Студопедия — ЯК МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА СТРУКТУРНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЯК МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА СТРУКТУРНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ






Показано, що категорія "відношення" генетично і в подальшому є філософським підгрунтям структурного світобачення. Принцип виділення структуротвірних відношень розглядається як необхідний компонент структурного дослідження. Показано, що застосування цього принципу перебуває в підґрунті досліджень представників структуралізму і постструктуралізму. Продемонстровано, що виділення структуроутвірних відношень є істотною складовою методології сучасного гуманітарного пізнання.

Ключові слова: клітинка структурного аналізу, порожнє місце в структурі, постструктуралізм, структуралізм, структуротвірне відношення.

Формування сучасної методології гуманітарного пізнання значною мірою пов’язане зі структурним підходом у різних його формах (структурний аналіз, структуралізм, постструктуралізм ). В найзагальнішому вигляді його можна розглядати як спосіб наукового мислення, в якому основна увага концентрується не на конкретній природі окремих елементів досліджуваної множини, а на системі відношень між ними. Інтерес до структурного напряму, переживши піднесення і спад в зарубіжній і вітчизняній гуманітаристиці, набув нових імпульсів через те, що є предтечею і підґрунтям постмодернізму як стилю філософування і світогляду.

Автор вбачає завдання даної статті у розкритті сутності одного з фундаментальних принципів структурної методології – виділення структуротворних відношень, застосування якого значно розширило можливості наукового пізнання, а також певної модифікації цього принципу в структуралізмі і постструктуралізмі. Актуальність такого розгляду зумовлюється не тільки теоретичним інтересом до сучасних форм методології, але й намаганням зрозуміти сутність змін, що відбуваються в житті сучасної людини і відображаються в мисленні представників структурного напряму у філософії та інших галузях гуманітарного пізнання. Структурне мислення є однією з істотних складових європейського стилю філософування, іманентно властиве міркуванням багатьох мислителів, але "свідоме та методологічно вивірене застосування…універсально-культурного підходу до структури культурного дискурсу дає кращі результати" [10, с.3].

Філософський аналіз структурного підходу, структуралізму, постструктуралізму проводився в роботах зарубіжних і вітчизняних дослідників [1; 2; 6; 7; 9; 10; 12; 13; 14; 15; 16; 17; 19; 21; 24; 25; 27] та ін. Проте осмислення фундаментальних принципів, що утворюють методологічні засади сучасного структурного світобачення, виявом якого є структуралізм і постструктуралізм (методологічне ядро постмодернізму), є поодинокими явищами серед вітчизняних публікацій. У працях О.Кирилюка виділено структурні відношення, і на підставі структурної методології проводився докладний аналіз універсалій культури як найширших структур людського буття [9; 10]. Намагання виявити методологічні принципи структуралізму в контексті історико-філософського аналізу постмодернізму спостерігається в книзі В.Ярошовця [25]. Також у монографії автора даної статті [17] здійснено систематизацію основних принципів структурного дослідження. В процесі роботи з’ясувалося, що серед цих принципів виділення структуротвірних відношень посідає одне з чільних місць. Дана стаття є продовженням і поглибленням цього напряму досліджень.

Вихідним пунктом розгляду проблеми є центральна в структурному дослідженні категорія структури. В структуралізмі структура тлумачиться як те, що об’єднує собою конструкти, в яких основні взаємовідношення між їх елементами підпорядковані правилам відношень. За допомогою системи правил можна вивести всі можливі наслідки. Структури створюються за допомогою аксіоматичного методу і покликані своїм існуванням “роз’яснювати взаємовідношення між даними досвіду” [15, с.91]. Структуралізм орієнтується загалом на мовні, а також інші семіотичні структури. Відомо, що основи структурного підходу закладено видатним швейцарським вченим-лінгвістом Фердинандом де Соссюром у творі “Курс загальної лінгвістики” [20], опублікованому по смерті автора його учнями в 1916 році. Цей твір став революційним у лінгвістиці. Підхід Ф. де Соссюра відрізнявся від попередніх тим, що в його межах мова почала розглядатися як система. За його думкою, не походження слів, а взаємозв’язки – це головне у мові, саме вони повинні вивчатися першочергово. Вирізнивши у вивченні мови два аспекти – синхронічний і діахронічний, Соссюр зосередив основну увагу на синхронії. Визначивши мову як систему, він виділяє в ній сукупність відношень (структуру) як предмет лінгвістичного дослідження. “У мові все грунтується на відношеннях” [20, с.155], – зазначав він.

Основою виділення мовних структур і формування предмету структурної лінгвістики стало розкриття Соссюром сутності структурної одиниці слова – фонеми. В попередніх лінгвістичних теоріях фонеми розглядалися як самостійні, ізольовані один від одного атоми мови і класифікувалися за їх фізичними і руховими характеристиками. На цьому рівні лінгвістична наука не розглядала (і не могла зрозуміти) істотних зв’язків мови, внутрішніх закономірностей її функціонування. Ф. де Соссюр почав трактувати фонему, а також інші факти мови не субстанційно, а релятивно. Поділивши лінгвістичні явища на мовленнєві і мовні, він заперечував будь-яку субстанційність мови, визнаючи її лише у мовленні. “Мова є формою, а не субстанцією”, – зазначав він [20 с.154]. Властивості мовних одиниць він розумів як залежні від їх відношень, що виникають у процесі їх функціонування. Суть усіх мовних відношень Ф. де Соссюр вбачав у різницях і протиставленнях. Він визначає фонеми як “перш за все опозитивні і негативні сутності” [20, с.151].

Орієнтація Ф. де Соссюра на відношення, виділення фонеми як одиниці структурного аналізу в лінгвістиці, перенесення цих процедур на інші галузі гуманітарного пізнання в подальшому постали методологічним підґрунтям структурного дослідження. В системі цієї методології одне з чільних місць посідає принципвиділення фундаментальних структуроутвірних відношень. До процедур такого дослідження належить виявлення “клітинки”, "спроби конструювання мінімальних одиниць аналізу” [25, с.87]. Такою “клітинкою” є елементарне структуротвірне відношення будь-якого об’єкта. Слідуючи за Ф. де Соссюром, який виокремив фонему як елементарне структурне відношення лінгвістики, К.Леві-Строс переніс цей принцип на дослідження міфології ранніх суспільств і започаткував поняття “міфологема” як вихідне при дослідженні міфів. Така процедура набула значного поширення в середовищі західних гуманітаріїв.

М.Фуко в своєму творі “Археологія знання” як елементарну одиницю дискурсу обгрунтовує висловлювання. Висловлюванню властива одиничність події, якої ані мова, ані значення не можуть повністю вичерпати. Висловлювання є суперечністю: з одного боку, воно існує в акті письма чи виголошенні слова, а з другого боку – в полі пам’яті або в певній формальній реєстрації (рукописі, книзі тощо). Будучи єдністю, як і кожна подія, воно відкрите для повтору, перетворення. Нарешті, висловлювання пов’язане не лише із ситуаціями, які його породжують, і породженими ним наслідками, але водночас у зовсім іншій модальності з висловлюваннями, які йому передують і які за ним слідують [23, c.75-76].

Cтруктурне дослідження, що проводиться за допомогою таких одиниць, прагне виявити і найбільш істотне відношення предметної галузі, в якій здійснюється аналіз. Елементарне і основне структуротвірні відношення виділяються в однаковий спосіб в межах структурного дослідження. Елементарне відношення – це зазвичай подвійні, потрійні опозиції і кореляції. Фундаментальне структуротвірне відношення відображає основне протиріччя предметної галузі.

У постструктуралізмі також помітною є тенденція виділяти відношення як “клітинки” аналізу, а також фундаментальні структуротвірні відношення. Відмінністю є те, що в постструктуралізмі і постмодернізмі на відміну від структуралізму більше акцентується увага на діахронічному аспекті, відчутним є прагнення дослідити діалектичний процес взаємопереходів всередині цих відношень. Зокрема Ю.Крістева використовує в своїх працях започатковане ще Платоном у діалозі “Тімей” поняття “хора” (колообіг буття в самому собі). Для дослідниці хора належить формі процесу, який задля того, щоб стати суб’єктом, долає ним самим породжений розрив і на його місце впроваджує боротьбу імпульсів, водночас і пробуджуючих суб’єкта до дії, і небезпечних для нього. Істотним у понятті “хора” є суперечливий взаємозв’язок між уявним і символічним. Хора – це своєрідне знання, яке існувало до того, як патріархальна мова розділила суб’єкт на бінарні опозиції. Ю.Крістева називає таке знання до-едипівським. Ця концепція вплинула на формування гендерних досліджень, жіночих студій [17, с.227-246]. Ґрунтовно це поняття розкривається у працях “Революція поетичної мови” [28] та “Полілог” [11]. Хора означає причетне до материнського, пригніченого, несвідомого елементу культурної символіки (Закону Батька), виражає борг патріархального дискурсу перед матір’ю. Хору, на думку Ю.Крістевої, найкраще реалізують не слова, а танець, театр жестів, живопис. На сцені нового театру, прикладом якого дослідниця вважає, зокрема, театральну практику Арто, найповнішою мірою вивільняється динамічна хора мови. ”Слово, – зазначає Крістева, – стає потягом, інстинктом, що проривається крізь висловлювання, і текст не має іншого виправдання, як дати місце цій музиці інстинктів” [11, c.83]. У семіотичному розуміння хора являє собою можливість у структурі текстів рухатися на межі свідомостей (здійснювати трансгресію) між висловлюваннями. Лінгвістичні структури – це границі процесу, які сковують і обмежують його, підпорядковують його тісно пов’язаним між собою сигніфікативним та інституційним одиницям. Однак хора “ворушиться, вона функціонує” [11, c.83], стає динамічною, космічною і соціальною мутацією, головним осередком природних і соціальних процесів. Хора, або динамічний процес сигніфікації (досвід тіла) вступає в ідеологічну боротьбу з релігією, а також наукою, окультизмом і магією, що претендують на узагальнення, нормативність, формалізм тощо. Отже, одиниця аналізу, втілення допатріархальних відносин – хора – в творчості Ю.Крістевої тлумачиться як постійно змінний, приватний, революційний (в особистісному і соціальному розумінні) суб’єктивний досвід [11, c.83].

Своєрідну одиницю аналізу в структуралізмі виділяє Ж.Дельоз. Грунтуючись на ідеях Ф. де Соссюра та аналізуючи ряд положень Л.Альтюсера, Ж.Лакана, К.Леві-Строса, Р.Якобсона та ін., Ж.Дельоз робить висновок, що це порожня клітинка всередині структури, яка порушує цілісність структурності і приводить її до руху. Така клітинка під різними назвами фігурує в концепціях більшості представників структуралізму і являє собою важливий аспект гносеології структуралізму. Це “місце картярського боввана, місце короля, сліпа пляма, плаваючий означник, нульова цінність, закулісна частина сцени, відсутність причини тощо” [2, c.54]. Прагнення зайняти це порожнє місце спричиняє здатність до комбінаторики. В роботі “Логіка смислу” Ж.Дельоз розкриває механізм цієї комбінаторики. Він виділяє дві серії в кожному явищі, серію означників (це будь-який знак, що несе на собі якийсь смисл) і серію позначених (корелят, двійник цього аспекту смислу). Означник – це, перш за все, подія в розумінні ідеального логічного атрибуту речей, а позначене – положення речей з їх властивостями і дійсними відношеннями [8, c.61]. Кожна з цих серій розвиває систему знаків іноді на основі надлишку, іноді – нестачі. Терміни кожної серії перебувають у безперервному зміщенні відносно термінів іншої серії, відбувається подвійне ковзання однієї серії над іншою, в якому обидві серії перебувають у постійній неврівноваженості одна щодо другої. Причиною цього зміщення є те, що вони мають у собі абсолютно порожнє місце. Воно “завжди визначається віддаленням терміну (серії) від того самого елемента, який завжди зміщений – у двох серіях – у стосунку до самого себе [8, c.65]”. Порожнє місце є парадоксом, воно ніколи не буває там, де його шукають. Тобто в нього немає свого місця. Йому не вистачає власної ідентичності, подібності собі, власної рівноваги, власного походження. Порожнє місце присутнє як надлишок в одній серії, яку вона задає у якості означника, і як нестачу в іншій серії, яку вона задає як позначену. Воно завжди надзвичайно рухливе, нагадує пасажира без місця, який постійно пересувається. Це своєрідна гра, суть якої полягає в комбінуванні порожньої клітинки і постійно рухомої фішки [8, c.65].

Винайдення такої одиниці Ж.Дельоз вважає блискучим досягненням структуралістської теорії, оскільки через це мислення позбавляється позитивізму, вивільняється від застиглості сутностей. Порожнє місце він порівнює з вікном у глухій непрозорості комбінаторики, можливістю втечі, блуканням на волі. Ця одиниця є виразним винятком. Водночас ця виразність “занурює Структуру як ціле у неясність” [8, c.54]. Ж.Дельоз уявляє собі структуру як машину з виробництва смислів, якій порожня клітинка надає руху. Структурна повнота переходить до відкритості Буття. Порожнє місце завжди грайливо перебігає, це присутність, створена з відсутності, вона активний нуль, означник, який нічого не позначає. За смисл, утворений структурою, думка сплачує ціну нонсенсу як умови виробництва цього смислу. Порожня клітинка, на думку Ж.Дельоза, свідчить про те, що структура є симулякром, що вона вигадує смисл, а не черпає його з дійсності. Ця одиничка створює лише ефект структури, наділеної смислом, але вона сама і смисл структури зовсім різні за природою.

Віддаючи данину структуралізму через його винахід порожнього місця у структурі, Ж.Дельоз вказує на обмеженість цієї теорії в її структуралістському варіанті. Структуралізм, на думку мислителя, являє собою лише аналіз сутності, але не здатний усвідомити, чому для виробництва смислу потрібний нонсенс. Ж.Дельоз пояснює, що жодна структуральна машина не може створити смислу. Адже лише нонсенс як парадоксальна одиниця підтримує здатність до виробництва смислу такої машини. Якщо б якийсь механізм був здатний утворювати смисл Буття, то це означало би існування смислу смислів, тобто ми прийшли б до ідеї Бога, що на думку, Ж.Дельоза руйнує будь-яку онтологію. Отже, смисл Буття цілком може бути нонсенсом, оскільки нонсенс – це власне і є однозначне наділення смислом усіх сутностей [2, c.55-56].

Заслугою структуралізму, на думку Ж.Дельоза, є і те, що в його межах було узаконено операцію збирання, тобто конструювання смислу через відповідне розташування елементів, які самі по собі не є означниками. Одна така операція не є закінченою, треба перейти від нонсенсу до смислу, тобто від гносеологічних міркувань до онтології, адже нонсенс – це те, що позбавлене смислу, а однозначний смисл Буття дійсний лише як наділення смислом. Ж.Дельоз формулює свій висновок, який, на його думку, логічно випливає зі структуралістських теорій порожнього місця в структурі і завершує їх. Нонсенс в онтології – це і є смисл, оскільки саме нонсенс є виробничою силою, він наділяє буття рухом, життям [2, c.55-56]. Ж.Дельоз у зв’язку з цим виробляє власний метод дослідження, названий ним трансцендентальним емпіризмом.

Значного поширення в постструктуралізмі набуло поняття “ризома”, що фіксує принципово позаструктурний спосіб організації цілісності, який лишає відкритою можливість внутрішнього руху і самотворення. Цей термін належить Ж.Дельозу і Ф. Гваттарі [27]. В ньому відображено фундаментальну установку постструктуралізму на руйнування традиційних уявлень про структуру як жорстку константну складову системної організації, як корінь, стрижень системи. Ризома позбавлена центру, це ієрархічна структура, яка перебуває в постійному становленні, середина без початку і кінця. В метафоричному виразі ризома нагадує цибулину, яка містить у собі приховане стебло, що може розвиватися куди завгодно і приймати будь-які форми. Істотною властивістю ризоми є її поліморфність, плюралістичність при збереженні цілості, що містить у спресованому вигляді різноманітні види діяльності, є свого роду і клітинкою, і бульбою, в якій потенційно містяться мислення, пізнання, поведінка, міміка, мова не як рівні діяльності, а як конкуренція і діалог. Ризома не є стабільною, проте не є і нестабільною, вона метастабільна, наділена потенційною енергією. В ній присутній потенціал самоорганізації. Організаційний хаос ризоми містить в собі нескінченні можливості нових організаційних змін. Лінії внутрішнього розчленування, впорядкованості в ризомі, є рухомими. Якщо структури бояться розривів, то ризома, за словами, Ж.Дельоза, може бути розірвана, зламана в будь-якому місці і перебудуватися на іншій лінії... Ці лінії постійно переходять одна в одну” [27, c.80-90]. До самоорганізованого хаосу неструктурованих множинностей (тобто ризом) призводить деконструкція текстів, децентрування центру, який структурував структуру [7, c.690]. Безперечно, такий підхід є протилежним до підходу структуралізму, в межах якого проводився типологічний аналіз структур, виявлялася і розглядалася їх ієрархічність, обов’язково був наявний центр структури. Класифікація різних типів зв’язків і знаходження способів опису відношень, формалізація і математизація є важливою складовою застосування структуралізму в науковому пізнанні. Постструктуралісти принципово відмовляються від таких раціоналістичних процедур, оскільки кардинально розходяться зі структуралістами в оцінці конструктивних можливостей розуму. Разом з тим у структуралізмі містилися можливості діалектичного підходу до структур.

Ще Ф. де Соссюр виділяв синхронічний і діахронічний аспекти мови і, хоч основну увагу він сконцентрував на синхронії, ним було приділено певну увагу і діахронії. На діахронічному аспекті зробив наголос представник генетичного структуралізму Ж.Піаже [29]. Він виділив і досліджував структурні відношення, що складають генетичні структури, притаманні дитячій психіці, які, досягаючи певної кінцевої фази розвитку, починають відмирати, щоб поступитись місцем більш дозрілим формам. Аналізуючи структури мови і мовлення дітей, Піаже виявляє своєрідний характер функції їх мислення як шлях, що веде до особливого дитячого погляду на світ. При цьому вчений враховував не лише формальні аспекти мислення дитини, але й змістовні. “Констатація певного змісту мислення, – відзначав С.Балей, – веде Piaget’ а до постулату певної специфічної форми процесів мислення і саме цю форму він намагається дослідити [3, с.331]". Крім того, методологія Ж.Піаже включала вивчення кінцевих слідів віджилих механізмів у тих випадках, коли індивідуальний розвиток дитини затримується довше на певній стадії, виявляючи запізнення стосовно темпу еволюції загалу [3, с.332]. Це наближає його підхід до постструктуралістських процедур (зокрема деконструкції). Одним з висновків психолога було те, що механізми мислення дитини і первісної людини мають абсолютно ідентичну структуру [3, с.332]. Усі відзначені аспекти дають право констатувати свідоме використання у творчості французького вченого принципу виділення структуротвірних відношень які є основою формування генетичних структур, що дозволило створити новий напрям психологічної науки і розширити наші знання про ранні стадії розвитку людини і їх еволюцію.

М.Фуко в своєму культурологічному дослідженні також певною мірою втілював діахронічний аспект структуралістського бачення, адже його епістеми змінюють одна одну в історичному розвитку людства, а фундаментальні суперечності, що створюють структуру епохи мають рухомий характер [22]. В концепції ризоми Дельоза і Гваттарі розвиток, змінність, перетворення і самотворення абсолютизуються, що приводить до втрати будь-яких орієнтирів і острівців стабільності в безперервному колообігу [26].

У слов’янській гуманітаристиці також можна відзначити тенденції структурного мислення. Клітинкою структурного аналізу постає, зокрема, поняття діалогу М.Бахтіна. Його оригінальна концепція діалогічної структури відзначається внутрішньою діалектичною напруженістю [4]. Онтологічну підставу діалогічності, діалогічного бачення мови і культури, літератури і мислення він вбачає в архаїчному розумінні людського тіла як відкритого світові через свої “відверті” частини, органи запліднення і народження, годування і випорожнення [21, c.151]. М.Бахтін проводить прямий зв’язок між стародавнім двотонним словом (йдеться про двоголосся і діалог) і двотілим образом людини, в якому закладений діалогічний момент [5, c. 479]. Він застосовував в своїх дослідженнях поняття “ідеологема”, позначивши ним cистему знаків, певні знакові структури, об’єктивовані форми етичних та правових норм, символів тощо і протиставивши їх як погані ідеологічні конструкції ідеології як ділянці знаків. В нього ми також зустрічаємо важливе в методологічному аспекті протиставлення ідеології як царини зовнішнього знакового психології як галузі внутрішнього знаку та внутрішнього мовлення. Такі методологічні підходи роблять творчість російського мислителя дуже співзвучною структуралізму і постструктуралізму.

В українській лінгвістиці схильність до структурного стилю мислення характерна для роботи видатного українського лінгвіста і філософа ХІХ ст. Олександра Потебні “Думка і мова”, яка створила певний місток між західноєвропейською і слов’янською філософією мови. Застосовуючи категорію “внутрішня форма”, мислитель шукав початки мови – того, що перебуває поза мовою. На основі вивчення мови О.Потебня прозріває інші горизонти, розширює коло пізнання – до психології, історії, філософії – до того, що пізніше, в структуралізмі, зокрема в творчості К.Леві-Строса, називатиметься етнографією і антропологією [6, c.81]. Важливою ідеєю О.Потебні є розуміння внутрішньої форми слова як відношення. “Внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості, як уявляється людині її власна думка” [19, c.115]. І далі мислитель зазначає: “Розуміння, спрощення думки, переклад її, якщо так можна висловитися, іншою мовою, виявлення її зовні починається, отже з позначення її тим, що саме невимовне, хоч найближче до людини” [19, c.116].

Це положення розкриває природу слова як знаку, а знак постає як первинне – те, з чого починається будь-яке знання. Природа знаку – відношення, зв’язок. Слово є подвійною сутністю, воно в самому собі є відношенням, відсиланням, стрілкою, вказівкою [6, c.87]. О.Потебня виявляє принцип подвійності (бінаризму, за термінологією структуралізму) як онтологічну основу мовної діяльності. “Роль почуття, – зазначає він, – не обмежується передачею руху голосовим органам і створенням звуку: без вторинної його участі не було б можливе саме створення слова із створеного вже звуку” [19, c.116]. В.Бібіхін вважає, що в цій фразі О.Потебні “у зародку міститься вже Соссюр і соссюрівський “структуралізм”, а також семіотика Ч.Пірса. Український мислитель, як і Ф. де Соссюр, заперечує субстратність мови. “Внутрішня форма – це чисте відношення, що не потребує ані об’єктивного змісту, ані змісту загалом. Для цього чистого відношення достатньо, щоб зміст, почуття, досвід, настрій, сприйняття, що завгодно вдруге взяло участь... у самому собі,...вступило у відношення до самого себе. Мова, з нею думка починається, коли є зв’язок, відношення, одне-друге, знак [6, c.209]" – так роз’яснює В.Бібіхін наведені вище думки О.Потебні. Вторинна участь, подвійність виникають у даному випадку автоматично, оскільки якщо є одне, існуюче у єдності, воно неодмінно постане у відношенні до другого.

Прикладом структурного стилю мислення в сучасній Україні є праці О.Кирилюка. Він виходив з засвоєної ним парадигми [10, с.4] визнаного в світі структураліста, російського вченого В.Проппа, який вивчав чарівні казки і виокремив структуротвірні відношення, що перебувають у підґрунті будь-якої казки. Пропп назвав ці відношення функціями, виділив невеличку їх кількість і зробив висновок, що їх комбінація становить структуру (сюжет, перебіг подій) будь-якої казки [18]. По суті ці функції являють собою клітинку структурного аналізу, адже за своєю природою вони є не чим іншим, як відношенням. Аналізуючи мовні структури казок та обрядів, О.Кирилюк виявляє клітинку структурного аналізу і фундаментальне структуротвірне відношення, яке іменує категоріями граничних підставин, вважаючи їх головними структуротвірними чинниками цих дискурсів. Універсальні культурні коди, категорії граничних підстав людського буття постають необхідними ланками структуралізації культури у формульній зв’язці "життя – смерть – безсмертя" [9, с.339-340]. "З виникненням культурної людини, зазначає автор, – базисні фізіологічні потяги трансформувалися в специфічні форми подолання смерті, ствердження життя, досягнення безсмертя… Саме ця формула і складає той "таємничий універсальний код світової культури", пошуки якого хвилювали багатьох вчених" [10 с.347]. Категорії граничних підставин розглядаються вченим як найширші структури культурно-світоглядної свідомості. Відношення між елементами цих структур, універсаліями культури являє собою суперечність, яка становить підґрунтя буття людини в суспільстві від давніх часів і дотепер.

Висновки. Підводячи підсумки викладеного вище, можна зазначити, що чимало зарубіжних і вітчизняних представників сучасної філософії та інших галузей гуманітарного знання, йдучи шляхами структурного світобачення, намагаються віднайти початкові засади буття і мислення. Необхідними складовими структурної методології є віднайдення клітинки структурного аналізу, яка являє собою відношення, що містить опозитивність і заперечення, і виявлення фундаментального структуротвірного відношення як основоположного протиріччя об’єкту дослідження. Свідоме застосування принципу виділення структуротвірних відношень через дослідження мовних конструктів дозволяє вдосконалювати методологію гуманітарного пізнання і створювати нові його напрями.








Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 533. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Почему важны муниципальные выборы? Туристическая фирма оставляет за собой право, в случае причин непреодолимого характера, вносить некоторые изменения в программу тура без уменьшения общего объема и качества услуг, в том числе предоставлять замену отеля на равнозначный...

Тема 2: Анатомо-топографическое строение полостей зубов верхней и нижней челюстей. Полость зуба — это сложная система разветвлений, имеющая разнообразную конфигурацию...

Виды и жанры театрализованных представлений   Проживание бронируется и оплачивается слушателями самостоятельно...

Методы прогнозирования национальной экономики, их особенности, классификация В настоящее время по оценке специалистов насчитывается свыше 150 различных методов прогнозирования, но на практике, в качестве основных используется около 20 методов...

Методы анализа финансово-хозяйственной деятельности предприятия   Содержанием анализа финансово-хозяйственной деятельности предприятия является глубокое и всестороннее изучение экономической информации о функционировании анализируемого субъекта хозяйствования с целью принятия оптимальных управленческих...

Образование соседних чисел Фрагмент: Программная задача: показать образование числа 4 и числа 3 друг из друга...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия