ЗМІНИ ГУМАНІТАРНОЇ ПАРАДИГМИ

Розкривається сутність феноменів парадигми та парадигмальної науки. Аналізуються механізми зміни парадигми. Вивчається специфіка гуманітарних парадигм і гуманітарного знання, а також проблема демаркації наукового і ненаукового знання та її вплив на зміну гуманітарної парадигми.

Ключові слова: парадигмальна наука, гуманітарні парадигми, методологія, проблема демаркації.

Актуальність теми дослідження ми вбачаємо в тому, що питання про зміну у гуманітарної парадигми є дуже складним і потребує розуміння таких феноменів, як парадигма та парадигмальна наука, закономірность їх виникнення і функціювання.

Парадигмальність сьогодні можна розуміти не як характеристику одного з етапів розвитку науки, а як специфіку її буття. У сучасній науці, на нашу думку, має місце процес поглиблення парадигмальності. Тож, коли йдеться про становлення чи зміну парадигми, треба враховувати, що це фактично наукова революція, і вона не може бути дуже легкою. При зміні парадигми змінюється не лише прийнятий набір методів дослідження і фактів, що приймаються як аксіоми. Змінюється картина світу, цінності, які вона передбачає, і принципи демаркації наукового знання від ненаукового.

У філософії науки доволі широко аналізувалися моделі розвитку науки (Т.Кун [1], П.Фойєрабенд [6], І.Лакатос [2], Ст.Тулмін [5], К.Поппер [4] та ін.). Однак у цих роботах акцент ставився більше на пошук причин і механізмів розвитку науки, на можливості чи неможливості наступності наукових теорій, на протиставленні ролі наукових революцій еволюційним процесам. Згодом ідеї названих вище авторів розроблялися як вітчизняними, так і зарубіжними філософами. Проте основний інтерес дослідників викликали причини (і зовнішні, і внутрішні) розвитку науки, водночас причини та механізми парадигмальних змін залишилися поза увагою вчених.

На нашу думку, це відбувалося з двох причин. По-перше, головне поняття Т.Куна «парадигма» так і залишилося, за його власним визнанням, найменш за все проясненим у його роботі «Структура наукових революцій». По-друге, залишилось непоясненим поняття «парадигмальна наука», яка у Т.Куна асоціюється з періодом «нормальної науки». Однак предикат «нормальна» занадто нейтральний для того, щоб стати онтологічним параметром підходу до вивчення науки. Предикат «сучасна» також не може бути дослідницьким параметром підходу до вивчення науки, тому що він дуже абстрактний, неконкретний й, по суті, не визначає об’єкта, не стає точкою відліку й не сприяє виявленню специфічних рис структурування та функціювання науки як системи.

Завданням статті є розгляд сутнісних рис парадигмальної науки, а також аналіз специфіки гуманітарних парадигм, причин і механізмів парадигмальних змін у гуманітарії.

Методологія дослідження передбачає використання критичного, структурно-функціонального, системного і міждисциплінарного підходів, а також об’єднання зусиль декількох філософських дисциплін: гносеології, епістемології, філософії та соціології науки, історії та теорії раціональності, філософської антропології, культурології, феноменології. Використаний синергетичний підхід, оскільки науку не лише можна, а й потрібно розглядати як відкриту систему, що саморозвивається. Однак центральним методологічним підходом до проблеми існування парадигмальної науки стає аксіологічний, у межах якого головна проблема парадигмальної науки, яка неявно культивує принцип «Істини парадигми вищі за об’єктивну істину», виявляється з найбільшою очевидністю.

Визначаючи як основний параметр вивчення сучасної науки (природничої та гуманітарної) парадигмальність, ми виявляємо незмінну сутнісну характеристику зрілої науки, яка наявна на всіх етапах її розвитку. В існуванні та розвитку зрілої науки вирішальна роль належить існуванню й функціюванню такого складного теоретичного конструкту, як парадигма. Однак слід відзначити, що у сучасної філософії та методології науки існує багато проблем, пов’язаних з розумінням змісту поняття «парадигма»: не прояснена структура парадигми, принципи парадигми, механізми її функціювання на різних рівнях буття науки. Тож дуже складно на належному теоретичному рівні говорити про принципи, механізми, закономірності та можливості парадигмальних змін у гуманітарному знанні.

Наголосимо також на необхідності уточнення того, що ми маємо на увазі під гуманітарними науками. Отже, гуманітарне знання – це знання про суто людські (антропологічні) характеристики, специфіку їхнього функціювання та результати проявів, а також про закономірності формування, розвитку і взаємодії людиномірних систем. У принципі, поділ неокантіанцями В.Віндельбандом і Г.Ріккертом, а пізніше М.Вебером усіх наук на «науки про природу» й «науки про дух» цілком коректний, якщо під «духом» розуміти специфічно людські якості, яких немає в жодної тварини, їхній розвиток і реалізацію як в індивідуальній життєдіяльності, так і в культурній та соціальній активності. Аксіологічна та гносеологічна функція гуманітарних наук нерозривно пов’язана з презентацією певного типу онтології, виділенням переважних об’єктів дослідження, їх ідеологічною інтерпретацією, а також категоризацією певних явищ і процесів суспільства.

Проте у філософії загалом і у філософській антропології зокрема завжди виникала одна проблема. Якщо говорити словами логіки – це проблема визначення поняття «людина», тобто проблема виділення істотних, найбільш важливих ознак людини, які кардинально відрізняють її від інших живих істот. Чим точніше будуть визначені ці ознаки, тим точніше буде представлений головний об’єкт гуманітаристики – людина, і тим зрозумілішими будуть методологічні підходи до її вивчення, а також до вивчення закономірності сутності, виникнення, функціювання та розвитку похідних її існування та діяльності – людиномірних систем. Чим менше істотних ознак виділено у визначенні поняття «людина», тим менш зрозумілим буде – що ж за об’єкт вивчається, тим менш адекватні методи будуть застосовані в дослідженні, тим більше помилок варто очікувати у вивченні закономірностей виникнення, розвитку та специфіки взаємозв’язків людиномірних систем.

Ще одна проблема зміни гуманітарної парадигми полягає в наступному. Коли йдеться про гуманітарну науку, ми так чи інакше будемо мати справу з проблемою демаркації наукового та ненаукового знання. Наукове знання обов’язково передбачає зв’язок теорії з емпірією та знаходиться в межах домінуючої, всіма визнаної парадигми. Воно повинно бути отримано в результаті дослідження об’єкта (людини і людиномірних систем) методами, які прийняті у межах існуючої наукової парадигми. Парадигма передбачає також наявність загальновизнаної наукової картини світу (в якій чітко позначено місце в ній людини), а також відповідну цієї картині світу антропологію і аксіологію. Проте гуманітарне знання може бути не лише науковим і від цього воно не перестає бути знанням.

Однак при цьому не треба плутати релігійне знання про людину і про причинність подій, що відбуваються в його житті та в житті суспільства з «народним фольклором», авторами якого не завжди є безграмотні люди. Іноді цей «фольклор» створюється вченими-релігієзнавцями та іншими гуманітаріями. Причина ж того, що це не знання, а саме фольклор – у відсутності власного духовного досвіду, в поганому знанні догмату, релігійної картини світу, праць Отців Церкви або в тільки формальному знанні, позбавленому будь-якого (або достатньо адекватного) розуміння. Однак об’єднанню наукового й релігійного знання заважає не лише фольклор, а й закони парадигми та парадигмальної науки.

Під парадигмальною наукою ми розуміємо інституціалізовану науку, яка досягла певного рівня зрілості та розвивається за сформованими правилами парадигми, у тісній взаємодії з іншими соціокультурними інститутами. Зауважимо – не за «правилами сформованої парадигми» (як у випадку з «нормальною наукою» Т.Куна), а за «сформованими правилами парадигми». Відмінність у тому, що в першому випадку ключові слова – «сформована парадигма», а в другому – «правила парадигми». Сформована парадигма – це досить рівноважний стан її елементів, а «правило парадигми» – це саме їх наявність і взаємодія.

Рівновага в сформованій парадигмі може порушуватися, і тоді відбувається якісний стрибок, зміна «параметра порядку», тобто перехід до нової парадигми. Однак що б не сталося зі змістом парадигми, «правило парадигми» залишається незмінним – вона, як і раніше, включає в себе відповідний набір аспектів, жоден з яких не може бути відкинутим.

Тут виникає потреба прояснення поняття «парадигма». Перш за все, звернемося до кунівського визначення парадигми, яке зустрічається майже в усіх наукових роботах з цієї теми, а також у більшості підручників і навчальних посібників з філософії науки, тобто, по суті, яке стало хрестоматійним: «Під парадигмою я розумію визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтоваристві модель постановки проблем і їх вирішення» [1, с.17].

Стосовно виникнення науки Ст.Тулмін писав: «Лише зрідка існувало широке коло умов, у яких завдяки інтелектуальній зацікавленості в людей могла з’явитися наука у власному розумінні слова, тобто безперервна дисциплінарна й, водночас, професійна традиція критично регульованих (курсив наш. – М.С.) роздумів про природу. Якщо брати людську історію загалом, то переслідування єресей або інтелектуальний конформізм були правилом, а терпимість вільного концептуального новаторства – виняток» [5, с.221]. Тут, по суті, Ст.Тулмін виділяє необхідні ознаки зрілої науки. На нашу думку, в цьому випадку йдеться власне про формування парадигми й парадигмальності як невід’ємної характеристики зрілої науки.

Уведене Т. Куном поняття парадигмипозначало систему фундаментальних знань і зразків діяльності, які, отримавши визнання наукового співтовариства, спрямовують дослідження за тим чи тим шляхом. Поняття парадигми передбачало, що для аналізу закономірностей розвитку науки важливо враховувати не лише методологічні та епістемологічні властивості зростання наукового знання, а й соціальні аспекти наукової діяльності, у тому числі – закономірності функціювання наукових співтовариств. Саме парадигма, згідно з Т.Куном, об’єднує вчених у товариства й орієнтує їх на постановку й розвязання конкретних дослідницьких завдань. Тому Т.Кун вважав, що наука виникає там, де з’являється парадигма.

Парадигма – це погляд на явища природи з певної, чітко усвідомленої та визначеної позиції. Без чіткої концепції або теорії, навколо якої конституюються все інше, парадигма неможлива. Її теоретичні засади повинні бути заявлені ясно й чітко. Більше того, за необхідності теоретичні й емпіричні підвалини парадигми мають захищатися від можливих спроб засумніватися в них. Нерозуміння значення концептуальної ясності парадигмальних основ, на нашу думку, стало однією з причин того, що поняття «парадигма» в сучасній науці й культурі вживається не за призначенням і втрачає свій операційний смисл. Тож досить часто поняття «парадигма», словосполучення «парадигмальні розбіжності», «нова парадигма», «парадигмальні зміни» використовуються без пояснення змісту.

Перехід від старої парадигми до нової Т.Кун описує як психологічний акт зміни гештальтів, як гештальт-переключення, як зміну позиції, коли одне й те ж зображення на картинці можна побачити по-різному. Однак Т.Кун при цьому не має на увазі, що це так само просто, як у випадку з картинкою, де гештальт-переключення, відбувається автоматично, за однієї умови – уважно дивитися на картинку. Гештальт-переключенню передує криза, викликана аномаліями, що не вписуються в стару парадигму, наполегливий пошук ідеї (і фактів, що її підтверджують), яка ляже в основу нової парадигми.

Т.Кун говорить про те, що гештальт-переключення має епістемологічний характер, тому, як здається, замкненість парадигмальних мов можна розглядати як наслідок концептуальної, теоретичної замкненості не лише парадигми, а й відповідного типу раціональності, певного типу мислення, способу наукового пізнання, як результат неможливості реального, а не декларованого «плюралізму парадигм». Тут, однак, йдеться не про міждисциплінарні дослідження, запозичення методології, ідей або принципів з інших галузей знань, які можуть бути включені в парадигму. Йдеться про завершену парадигму, яка буде лише вітати підтвердження своєї правоти за допомогою міждисциплінарних аналогій, збільшення теоретичного й емпіричного змісту шляхом залучення матеріалу з інших галузей знань. Парадигма як одне зі своїх положень повинна мати такі умови: збереження можливості проникнення в неї будь-яких фактів, теорій і методологій, що підсилюють її.

Парадигмальний спосіб пізнання, як стверджує А.Майданов у своїй праці «Інтелект вирішує неординарні проблеми», здійснюється в межах і на основі існуючих теорій, понять і уявлень. «На базі цих компонентів будуються застосовувані підходи та методи, за їх допомогою пояснюються наново відкриті явища. В істинності цих теорій не сумніваються. З появою незвичайних фактів від цих теорій не відмовляються, а намагаються пристосувати їх до останніх» [3, с.181]. Такий спосіб пізнання, вважає А.Майданов, стає стилем мислення, «інтелект працює в межах концептуальних структур, які склалися, і виявляється надто прив’язаним до них, і навіть коли необхідно, не завжди прагне вийти за їх межі» [3, с.181].

Парадигма тяжіє до однозначності, до побудови на її основі завершеної картини реальності (картини світу, дисциплінарного закону, теорії, опису експерименту й включення його в теорію – залежно від того, який рівень буття науки ми розглядаємо). Ця картина, звичайно, повинна передбачати можливість її зміни, однак на сьогодні вона завершена, навіть якщо в ній є «білі плями».

Онтологічні основи парадигми ми бачимо в тому, що вона визначає можливий діапазон об’єктів дослідження й категоріальний апарат для їх вивчення. Зміна категоріального апарата свідчить про зміни в онтологічних основах парадигми. Це означає, що відбулася трансформація такого масштабу, яку можна назвати науковою революцією.

Гносеологічні основи парадигми прямо пов’язані з її онтологічними основами. Закони мислення не збігаються із законами буття, однак наукове пізнання має на меті максимально точне відображення останніх. Суб’єкт, який пізнає, освоюючи практичний світ, змушений оформляти свої знання категоріальним апаратом, беручи щось за «точку опори». Емпіричний досвід, що вважався критерієм істини в класичній науці, давно вже не може виконувати такої функції. Проте її взяла на себе парадигма, у чому й виявила свої не лише консервативні, а й стабілізуючі функції.

Переводячи предмет у стан знання, парадигма визначає методологію, задає модель постановки проблеми, обумовлює теорію іноді однозначно, а часом залишаючи певну свободу науковому пізнанню. Проте, суб’єкт, який пізнає, уявляє собі реальність, виходячи з наявних знань, а способи її осягнення – із засобів, що є в арсеналі парадигми. Парадигма суттєво впливає на детальну розробку способу теоретичної або практичної дії в науці. Оскільки результат пізнання залежить від методу дослідження, то прийнята парадигмою методологія відіб’ється на формуванні арсеналу наукового знання (і емпіричного, і теоретичного). Рівень розвитку методології буде залежати від набутих знань – знову ж таки, легітимізованих у парадигмі.

Однак варто наголосити, що зрозуміти такий феномен, як парадигма, не можна, не усвідомивши, що вона залишає місце для зміни знань, змінює свій смисл (проте не функції). Хоча такий «демократизм» парадигми – скоріше інтелектуальна поступка, декларація, ніж реальність, оскільки в реальності парадигма та її адепти опираються будь-яким нововведенням, тим більше таким, що загрожують її ґрунтовним постулатам.

Сама парадигма теж являється (не лише структурно, а й за змістом) результатом колективної творчості, взаємодії багатьох соціальних інститутів, потреб людини, суспільства та культури в нових знаннях, а не наслідком самоорганізації у «внутрішній історії» науки. Потреби людського буття й свідомості, буття і свідомості суспільства та культури викликають до життя такий феномен, як парадигма, й окреслюють його зміст. Мабуть, саме тому у філософській антропології можлива антропологічна редукція всіх феноменів культури до людини й спроба зрозуміти сутність людини, виходячи з того, що нею породжується (у цьому випадку – парадигма). «Людський фактор» безпосередньо стосується як існування парадигми, так і її змістового наповнення, хоча наука, претендуючи на незалежність і об’єктивність своїх досліджень, тривалий час відмовлялася його визнати. Однак він починає враховуватися в постнекласичній науці.

Висновки. На наш погляд, було б доцільно доповнити наукове знання про людину релігійним. Однак об’єднання у новій цілісній гуманітарній парадигмі наукового та релігійного знання буде викликати складності, що пов’язані з проблемою демаркації наукового і ненаукового знання. Однак у сучасній культурі безперечним авторитетом істини володіє лише наукове знання. Існують також закони парадигми та парадигмальної науки, які не сприятимуть такому об’єднанню.

Кожній парадигмі відповідає певний тип наукового дискурсу, наукової раціональності. Зі зміною парадигми змінюється тип раціональності, оскільки раціональність – це, з одного боку, доцільність, а з іншого – один із найважливіших методів науки. Саме тому, очевидно, раціональність не може бути непарадигмальною. Методологічні правила науки в цьому випадку відображають специфічний зміст наукової раціональності, а проблема універсальності стандартів того чи того типу наукової раціональності виявляється пов’язаною із вірою у відповідну парадигму. В подальших дослідженнях ми вважаємо за доцільне звернутися до аналізу проблеми багатоманітності раціональності, оскільки зміни у існуючій парадигмі неможливі без зміни типу раціональності.