ВОКАЛЬНА МУЗИКА

За доби козацтва в Україні набув поширення позацерковний духовний спів. Духовні пісні створювали відо­мі культурні діячі, богослови й пись­менники П. Беринда, Д. Туптало (Димитрій Ростовський), К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович та ін. Хоча музичний професіоналізм того часу розвивався переважно в надрах церковної музики, поступово в му­зичному побуті зароджувалися й світські вокальні жанри — канти1 та псальми2.

Кант має куплетну будову, чіткий ритм. Він виконується найчастіше на три голоси: верхні два йдуть паралель­ними терціями, а третій (бас) стано­вить гармонічну основу. За змістом канти можна поділити на філософські, урочисті (панегіричні), ліричні, жар­тівливо-сатиричні.

Канти і псальми включали до репер­туару мандрівні дяки, лірники, викону­вали учні Києво-Могилянської акаде­мії. Лірник зазвичай співав канти з хлопчиком-поводирем або іншим лірни­ком, а третій голос грав на інструменті.

Поряд із кантом у побутовому музи­куванні поширюється пісня-романс3, виконувана під акомпанемент клаві­корду4, бандури, торбану, пізніше -фортепіано або гітари. Цей вокальний жанр мав фольклорне коріння. У яскравих народних піснях-романсах («Ой глибокий колодязю, золотії ключі», «Ой не стелися хрещатий барвінку», «Ой у полі криниченька» та ін.) фор­мувався самобутній співучий стиль своєрідного українського бельканто. Для нього характерні лірична образ­ність, вільний мелодійний розспів, ви­гадлива ритміка. Наприкінці XVIII ст. лірико-драматичні, галантно-сентимен­тальні, філософсько-повчальні й жар­тівливі пісні-романси-витісняють з ви­конавської практики канти.

До нашого часу збереглося чимало рукописних співаників. Імена авторів пісень, що увійшли до них, найчастіше не відомі. їх створювали студенти, вчителі співу, регенти. Більшість пі­сень у рукописних збірках записувала­ся київським знаменем без зазначення темпу, розміру, характеру виконання. Інструментальний супровід узагалі не нотувався, його треба було імпровізу­вати. Тому відтворити тогочасне зву­чання досить складно.

Розвиток пісні-романсу пов'язаний із творчістю багатьох композиторів — професіоналів і аматорів. Одне з провідних місць у цій царині музичної творчості належить Григорію Сково­роді (1722-1794) - видатному україн­ському філософу-просвітителю, поето­ві, митцеві, педагогові. Він був обдаро­ваним музикантом, грав на багатьох інструментах. З музичної спадщини Г. Сковороди збереглися канти «Пасти­рі милі» та «Ангели, знижайтеся», збірка «Сад божественних пісень». Йо­го мелодії дійшли до нашого часу в різ­номанітних усних версіях бандуристів і лірників як «сковородинські пісні». Чимало творів філософа-просвітителя, яким притаманні прості мелодичні зво­роти, поступово стали народними, тоб­то фольклоризувалися. Це, наприк­лад, «Ой ти, птичко жовтобоко», «Стоїть явір над водою», «Про правду і кривду». Сатиричний кант «Всякому городу нрав і права» використали у своїй творчості І. Котляревський («На­талка Полтавка»), М. Лисенко (одно­йменна опера). Згадка про нього є у повісті Т. Шевченка «Близнецы».

Своєрідним підсумком духовно-пі­сенної творчості українського народу упродовж понад двох століть став Почаївський «Богогласник» (1790-1791) -перша в Україні друкована збірка ду­ховних, пісень, цінна художня пам'ятка епохи. її було надруковано отцями-василіанами в монастирській друкарні містечка Почаєва на Волині. Збірка містить 248 віршів з нотами, поділених на чотири розділи: пісні про Ісуса Христа, Богородицю, інших святих, покаянно-моралізаторські. Тексти на­писано переважно церковно-слов'янсь­кою і книжною українською мовою, подекуди - польською і латинською. Більшість творів збірки анонімні, хоча з акровіршів2 можна з'ясувати прізви­ща їх авторів - Г. Кониського, Г. Ско­вороди, Д. Туптала.