В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ 20-30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

(М.Скрипник, М.Хвильовий, С.Семковський, В.Юринець)

Стаття присвячена проблемі національного питання в українській радянській філософії 20-30х років ХХ століття (М.Скрипник, М.Хвильовий, С.Семковський, В.Юринець). Встановлено джерела, вплив та характеристику, основні вирішення національного питання. Розглянуто характеристики розвитку національної культури в контексті соціалістичної культури, запропоновані українськими мислителями.

Ключові слова: історія української філософії, національне питання, інтернаціоналізм, національна культура, соціалістична культура, українізація.

 

Пошуки національної ідентичності в українській колективній та індивідуальній свідомості не лише були наріжним каменем світоглядної орієнтації, а й становили проблему практичної реалізації. Доба 20-30-х років ХХ ст., бурхлива «українізація» на тлі тотального марксистського колапсу думки не могла не залишити сліду в історико-філософській думці того часу.

Національне питання, що було одним із ключових у суспільно-гуманітарному просторі України 1920-1930-х років, стало не лише питанням цілої низки теоретичних дискусій, а й практичною засадою для політичного курсу України. Важливо зазначити величезний масив історичних та суспільно-культурних чинників, що спричинили багатоваріативність його розв’язанння. Характеризуючи загалом атмосферу того часу важливо акцентувати увагу на надзвичайній зрощеності різних сфер суспільного життя та різноманітних методологічних парадигм мислення. Як зауважує М.Шкандрій: «Літературна критика й дискусії, політика й ідеологія невпевнено балансували між поважними й перевіреними традиціями минулого (патріотизм, народництво, справи культурного розвитку та соціальних реформ) і пошуками духовного змісту нового світу (інтернаціоналізм, заперечення минулого, класова відплата і соціалістична революція» [12, с.39].

Актуальність теми зумовлена двома причинами. По-перше, українські мислителів 20-30-х років ХХ століття довший час залишались під забороною (офіційною чи неофіційною) будь-якого дослідження. Тож оцінка їхньої творчої спадщини була або різко негативною, або просто відсутньою. По-друге, суспільно-політичні погляди українських мислителів зазначеного періоду є неоднозначними, адже чимало з них неодноразово публічно змінювали їх чи пристосовували до вимог політичної ситуації.

Мета статті – встановлення основних підходів тлумачення національного питання українськими мислителями 20-30-х років ХХ століття (М.Скрипник, М.Хвильовий, С.Семковський, В.Юринець). Завдання статті: 1) обґрунтувати передумови формування суспільно-політичних поглядів українських мислителів 20-30-х років ХХ століття; 2) проаналізувати зв’язок між поняттями «національне питання» та «національна культура»; 3) з’ясувати інтерпретацію терміну «інтернаціоналізм» українськими мислителями 20-30-х років ХХ століття.

Суспільно-політичні погляди українських мислителів 1920-1930-х років на сучасному етапі активно досліджують українські науковці Г.Вдовиченко, І.Козій, М.Роженко, Я.Юринець.

Погляди українських мислителів 20-30-х років ХХ століття на проблему національного питання формувались в діалозі-критиці двох світоглядних полів: «легітимного» марксизму-ленінізму, представниками якого традиційно виступали як теоретики – К.Маркс, Ф.Енгельс, так і суспільно-політичні діячі – В.Ленін, Й.Сталін та різноманітних європейських «модифікацій» марксизму, пізніше названого «ревізіонізмом» та «опортунізмом» (концепції Р.Люксембург, К.Каутського, О.Бауера, К.Реннера). Окрім традиційної та канонічної рецепції ленінізму, для становлення політичного світогляду українських філософів зазначеного періоду, важливою стала критика та оцінка саме західного крила марксизму.

Для українських філософів притаманна, насамперед, глибока обізнаність з авторами не лише апріорно даними для вивчення (В.Ульянов (Ленін), Й.Сталін), а й з авторами-«опортуністами», що нещадно критикувались, зокрема К.Каутським, Р.Люксембург, О.Бауером, К.Реннером. Водночас, критика зі сторони вітчизняних мислителів ставала радше ознайомленням, спробою знайти нові шляхи у розумінні проблем шляхів розвитку національної культури у контексті національного питання загалом.

Так, С.Семковський розумів, що повноцінної розробки національного питання не варто шукати у творах К.Маркса і Ф.Енгельса. Адже національна проблема розглядалась ними лише як проблема згуртованості сил революції. Саме тому він досить схвально відгукується про О.Бауера, називаючи його книги класикою національного питання: «Отто Бауер дал научный анализ идеологии, философии національного вопроса» [4, с.27]. На думку українського філософа, «національна апперцепція» як здатність рецепіювати світ залежно від національних особливостей суб’єкта повною мірою втратить своє значення при повному торжестві “світової культури» і не зможе перешкоджати об’єднанню націй в єдине ціле. Адже «не развертывается ли уже на наших глазах другой процесс – интернационализации культуры, растворения обособленных национальных культур в единой культуре человечства» [3, с.117].

М.Скрипник, підтримуючи В.Леніна, критикує С.Семковського за пріоритет О.Бауеру як автору систематизованої розробки національного питання. Окрім того, відомий автро-марксист критикується також М.Скрипником за ідею збереження національних спільнот, як певних організмів з їх подальшою диференціацією (подібне знаходимо також у В.Леніна з критикою «культурно-національної автономії»). Лінію марксистської «не автономності» підтримує С.Семковський, не підтримуючи також К.Каутського за ідею утворення федерації національностей на засадах національно розмежованих автономних територій. Останній піддався також гострій критиці також М.Скрипником, зокрема за диференціацію культур на християнську, ісламську і буддійську спільність та негативну оцінку значення однієї мови для консолідації націй. «В усякому разі треба визнавати, що одним із шляхів зближення націй вже тепер є взаємна обізнаність з мовами, широке обізнання й вивчення мов»» [7, с.29].

Українізація 20-30х років ХХ століття загострила національне питання. Українські суспільні діячі того часу розуміли українізацію саме як процес всезагальний, що охоплюватиме реалізацією національного питання не лише сфери, традиційно національні за змістом – література, театр, музика, а й певною мірою суспільно-політичні: «був час, коли український національний процес характеризувався передовсім літературою, театром, музикою, піснею, лінгвістикою тощо…» [10, с.106], «українська культура давно перестала бути культурою лише літератури» [7, с.10].

М.Скрипник попереджував про можливість двох ухилів в українізації, що полягатимуть або у рівнянні до робітничих мас і, відповідно, уповільненій, «млявій» українізації, чи, навпаки, у прискореній українізації, яка не враховуватиме інтересів російськомовного пролетаріату України. Така ж дуальність шляхів-небезпек існує за умови прийняття теорії боротьби двох культур, що гостро критикувалась ним.

Він вірив, що комуністична партія України теоретично стала на шлях правильного розуміння українського національного питання: «комуністична партія ведучи пролетаріят до керування всіма найширшими працюючими масами країни для будування нової соціалістичної культури, провела Жовтень для того, щоб утворити нову культуру на тлі всіх попередніх завоювань при їх використанні» [7, с.45]. Тому М.Скрипник гостро критикував М.Хвильового та його «захисника» О.Шумського: «саме національна боротьба з боку члена комуністичної партії, на думку тов. Шумського, очевидно, не є крайністю. Крайністю є лише ті форми національної боротьби, які вжив тов. Хвильовий» [7, с.61].

Важливо зазначити, що ідеї М.Хвильового тлумачились в потужному критичному дискурсі. Його захоплення та рецепція ідей О.Шпенглера, М.Данилевського, Л.Троцького та інших «неканонічних» марксистів не лише зробила українського мислителя персоною non grata гуманітарного простору, а й стала підставою говорити про нього як про автора цілком нетрадиційних для 1920-1930-х рр. поглядів на можливі шляхи розв’язання національного питання.

М.Хвильовий досить різко заявляє про те, що «...ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом у Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереборна воля історичних законів» [11, с.590-591]. Цілком зрозуміло, що такі «вільні» думки критикувалися М.Скрипником, В.Юринцем. Адже марксистська парадигма цілком і повністю заперечувала таку постановку питання. Зокрема, В.Ленін писав: «чи судилось, наприклад, Україні стати самостійною державою, це залежить від 1000 факторів невідомих наперед» [1, с.42].

Інакше національне питання й шляхи його реалізації, зокрема, в контексті українізації розглядалось М.Хвильовим. Для нього «українізація, з одного боку, є результат непереможної волі 30-мільйонної нації, з другого – це є єдиний вихід для пролетаріату заволодіти культурним рухом» [11, с.562]. Тобто, національна політика є не лише потребою для України на цьому етапі історичного розвитку, а й результативним знаряддям пролетаріату в боротьбі за гегемонію у культурному русі. Адже, отримавши право реалізації «національної форми та соціалістичного змісту» у різних сферах суспільного життя, робітничий клас зможе повністю розкрити свій творчий потенціал.

Для М.Хвильового цілком логічним і закономірним видається розвиток саме поза межами російського авторитету, бо звернення до нього демонструватиме собою не лише наочний приклад теорії боротьби двох культур, що критикувалась, до прикладу, і М.Скрипником, а й зумовлюватиме суспільні конфлікти: «соціальні процеси, що їх викликано непом логічно ведуть до конфлікту двох культур. Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактично, коли не dw jure, декретованим гегемоном – російським конкурентом» [11, с.591]. З цим твердження погоджується М.Скрипник, зазначаючи, що «українська література, як українська культура працюючих мас, виступає на арену міжнародної пролетарської творчости не як учбовець, не як учень, що повинен лише шукати проводаря або допомагача, але як дійсний чинник спільної співпраці» [5, с.39].

Для М.Хвильового загалом право націй на самовизначення є історично зумовленим і не лише цілком раціонально поєднується з утвердженням нового суспільного ладу, а й є необхідною умовою цього. Український мислитель вважав своєрідним історичним злочином суспільно-політичну практику, такий комплекс дій, що стверджувався всупереч історичної необхідності націотворення: «Коли якась нація (про це вже давно й не раз писалось) виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого – вносять елемент хаосу вже в світовий загальноісторичний процес» [11, с.591].

Важливим при розгляді національного питання є проблема злиття націй, яку порушив ще В.Ленін. Власне якраз його концепція національного питання стала засадничою при трактуванні останнього українськими мислителями. Національне питання трактувалась В.Леніним досить однозначно. На його думку, незважаючи на право націй на самовизначення («під самовизначенням націй розуміється державне відокремлення їх від чужонаціональних колективів, розуміється утворення самостійної національної держави» [1, с.46]), національне відокремлення так чи так повинно проходити під кутом класової боротьби, доцільності такого відокремлення: «Питання про право націй на вільне відокремлення недозволено змішувати з питанням про доцільність відокремлення тієї чи іншої нації в той чи інший момент» [2, с.421]. Отже, надаючи формальне право на самовизначення, класик російського марксизму водночас позбавляє підстав для його практичного втілення. Національна культура є, на думку В.Леніна, «буржуазним обманом», «культурою поміщиків, попів, буржуазії». Кожна національна культура, на його думку, існує як єдність соціалістичної та буржуазної. Тобто, в кожній культурі цінним є лише те, що прийнятне для поступу соціалізму.

М.Скрипник умовно виділяв два етапи цього процесу: зближення націй та власне злиття націй: «зближення націй, безсумнівно попередній процес, що підготовляє умови для дальшого злиття націй» [7, с.40]. Однак таке злиття стане історично-практично можливим лише за умови надання можливості для повноцінного розвитку національного аспекту. Адже зближення і злиття націй передбачає насамперед зближення і злиття національно повноцінних і розвинутих націй: «цей процес неминучого зближення і злиття націй забезпечений найширшим розвитком національним тепер. Лише тоді, лише з тою умовою стане можливе здійснення зближення й злиття націй у наступному комуністичному суспільстві, коли тепер, за сучасної стадії соціалістичного суспільства буде забезпечено дійсно повну рівноправність, повну волю, повне знищення всіх залишків культурної і економічної нерівноправности» [7, с.32]. М.Скрипник пропонував діалектичне розв’язання національного питання. Окрім того, воно зможе розв’язатись лише під час перемоги соціалізму у всьому світі: «Національне питання – це частина цілого соціального питання нашої країни, отже, і на мовному терені може виявлятися посилення класової боротьби» [7, с.41].

Для М.Скрипника українська культура може бути лише в єдності національної форми та пролетарського змісту. Тобто, проповідуючи вселюдські цінності, що потрібні для становлення цілісного світогляду пролетаріату, культура, тим не менше, повинна «розмовляти» зрозумілою мовою, якою може бути лише національно близьке, звичне оформлення: «будування української культури національної за її мовою, формою та матеріалом і пролетарської, колективістської й інтернаціональної за змістом» [6, с.49], “ми не можемо мислити собі іншого, та й історія нам не дала іншого культурного розвитку, як у його національних формах» [9, с.9]. Отже, потреба «онаціоналення» всього суспільного контексту є не лише виправдана з позиції доцільності та результативності досягнення поставленої мети («українізації»), а й історично закономірна.

Своєрідну картину можливого дуалістичного розвитку майбутньої соціалістичної культури загалом пропонує В.Юринець. На думку українського мислителя, соціалістична культура, розвиваючись, може отримувати різні форми, маючи, водночас, засадами, цілком по-марксистськи економічну структуру: «Можливості її форм дуже різноманітні, але основна їх надбудова буде хитатись між двома бігунами, які я умовно назову стоїчним і гедоністичним» [13, с.114]. Для стоїчного типу притаманні «лаконізм дії, виразу буде пронизувати всі його вияви, свідомість труднощів – опору буде сухим металічним дзвоном відзиватись у його продуктах» [13, с.115]. Такий варіант соціалістичної культури наче постійно «натякатиме» людині про її кінцевість, втілюватиме «світогляд і світонастрій колективної тихої сапи». Символом такої культури стане продукт, річ, що втілюватиме, конденсуватиме певну форму. Іншим таки типом може стати «гедоністичний» тип, що стане породженням надзвичайного піднесення техніки і втілюватиметься у «прекрасному сенсуалізмі». Для нього також буде притаманним розкриття і справжнє освоєння теорії мистецтва як гри, яка на думку В.Юринця є недостатньо розкрита західними вченими. Між «стоїчним» і «гедоністичним» типом існує боротьба, що цілком діалектично визнається українським мислителем за неодмінність. Таке розуміння шляхів розвитку соціалістичної культури демонструє потребу включення культурного розвитку у загально цивілізаційний контекст.

По-різному тлумачили зміст поняття «інтернаціоналізм». Для М.Скрипника це поняття розкривалось цілком у дусі ленінського розуміння, для нього консолідація націй могла відбутись лише під пролетарськими гаслами. Він писав: «Наш інтернаціоналізм є інтернаціоналізмом пролетаріяту, який ставить за своє практичне завдання замінити буржуазно-націоналістичну культуру новою пролетарською культурою, культурою вільного розвитку кожного народу» [5, с.17]. Водночас «інтернаціоналізм» у М.Скрипника передбачає індивідуальний розвиток народів, що становитиме невід’ємну частину всесвітнього культурного розвитку. М.Хвильовий трактував «інтернаціоналізм» радше за метод, спосіб дії: «Бути справжнім інтернаціоналістом – це значить, наперекір всяким забобонам в національному питанні, що утворились протягом великого часу, найти в себе мужність бути послідовним до кінця, і в цій послідовності сміливо нести прапор пролетарської революції» [11, с.596]. Своєрідне продовження проблеми інтернаціоналізму пропонує С.Семковський, розкриваючи поняття «імперіалізму». Імпреіалізм, на думку С.Семковського, передбачає собою перетворення «національних держав» в «держави національностей», адже «импреиализм сам собою ведет к универсализации национальной проблемы, к приданию ей характера повсеместного, всеобщего явления» [4, с.18]. Надаючи Радянській Федерації та її частинам статусу «держав національностей», український філософ тим самим демонструє відсутність ліквідації національного питання у СРСР. На переконання С.Семковського, історичний розвиток інтернаціоналізму розуміється марксизмом саме як боротьба за прискорення історичного процесу, враховуючи при цьому всі особливості справжніх національних взаємин, що існують реально.

Висновки. Отже, спробуємо з’ясувати притаманні риси тлумачення національного питання українськими мислителями радянського періоду 20-30х років.

По-перше, всі розглянуті нами персоналії закономірно перебували під впливом марксистської філософії, перебуваючи під її впливом. Так, М.Хвильовий з гаслом «Геть від Москви» (чим викликав бурхливу критику В.Юринця та М.Скрипника), водночас з похвалою відгукується про Г.Плеханова. М.Скрипник, в свою чергу, позитивно оцінює В.Леніна та Й.Сталіна.

По-друге, українськими філософами проблема національного розглядалась у неминучому діалозі-критиці з західноєвропейськими мислителями, адже через тотальність марксистської парадигми аналіз національного питання не лише не міг постати одноосібно, небезпечною була сама постановка такого питання, що успішно довела історія.

По-третє, для українських мислителів тісно пов’язаними поняттями є національне питання та національна культура. Незважаючи на розуміння української культури поза межами сфер літературно-мистецьких, вимога до «онаціоналення» висувалась насамперед артефактам культурним. Окрім того, національна культура розглядалась саме у нерозривній єдності з культурою соціалістичною.

По-четверте, розв’язання національного питання усвідомлювалось як далека перспектива, можлива лише за доби «зближення і злиття націй», торжества соціалістичних ідей. Національний розвиток був потрібен лише як інструмент для підготовки нації до входження у союз націй, засіб покращення-«оприлюднення» історично-культурної спадщини задля підвищення рівня соціалістичного суспільства загалом.