Ісламське право, шаріат

 

Мусульманське право.

МУСУЛЬМАНСЬКЕ ПРАВО – одна з основних правових систем світу. Побудована на релігійно-етичних настановах ісламу. Синонім поняття шаріат (ШАРІАТ (араб. – прямий, правильний шлях; обов’язкові приписи; право; закон) – комплекс обов’язкових для мусульманина норм та приписів, які визначають переконання, цінності особи, а також регулюють поведінку члена мусульманської общини. Мусульманська концепція права дає різні трактування поняттю Ш. Панує думка, що Ш. містить в собі релігійну догматику, ісламську етику та практичні норми. Останні регулюють порядок виконання релігійних обрядів та всі інші світські взаємовідносини мусульман. В більш вузькому розумінні Ш. містить в собі лише практичні норми. Немає єдності і щодо характеру нормативної бази Ш. На думку одних богословів Ш. обмежується приписами Корану та Суни в їх буквальній формі. Інші включають до нього також фікх. Ш. часто називають мусульманським правом, коли термін право використовують не в суто юридичному, а в загальносоціальному розумінні. В деяких мусульманських країнах Ш. проголошено основним джерелом законодавства). В загальних рисах сформувалося у VІІ – ХІІ ст. в Арабському халіфаті. Посідало провідні позиції в мусульманських країнах середньовіччя та Нового часу. М.п. діяло універсально, регулюючи питання особистого статусу, майнові, поземельні, торговельні, податкові, фінансові відносини. М.п. застосовувалося також для регламентації діяльності та структури деяких державних інститутів (судів, поліцейських органів тощо). За своєю сутністю М.п. є релігійним. На початковому етапі воно було злито з релігійною догматикою ісламу та мусульманською мораллю. Лише близбко Х ст. відбувається правознавство почало відокремлюватися від теології і відбулося утворення мусульманських правових шкіл – мазхабів (МАЗХАБИ (араб. – путь) – мусульманські релігійно-правові школи. Виникли в VІІІ ст. в Месопотамії та Аравії. М. тлумачать священні джерела мусульманського права. Розбіжності між М. полягають у розумінні застосування кіяса, іджми, можливостей трактування Суни та використання в судових рішеннях елементів звичаєвого права).

М.п. поділяє усіх людей на правовірних (мусульман) та невірних (не мусульман), що визначає правовий статус особи. Вважається, що усі мусульмани наділені рівними правами. Вони звільнялися від деяких видів податків та мали привілеї у кримінальному праві. Лояльні іновірці вважалися такими, що знаходяться під заступництвом мусульман. У соціально-економічній та політичній сферах М.п. закріплювало різні варіанти східної деспотії. Шлюбно-сімейні положення М.п. закріплюють залежне положення жінки в сім’ї. Дозволялася полігамія (багатоженство): правовірний може мати 4 законні дружини та необмежену кількість наложниць одночасно. Шлюб з боку чоловіка у М.п. розривався легко. Жінка могла вимагати розлучення лише через суд згідно із чітко визначеними підставами. Злочин у М.п. невіддільний від гріха. Особливу групу становлять злочини проти релігії.

Всі злочини в мусульманському праві поділялися на три розряди:

- злочини проти релігії та держави. Це відступництво від ісламу, заколот, бунт, непокора владі, а також крадіжки, вживання алкоголю та перелюб;

- злочини проти особи. відповідальність за ці злочини ґрунтувалася на принципі кровної помсти та відплати;

- злочини, покарання яких не визначені.

Судовий процес носив звинувачувально-змагальний характер. Каді розглядав справи одноосібно. Різниці у процедурі розгляду кримінальних та цивільних справ не було. Суд відбувався публічно в мечетях. Доказами вважалися зізнання, свідчення свідків, клятва. М.п. передбачало наступні види покарання: різні види смертної кари, каліцтво, побиття, ув’язнення, штрафи, конфіскації, заслання.

Відносно повільний розвиток мусульманського світу обумовив той факт, що М.п. до ХІХ ст. в більшій чи меншій мірі відповідало потребам суспільства. З другої половини ХІХ ст. М.п. зазнало суттєвих перетворень. Експансія іноземного, переважно європейського, капіталу, політичний та ідеологічний вплив Заходу, зародження капіталістичних відносин в країнах мусульманського Сходу, емансипація національної буржуазії та інші чинники обумовили помітні зміни в найбільш розвинутих мусульманських країнах. М.п. в нових умовах не відповідало потребам суспільства. Внаслідок цього воно поступово втрачає позиції на користь законодавству, що базується на рецепції західноєвропейських систем права. Найбільш радикальними ці зміни були в Єгипті, де було розроблено за західноєвропейськими зразками (головне французькими) та запроваджено цивільний, торговельний, кримінальний, морський та кримінально-процесуальний кодекси. М.п. в Єгипті було обмежене регулюванням відносин особистого статусу та правового становища вакуфу. На початок ХХ ст. тільки в деяких країнах Аравійського півострову та Перської затоки М.п. діяло в своєму традиційному вигляді. Усі інші країни відмовилися від М.п. як основної правової форми. Правові системи найбільш розвинутих арабських країн будувалися або на романо-германській (Єгипет, Сирія, Ліван, країни Магрибу), або на англосаксонській (Ірак, Судан) системі права (Англо-американська правова система, Романо-германська правова система). М.п. має чинність переважно в шлюбно-сімейних, спадкових та деяких інших відносинах. Разом з тим в жодній мусульманській країні М.п. не втратило свого впливу повністю (за виключенням хіба що Туреччини). В деяких країнах, внаслідок підсилення фундаменталістських тенденцій, спостерігається відновлення чинності М.п. Прикладом може слугувати Афганістан, в період панування талібів.

Джерела права.

Головним джерелом М.п. є Коран. КОРАН (араб. – читання, декламація) – головна священна книга мусульман. Містить догматичні, правові та релігійні тексти, що складають головні засади ісламу. У К. регламентовано релігійні обряди, моральні приписи, правові настанови, визначено традиції та звичаї, побутову поведінку мусульман. К. є записом проповідей виголошених пророком Мухаммедом в Мекі та Медині у 610 - 632 рр. За життя Мухаммеда К. існував в усній формі. У 653 – 654 рр. записи одкровень Мухаммеда було зведено в єдиний список, проголошений священним. К. складається із 114 розділів, які називаються сурами. Кожан сура поділяється на аяти. З метою однозначного розуміння та інтерпретації К. утворилися традиції тлумачення його тексту – тефсири (тафсири). Кожна законодавча школа в ісламі має свій тефсир. Тефсири створюються мусульманськими теологами й у наші дні, для розв’язань політичних питань (наприклад, тефсир реформістів, тефсир фундаменталістів тощо). Приписи, що містяться в К., разом з положеннями Суни є основою шаріату. У К. містяться положення і норми мусульманського права щодо шлюбно-сімейних взаємин, означені права й обов’язки чоловіка та жінки в суспільстві, процедура оформлення майнової спадщини і права власності, ставлення мусульман до іновірців (християн та іудеїв). Ісламська концепція права вимагає, щоб точні норми К. не підлягали заміні на інші правила поведінки і обов’язково були реалізовані. Однак на практиці положення К. застосовувалися у тому вигляді, який їм надали різні школи фікху. Сучасне законодавство окремих мусульманських країн, що базується на шаріаті, закріплює деякі норми К.

До Корану у формі джерела наприкінці УІІ ст. було додано Суну. СУНА (араб. – поведінка, звичай) – священний переказ вчинків та висловлювань пророка Мухаммеда викладений в оповіданнях (хадисах), які вважаються зразком поведінки мусульман. С. в ісламі має значення джерела, що доповнює та тлумачить Коран. В С. викладено значну частину норм, які покладено в основу вчення різних шкіл фікху. Створення С. відбулося у другій половині VІІ – на початку VІІІ ст.

Розвивалося арабське суспільство. Відтак Коран та Суна незабаром вже не могли дати відповіді на всі ті питання, що поставали в суспільстві. Відтак додалися нові джерела права: іджма (ІДЖМА (араб. – спільне рішення) – в мусульманському праві спільна думка найбільш поважних правознавців. Разом з кіясом І. є важливим засобом вирішення правових питань і судових справ, якщо не вдається знайти відповідь в Корані або Суні. Відомі три різновиди І.: І. гласна – виголошена публічно; І. ділова – коли за схожих обставин, без попереднього обговорення, приймається однакове рішення; І. мовчазна – громадська думка, яка беззастережно сприймається як взірець) та кіяс ( КІЯС – одне з джерел мусульманського права. Рішення юридичних справ за аналогією. Застосовується в разі відсутності відповідних положень в Корані, Суні та іджмі. К. дозволяє регулювати нові суспільні відносини. Обґрунтування методу К. було дано e VІІІ ст. юристом Абу Ханіфом та його послідовниками (ханіфітами). Проти застосування К. виступають ханбаліти та шиїти).

МАДЖАЛЛА – кодифікаціямусульманського права. Здійснена в Османській імперії у другій половині ХІХ ст. Діяла в більшості арабських країн, що входили до складу турецької держави (крім Єгипту). М. визначала питання правоздатності та її обмеження, регулювала багато питань цивільних правовідносин, процесу та судоустрою. В той же час М. допускала в деяких питаннях застосування положень різних шкіл мусульманського права.

Правосуддя в мусульманському праві здійснює духівництво. Вищим суддею був халіф. Він міг розглядати будь-яку справу й виносити своє рішення. Важливе місце відводилося у судовій системі каді (КАДІ, КАЗІ, КАЗІЙ (араб. –суддя) – суддя в країнах мусульманського світу, який розбирає ритуальні, моральні, шлюбно-сімейні та кримінальні справи, а також питання будівництва та експлуатації громадських будівель, шляхів, відрахування та розподілу пожертвувань. У своїх рішеннях спирається на закони шаріату та адату. Іноді К. виконують функції нотаріуса. Призначення на посаду К. та його утримування здійснювалося халіфом або султаном. Для досягнення більшої самостійності дій К. часто відмовлявся від державної оплати своєї праці. Посада К. могла бути цивільною та військовою. Військовий К. оцінював вартість військової здобичі та регулював її поділ, вирішував питання військового судочинства тощо. З VІІІ ст. К. носили спеціальний одяг).

УЛЕМИ (араб. – учені) – 1) назва мусульманських богословів та вправних у казуїстиці правознавців; 2) практично все мусульманське духовенство, яке контролювало релігійні установи, судові органи, учбові заклади; 3) У. також називали тих, хто здійснив хадж (відвідування Мекки мусульманськими прочанами), вчителів, поважних людей.

ФАКІХ (араб. - тямущий) – знавець мусульманського богословського права. В перші століття існування ісламу Ф., спираючись на приписи Корану, Суни та прецедентне право, розробляли норми життя мусульманської громади. Окрім теоретичних розробок вони брали участь у вирішенні проблем державної політики, різноманітних приватних питань. З часом Ф. утворили особливу суспільну верству. Основним видом їх діяльності було викладання права.

ФЕТВА (араб. – думка, рішення) – у мусульман – письмовий висновок, зроблений знаним богословом в царині релігійно-юридичних питань. Базується на тлумаченні Корану, хадисах, шаріаті та збірках Ф. створених раніше. Ф. не має обов’язкового характеру для всіх віруючих.

ФІКХ (араб. – глибоке знання, розуміння) – в мусульманській системі права означає правову доктрину – систематизовані знання щодо правил поведінки мусульманина при виконанні релігійних обов’язків та у повсякденному житті (наприклад, шлюбно-сімейне право, стосунки з іновірцями, порядок молитов, правила побутової поведінки тощо). Містить в собі теоретичні положення і суто практичні настанови. Як система права з особливою лексикою і методом прийняття рішення Ф. почав формуватися у VІІІ – ІХ ст. в Арабському халіфаті. Був спрямований на заміну доісламських традицій та норм в захоплених арабами країнах. Ф. запозичив значну частку норм римського, східнохристиянського, талмудичного та сасанідського права. В Х ст. Ф. сформувався як релігійна дисципліна. З часом утворилося декілька місцевих мазхабів, які відрізняються в трактуванні деяких положень Ф. Наразі в мусульманських університетах викладаються чотири основні мазхаби Ф. В багатьох мусульманських країнах Ф. лежить в основі конституцій.

ФІРМАН (перс. – наказ, веління) – указ халіфів Арабського халіфату, шахів Ірану, султанів Османської імперії та інших монархів в країнах Близького та Середнього Сходу.

ХАДИС (араб. – повідомлення, оповідання) – стисла розповідь про висловлювання або вчинки пророка Мухаммеда. Складається із двох частин: у першій перераховано людей, що переказали Х. аж до людини, що особисто чула висловлювання пророка або бачила його діяння. У другій частині наведено саме оповідання. Х. – джерело права й релігійних настанов. Х. відібрані відомими теологами у ІХ – Х ст. й визнані вірогідними складають Суну. Х. становлять одну з основ мусульманського права.

ШАРІАТСЬКИЙ СУД - орган правосуддя в мусульманських державах. Його організація, юрисдикція та процесуальні правила розгляду справ регулюються фікхом. Ш.с. утворилися в період становлення мусульманської держави. З середини ХІХ ст. в більшості мусульманських країн відбулося утворення світських судів та запровадження законодавства європейського зразку, що призвело до зменшення ролі Ш.с. Наразі в деяких державах (наприклад, у Єгипті, Тунісі, Лівії) Ш.с. ліквідовано. Однак в багатьох мусульманських країнах зберігаються або створюються самостійні Ш.с. У більшості випадків вони вирішують справи щодо особистого статусу мусульман – сім’я, шлюб, успадкування, піклування (наприклад, у Сирії, Іраку, Лівані, Йорданії). В Саудівській Аравії, Пакистані, Ірані та деяких інших країнах Ш.с. залишаються центральною ланкою судової системи.

ШАХ (перс. – володар) – у деяких східних країнах титул монарха. Вперше був використаний в державі Сасанідів (династія іранських Ш. у 224 – 651 рр.), пізніше – в державах Близького та Середнього Сходу, Делійському султанаті. В Ірані титул Ш. було скасовано ісламською революцією 1979 р.

ШИЇЗМ (араб. – група прибічників) – один з двох основних (разом з сунізмом) напрямків в ісламі. Виник у VІІ ст. Поділяється на декілька сект (ісмаїліти, друзи, шейхіти, ассасини, хариджити). Прибічники Ш. – шиїти, визнають Коран, але заперечують більшість положень Суни і не визнають сунітських халіфів. Наразі шиїти становлять абсолютну більшість населення Ірану, більшість мешканців Лівану, Йємену та Бахрейну. Шиїтські общини існують практично у всіх мусульманських країнах.

 

Китай.

В своєму розвитку Середньовічний Китай був продовженням тих державно-правових процесів, що сягають своїм корінням ще в Стародавній Схід. Вивчити самостійно.