, що математика сама по собі його зовсім не цікавить: “я прошу вас розглядати мене не як математика, а як художника, який пише про ці речі” (“I beg you to consider me not as a mathematician but as a painter writing of these things”) [10, кн. 1, абз. 2], чим чи не вперше пробує спрямувати її потенціал виключно у практичне, майже не освоєне нею річище.

За усіх заслуг Альберті, значно далі у напрямку до математизованого природознавства просунувся інший знаний мистецтвознавець, однак найперше геніальний художник та винахідник Леонардо да Вінчі. Любов до різних мистецтв у нього теж безмежна. Втім, він їх вже тлумачить не як якісь ремесла, а натомість деякого знання, що понад те вигідно вирізняється з поміж усього іншого знання доступного людині: “Наука інструментальна чи механічна – найблагородніша і порівняно з іншими усіма найкорисніша, – пише він, – оскільки за її посередництва всі одушевлені тіла, які володіють рухом, здійснюють усі свої рухи...” [7, с.50]. Характеристики цього нового в уявленні Леонардо знання зводиться до двох коротких, проте надзвичайно ємних тверджень. Перше, полягає у тому, що “Пусті і повні помилок ті науки, які не породжені досвідом, батьком будь-якої достовірності, і не завершуються у наглядному досвіді” [6, с.9]. Друге, переконує у тому, що “Ніякої достовірності немає в науках там, де не можна прикласти жодної із математичних наук, і в тому, що немає зв’язку з математикою” [6, с.12]. У кожній з тез серйозно підважуються самі метафізично-діалектичні підвалини середньовічної науки, і, водночас, формулюються два визначальні та тепер вже звичні для сучасного природознавства принципи. На їхньому тлі зовсім не будуть випадковими ці слова Леонардо: “Механіка рай математичних наук, [саме] за її посередництва досягають математичного плоду” [6, с.84]. У них спроба вказати на основне місце прикладного застосування апріорного знання, яке є предметом вивчення окремних дисциплін quadrivium. Можна стверджувати, в своїх записках Леонардо непогано окреслює контури нової науки, і це не враховуючи здійснених з його боку неприхованих спроб відмежувати її від різного псевдознаня у вигляді: як магії, яка “не продукує жодної речі, окрім до неї подібної, тобто брехні” [7, с.38]; так і схоластики, “що більше годує сновидіннями своїх дослідників” [7, с.31].

Спонуки до щойно розглянутої образотворчо-ремісничої складової ренесансного відтинку генезису науки виходили якби знизу. Інший його бік, становили імпульси викликані згори внаслідок трансформацій, які до того часу відбулися у системі філософського знання. Їх не в останню чергу спровокувала теоретична діяльність Т.Кампанелли, який найперше ставив собі за мету якомога чіткіше розмежувати два різновиди знання, втіленому в двох божественних книгах: “Писання” у розумінні богонатхенних біблійних оповідей і “Природи” у розумінні спричиненого теж Богом світу явищ. Ґорфункель так передає розуміння Кампанеллою кожної з книг: “Живу книгу природи людина пізнає за допомогою розуму та відчуттів; пізнання природи – справа філософії та науки. Друга книга священне писання. Вона “не краща” за книгу природи, а лишень більше підходить повсякденній людській свідомості” [3, с.305]. Отож, у першому випадку Кампанелла має на увазі відчуття не внутрішніх переживань, а зовнішніх об’єктів, що згодом обов’язково трансформуються нібито у поняття та зрештою в науку. Тоді як сама наука в нього є нічим іншим як раціоналізованою магією, тож в підсумку теж колись має зійти на рівень відчуттів у вигляді корисного результату: “Будь-яке знання бере початок від практики і до практики повертається” [3, с.320], – зокрема говорить він. Що ж до раціоналізованої магії, то – це зовсім не метафора. Кампанелла справді поряд з традиційними – демонічною, небесною та природною магію – згадує ще про деяку новітню magia artificiale (штучну магію), про що недвозначно зауважує Ф.Йєйтс: “Кампанелла здійснює класифікацію різноманітних видів магії, включаючи і вид, котрий він називає істинна штучна магія” (“Campanella makes a classification of different kinds of magic, including a kind which he calls “real artificial magic”) [11, с.147]. Характеристики такої магії за Кампанеллою такі: “Це мистецтво, однак, не може продукувати дивовижні ефекти, окрім як через допомогу локальних рухів і вантажів і тяг чи через використання вакууму, як в пневматичному та гідравлічному апаратах, чи через прикладання сили до матеріалів” (“This art however cannot produce marvellous effects save by means of local motions and weights and pulleys or by using a vacuum, as in pneumatic and hydraulic apparatuses, or by applying forces to the materials”) [11, с.148]. Отож, таку magia artificiale цілком можна зарахувати до тих наук, які дуже нагадують Леонардові artes mechanicae і зрештою експериментальне природознавство.

Зорганізувати систему знання так, щоб з її допомогою було можливим виявити причини речей – це завдання, яке стоїть також перед Ф.Беконом, коли він формулює свою теорію розподілу наук. Початкову фазу цього розподілу він знову ж таки бачить у категоричному відокремленні знання теології від наукового знання, позаяк “Одне є результат божественного натхнення, друге – чуттєвого сприйняття” [1, с.199]. Про віру щодо Абсолюту Бекон завжди говорить з особливим пієтетом. Втім, ця його віра в незаперечний авторитет зовсім не є причиною ставити під сумнів силу пізнавальних здатностей людини і передовсім пам’ять, уяву та особливо розсудок, що через них нам стають доступними історія, поезія та філософія. Сфера застосування розсудку розпочинається з дослідження доступних йому атрибутів Бога і завершується вивченням людини. Однак епіцентром, основним об’єктом його прикладання є природа, яка, начебто, найменш обтяжена позараціональними потойбічними впливами. Опанування світу об’єктів, на думку Бекона, опосередковане складним комплексом дисциплін, впорядкувати які він пропонує через їхній першочерговий розподіл на теоретичні та практичні: “варто розділити вчення про природу на дослідження причин та отримання результатів” [1, с.207], – так це дослівно звучить у нього. Критерій, за яким здійснене це розмежування багатообіцяюче. Змістове ж наповнення його таке, що в перелік теоретичних наук, які можна також назвати спекулятивними, потрапляють насамперед метафізика та фізика – традиційні середньовічні дисципліни, тоді як у розряд практичних – науки прикладні – магія та механіка, що гучно заявили про себе в контексті ренесансної культури. Зосереджений більше на виявлені причин аніж отриманні результатів, Бекон про технічні мистецтва, як між тим і про магію, відгукується доволі стримано, хоча й не може вже не відзначити, що вони на противагу умоглядним “з кожним днем зростають та вдосконалюються і... чим далі то більше набувають новіших привабливих рис та якоїсь вишуканості... [1, с.64]. У цих словах вже добре є відчутним свіжий подих прийдешньої доби. Проте, дивлячись на запропоновану систему знання загалом, є заразом очевидним цілковите нерозуміння з боку її автора тієї ролі, яку механіці, нехай і відокремленій вже ним від магії, у новому природознавстві невдовзі судитиметься відіграти.

При тому, що навіть спадкоємці окультної традиції Відродження все ж наважилися визнати і технічні мистецтва гідних статусу науки, для того щоб механістичне природознавство відбулося – численні розрізнені ідеї потребували ще синтезу на якісно новому вищому рівні. До виконання цього завдання найперше долучився Ґ.Галілей – не так винахідник практик, як математик-теоретик. Справді у його філософії науки можна знайти багато з того, про що неодноразово говорили до нього. Однак зорганізований цей матеріал так, щоб слугувати єдиній меті – утвердженню заснованої на принципах механіки нової фізики. До прикладу, Галілей наполягає на неодмінності захисту епістемологічних прав раціонального мислення: “розум людини є творіння Бога і притому одне із самих чудових”; за формального визнання примату в духовному житі догматичного дискурсу віри: “{пізнання наше і за способом, і за кількістю пізнаваних речей нескінченно перевершене божественним пізнанням” [2, с.89-90]. Галілей також жорстко критикує середньовічний аристотелізм як тогочасне втілення філософського-спекулятивного погляду на світ: “Я, – читаємо у нього, – засуджую... схильність настільки віддаватися у владу Аристотеля, щоби всліпу підписуватися під кожним його словом і, несподіваючись знайти інших засад, вважати його слова непорушним законом” [2, с.95]. Наостанок, Галілей з усією притаманною йому недвозначністю говорить про зміст сприйнятого через artes mechanicae нового знання: “я стверджую, що людський розум пізнає деякі істини настільки досконало і з такою абсолютною достовірністю, яку має сама природа; такі чисті математичні науки, арифметика та геометрія” [2, с.89]. Ця теза наукової програми Галілея без сумніву ключова. І згідно з нею, лише засновані на принципах математики точні науки можуть стати ключем до новітніх відкриттів та революційних змін у природознавстві, при тому, що є й дві обставин, про які рідко говорили раніше. Перша, зводиться до того, що сама математика не повинна мати нічого спільного з аналогічною розхожою наукою античних послідовників Піфагора, яку з великим завзяттям наслідували також ренесансні маги: “Те, що піфагорійці вище всього ставили науку про числа... я чудово знаю і готовий приєднатися до цієї думки; однак [за виключенням] тих дурниць, котрі усно і письмово поширюються серед людей неосвічених” [2, с.25], – зазначає зокрема Галілей. Тоді як друга, виходить з того, що математизована фізика має бути використана не лише у корисних цілях з метою розв’язання часткових проблем, а претендувати на осягнення не більше не менше усього чуттєвого буття: “Із гідних вивчення природніх речей, – зазначає як докір різним недалекоглядним вченим-механікам, – на перше місце, на мою думку, повинне бути поставлене влаштування Всесвіту” [2, с.21].

Висновки. Галілею випало увінчати перший ренесансний етап формування сучасної науки, для якого зовсім не зайвими виявилися ні поверховий емпіризм перипатетиків-олександристів, ні механіцизм художників-інженерів, ні стихійний раціоналізм натурфілософів-магів. Тож виділимо скромну діяльність прихильників так званих artes mechanicae, адже саме їм – художникам, архітекторам, ремісникам – вперше вдалося вирвати напрацьований у цій зазвичай забутій наукою середньовіччя сфері безцінний досвід із сірої буденності практики і запропонувати йому нову теоретичну перспективу. Так, якраз стосовно до Альберті, Леонардо, а також А.Дюрера, А.Лосєв у першу чергу говорить про так званий “фізико-математичний тип ренесансної культури” з усією її “арифметично-вимірювальною вакханалією, [що, наприклад, примушувала з образотворчою метою] ділити людський зріст на неймовірну кількість найменших одиниць” [8, с.106]. Тобто, як би це не дивно звучало, однак в контексті Відродження саме митці були чи не в перших рядах творців пізніше такої скептичної до їхніх занять експериментальної науки. Водночас, цілком очевидно, що навіть титанічних зусиль таких винятково обдарованих людей як, приміром, Леонардо було замало для того, щоб нова наука відбулась. Для цього потрібен був ще певний інтелектуальний клімат, тренди та настрої у тогочасному суто науковому співтоваристві, тло, яке з успіхом якраз і створювалося виключно філософами – менш чи більш ортодоксальними схоластами та окультистами. В підсумку, лише спільними намаганнями кожної з сторін вперше стало можливим подолати роздвоєність середньовічного мислення на спекулятивне і прикладне. Прийшов час, коли з’ясувалося, що дві давні форми раціональності, які століттями через світоглядні стереотипи існували нарізно, майже не пересікаючись, все ж здатні, за посередництва передовсім середньовічного циклу математичних дисциплін quadrivium, продуктивно взаємодіяти у новій теоретичній механіці.

 







Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 486. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Способы тактических действий при проведении специальных операций Специальные операции проводятся с применением следующих основных тактических способов действий: охрана...

Искусство подбора персонала. Как оценить человека за час Искусство подбора персонала. Как оценить человека за час...

Этапы творческого процесса в изобразительной деятельности По мнению многих авторов, возникновение творческого начала в детской художественной практике носит такой же поэтапный характер, как и процесс творчества у мастеров искусства...

Законы Генри, Дальтона, Сеченова. Применение этих законов при лечении кессонной болезни, лечении в барокамере и исследовании электролитного состава крови Закон Генри: Количество газа, растворенного при данной температуре в определенном объеме жидкости, при равновесии прямо пропорциональны давлению газа...

Ганглиоблокаторы. Классификация. Механизм действия. Фармакодинамика. Применение.Побочные эфффекты Никотинчувствительные холинорецепторы (н-холинорецепторы) в основном локализованы на постсинаптических мембранах в синапсах скелетной мускулатуры...

Шов первичный, первично отсроченный, вторичный (показания) В зависимости от времени и условий наложения выделяют швы: 1) первичные...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.009 сек.) русская версия | украинская версия