Тема 1. Вступ до курсу «Історія української культури».

Країна з аграрної перетворилася в індустріально-аграрну, частково незалежну від Заходу (перестали імпортувати трактори, турбіни, екскаватори, паровози та багато ін.). Зміцнилася оборона країни (можливість виробляти більш сучасне озброєння та у великій кількості). Відбулися структурні зміни в промисловості: більшу частку складала вже не легка й харчова галузі, а важка індустрія (шкідлива диспропорція, що залишалася до самого кінця існування СРСР). Ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, породжена браком коштів на індустрію; карткова система; не вистачало товарів ширвжитку; життя в бараках у містах, що швидко зростали, та ін.). Загальним результатом стали згортання НЕПу й перемога адміністративно-командної системи.

№72. Політика колективізації. Голдмор 1932 – 1933 рр.

Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85% населення. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».

Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932–1933 років в Україні.

Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих вчинків, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Голодомо́р 1932–1933 років — акт геноциду українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 роках, шляхом організації штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду.

Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати.

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Мойсейовича Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.

№73. Громадсько-політичне життя в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. Масвий терор.

В ході здійснення індустріалізації і колективізації Сталін покінчив з опозицією в партії, повністю підпорядкувавши її своїй особистій диктатурі. ВКП(б) стала слухняним знаряддям утвердження сталінської тоталітарної" системи в CPCP. Тоталітарний режим, що сформувався в CPCP у 30-х роках, був покликаний не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20-30 роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форм и тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через усунення та поступове знищення Релігії, Віри та Церкви як однієї з фундаментальних основ суспільства та держави. Так, два великих центри православ'я - храм Хреста Спасителя у Москві і Свято-Усленський Собор у Києві - були знищені відповідно у 1936 р. і 1941 р. У1930 р. внаслідок "організаційних заходів" припинила своє існування автокефальна православна церква.

2. Монополізація влади більшовицькою партією в країні. Влада безцеремонно усувала з політичної арени партії - конкуренти. Так, в 1925 р. змушена була піти з політичної арени остання партія - Українська комуністична партія (укапісти).

Конституція CPCP 1936 р. вперше законодавчо закріпила положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії. Відбулося зрощення правлячої партії з державним апаратом.

Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Держава тримала під контролем профспілки, комсомол, громадські організації. З боку партійно-державного апарату була також встановлена монополія над всією економікою країни. В CPCP утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства і відповідний тип управління. Командна економіка стала фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Невід'ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Створений в особі ЧК-ВЧК-ДПУ-ОДПУ, а з 1934р.- НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ) він ліквідував опозицію та інакомислення в партії та країні, тримав під жорстким контролем весь хід суспільн их процесів в державі. Починаючи з 1929 p., Україна зазнала три хвилі репресій:

а) в J 929-1931 pp. - розкуркулення, депортації; б) в 1932-1934 pp. - голод, репресії після вбивства C.M.Кірова; в) в 1936-1938 pp. - доба "Великого терору". Одним з перших кроків до масового терору стала так звана "шахтинська справа" навесні 1928 р. Згідно з офіційними повідомленнями було "викрито" велику "шкідницьку" організацію, яка складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та білогвардійців. А влітку 1928 р. серед "шахтинців" опиняться й керівники промисловості України, які будуть звинувачені в створенні "Харківського центру" для керівництва "шкідництвом".

Після цього розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. У вересні 1929 р. відбулися арешти ряду українських діячів науки, культури. Розпочалися "чистки" багатьох українських наукових, освітніх і культурних закладів. Жертвами репресій стали найяскравіші постаті українського національного відродження-С.Єфремов, В. Чехівський, М.Слабченко, М.Хвильовий, Л.Курбас. Так, в Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків.

Вістря репресій були застосовані і проти армії. Жертвами репресій стали і сама партія, і тоталітарна держава. В 1937 р. з 11 членів Політбюро ЦК загинули 10 осіб. Живим залишився тільки Г.І.Петровський. До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду.

Отже, необхідно особливо наголосити, що головними наслідками суспільно-політичних процесів та масових репресій в 20-30-х роках в Україні були - утвердження Радянської влади, зміцнення тоталітаризму, остаточне втягнення республіки в орбіту загальносоюзних процесів в сфері економіки, політики, культури.

Після українсько-польської війни у Східній Галичині і перемоги Польщі у цьому конфлікті більшість західних українців, колишніх підданих Австро-Угорської імперії, увійшли до складу Польської держави. Решта опинилися під владою Румунії (Північна Буковина і Західна Бессарабія) та Чехословаччини (Закарпаття). Українські землі обіймали 130 тис. кв.км (тодішня територія України становила близько 450 тис. кв. км). На цих землях проживало понад 10 млн. чоловік або майже 30% населення Польщі. До 1923 р. українські організації відмовлялися визнавати польське правління і лише після рішення Антанти про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною почали брати участь у конституційних державних установах.

Промисловість українських регіонів у Польщі спеціалізувалася на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. Підприємства нафтодобувної, хімічної, деревопереробної та інших галузей належали іноземному або польському капіталу. Позиції українських підприємств були сильними тільки в кооперації. Тут були створені потужні кооперативні об'єднання - "Центросоюз", "Маслосоюз", "Центробанк", "Народна торгівля". Кооперація стала економічною базою національного руху в цьому регіоні.

Панівні кола Румунії не мали ні змоги, ні бажання економічно розвивати ново приєднані території. Навпаки, нерідко тут промислове устаткування вивозилося до центральних регіонів країни. Так, було вивезено устаткування Аккерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, основне обладнання Ізмаїльського та Ренійського портів. Що стосується промислового розвитку Закарпаття, то воно було найбільш відсталим.

Слід підкреслити, що масштабна еміграція західноукраїнських селян за океан тривала і в міжвоєнний період. Зокрема, в Канаду і США із Західної України виїхало близько 200 тис. чоловік. Десятки тисяч українців виїхали також із Закарпаття, Бессарабії, Буковини.

Необхідно мати на увазі, що Польща була конституційною державою, і незважаючи на всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можливості для організації суспільно-політичного, культурного і громадського життя. Важливе суспільне значення мала діяльність українських політичних партій. Найбільш впливовою серед них було Українське національно-демократичне об'єднання (УН ДО), яке прагнуло до політичного компромісу у польсько-українських відносинах. На установчому з'їзді в липні 1925 р. головою УНДО було обрано Дмитра Левицького. Як правило, УНДО збирало найбільшу кількість українських мандатів у сеймі. Усього в сеймі нового складу в 1935 р. вони мали 10% мандатів.

Серед інших партій найбільш помітними були: радикальна партія, соціалістична партія. Нелегально з червня 1923 р. діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). У1938 р. за наказом Сталіна вона була розпушена.

Крайні українські політичні право радикальні течії сформувались внаслідок невдач боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. Основними ідеологічними та організаційними проявами українського інтегрального або чинного, як його називав Дмитро Донцов, націоналізму в цей період було те, що Д.Донцов, Д.Андрієвський, М.Сціборський та інші теоретики праворадикальних течій (УВО-ОУН) мало замислювалися над тим, якою має бути соціально-економічна структура майбутньої держави. Навпаки надто багато сил вони витрачали на доведення істини - український народ має право на власну державу. Україна, за їхньою думкою, повинна стати етнократичною державою на чолі з верховним провідником. Вони не визнавали жодної іншої партії в суспільстві, приділяли особливу увагу розвитку української національної Церкви тощо.

Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували січові стрільці як найбільш боєздатна частина армії УНР. У липні 1920 р. в Празі під головуванням незмінного командира січових стрільців Євгена Коновальця було ухвалене рішення про продовження боротьби в нових організаційних формах безпосередньо в Україні. Через місяць у Львові утворили перший осередок Військової організації - УВО (Українська військова організація). Командиром УВО став Є. Коновалець. На першому з'їзді в Празі в серпні 1920 р. були ухвалені ряд постанов, де говорилося, що завданням УВО є розбудова Української соборної самостійної держави.

Підпільна діяльність УВО полягала в саботажі, експропріації грошей або майна державних установ, політичних убивствах. Першим їх терористичним актом був невдалий замах на життя Ю.Пілсудського та Львівського воєводи

К.Грабовського. У 1924 р. був вчинений замах на президента Польщі С.Войцеховського.

28 січня - 3 лютого 1929 p. у Відні на першому конгресі представники УВО та радикально настроєні студентські групи і молодь утворили Організацію українських націоналістів (ОУН). обрали керівні органи. Провід ОУН очолив Є.Коновалець, його заступником став М.Сціборський, секретарем - В.Мартинець.

ОУН дотримувалась військових, організаційних основ, суворої дисципліни й стала на шлях політичного терору проти представників польської влади. Водночас вона прагнула створити широкий революційний рух, спрямований на відродження української державності. ОУН мала значний вплив у багатьох господарських, освітніх, насамперед молодіжних організаціях, влаштовувала масові політичні демонстрації, акції протесту, енергійно поширювала свої ідеї в масах. Залучення до ОУН молодих, енергійних, ідеалістично настроєних, здатних до самопожертви людей зробило ОУН найбільш динамічною і впливовою політичною силою в Західній Україні 30-х років.

З роками між закордонним проводом націоналістів і молодими бойовиками р Західній Україні (С.Бандера, І.Климів, М.Лебідь, Я.Отецько, Р.Шухевич) склалися напружені стосунки і почала стрімко наростати відчуженість. Поки на чолі ОУН стояв Є.Коновалець, це недуже відчувалося на політиці та діях націоналістів. Але 23 травня 1938 р. в Роттердамі в результаті терористичного акту Є.Коновалець загинув". Напередодні II світової і Великої Вітчизняної воєн ОУН залишилася без керівництва і незабаром розкололася.

В такій складній і напруженій ситуації західноукраїнські землі були втягнуті у Другу світову війну, яка принесла народові нові страшні втрати, призвела до неймовірного загострення старих і породжених воєнним протиборством двох диктаторських режимів суперечностей.

20-30-ті роки в історії України - важливий етап суспільних трансформацій, багатий політичними уроками, усвідомлення яких має велике значення для розбудови і зміцнення незалежності України.

№74. Західно-українські землі в 20-30-х рр. ХХ ст.

Західноукраїнське населення виявилося єдиною великою спільнотою колишньої Австро-Угорської імперії, що після Першої світової війни не зберегла незалежності. Зазнавши поразки в національно-визвольних змаганнях, більшість його опинилася в складі Польщі, де до Східної Галичини додалися й Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя, які раніше перебували в складі Російської імперії. Всього тут проживало до 6 млн осіб.

Анексія західноукраїнських земель

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Поляки відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що "без Львова і Галичини не може існувати польська республіка". Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Українці з самого початку виявили опозиційне ставлення до окупаційного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжували вважати польську владу окупаційною.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слаборозвинутою промисловістю. Зокрема, на поч. 1920-х років 76 % її населення займалося сільським господарством, третина з них були безробітними. Відсталістю Польщі в значній мірі зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94 % українського населення в Східній Галичині і 96 % на Волині мешкали в селі, у містах переважно домінували поляки. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1926 pp. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підлягала власність осіб непольського походження та державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. У результаті, незважаючи на перенаселеність західноукраїнського регіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спрямовано в міста на посади поліцаїв, поштових та залізничних працівників, дрібних чиновників.

Польський уряд поділив територію країни на дві частини — Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі "А" зосереджувалось 80 % металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б". У пошуках кращої долі тисячі українців змушені були емігрувати за кордон.

№75. Включення захінукраїнських земель до складу УРСР. Початок радянізації.

23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа—Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР.

Радянсько-німецький договір розв’язав Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі. 17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусії. Розпочався «визвольний похід» Червоної армії, а фактично реалізація таємного протоколу Ріббентропа—Молотова. По суті, СРСР вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у поділ світу. Польські війська не чинили опору.

22 вересня частини Червоної армії вступили до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся спільний парад радянських і німецьких військ. 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі (напередодні німецькі війська окупували Варшаву), був підтверджений новим договором – про дружбу і кордон.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено шість областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

Менш як через рік було законодавчо оформлено і включено до складу УРСР територію Північної Буковини та придунайські землі. У червні 1940 р., ураховуючи радянсько-німецьку домовленість про розмежування сфер впливу, СРСР заявив Румунії ультиматум щодо передачі йому Бессарабії та Буковини. 28 червня південна група військ Червоної армії під командуванням Г. Жукова перейшла р. Дністер і вступила на ці території. 2 серпня 1940 р. за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР було створено Молдавську РСР, а в Північній Буковині організовано Чернівецьку область й передано її до складу УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.

У листопаді 1940 р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У результаті від України було відчужено Придністров’я з етнічним українським населенням.

Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило більше 41,6 млн осіб, а її територія розширилася до 565 тис. км2.

Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації виділяються два етапи:

– до весни 1940 р., коли режим хоча б зовні зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;

– з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Підтримку у населення зустріли такі заходи: ліквідація польського держапарату, конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі знаходилися в руках поляків та євреїв), українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських), Львівський університет було ­перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо), розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров’я.

Невдоволення викликали: заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України, насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об’єднано 15% господарств), тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну), розгром політичних партій і громадських об’єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як «Просвіта», а також масові репресії.

Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною армією Західної України, але спочатку вони торкнулися переважно поляків – було депортовано на Схід СРСР мільйон поляків та розстріляно 15 тис. польських офіцерів.

Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою силою опору новій владі залишалась ОУН.

Навесні 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії: до Сибіру і Казахстану було депортовано 400 тис. українців; десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями; люди переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси.

З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні за політичними ознаками було репресовано і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн осіб). Смертність серед депортованих склала 16 %.

Радянізація західних областей України особливо наполегливо здійснювалася після вигнання фашистських загарбників. У післявоєнні роки цей процес мав такі основні етапи:

– організаційно-кадрова робота (направлення різного роду кадрових працівників з інших районів СРСР: 44 тис. учителів, 29 тис. робітників, 2 тис. інженерно-технічних працівників, 15 тис. фахівців сільського господарства; створення мережі партійних і комсомольських організацій, профспілок);

– індустріалізація і колективізація (створюються нові галузі промисловості: швейна, хімічна; розширюється видобуток і переробка природного газу; ведеться пошук нових родовищ корисних копалин; формується система виробничої та торгово-споживчої кооперації; до середини 1950 р. у колгоспи було об’єднано майже 93 %, а до середини 1951 р.— понад 95 % селянських господарств);

– ліквідація греко-католицької церкви (1946 р.) і перехід її в підпілля;

– боротьба з ОУН – УПА, депортація українського населення тощо.

Об’єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: уперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє в творенні незалежної соборної української держави.

№76. Початок радянсько-німецької війни. Бйові дії на території України в 1941 – 1942 рр.

Німе́цько-радя́нська війна́ (також наци́стсько-радя́нська війна́; в радянській історіографії — Велика Вітчизняна війна) — збройний конфлікт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22 червня 1941 року по 8 травня 1945 року. Складова Східноєвропейського театру воєнних дій Другої світової війни. В німецькій історіографії отримала назву Східного фронту (нім. Ostfront), а в радянській — Великої Вітчизняної війни (рос. Великая Отечественная война). У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія.

Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у воєнній історії 20 століття. Війна супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями тощо. Близько третини усіх загиблих у Другій світовій війні припадає на німецько-радянську війну. Перебіг війни зумовив поразку Німеччини, а з нею усіх країн Осі у Другій світовій війні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі низки залежних від нього комуністичних режимів, але в підсумку стали однією з головних причин його розпаду.

Жертвами даної війни стали, за деякими оцінками, біля 27 млн громадян СРСР. (Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн осіб.[Джерело?]) За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб.

22 червня 1941 року о 4.00 Йоахим фон Ріббентроп вручив меморандум радянському послу в Берліні В. Деканозову, в якому чітко виклав причини німецького нападу. В СРСР цей документ ніколи не оприлюднювався.

1941 рік пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Німеччини. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну, частину земель європейської Росії. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту.

Називаючи причини поразок Червоної армії у перші місяці після нападу Німеччини, нідерландський історик Карел Беркгоф у дослідженні «Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою» значно важливішими, ніж нестача спорядження, зброї, завбачливості керівництва СРСР чи вишколу солдатів, називає «дезертирство і небажання воювати» (с.23).

Це ж дослідження характеризує репресивні дії НКВС, а також застосування тактики «випаленої землі» Червоною армією при відступі з України.

1942 рік позначився провалом німецького наступу на Москву та початком контрнаступу радянських військ. Німеччина спромоглася захопити Донщину, Кубань та Кавказ. В районі Сталінграда СРСР зміг організувати ефективний опір німецьким військам.

7 січня — СРСР відбив наступ Німеччини на Москву.

8 січня — СРСР розпочав Ржевську битва.

6 лютого — СРСР здобув Торопець і Холм.

21 квітня — СРСР здобув Дем'янськ (РРФСР).

28 травня — Німеччина відбила наступ СРСР в районі Харкова.

28 червня — Німеччина розпочала наступ на Донщину, Кубань і Кавказ.

4 липня — Німеччина здобула Севастополь (РРФСР).

6 липня — Німеччина здобула Воронеж (РРФСР).

17 липня — Німеччина розпочала битву за Сталінград.

21 серпня — Німеччина здобула Ельбрус і захопила Кубань і Кавказ.

19 листопада — СРСР розпочав наступ в районі Сталінграда.

18 грудня — радянські війська ввійшли до першого населеного пункту УРСР — с. Півнівки Міловського району Ворошиловградської області. Розпочався набір «чорнопіджачників» до лав Червоної армії.

23 грудня — Німеччина втратила армію під Сталінградом.

№77. Нацистський «новий порядк» в Україні в 1941 – 1944 рр.

Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, що входила в «німецький життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейха». 85% усіх продуктів, вивезених у роки війни зі СРСР до Німеччини, були з України. Економічний грабіж відбувався з німецькою обґрунтованістю і педантичністю. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху, життєвий простір для колонізації представників «вищої раси». Протягом 30 років планувалося виселити 65% населення України, на «землі, що звільнилися», переселити німців, а тих місцевих жителів, які залишаться живими, поступово «онімечити».

Окупаційний режим здійснювався гестапо, військами СС, Службою безпеки (СД). Діяла також допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). Необхідність керування окупованими територіями України вимагала великого і розгалуженого адміністративного апарату, створити який без участі місцевого населення було важко. I в нацистів знаходилися помічники - колабораціоністи (місцеві жителі, які співробітничали з окупаційною владою). Більшість із них складали ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися радянській владі. Вони йшли в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділи. Саме зрадники сприяли арештам і знищенню антигітлерівського підпілля в Києві, Одесі та інших містах, допомагали знаходити комуністів, радянських активістів, євреїв, прирікаючи їх на знищення; іноді колабораціоністи безпосередньо брали участь в «акціях знищення».

Нацисти в ідеологічній роботі використовували як негативні приклади діяльність більшовиків проти народу України. Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України оголошувалися громадянами «третього сорту», їхнє життя строго регламентувалося правилами і наказами, порушення яких призводило до концтаборів або розстрілу.

Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів (так називали вивезених у Німеччину), боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».

Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС знищували цілі села. В жовтні 1941 р. Україна й уся Європа «побачили свою першу Хатинь»: сіло Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.

Майже 3 тис. мирних жителів нацисти знищили в Н. Берестечку. Очевидці розповідали, що гітлерівці закопали в землю напівживих людей, над якими ще довго ворушився ґрунт. У вересні 1941 p. у Львові для масово знищення населення окупанти вперше застосували автомобілі, що стали газовими камерами, у яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.

Гітлерівці організовували масове знищення військовополонених. У Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському та інших концтаборах були замучені сотні тисяч чоловік. Із 5,8 млн радянських військовополонених, що потрапили до рук нацистів, загинули близько 3,3 млн; із них майже 1,3 млн українців.

№78. Рух антинацистського опору в Україні в Україні в 1941 – 1943 рр.: його течії.

Захопивши Україну, окупанти перш за все знищили її цілісність. Вони поділили українські землі на чотири частини, підпорядкувавши їх різним державам і різним адміністративним органам.

Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини - Румунії. Одещину, південні райони Вінницької, західні Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також проголосили частиною Румунського королівства.

Західноукраїнські землі — Львівська, Дрогобицька, Станіс-лавська і Тернопільська області - на правах окремого дистрик-ту (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу генерал-губернаторства, що охоплювало польські землі з центром у Кракові.

Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню.

Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. На пост рейхско-місара України Гітлер призначив Еріха Коха, який навіть серед німецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю.

Що ж до Закарпатської України, то вона ще з 1939 р. залишалась у складі Угорщини.

Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в