ІСТИНА І «НЕПРОЗОРІСТЬ» МОВИ

Досліджується еволюція інтерпретацій поняття «істина» в історії західної філософії. Особлива увага приділяється сучасним підходам до осягнення істини, що оформляються у межах аналітичної філософії та постмодернізму. Демонструється, що кардинальна зміна в розумінні істини в ХХ столітті зумовлена «лінгвістичним поворотом» і наданням мовній проблематиці першочергового значення у розв’язанні основних філософських питань.

Ключові слова: аналітична філософія, істина, лінгвістичний поворот, мова, постмодернізм.

 

Актуальність теми зумовлена потребою в осмисленні змін, які відбулись у способах осягнення істини у ХХ столітті. Не секрет, що для класичної філософії поняття істини мало фундаментальне значення. Довкола цієї категорії організовувався філософський дискурс, починаючи, принаймні у західній філософській традиції, ще з давніх греків. Підвищена увага до поняття істини була зумовлена тим, що ця категорія являла собою точку «перетину» онтології, епістемології та етики й була, отже, ключовою практично для будь-якої філософської системи. Визначення істини та її критеріїв завжди мало серйозні онтологічні, епістемологічні та аксіологічні наслідки, тому особливу роль цього поняття для філософії навряд чи можна було переоцінити. Тим більш цікавим і скандальним видається той факт, що у ХХ столітті багато філософських течій перестають розглядати істину як центральне поняття. Ставлення до істини стає «підозрілим», а її цінність піддається скептичному сумніву. Відбувається відмова від традиційних кореспондентних концепцій істини; явно артикулюється ідея можливої елімінації істини з філософського дискурсу. Очевидно, що тут ми маємо справу з фундаментальним поворотом не тільки в осягненні істини, а й у всій західній філософії. Цей поворот настійно вимагає свого осмислення, тим паче, що сьогодні ми вже досить дистанційовані від філософських перипетій ХХ століття, щоби спробувати усвідомити їх із належною глибиною та зробити необхідні висновки. Адже виявлення історико-філософських передумов тих змін, що відбулися в осягненні істини у ХХ столітті, суттєво важливе для розуміння витоків сучасних способів філософствування, а також процесів, що відбуваються сьогодні в інтелектуальному житті епохи.

У даній статті нас, власне, цікавитиме той вплив, який справила на розуміння істини у ХХ столітті актуалізація мовної проблематики. У зв’язку з цим ми пропонуємо здійснити аналіз аналітичного та постмодерного підходів до осягнення істини, помістивши останні у загальний історико-філософський контекст. Отже, метою нашого дослідження є прояснення впливу «лінгвістичного повороту» на способи осягнення істини у ХХ столітті. Об’єктом зацікавлення стане еволюція інтерпретацій поняття «істина» в історії західної філософії, а предметом – її тлумачення в аналітичній філософії та постмодернізмі.

Поставлена проблема вимагає звертання до широкого кола філософських праць. Неодмінним при її розробці є знайомство з основними кореспондентними концепціями істини, а також історією становлення цього підходу в західній філософії. Ключовими тут видаються філософія Парменіда, Платона, Аристотеля. Для виявлення особливостей християнських інтерпретацій істини важливими є роботи Августина та Т.Аквінського. В епоху Модерну, коли відбувається інституціоналізація науки, показовою щодо істини є філософія Р.Декарта, Г.Ляйбніца, Д.Г’юма. Критична філософія І.Канта має велике значення для осмислення історії західної метафізики, а також перелому, що відбувається у ній у XIX столітті. У цей же період у роботах О.Конта, Д.Мілля, Г.Спенсера оформляється потужний напрям позитивізму, який у подальшому істотно вплине на становлення аналітичної філософії. Родоначальником власне аналітичної філософії прийнято вважати Г.Фреге, який звернув увагу на логічні та лінгвістичні проблеми філософії. Біля витоків аналітичної філософії стояли також Д.Мур, Г.Райл, Б.Рассел, А.Уайтхед. З «Логіко-філософським трактатом» Л.Вітгенштейна асоціюють «лінгвістичний поворот» та кардинальну переорієнтацію західної філософії на вивчення проблем мови. Крім того, ця праця стала базовою при розробці дослідницької програми логічного позитивізму, що розвивався членами Віденського гуртка – Р.Карнапом, О.Нейратом, М.Шліком та ін. Безперечно цікавими з погляду цього дослідження є дефляційні концепції істини, що набувають популярності в аналітичній філософії ІІ пол. ХХ ст. Біля витоків дефляційного мислення істини знаходяться такі філософи-аналітики як А.Дж.Айєр, Ф.Рамсей та Г.Фреге. Логічним підґрунтям формулювання багатьох дефляційних концепцій стала семантична концепція істини А.Тарського. Власне дефляційне тлумачення істини дано у працях У. Куайна («дисквотаціонізм»), П.Стросона («емотивізм»), П.Хорвіча («мінімалізм»), Р.Брендома («просентенціалізм») та ін. Серед постмодерних авторів найважливішими з точки зору обраної теми видаються Ж.Бодріяр, Ж.Дельоз, Ж.Деріда, М.Фуко. Осмислення еволюції поняття істини у ХХ столітті здійснюється у дослідженнях А.Папа, Я.Хінтікки, Е.Чудінова. У роботах ряду вітчизняних і російських філософів розкривається епістемологічний, логічний та онтологічний статус дефляційних концепцій істини. Серед найважливіших авторів тут необхідно назвати В.Данілова, П.Куслія, В.Ладова, Л.Ламберова, М.Лебедєва, В.Суровцева, М.Тарабанова, І.Тарасова, А.Черняка, Я.Шрамко. Суттєво важливими для розуміння історико-філософської еволюції категорії істини є роботи Х .-Г.Гадамера, Р.Рорті, Ю.Габермаса, М.Гайдеґера.

Звертаючись до проблеми істини в історії західної філософії, ми хотіли б зробити декілька методологічних зауважень стосовно нашого підходу до окресленої проблематики. Нам видається можливим говорити про істину як про особливе інтелектуальне явище, «сприйняття» якого людським розумом знаходиться у залежності від виконання певних умов. Комбінацію цих умов у різні епохи можна було б назвати своєрідною «істиннісною оптикою». Під останньою слід розуміти сукупність певних інтелектуальних інструментів, пристосувань та процедур, що дозволяють так спрямувати і налаштувати «умо-гляд», щоб істина стала явною, видимою, можливою. Істина при такому підході буде розташовуватися для нас у «фокусі» тієї чи іншої «інтелектуально-оптичної» системи.

Якщо тепер звернутися до історії філософії, то очевидним стане той факт, що у різні часи істина мислилася по-різному. Особливий інтерес для нас становлять переломні моменти в осягненні істини, що можуть бути співвіднесені з появою нових «оптичних посередників» між людиною та світом. Кожен з них спричинив кардинальну перебудову попередньої «інтелектуально-оптичної системи», внаслідок чого істина кожного разу поставала в абсолютно новому світлі.

На наш погляд можна виділити два таких поворотних етапи.

Перший поворот в осягненні істини відбувається у давньогрецькому мисленні, і, вслід за М.Гайдеґером, може бути охарактеризований нами як перехід від розуміння істини як «неприхованості» буття до її інтерпретації як відповідності думки та дійсності. З нашої точки зору, така зміна обумовлена ​​тим, що буття починає розглядатися через «призму» мислення. Останнє, втративши свою «прозорість» для «умо-гляду», починає відігравати особливу роль в інтерпретації процесів пізнання. Мислення набуває нового онтологічного та епістемологічного статусу, що стає причиною перетворення і всієї «істиннісної оптики». Другий переломний момент в осягненні істини має місце у ХХ столітті. Він пов'язаний із відмовою від кореспондентних концепцій, а також спробами елімінувати поняття «істина» з філософського словника. Ми схильні вважати, що одним з найбільш вагомих факторів, які конституювали сучасну ситуацію навколо поняття «істина», став «лінгвістичний поворот» у західній філософії. Його наслідком стало виявлення тісного зв’язку між мовою, мисленням та осягненням буття, що в контексті нашого міркування можна кваліфікувати як утрату мовою своєї «прозорості» для філософського погляду. Далі ми продемонструємо, що наші припущення мають доволі вагомі підстави.

Немає необхідності нагадувати, що західне мислення істини бере свій початок у Давній Греції. Згідно з М.Гайдеґером, на початку істина мислилася греками як «непотаємність» або «неприхованість» буття – «все те, що відкрито присутнє у колі людського місцеперебування» [1, 485]. Як непотаємність істина була основною рисою сутнього. Як не -потаємність істина вказувала на деяку одвічну боротьбу в єстві буття, на виривання з тієї чи іншої потаємності. Присутність у непотаємності для греків і становила сутність буття. Вона ж мислилась ними як істина (άλήθεια).

Однак уже у Парменіда з’являються передумови для зміни у розумінні істини. Він вперше в історії філософії проводить принципову різницю між чуттєвим та раціональним осягненням буття, формулюючи умови, за яких людина та світ співвідносяться під новим кутом зору. На важливе значення філософії Парменіда вдало вказав А.Ф.Лосєв: «Суть і новизна філософської позиції Парменіда полягали у проведенні принципової різниці між мисленням і чуттєвістю, а відповідно і між мислимим світом та світом, що пізнається чуттєво. Для нього існують дві філософії, – істини, заснованої на мисленні, і гадки, заснованої на чуттєвості. <…> І якщо коли-небудь щось обговорювалося по-різному і по-новому – це тільки характер відношення між мислимим і чуттєвим буттям, сама ж ця відмінність не тільки ніколи не зникала, але завжди була основним предметом будь-якої філософії» [2, с.6].

Сутність нової «оптики» – похідної від філософії Парменіда – полягає у тому, що мислення, яке до цього часу мислило буття, втрачає свою «прозорість» для «умо-гляду». Осягнення істини стає, таким чином, опосередковане «мисленням мислення». Поряд з буттям як непотаємністю виявляється буття, як воно постає перед нами у нашому умогляді. Але ці два види буття не тотожні між собою. Виникає неминуче викривлення зору: ми більше не можемо визначити місцеположення сфери присутнього. З’являється необхідність у «корекції» погляду, у створенні такої оптичної конструкції, яка дозволяла б нам «бачити» мислення та буття у взаємній співвіднесеності та єдності.

Роль такої оптичної корекції виконує платонівська ідея. Через ідею мислення уподібнюється буттю і те, що воно схоплює у цьому уподібненні, постає як «непотаємне». Подвоєність світу зникає, істина за такої оптики є спів-присутність мислення та буття в об’єднуючому їх світлі ідеї. У той же час осягнення буття стає опосередковане осягненням «виду», «непотаємність» потрапляє у залежність від «правильності» погляду на ідеї. Внаслідок такого виправлення зору істина починає тлумачитись як «відповідність», а її місцезнаходження з буття поступово переміщується у мислення: з риси, притаманної буттю, вона вже в Аристотеля перетворюється на характеристику думки [1, с.495].

Переміщення істини з буття у мислення, або – у формулюванні М.Тарабанова – «зі сфери обґрунтування буття в область обґрунтування знання» [3, c.3] поклало початок історії західної метафізики – філософії, що витлумачує буття як ідею. Для метафізики характерне осягнення істини як відповідності думки та дійсності при поручительстві ідеї. Така концепція істини називається кореспондентною, і її легітимація вимагає експліцитної вказівки на деякого «посередника» між людиною та світом (ідея, форма, Бог, апріорні форми пізнання тощо). Цей «посередник» повинен мати метафізично об’єктивний характер, а його роль зводиться до обґрунтування можливості «правильного», «адекватного» пізнання.

До ХХ століття таке розуміння істини – як правильності або відповідності думки та дійсності при поручительстві ідеї – було панівним. Однак у ХХ столітті у межах таких впливових напрямків як аналітична філософія та постмодернізм з’являється обґрунтовувана з різних позицій ідея необхідності елімінації поняття «істина» з філософської мови. Що стало причиною такого різкого повороту в осягненні істини? Чому істина як правильність у світлі ідеї більше не може повноцінно функціювати?

Нам видається можливим пов’язати витоки сучасних способів осягнення істини з «подією», яка отримала історико-філософське ім’я «лінгвістичного повороту». Дійсно, наприкінці ХІХ – поч. ХХ століття філософське співтовариство усвідомило, що мова не є пасивним інструментом дослідження й істотно впливає абсолютно на всі сфери людського пізнання. Безперечно, і до цього мова ставала предметом філософствування, однак ніколи вона не була проблематизована настільки гостро і таким специфічним чином як у ХХ столітті. Характерними для цього періоду в цілому виявляються зауваження Б.Рассела, які найкращим чином демонструють сутність і новизну «лінгвістичного відкриття». З його точки зору, некритичне слідування лінгвістичним звичкам, а також логічна непроясненість слововжитку призводили в історії філософії до хибних метафізичних побудов (до прикладу, теорія ідей Платона зобов’язана своїм існуванням онтологізації абстракцій, а метафізика Лейбніца, Спінози, Гегеля буде зруйнована, якщо відмовитися від традиційної суб’єктно-предикатної логіки) [4, c/25]. Власне, було виявлено​​залежність структури й особливостей функціювання метафізичних систем від тієї чи іншої логіки, що неявно і практично несвідомо приймалася їхніми авторами. А це, у свою чергу, поставило мову у привілейоване становище по відношенню до ідей, що конструюються та конституюються з її допомогою. «Мова опинилася у полі зору сучасної філософії тільки тому, – пише В.Ладов, – що були висловлені тези про фундаментальну роль лінгвістичного досвіду у розвитку мислення, свідомості, раціональної діяльності. За лінгвістичним досвідом був закріплений трансцендентальний статус, було визнано, що він фундує всі сфери пізнавальної активності людини. Отже, і всі класичні філософські питання буття і пізнання в подальшому повинні розглядатися через аналіз мови. Метод логіко-лінгвістичного аналізу повинен стати визначальним методом філософії, адже тільки він дозволяє виявити найбільш глибинні структури, що відповідають за розвиток пізнавальної активності і раціональної діяльності у цілому» [5, 84-85]. У новому формулюванні, фундованому «лінгвістичним поворотом», традиційні філософські проблеми набувають нових суттєвих аспектів: як мова впливає на наше сприйняття світу; якого роду відношення існує між мовою та світом; яким є онтологічний статус мови; як мова пов’язана зі свідомістю людини; що може претендувати на статус значення деякого мовного виразу; яку роль виконує поняття істини у мові? Таким чином, очевидним стає той факт, що онтологічні та епістемологічні проблеми не можуть адекватно розглядатися без експлікації та розкриття логічних проблем, а філософія стає нерозривно пов’язаною з дослідженням мови. Віднині рефлексія над лінгвістичним досвідом обумовлюватиме будь-яке філософське осягнення буття, а кожне філософське питання повинно буде розглядатися також і як питання лінгвістичне.

У даному контексті ми дозволимо собі сказати, що мова втратила для «філософського погляду» свою «прозорість»: виявлення мови як першопочаткової умови мислення й осягнення буття поставило під питання легітимність ідей, а, відповідно, і можливість співвіднесення мислення та буття. Усвідомлення цього факту поклало початок переосмисленню всього історико-філософського спадку, а також виробленню нових пізнавальних орієнтирів і методологічних підходів для майбутніх досліджень. Не дарма у зв’язку з цим, у межах аналітичної філософії вивчення засобів вираження було поставлено межею філософії як такої, фактично звівши її основне завдання до логічного аналізу мови.

Ми, втім, не можемо дозволити собі недооцінювати цю нову роль філософії і таке, здавалося б, різке обмеження сфери її дієвості. На прояснення природної мови і побудову мов формальних (включаючи кінцеву мету – розробку «логічно досконалої мови») покладалися величезні методологічні надії. Логічний позитивізм спробував підвести строгу наукову основу під способи вираження змісту досвіду і наукового знання взагалі, виключивши у цьому питанні будь-яку довільність: адже логічно «прозора» мова забезпечила б єдність науки. Мову можна було б знову вбудувати у традиційні концептуальні схеми мислення, у тому числі й істини. Роботи Б.Рассела, раннього Л.Вітгенштейна, А.Дж.Айєра, представників Віденського гуртка та ін. демонструють спроби філософії за нових «оптичних» умов співвіднести мислення та світ у межах тієї чи іншої логіки. Підпорядкування мови ідеї її власної структури дозволило б однозначно співвіднести її зі світом і мисленням і, таким чином, повернути філософії безпосередність погляду на буття.

Однією з основних проблем при такому підході – якою б тривіальною вона не здавалась – є проблема проведення чіткої межі між мовною та позамовною реальністю. Світ, мислення, істина – всі ці «явища» так чи інакше фіксуються у мові, яка одночасно виявляється і єдиним посередником між ними. Як показав У. Куайн, навіть остенсивне визначення не в змозі задовільним чином виділити із зовнішнього світу референт деякого лінгвістичного виразу. Л. Вітгенштейн говорив про те, що логіка мови, а, відповідно, і світу може бути тільки показана: а це означає, що ідея спів-присутності світу, мови та мислення не піддається артикуляції. Не зважаючи на це подібні ускладнення не свідчать про те, що ми взагалі не можемо здійснити ніякого розрізнення. До прикладу, у межах програми логічного атомізму Б. Рассела явно розглядається і структура мови, і структура світу, що нею описується, й істина як відношення відповідності між висловлюваннями та фактами. Проте абсолютно очевидно, що у цьому та подібних до нього випадках встановлені відмінності носять відверто штучний характер і не можуть претендувати на універсальність. Ми можемо констатувати, що побудова онтології у межах тієї чи іншої теорії мови, заздалегідь прирікає нас на роботу в умовах онтологічної відносності. При цьому будь-яка супутня метафізика набуває безсмисленого, надлишкового характеру. Як наслідок – поняття істини, що отримало в історико-філософському процесі досить специфічне смислове навантаження, яке так чи інакше відсилає до буття, більше не може бути вжите коректним чином. Поступово прагматика починає домінувати над «адекватністю». Перевага надається не «більш істинній» теорії, а більш корисній, перспективній, економній.

Тенденція «руйнування істиннісної оптики» прослідковується у розробці дефляційних (від лат. deflatio – здування) концепцій істини (Ф.Рамсей, А.Дж.Айєр, У.Куайн, П.Стросон, П.Хорвіч, Р.Брендом та ін.), що прагнуть продемонструвати надлишковість поняття «істина» і тим або іншим чином елімінувати його з філософського словника. Дефляціоністи стверджують, що істині неможливо дати експліцитне, субстанціально обґрунтоване визначення, а також заперечують наявність будь-якої метафізичної природи даного «об’єкта». Натомість вони пропонують імпліцитні визначення цього поняття, що демонструють, як істина функціонує у мові. Істину починають розглядати як нереляційну властивість, ніяк не пов’язану ні з буттям, ні з мисленням. Відбувається своєрідна деонтологізація істини; її починають тлумачити як явище, повністю іманентне мові.

З іншого боку, у філософії ІІ пол. ХХ століття оформляється доволі впливовий напрям постмодернізму, що часто протиставляється аналітичній філософії, однак, на наш погляд, має з нею багато спільного. Дві згадані традиції є наслідком «виявлення» мови і при всій відмінності їхніх підходів повинні, з нашої точки зору, розглядатись як взаємодоповнюючі.

Показовою щодо наявності такого глибинного зв’язку між вказаним течіями є творчість Л.Вітгенштейна. У ранній період своєї діяльності він надав поштовху розвитку логічного позитивізму, запропонувавши концепцію, у межах якої мова та світ могли бути однозначно співвіднесені завдяки спільній для них логічній формі. Але пізніше, займаючись проблемами природної мови, він прийшов до висновку, що остання не може бути асимільована ніякою узагальнюючою логічною теорією. У цьому відношенні Л.Вітгенштейн міг би вважатися одним із попередників постмодернізму. У своїй пізній роботі «Філософські дослідження» він вводить поняття «мовних ігор», яке відображає «ірраціональний» погляд на сутність природної мови і відсилає до неможливості її універсальної систематизації.

Наявність різноманітних мовних ігор чи практик за відсутності єдиної для них усіх «парадигмальної гри» постулюється також і у постмодернізмі. Останній декларує «світ як текст» – тотальність мови як граничної, самодостатньої та єдиної реальності. Як така мова не потребує відсилання ні до яких позамовних явищ, з чого витікає відмова від ідеї референції та поява концепту «пустого знаку». Оскільки референт мовних виразів відсутній, спроби віднайти первинно закладений у них смисл видаються марними. Смисл не є іманентним тексту, він конструюється у процесі прочитування і являє собою результат нашої суб’єктивної інтерпретації.

Буття, окреслене межами такого погляду, постає перед нами як екзистенція мови (метафора Л.Вітгенштейна – «мова як форма життя») – чиста процесуальність та ризоматична множинність. Усі можливі відмінності між, здавалося б, різнопорядковими явищами (світ, мислення, мова) зникають, відбувається програмна відмова від побудови будь-якої онтології. Відкидається традиційне осмислення буття як присутнього, наявного («метафізика відсутності»). У результаті таких змін істина більше не може мислитись як відповідність, як співвіднесеність із буттям, оскільки в якості тексту світ позбавлений відмінностей. В умовах пан-лінгвізму посилання на будь-яку позамовну реальність неможливі. Так само, як і в аналітичній філософії, у постмодерні істина стає «невидимою».

Висновок. Із попереднього викладу слідує, що внаслідок «лінгвістичного повороту» у західній філософії сформувалася нова епістемологічна ситуація: ідея втратила здатність виявляти буття через його співвіднесеність з мисленням. Зосередження на мовній проблематиці – наслідок «непрозорості» мови для «умо-гляду» – зумовило надання першочергового значення вирішенню проблеми «що є мова?» по відношенню до проблеми «що є світ?». Через непроясненість першого питання, єдиним, що опинилося у полі зору філософії, стала мова – набагато ближча, «видиміша» для людини, аніж буття, що стоїть за нею. Власне, відбулося своєрідне гіпостазування мови – її постулювання як єдиної та останньої доступної нам реальності. Відповідно змінилися і підходи до інтерпретації істини – вона почала шукати власне місце у новій онто-лінгвістичній конфігурації – тепер уже в якості лінгвістичного знаку. В аналітичній філософії та постмодернізмі місцеположення істини з мислення поступово перемістилося у мову.