Студопедия — ФІЛОСОФСЬКО-БОГОСЛОВСЬКА ПСИХОЛОГІЯ ПЕТРА АВСЕНЄВА
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ФІЛОСОФСЬКО-БОГОСЛОВСЬКА ПСИХОЛОГІЯ ПЕТРА АВСЕНЄВА






 

Розглядається філософський зміст психологічної концепції відомого представника київської академічної філософії Петра Авсенєва. Проаналізовано її теоретичні витоки, релігійно-моральну спрямованість, етнопсихологічні аспекти.

Ключові слова: філософська психологія, етнопсихологія, академічна філософія, П.Авсенєв.

 

Серед діячів Київської академічної філософії першої половини ХІХ століття чільне місце посідає Петро Семенович Авсенєв (1810–1852), у чернецтві – архімандрит Теофан. Виходець з Воронізької губернії, закінчив Київську духовну академію (магістр VI курсу, 1829–1833 рр.), впродовж 1836–1850 рр. викладав у ній; паралельно у 1838–1844 рр. викладав і в Університеті св. Володимира, де, між іншим, його лекції відіграли «найбільшу ролю в пробудженню настроїв романтично-християнських» в учасників Кирило-Мефодіївського товариства – так, принаймні вважає Д.Чижевський [див.: 10, с.107]. Зазначимо, що Авсенєв-лектор залишив яскраві враження у своїх слухачів – за спогадами, його лекції оцінювались як такі, «що найбільше наближались до ідеалу університетського викладання» [цит. по: 8, с.60], вони «занурювали весь клас у глибокі розмисли, і його високі обдаровання вабили і чарували серця юнацтва в обох київських вищих осередках науки – Академії та Університеті» [2]. До речі, серед його студентів був і Памфіл Юркевич (а також його учнем називав себе Сильвестр Гогоцький [див.: 11, с.434, прим.], хоча різниця у віці у них мінімальна – Авсенєв почав викладати, коли Гогоцький перейшов уже на останній рік навчання). Загалом критичний Г.Шпет оцінює П.Авсенєва досить високо – «мислитель розуму живого, можливо, навіть екзальтованого, однак непідробленого релігійного чуття і щирих переконань»; незважаючи на містичне забарвлення, «переважає все ж у нього виклад тверезий і емпіричний» [11, с.414, 417]. Підкреслимо, що курс психології, який читав П.Авсенєв студентам академії та університету, був досить всеосяжним – до нього входили лекції з природничих наук, анатомії, фізіології, антропології, етнографії, психіатрії, навіть статистики та лінгвістики. Проте особливої уваги він завжди приділяв так званим «безособовим», тобто несвідомим станам людської душі – сну, сомнамбулізму, лунатизму, магнетизму, передчуттям тощо.

На жаль, творчий спадок філософа маловідомий, адже за життя друкувалися лише невеликі статті у часописах «Воскресное чтение» та «Москвитянин»; лише у 1869 р. були надруковані зусиллями його колишнього учня, проф. Д.Поспєхова «Нотатки з психології» [6] (нещодавно передруковані [1]). Проте й до сьогодні його рукописи залишаються малодослідженими – повний курс психології, який читав П.Авсенєв у КДА, зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Відзначимо, проте, праці Н.Мозгової [5] та М.Ткачук [8], присвячені дослідженню київської академічної філософії ХІХ ст., чільне місце в яких посідає й постать П.Авсенєва[6].

П.Авсенєв фактично був першим, хто підняв викладання психології у КДА на справді науковий рівень. Спочатку він формулював свої лекції, спираючись на німецьких авторів, переважно шеллінгіанців, особливо на «Історію душі» Г.Шуберта, однак уже в 1845 р, ставши ординарним професором, він пише власну працю з психології. Віддаючи перевагу німецькій психологічній школі перед англійською (власне, не лише шеллінгіанству, а й вольфіанству), П.Авсенєв йшов шляхом філософської (спекулятивної, раціональної), а не емпіричної психології. Важливою рисою його методології було також поєднання філософсько-психологічних і релігійних підходів – загалом філософ залишався у межах православно-християнського вчення, що відповідало його переконанням, хоча його тяжіння до шеллінгіанського платонізму (і особливо до Nachtseite – «нічного боку душі») не могло не насторожувати академічне керівництво [7]. Г.Шпет докладно досліджує цей сюжет, зазначаючи, що професор під тиском начальства, принаймні двічі, вимушений був «надавати своїм лекціям "більш благопристойного вигляду"», проте «все ж таки продовжував збуджувати різні сумніви і непорозуміння» [11, с.415]. Зокрема, як свідчив у промові до 50-річчя академії проф. І.Малишевський, тодішній ректор академії архієпископ Інокентій (Борисов) викладачів «повчав полонити розум у послуху до віри, стримував їх сміливі ширяння, більше довіряючи філософії Скворцова, ніж Теофана» [6, с.118–119].

Відповідно до німецької традиції, П.Авсенєв вбачав у психології засіб самопізнання, ототожнюючи її у цьому плані з антропологією: «Наука, що має предметом пояснити устрій і життя душі, яка нам являється, з чистого її єства, з метою привести людину до істинного самопізнання, є психологія. Її називають крім того ще антропологією і філософією підлягаючого духу» [1, с.19]. Втім, треба мати на увазі, що поняття «антропологія» для П.Авсенєва мало дещо інший смисл, ніж зараз – йшлося про науку, яка вивчає в першу чергу зв’язок душі й тіла, а тому вводить у коло психології тілесне життя людини. Відповідно, цю назву він вважав недостатньою, адже вона не враховує духовне життя, яке є справжнім предметом психології: «<...> Істинне єство людини є дух, що виявляє себе в істотному союзі з тілом, або – душа».

Його курс має ґрунтовний вступ, де філософ визначає предмет, метод та завдання психології. Вона, на думку П.Авсенєва, є наукою, яка досліджує природу душі. А для чого потрібно знати природу душі? Річ у тому, зауважує вчений, що «душа повинна знати про своє існування і про мету свого існування. Чим глибше душа це усвідомлює, тим краще вона живиться, змінюється та зростає для вічного життя. <...> Гріх є не що інше, як самозабуття, омана, одурення душі» [цит. за: 5, с.131].

На думку П.Авсенєва, вивчення душі є головним предметом філософії, адже саме у природі душі приховані закони істини, добра і краси, а отже, психологія є підґрунтям логіки, етики та естетики. Більше того, природа душі містить у собі ключ до розуміння найголовніших питань про Бога і світ. Учений вважав, що пізнати душу до кінця неможливо, вона, за його влучним висловом, є «образом нескінченним». «У ній є і безпосереднє відчуття свого єства, але це духовне самовідчуття душі пригашене і приглушене зануренням душі у плоть, від чого і в дзеркалі власних дій вона не впізнає саму себе» [цит. за: 5, с.131].

Психологія, на його думку, має розглядати людину не в буденному контексті (що було властиво англійській традиції), а у вселюдському, як загальний тип, що є ідеалом для конкретних людей. Дослідження людських характерів П.Авсенєв фактично зводить до рівня «житейської» психології, практичного знання людей, яке насправді не заслуговує звання науки. Наука переймається загальним, а не одиничним, тож психологія має досліджувати те в людині, що робить її справжньою людиною, і що є, відповідно, однаковим для всіх людей. Це єдине має збільшуватись у кожній людині мірою її вдосконалення і вдосконалення суспільства. «Чим досконалішим буває стан громадянського суспільства, – зазначав він, – тим менше значення мають у ньому вдачі та схильності окремих людей, тим менше залежить від них перебіг справи. <...> Особа тим вища, чим ближчим є її характер до загального типу народу, а через нього і людства. Боголюдина є людина всіх народів і всіх часів – людина вічна» [1, с.21]. Отже, психологія врешті-решт поєднується із богослов’ям, збагачуючи його імперативами та принципами моральної свідомості. П.Авсенєв вважає, що богословське вчення про людину не може бути цілком засвоєне без «психологічного про неї вчення, адже первісний стан цнотливості людини нам незрозумілий, доки ми не побачимо <...> в душі своїй прагнення усіх сил її до взаємної згоди, до належного підпорядкування нижчих сил вищим і до звільнення її від чуттєвості». Це пізнання усіх сил і прагнень душі має спиратися на природничі науки, перш за все хімію, медицину, фізіологію.

Отже, психологія має цілком виразне морально-практичне застосування. Вона має бути не лише дескриптивною, тобто описувати сили і поштовхи душі, а й має відкривати і способи підкорення людських пристрастей, приведення душі до самосвідомості, в якій вона «пізнає і недостатність свого єства, марноту всіх своїх кінцевих прагнень і найглибшу потребу єднання з Єдиним верховним добром» [1, с.20]. Зрештою, психологія має «прислужитися науці, мистецтву, громадському життю», тобто осмисленню різноманітних явищ зовнішнього світу, в якому діє людина.

Особливо варто відзначити зацікавленість П.Авсеньєвим етнопсихологією. Нагадаємо, що ані «Психології народів» В.Вундта, ані навіть праць Лацаруса і Штейнталя з цього предмету на той час ще не існувало. П.Авсенєв перш за все з’ясовує єдність людства, незважаючи на розрізнення племен, що існують на землі. Ця єдність пояснюються тим, що душі всіх людей спочатку містилися у праотці Адамі, а вже від нього їх наслідують наступні генерації. Отже, душа є не творінням, а народженням, і в цій якості вона є «творчою силою Божою», вічною печаткою Одкровення в природі людини. Що ж до розділення племен, то воно пов’язано з викривленням початкового образу душі «смертністю, хибами, хворобами», а також тими змінами в типі людини, що вносяться досвідними умовами реального життя. Тілесні відмінності племен формуються поступово, мірою впливу зовнішнього середовища і господарської діяльності, відбиваючись на їх розумовому складі та моральних задатках.

Під цим кутом зору П.Авсенєв характеризує різні племена людського роду. Найбільш цікавим для нас, безумовно, є характеристика російського характеру [8], який розглядається ним у порівнянні із Європою: «Там більше дрібніші держави, відокремлені одна від одної самою природою, тому в західних державах переважає первень особистості, індивідуальності. В Росії, навпаки, бачимо злиття племен, якому сприяє її рівне місцерозташування; у нас розвивається та думка, що різні племена мають сплавиться в єдиний народ. Характер руський є характер універсальний. Постійне спілкування Росії зі Сходом додало до нашого характеру елемент східний. Однак, з іншого боку, росіяни мають співчуття й до Заходу, вони люблять і переймають усе, що є кращого на Заході. З цією універсальністю руського характеру погоджуються численні високі риси, помітні в ньому. Серед цих рис заслуговує особливої уваги незвичайна терплячість руського народу, великодушність, добросердість, прямота і відкритість характеру, відсутність у ньому пристрасної дратливості, поривчастості й т. інше». Безумовно, тут відчувається дещо ідеалізована слов’янофільська концепція соборності, пізніше яскраво висловлена Ф.Достоєвським, а також відлуння розвиненого вже в ХХ ст. євразійського вчення. Психологічний портрет доповнюється конфесіональним і соціально-політичним: «Відносно догматики церква наша схожа з католицькою, однак відкидає католицьку бучність і більше наполягає на дусі та смислі. Законодавство наше ґрунтується на тому головному первні, щоб урівноважені були права людини як члена суспільства – в неодмінному підкоренні монарху. На Сході панує деспотизм; на Заході майже немає верховної влади; середину між деспотизмом і конституційною вольністю посідає наше самодержавство». Нарешті, випереджаючи В.Зеньковського, П.Авсенєв дає прозорливу характеристику майбутнього російської філософії: «У філософському відношенні ми – росіяни – ще не відзначилися нічим самостійно-оригінальним. Однак можна помітити, що відсторонені діалектичні умогляди, подібні до німецьких, навряд чи приживуться на ґрунті нашого духу. Ми погано й розуміємо таке філософування. Проте, з іншого боку, у нас навряд чи розвинеться й суто емпірична філософія, подібна до англійської. Можна гадати, що філософія у нас буде мати характер переважно релігійний, адже релігія глибоко вкорінена в нашому дусі й увійшла в саме його єство» [6, с.110].

Визначаючи джерела пізнання душі, філософ розрізняє спостереження, умогляд і одкровення; відповідно, ці три способи пізнання конституюють три «ступеня» психології – досвідну, «розумову» (раціональну, або філософську) і «біблійну» (або «психологію одкровення»).

Досвідна психологія ґрунтується на спостереженні – внутрішньому або зовнішньому; П.Авсенєв навіть припускає своєрідні психологічні експерименти – «коли ми себе або інших (якщо це не порушує законів людинолюбства) нарочито призводимо у такий стан, в якому певні явища або якості їх душі спостерігати можемо» [1, с.22]. Це пізнання як сходження від явищ до причин, від множинності до єдності, від часткового до загального – відповідно своїй емпірично-індуктивній природі, воно не досягає справжньої сутності душі, «адже з того, якою вона є в реальному своєму житті, ще не можна побачити, якою вона повинна бути у чистому своєму єстві» [1, с.24].

Розумова психологія виходить з ідеалу людської душі, її «першообразу», відповідно до якого розглядає і оцінює реальні прояви душевного життя. Всі ці прояви – лише «уривки певного вищого і найдосконалішого образу життя, які лише у поєднанні отримують свій справжній смисл і значення» [1, с.25]. Ця «ідея душі» осягається умоглядом. Прагнення цієї ідеї означає вдосконалення душі, звільнення її від всіх недоліків і недосконалостей, спричинених впливом чуттєвості. Ідея душі – це, фактично, образ Божий в ній, віддзеркалення Божих досконалостей. Відповідно, тут і з’ясовується, що так само, як досвідна психологія повинна мати своє підґрунтя у розумовій, так і розумова психологія повинна мати своє підґрунтя в одкровенні.

Психологія одкровення – це пізнання Бога, який, хоча частково «у дзеркалі творіння пізнається й природним розумом», проте вирішальну роль тут відіграє одкровення, в першу чергу – явище Боголюдини Ісуса Христа як істинного Прообразу людини. Тож: «Психологія досвідна розглядає душу як явище. Розумова пізнає її в її єстві як образ Божий, а психологія одкровення надає її Першообраз». Лише в єдності все це складає «повну науку про душу», адже «досвід (внутрішній і зовнішній) надає їй пізнання про чинний зміст душі; умогляд пояснює її внутрішній смисл і значення його, а вчення про душу з одкровення слугує їй керівництвом і критерієм, застерігаючи її від заблуджень» [1, с.27].

П.Авсенєва, безумовно, можна вважати представником «філософії серця»[9]. Виходячи з теорії «переведення душ», він визнає осердям душі саме людське серце. Цим зумовлюється здатність людини до особливого відання, що не обмежене простором і часом. Сердечне відання не потребує прийомів логіки і розмірковування, воно дається відразу й цілісно. Його сфера – явища морального порядку, що виявляються в безособових станах душі, якими філософ визнає сон і сновидіння, сили магнетизму та сомнамбулізму і т. ін. Їх пізнання багато чого відкриває нам в нашій власній природі. Зацікавленість П.Авсенєва цими явищами була дуже великою, що відмічають як його слухачі, так і дослідники. Між іншим, є припущення, що ці ідеї П.Авсенєва вплинули й на Т.Шевченка, для якого сни стають як художнім образом, так і екзистенційною напругою.

У сні людина мов би занурюється всередину себе, повертаючись у коло природного буття. Самосвідомість згасає і перетворюється на просту свідомість. Втрачається сама особистість людини – інколи вона бачить себе в образі тварини, інколи говорить сама собі від іншої особи. Так народжуються сновидіння, в яких відкривається прихований від нас у звичайному стані суб’єктивний світ – те, що пізніше Фройд охарактеризує як несвідоме. «Неспляча свідомість, – пише Авсенєв, – має твердий порядок, оскільки світ, до якого вона звернена, сам міцно розташований, рухається у формах простору і часу, існує і живе за незмінними законами, категоріями та має єдність. Навпаки, спляча свідомість хаотична, вона змішує простори і часи, порушує закони, єдність обертає на множинність». У сновидіннях віддзеркалюється минуле і майбутнє – душа, відділена від розуму і волі, зміщує істинний погляд на речі та вкладає в них особливо символічне значення. Тому тлумачення снів означає самопізнання. Схоже значення мають і дослідження феномену безумства та смерті, які також посідають чільне місце у психологічному курсі й окремих статтях П.Авсенєва.

Особлива увага П.Авсенєва до «нічного боку душі» мала виразне не лише психологічне, а й філософське обґрунтування. Як зазначає В.Зеньковський, з лекцій П.Авсенєва випливає, що душа людини «може спілкуватися із зовнішнім світом безпосередньо», тобто без допомоги органів чуттів. Такий підхід, на думку Зеньковського, випереджає вчення про інтуїцію, як воно розвивалося з кінця XIX століття. «Наша душа, – передає Зеньковський ідеї Авсенєва, – належить безмежному океану духовного буття, що зі всіх боків охоплює окрему душу. Ця відкритість душі для духовних впливів ззовні засвідчує реальність усього, що виходить за межі "денного життя душі" (ясновидіння, лунатизм і т. ін.)» [4, с.115].

Навіяне шеллінгіанством вчення про «душу світу», цілком можливо, стало одним з ланцюжків, які вели від пізнього Шеллінга через учня Авсенєва Памфіла Юркевича до філософії всеєдності Володимира Соловйова (учня Юркевича). Принаймні, зафіксований подібний вплив на іншого учня Авсенєва – відомого російського святителя Теофана Затворника (на це, зокрема, звернув увагу Г.Флоровский [9, с.399–400])[10]. В одному зі своїх листів [див.: 7, с.106–110] він, прямо згадуючи «уроки Петра Семеновича» і «Історію душі» Шуберта, викладає цілу концепцію ступеневої душевної побудови світу: «Я припускаю лествіцу неречовинних сил душевного характеру. Взаємне тяжіння, хімічна сродність, кристалізація, рослини, тварини, – утворюються відповідними неречовинними силами, які підносяться поступово. Субстрат усіх цих сил – душа світу. Бог, створивши цю душу нетілесну, вклав у неї ідеї усіх тварей, і вона інстинктивно, мовляв, вироблює їх, за мановінням і збудженням Божим». Як бачимо, тут не так панпсихізм, як платонізм: душі – це ідеї, а душа світу – це світ ідей, і ці ідеї є рушійними силами всіх речей. Можна говорити і про пряму аналогію цього вчення із софіологією Вол.Соловйова та його послідовників.

Є тут і аналіз побудови людської душі: «<...> Бачимо в людині, що до певного часу у неї все йде, як у тварин до розумності, а далі починається низка сил, хоча й душевного характеру, але вищих за душу, розсудок, воля, смак. Ще далі: страх Божий, сумління, невдоволення тварним, прагнення до Бога. Це зовсім відсторонені від душі прояви духовні. Можна ще, між душею і духом, розмістити душевно-духовність: розум, що продукує ідеї, воля, що все заново перебудовує, і творчість (у мистецтвах). Це геніальність, з розумової, практичної і художньої сторони. Дух у душі, або душа в дусі. Це все природні прояви. Вони у дуже несправжньому вигляді виявляються в досвіді, з причини розладу сил у падінні. Благодатні дії являють дух і духовність у справжній їх істоті. Душі, що є нижчими за дух і людину, занурюються в душу світу. А душа людини не може туди зануриться, адже духом тягнеться до гори, – це після смерті». Отже, розрізняючи тілесне, душевне і духовне в людині, Теофан Затворник, слідом за Теофаном (Авсенєвим), особливу увагу приділяє перехідним станам – «душевно-духовності», або душевно-тілесності. Боголюдська природа людини при цьому підкреслюється наявністю в ній духа, який дає змогу піднятися не лише над емпіричним світом, а й над «душею світу» – піднятися до Бога.

Висновок. Отже, філософсько-богословська версія психологічної науки, представлена Петром Авсенєвим у 30–40-ві роки ХІХ ст. в Києві, постає важливим кроком на шляху змужніння вітчизняної філософії та психології періоду її становлення. За оцінкою М.Ткачук, «П. Авсенєв закладає підґрунтя вітчизняної християнської психології та антропології, розгорнутих згодом у працях Памфіла Юркевича, Василя Зеньковського та ін.» [8, с.60]. Тяжіючи до психологізму у тому відношенні, що психологія до певної міри постає у нього визначальною філософською дисципліною, П.Авсенєв, з іншого боку, мав виразний ухил саме до раціональної (а не емпіричної), тобто суто філософської психології, одночасно наповнюючи її релігійним і моральним змістом.

 

Література

1.Авсенев П.С. Из записок по психологии /П.С.Авсенев [пред. и общ. ред. проф. А. Ф. Замалеева]. – СПб.: Тропа Троянова, 2008 – 335 с.

2.Архимандрит Киприан (Керн). Архимандрит Антонин Капустин – начальник Русской Духовной Миссии в Иерусалиме [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://palomnic.org/rdm/k/5/

3.Замалеев А. Ф. «Его имя было синонимом философа» (Пётр Семёнович Авсенев) /А.Ф.Замалеев //Авсенев П.С. Из записок по психологии; [пред. и общ. ред. проф. А. Ф. Замалеева]. – СПб.: Тропа Троянова, 2008 – С. 3-18.

4.Зеньковский В. В. История русской философии /В.В.Зеньковский. – Т. І. – Ч. 2. – Л.: Эго, 1991.

5.Мозгова Н. Г. Київська духовна академія, 1819–1920: Філософський спадок /Н. Г.Мозгова. – К.: Книга, 2004. – 320 с.

6.Сборник из лекций бывших профессоров Киевской духовной академии. – К., 1869.

7.Собрание писем святителя Феофана. Выпуск вторый. Издание Афонского Русскаго Пантелеимонова монастыря. Москва. Типо-Литография И. Ефимова, 1898.

8.Ткачук М. Л. Київська академічна філософія ХІХ – початку ХХ ст.: методологічні проблеми дослідження /М. Л.Ткачук. – К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2000. – 248 с.

9.Флоровский Г. Пути русского богословия /Г.Флоровский. − Париж: YMCA-PRESS, 1983.

10.Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. /Д.Чижевський; [під заг. ред. В. Лісового]. – К.: Смолоскип, 2005. –

Т. 1. Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія С. Сковороди; [Вступ. ст. І. Валявко та В. Горський]. − 2005. ––XXXVIII − 402 с.

11.Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии /Г. Г.Шпет //А.И.Введенский, А.Ф.Лосев, Э.Л.Радлов, Г.Г.Шпет Очерки истории русской философии; [вступ. ст. Б. В. Емельянова, К. Н. Любутина]. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. – С. 217-578.

 







Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 482. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

Растягивание костей и хрящей. Данные способы применимы в случае закрытых зон роста. Врачи-хирурги выяснили...

ФАКТОРЫ, ВЛИЯЮЩИЕ НА ИЗНОС ДЕТАЛЕЙ, И МЕТОДЫ СНИЖЕНИИ СКОРОСТИ ИЗНАШИВАНИЯ Кроме названных причин разрушений и износов, знание которых можно использовать в системе технического обслуживания и ремонта машин для повышения их долговечности, немаловажное значение имеют знания о причинах разрушения деталей в результате старения...

Различие эмпиризма и рационализма Родоначальником эмпиризма стал английский философ Ф. Бэкон. Основной тезис эмпиризма гласит: в разуме нет ничего такого...

Огоньки» в основной период В основной период смены могут проводиться три вида «огоньков»: «огонек-анализ», тематический «огонек» и «конфликтный» огонек...

Упражнение Джеффа. Это список вопросов или утверждений, отвечая на которые участник может раскрыть свой внутренний мир перед другими участниками и узнать о других участниках больше...

Влияние первой русской революции 1905-1907 гг. на Казахстан. Революция в России (1905-1907 гг.), дала первый толчок политическому пробуждению трудящихся Казахстана, развитию национально-освободительного рабочего движения против гнета. В Казахстане, находившемся далеко от политических центров Российской империи...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия