Студопедия — Там же.—С. 139, 143.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Там же.—С. 139, 143.






обумовлених змістових і стильових особ­ливостей творів.

Переконливо доводячи, що Гоголь доб­ре знав історію, життя, звичаї, побут, на­родну творчість України, Максимович ро­бив висновок, що все це, поєднане з ге­нієм «великого душеведца», забезпечило глибоке й правдиве, художньо яскраве зображення українського народу, у той час як Кулішеві рецепти «етнографічної достовірності» призводили до викривлен­ня самої суті народного життя й характе­рів 77.

Показово, що в такому ж дусі оцінював Кулішеві теорії та практику О. Пипін, вважаючи, що для нього характерна «крайня ідеалізація малоросійського на­роду в сентиментальному роді» 78.

Для розкриття історичних джерел і за­кономірностей появи в українській літера­турі таких явищ, як І. Котляревський і П. Гулак-Артемовський, з'ясування їх міс­ця та ролі в літературному процесі й су­спільному житті, М. Максимович здійснює науковий екскурс у культурне минуле українського народу, а також апелює до народного сприйняття «Енеїди». Більш об'єктивно й точно оцінює він і творчість Г. Квітки-Основ'яненка.

Пафос статей Максимовича, присвяче­них явищам нової української літератури, полягав у тому, щоб застерегти дослідни­ків від безпідставного применшення есте­тичних цінностей і тенденційного їх пе­ребільшення — і те й інше викривлює іс­тину, дезорієнтує письменників, а тому може завдати шкоди справі дальшого роз­витку літератури.

Єдині історичні мірки, якими Максимо­вич прагнув користуватися при визначенні масштабності літературних явищ та їх місця в загальному літературному проце­сі, дозволили йому заперечити скептичне ставлення Куліша до «ближайших пред-шественников Шевченко» — А. Метлинсь-кого, М. Костомарова, К- Тополі — та са­мозвеличення власних заслуг79.

Відзначивши ряд літературних досто­їнств роману «Чорна рада», Максимович звертав увагу на окремі порушення істо-

ричної правди, «многотрудньїй повество-вательннй язик», особливо на тлі «цвету-щей прозн Вовчка» 80. Проте в полемічно­му запалі він не завжди віддавав належ­не позитивному в художніх і літературно-критичних творах Куліша, зокрема «Чор­ній раді» та епілозі до неї, про який Шевченко відзивався як про «дуже розум­ний і сердечний» 81.

Вірний своїй історико-літературній кон­цепції, Максимович підкреслював законо­мірність появи Шевченка, міцно пов'яза­ного з історичними традиціями, з життям народу та літературними змаганнями того часу на Україні та в слов'янському світі. «...Шевченко появился не внезапно упав­шим с неба азролитом, но крупним само­родком украинской земли, из тех позти-ческих ее приисков, над которнми работа-ло тогдашнее поколение малороссиян,— писав Максимович і полемічне загострю­вав своє твердження: — Он являлся не «посреди застоя нравственной жизни в Малороссии», а посреди живейшей дея-тельности в ней над литературною й науч-ною разработкою своей народности вооб-ще й особенно своих народних песен. Зтою деятельностью отличается десятиле-тие тридцатьіх годов, при начале которого й вся народная жизнь в Малороссии под-нималась одушевленно в бнвшем тогда казацком ее ополчении. Тогдашнее-то по­коление малороссиян й било готово й способно тотчас оценить по достоинству своенародного поета, настроенное его ожиданием. Шевченко явился в самую благоприятную для себя пору й бнл встре-чен в Малороссии живейшим сочувствием к нему, как желанному й жданному гостю» 82.

«Владеющий вполне родними для нас напевами й проникнутнй весь народним духом, он досказал нам в своем Коб-заре то, чего не смогли вигово­рить его литературние пред-шественники в своих стихотворени-ях» 83,— такий висновок в устах глибокого знавця і безпосереднього учасника укра­їнського культурного життя звучав авто­ритетно, переконливо.

77 Литературньїй вестник.— 1902.—Т. З, кн 1.— С. 121, 115.

78 Пьтин А. Н. История русской зтнографии — Спб., 1891.—Т. 3.—С. 210.

79 ЦНБ АН УРСР, од. зб. 560/1476, арк. 43.

80 Там же, од. зб. 558/1474, арк. 9.

81 Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т.—К., 1964.—Т. 5.—С. 185.

82 ЦНБ АН УРСР, од. зб. 560/1476, арк. 44.

83 Там же, арк. 45. Підкреслення наше.— П. Ф.

На жаль, можливо, загальна полемічна спрямованість розвідки Максимовича про­ти статей Куліша, де досягнення молодої української літератури не тільки тенден­ційно перебільшувались, а й протиставля­лись російській літературі, спричинила іншу крайність. Максимовичу здавалося, що українська література навіть з появою в ній Шевченка ще не доросла «до обще-европейского значення»84. Не випадково, говорячи про «верховний сонм писателей первоклассннх», до якого ще не піднявся Шевченко, Максимович називав тих же геніїв, з якими Куліш порівнював не ли­ше Шевченка, а й Квітку-Основ'яненка, та й самого себе85.

Проте не можна судити за це Максимо­вича надто суворо — головне було в па­фосі його статей і оцінок. Тривала віді­рваність від активного літературного ото­чення, безперечно, позбавляла вченого й належної інформації про дальші досяг­нення рідної літератури, про високі їх оцінки в Росії та всьому слов'янському світі.

Літературно-художня й літературно-критична програми «Основи» спиралися на культурно-освітню національну про­граму, широко розгорнуту журналом з тим, щоб активізувати якомога більше діячів. Все позитивне в діяльності «Осно­ви» діставало співчутливу оцінку найкра­щих російських видань, у тому числі «Со-временника», очолюваного М. Некрасо-вим, М. Чернишевським і М. Добролюбо-вим.

Ідеї історичної єдності українських зе­мель, спільності мови й культури, запере­чення національної відрубності, різка критика М. Чернишевським мовно-куль­турної лінії «москвофільської» газети «Слово» завойовували все ширшу під­тримку по обидва боки політичного кор­дону, що розділяв український народ.

Звертаючись до західноукраїнської ін­телігенції, ГГ. Куліш закликав: «Треба вам... з нашою словесністю більш обізна-ватись, щоб одна була поезія і в вас, і в нас» — і тут же засуджував мовно-літера­турні «мудрування» «Слова» 86.

На тому етапі розвитку суспільного життя, та ще й в умовах Галичини, на-

віть багато в чому обмежена культурно-національна програма «Основи» здава­лась достатньою, бо, як свідчив один із послідовників «Основи» — львівський жур­нал «Вечерниці», «там розкривається правдивий образ нашої теперішньої літе­ратури», звідти можна пізнати, «скільки ми уже маємо та як цінити...» а.

Загальнокультурну лінію «Основи», найкращі традиції «Русалки Дністрової» прагнули наслідувати галицькі видання початку 60-х рр. Навіть «Слово» іноді друкувало народною мовою твори С. Во-робкевича, В. Шашкевича, І. Гушалевича, І. Наумовича, О. Кониського і навіть Т. Шевченка. А керівник газети, один із ідеологів «москвофільства» Б. Дідицький, у цей час ще наважився видати добірку поезій Ю. Федьковича з хвалебною перед­мовою, де буковинський поет порівнював­ся з Шевченком. Особливою заслугою обох поетів Дідицький вважав вміння «для внсших навіть предметів способом природним, невьшужденннм спопуляризо-вати форму до той степени, же предмет й форма приступим суть й якось мов свойски понятию простонародія»м. Лише згодом Дідицький став пропагувати дві літератури: «по-простому» — для народу і «язичієм» — для освічених, вищих кла­сів.

Центральними у літературно-критичних виступах галицьких журналів були питан­ня про літературний статус української мови, характер літератури, про її мову, зміст, стилі та місце серед інших слов'ян­ських літератур. Навколо цих проблем схрещувалися мечі представників різних угруповань, які зрештою диференціюва­лись й оформлялись у два протилежних табори — «народовців» і «москвофілів». Нігілістичні щодо живої української мови тенденції газети «Слово» діставали більш-менш аргументовані та войовничі запере­чення з боку народовських журналів «Ве­черниці» (1862, 1863), «Мета» (1863— 1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866). У тривалій полеміці слід віддати на­лежне й двом полемічним брошурам, що вийшли 1861 р. у Чернівцях українською мовою, але латинським правописом,—• «Слово на слово до редактора „Слова"»

" Вечерниці.—1863.—№ 5.—С. 40. Далі по­силання на це видання подаються в тексті. " Федькович І. Поезії.—Львів, 1862.—С. VIII

семінарського товариша Ю. Федьковича А. Кобилянського та «Голос на голос для Галичини» К. Горбаля.

А. Кобилянський гостро й уїдливо ви­ступив проти тих, хто не визнавав або калічив народну мову, твердив, що жива мова «вийде... з оковів, котрі їй наклада­ють книжники, недоуки, але вийде аж тоді, як встануть в народі співці і по­трафлять защебетати рідним голосом». Це твердження ілюструвалося кількома пре­красними поезіями Ю. Федьковича, яко­го автор брошури, за словами Франка, виставляв як репрезентанта нових ідей, як поета «саморідного, далекого від шкільно­го шаблону, та зате тим ближчого до дійсного життя і народу» (33, 121).

Оцінюючи ці брошури, що сприймалися як своєрідний маніфест прогресивної на­родолюбної молоді, І. Франко слушно пи­сав, що вони «були немов першими лас­тівками нової весни», «зародками філосо­фічного і соціального радикалізму», аргу­ментованим захистом і демонстрацією лі­тературних потенцій народної мови (41, 317).

Можна говорити про безперечну спів­звучність ряду висловлених тут ідей зі знаменитою статтею М. Чернишевського «Національна безтактність», високо оці­неною за те, що написана «з найщирішим співчуттям» і «бажанням добра» захисни­кам живої мови в літературі, близької й зрозумілої народові.

Уже перший галицький журнал 60-х рр. «Вечерниці» передрукував чимало худож­ніх, публіцистичних та літературно-кри­тичних творів з «Основи» (твори Шевчен­ка та статті про нього, а також Марка Вовчка, Л. Глібова, П. Куліша, М. Мак­симовича, О. Стороженка, С. Носа), що сприяло піднесенню авторитету українсь­кої літератури в Галичині та виробленню критеріїв її оцінки. У «Передньому слові» до першого номера «Вечерниць» говорило­ся про те, що «росте близька великорусь­ка сестриця так пишно і буйно» і що з такими ж увагою. та піклуванням слід ставитися й до спорідненої галузки — мо­ви й літератури української (1862, № 1, с. 1). Пізніше журнал запевняв, що «вся­кий москаль, який подасть нам братню руку дружби і скаже слово щирої любові і схилля до нашого діла, той брат наш, рідний брат і ми не одпихнемся од його,

живучи і під одним дахом» (1863, № 15, с. 122).

Своєрідна програма розвитку літерату­ри деталізувалася, зокрема, в статті «На­род і словесность». З властивим для по­чаткового періоду літературного розвитку перебільшенням говориться про просвіти­тельську місію літератури («Народ і сло­весность — нероздільні поняття»), а в ду­сі Куліша — й про особливу місію літе­ратури української («Нове слово між на­родами») (1862, № 2, с. 13; № 39, с. 349 та ін.).

Полемізуючи з «москвофільським» «Словом», журнал відстоює потребу роз­витку української літератури живою мо­вою народу, запозичуючи приклад ро­сійської літератури, а не її мову (1862, № 7).

У статті «Небувальщина та й невидаль-щина» твердилось, що «москвофільським» письменникам «до їх діл лукавих треба мертвих слів, в которих батьки не суму­ють, матері не нарікають, дівчата не пла­чуть, могили не стогнуть, всі народні муки та терпіння нічого не значать, в которих правдива історія мовчить, в которих жи-ють тільки старі прикостнілі, буцім то історичні, а справді противорозумові і противолюдські традиції». Так характери­зується літературна продукція «Слова», «Семейной библиотеки», «Веснн» та їм подібних видань. У такому ж плані велась полеміка з віденськими «Вістником» та «Страхопудом».

Плідною була думка про те, що розви­ток національних літератур є важливим і ефективним засобом єднання слов'янсь­ких народів, що рідна література «має нас зазнайомити і подружити з світом» (1862, № 39, с. 349).

Вплив «Основи», а можливо, й відомої статті М. Чернишевського відчувався у розмірковуваннях про те, що на цьому етапі можна писати по-українськи поки що лише художні твори, а не наукові, які продукувалися в Галичині штучною, не-зрозумілою народу мовою (1862, № 8). Взагалі ідея спільності літературних змагань і шукань обох частин українсь­кого народу лежить в основі ряду редак­ційних виступів (як правило, належали вони К- Климковичу).

У статті, присланій нібито «Із-під сіль­ської стріхи» (голос народу!), складається

 

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819—1897)

В історії української професіональної літературної критики Пантелеймону Олек­сандровичу Кулішеві належить місце од­ного з її зачинателів. П. Куліш народився 8 серпня 1819 р. у містечку Вороніж на Чернігівщині в дрібномаєтній родині, що походила з давнього козацько-старшин­ського роду. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії в 1839 р. вступив до Київського університету, однак не закінчив його, працював викладачем у гімназіях. З кінця.30—40-х рр. розпочав громадсько-політичну й літературну діяльність. У Ки-рило-Мефодіївському товаристві Куліш посідав ліберальні позиції, підтримував ідею всеслов'янської федерації, але під протекторатом російського царя. В 1847р. його заарештовано і вислано до Тули. Піс­ля заслання Куліш тривалий час жив у Петербурзі, де у другій половині 50-х рр. розгорнув широку видавничу діяльність. Він видав «Сочинения й письма Н. Гого­ля» в шести томах (1857), «Народні опо­відання» Марка Вовчка (1857), повісті Г. Квітки-Основ'яненка (1858), а також фольклорно-етнографічний збірник у двох томах «Записки о Южной Руси» (1856— 1857) та упорядкований ним альманах «Хата» (1860). В 1861 — 1862 рр. бере активну участь у виданні першого україн­ського журналу «Основа». У цей же час Куліш пише чимало нових художніх тво­рів українською і російською мовами, се­ред них — відомий роман «Чорна рада» (1857), публікує статті й рецензії з пи­тань критики, історії літератури та ін. У 1864—1867 рр. Куліш перебував на цар­ській службі у Варшаві. З 1868 по 1871 р. жив за кордоном — в Італії та Австрії.

З кінця 60-х рр. і в наступні десяти­ліття Куліш налагоджує зв'язки з консер­вативно настроєною галицькою інтеліген­цією, матеріально допомагає у виданні журналу «Правда». Суспільно-політичні погляди Куліша в 70—90-х рр. різко змі­нюються. У ряді своїх виступів він вдає­ться до нападок на український народ, на його героїчне історичне минуле, при­пускається грубих образ на адресу Шев­ченка і його творчості. Друкує праці, в яких вихваляє сучасних йому і «давніх государників», закликає українську інте-

лігенцію до спільних дій з реакційною польською шляхтою.

Консервативне доктринерство згубно від­билося і на художній творчості письмен­ника. Цінність зберігали його творчі на-бутки в жанрі ліричної поезії, а також численні переклади із зарубіжних літера­тур. Останні десятиліття Куліш жив на хуторі Мотронівка під Борзною, де й по­мер 14 лютого 1897 р.

Напружена культурно-громадська ^ й творча діяльність Куліша тривала майже шість десятиліть — від 40-х рр. до кінця XIX ст. Вона була багатоплановою і су­перечливою. І. Франко і М. Драгоманов, П. Грабовський і Леся Українка негативно ставилися до ряду політичних виступів Куліша. Разом з тим вони дотримувалися диференційованого підходу до характерис­тики його творчої спадщини. Підкреслю­валася, наприклад, наявність визначних здобутків Куліша як письменника і пе­рекладача, мовознавця, фольклориста й етнографа, видавця.

З аналогічним становищем зустрічаємо­ся, коли йдеться про літературно-критичну спадщину П. Куліша, так само складну й суперечливу, досі недостатньо дослідже­ну 279.

Літературно-критичні погляди Куліша сформувались в середині 50-х — на почат­ку 60-х рр. XIX ст. Час від часу Куліш як критик виступав і в наступні десятиліття, але то були спорадичні оцінки літератур­них явиш чи рефлексії з приводу їх функ­ціонування. Найбільш характерним є той період у літературно-критичній діяльності Куліша, який пов'язаний з виходом у світ альманаху «Хата» і журналу «Основа». Заслуговують на увагу літературно-кри­тичні та публіцистичні праці Куліша, опубліковані на сторінках російських жур­налів, а також у «Записках о Южной

Руси».

У 1856—1862 рр. Куліш — критик, істо­рик літератури та естетик — виступає май-

т Петров В. Куліш і Шевченко */Шевченко та його доба.-Х., 1925.-36. 1; Петров В. Ма­теріали до історії приятелювання Куліша й Шев­ченка р. 1856—1857-го//Шевченко та його доба.— X., 1926.— 36. 2: Ковалівський А. Критика «Осно­ви» • П Куліш // Ковалівський А. З історії української критики.-X., 1926; Теліга І. Куліш-критик // Україна.- 1929.- № 7/8: Берн-штейн М. Д. Українська літературна критика 1 50—70-х років XIX ст.— К., 1959.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

же систематично, часто з полемічним за­палом порушуючи важливі питання на­ціонального і міжнаціонального розвитку. Найвизначнішими є його спеціальні статті й огляди: 1857 р.— «Об отношении мало-российской словесности К общерусской (зпилог к «Черной раде»)», «Слово од із-дателя (передмова до «Народних опові­дань» Марка Вовчка)», «Взгляд на мало-российскую словесность по случаю вьіхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка» («Русский вестник»), 1858 р.— «Григорій Квітка і його повісті», «Слово до громади. Погляд на українську словес­ність» (альманах «Хата»).

У журналі «Основа», де Куліш очолив відділ бібліографії («Перегляд україн­ських книжок») і став провідним крити­ком, надруковано його численні статті і рецензії з питань історії і сучасного стану українського письменства: про Климентія Зиновієва, Котляревського, Гулака-Арте-мовського, Квітку-Основ'яненка, Гоголя, Шевченка, про поточні явища літератур­ного життя.

Об'єктивний аналіз виступів Куліша, як

і розвитку української літературно-кри­тичної думки кінця 50-х — 60-х рр. зага­лом, неможливий без урахування тих умов, в яких вона виявляла себе в проце­сі суспільної і художньої практики того часу. На її проблематиці відбилися ідей­на боротьба, становище національної культури, специфіка літературних зма­гань.

У 50—60-х рр. у деяких реакційних ор­ганах польської і російської преси з'яви­лися виступи, в яких твердилося про при­родну обмеженість української літератури, про.відсутність можливостей її суспільно-національного і художнього виявлення. На цій позиції активно стояла і та части­на українського панства, що давно вже втратила будь-який зв'язок з корінними національними традиціями.

Усім змістом матеріалів «Записок о Южной Руси» Куліш посередньо чи без­посередньо полемізував із шовіністичними нападками на українську літературу, за­хищав і обстоював оригінальність та са­мобутність літератури українського наро­ду. Тут же він висловив ряд слушних ду­мок про характер і шляхи літератур­ного розвитку на західноукраїнських зем­лях.

На дві обставини звертав увагу Куліш, говорячи про мову галицьких українців. По-перше, мова, якою говорить корінне населення Галичини, є саме «язьік южно-русский», «народний язнк тамошней Ру­си».

По-друге, та мова не становить чо­гось незалежного від мови Східної Украї­ни, а є, власне, коли так можна сказати, частиною, одним із відгалужень загально­української мови.

Згодом, у 1861 р., у листі до діячів за­хідноукраїнської інтелігенції, осуджуючи літературну й мовну політику «москвофі­лів», Куліш писав: «Треба вам, притьмом треба з нашою словесностю більш об^зна-ватись, щоб одна була поезія і в вас, і в нас... Вже ж прошу вашої ласки не од-різняйтесь од нас. Нехай собі львівське «Слово», як хотя мудрує, а ви йдіть од­нією з нами дорогою» 28°.

У «Записках о Южной Руси» Куліш ви­словив і деякі неправильні твердження, зокрема щодо походження окремих сло-

280 Киевская старина.—1899.—Т. 4.—С. 2—3.

в'янських мов, передусім української, польської, білоруської.

У згадуваних працях кінця 50-х рр. Ку­ліш далі розвивав в полемічному плані думки про можливості української літе­ратури, раз у раз спираючись на конкретні здобутки національного ху­дожнього слова. Так, наприклад, у статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю внхода в свет кни­ги «Народні оповідання» Марка Вовчка» (1857) Куліш знову підкреслював, що ук­раїнська література — це не видумка куп­ки місцевих аматорів. «Каждая отрасль знання,— писав він,— кажднй род худо-жественного творчества явились из по-требностей жизни, материальннх или ду­ховних. Так й все книги й книжонки, имеющие своим предметом старинную й ньшешнюю Малороссию в каком бьі то ни бмло отношении, показнвают, что их ви­звали потребности жизни, что в них на­стояла й настоит надобность» 281.

Відкидаючи вигадки шовіністичної пре­си, Куліш разом з тим зауважив, що да­леко не все з того, що написано рідною мовою, заслуговує високої оцінки. Однак в українській літературі є вже ряд ви­значних творів, які викликають захоплен­ня. До них він відносив твори Котлярев­ського, Гулака-Артемовського, Квітки-Ос-нов'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Глі-бова та інших письменників.

Особливий інтерес становить висловлю­вання Куліша про те, що з появою такого «первоклассного позта», як Шевченко, українська література «развилась до об-щеевропейского значення».

Все це написано було до появи «Осно­ви». Коли ж на початку 60-х р. виникла «Основа», розгорнувши одразу широку по­леміку з реакційною періодикою щодо проблем українського літературного роз­витку, то Куліш був одним із тих, хто активно боронив позицію журналу. Однак тепер полеміка стає ширшою, в ній поряд з Кулішем беруть участь й інші діячі «Основи». Дедалі частіше з підтримкою позиції «Основи» в цьому питанні висту­пає передова російська громадськість, на­самперед діячі «Современника». В «Осно­ві» Куліш загострює питання про необхід­ність розширити творчі обрії української

літератури, мови, прагнучи підтвердити це власним художнім досвідом.

В одному зі своїх виступів в «Основі» Куліш писав: «Украинское слово, по моє­му глубокому убеждению, способно про­явить себя со временем во всех родах й видах стихов й прози». Тут же він ви­словив надію, що «явятся новьіе позтьі с новими силами й новими, еще не су-ществующими для нас средствами язика, так мало покамест разработанного»282. Подібні виступи мали безперечне прогре­сивне значення.

У процесі висвітлення питання про на­ціональну самобутність української літе­ратури й мови Куліш цілком природно зіткнувся з проблемою національного са­мовизначення української літератури та мови в їх зв'язках з іншими слов'янськи­ми літературами й мовами, насамперед літературою та мовою російською. В се­редині 50-х рр. Куліш виходив з визнання історичної близькості українського і ро­сійського народів, з необхідності друж­нього співробітництва між ними. В «За­писках о Южной Руси» Куліш писав: «...северньш й южннй русский народ єсть одно й то же племя, при всем различии своих характеров, произведенном разли-чием местности й общественной жиз­ни...» 283

Ця ідея розвинута і в епілозі до «Чор­ної ради». Тут Куліш ще не протиставляє (як це властиво було деяким його пізні­шим виступам) українську літературу ро­сійській, а звертає увагу на їх близькість, на зв'язок однієї з другою, зазначаючи, що обидві літератури розвивались, можуть і повинні розвиватись у взаємозв'язках, але в дусі власних потреб і традицій.

Українська література, говорить Куліш, не відгороджується від російської, але во­на прагне виробляти на своєму грунті оригінальні художні форми, здатні «ви­разить южнорусского человека в глубоких й тончайших чертах его характера». За цієї умови обидві літератури зможуть вза­ємно збагачуватися, сприяти взаємопіз-нанню обох народів, що, на думку Кулі­ша, дуже важливо. В цьому зв'язку не можна обійти тієї вельми цікавої думки,

281 Русский вестник.—1857.—Т. 12.—С. 227.

282 Основа.—1861.— № 10.—Остання сторінка. Записки о Южной Руси.— Спб., 1856.— Т. 1.—С. VII.

яку висловив критик у питанні про роль Гоголя у зміцненні історичних і культур­но-літературних зв'язків російського й українського народів: «Назначение Гого­ля било внести начало глубокого й всеоб-щего сочувствия двух племен, связанньїх материально й духовно, но разрозненньїх старьіми недоразумениями й недостатком взаимной оденки. Я сказал, что малорос-сийские произведения Гоголя дали побуж-дения к обьяснению Малороссии, й ска­зал зто не без основания. Все, что било до него писано о Малороссии на обоих язиках, северно- й южнорусском, без него не могло бн произвести того движения в умах, какое произвел он своими повестя-ми из малороссийских нравов й исто-рии» 284.

В умовах загострення боротьби за на­ціональні права і перспективи розвитку української літератури, дальшого утвер­дження її естетичних засад, злободеннос­ті набула потреба рішучого викриття без­дарних «творів», тим більше, що подібно­го роду літературні «вправи», з'являючись дедалі частіше, використовувалися шові­ністичною реакційною критикою.

Особливу запопадливість виявляли бра­ти Карпенки. Позбавлені будь-яких літе­ратурних здібностей і найелементарнішо­го естетичного смаку, вони ще в кінці 30-х і 40-х рр. опублікували кілька збірок — «Малороссийская Васильковская повесть: Твардовский» (видано 1837 р. у Москві), «Зелений барвінок України» «в тридцяти книгах, стихами і прозою» (видано 1845 р. у Києві), «Барвінок України» «в тридця­ти п'яти книжках віршами і огульною мо­вою» (видано в 1848 р. у Петербурзі). Такого ж гатунку була «розказня» П. Дов-гоносенка «Циганська Шолопутнява, або мій шлях до родини», видана 1836 р. у Петербурзі.

Пізніше з'явилися трохи кращі, але за­галом так само безпорадні писання Кру-тоярченка «Хохлацькі співки» (1858), М. Юркевича «Разок намиста» (1861) (обидва видані в Петербурзі) та чимало інших.

Куліш-критик з самого початку висло­вив обурення з приводу «никому ненужно-го хлама», закликаючи «внместь вон из

г" Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (зпилог к «Черной раде»).—Спб., 1857.—С. 349—350.

словесности сор». Подібна негативна реак­ція тим більше виправдана, зазначав Ку­ліш, «что в настоящее время произносят-ся людьми совершенно произвольньїе суж-дения о произведениях южнорусской поз-зии». У своїх конкретних оцінках хвороб­ливих явиш у національному письменстві Куліш безкомпромісний. Приміром, про твори Шишацького-Ілліча критик слушно писав: «Пустился он вдогонку за Шевчен­ком, подражая ему до нестерпимости, й кончил тем, что передразнил его в сво-их позмах й лирических стихотворениях самим обидним образом» 285.

До кращих публікацій Куліша в крити­ці слід віднести його рецензію на збірку Крутоярченка «Хохлацькі співки». У цьо­му відзиві, надрукованому в 1859 р. у ро­сійському часопису «Парус», він з обу­ренням писав, що після Квітки, Шевченка, Марка Вовчка вірші Крутоярченка станов­лять «явление почти невероятное», «ни од­ного звука, ни одной малейшей черточки не отнщите вн у г. Крутоярченка, кото-рая обнаруживала би в нем хотя самое поверхностное знакомство с зтими писате-лями» 286.

З появою «Основи», коли для україн­ської критики створилися більш сприятли­ві умови розвитку, виступи проти подіб­них явищ набрали особливої гостроти. Уже в другому номері журналу друкує­ться стаття Куліша «Характер й задача украинской критики», в якій питання бо­ротьби проти профанації літературної творчості висувається як одне з актуаль­них.

Обов'язок критики, на думку Куліша, «со всей неумолимостью истинн... разоб-лачать недобросовестность литературной работн», «поддельность вдохновения й фальшивую художественность образов» 287.

Не випадково епіграфом до цієї статті Куліш взяв знамениті слова Бєлінського: «Несовершенство труда извинительно; но нет оправданий для лености й равноду-шия, происходящего или от невежества, или от корнстного расчета, или от того й другого вместе».

Кулиш П. Взгляд на малороссийскую сло-весность по случаю вьіхода в свет книги «На­родні оповідання» Марка Вовчка // Русский ве-стник.—1857.—Т. 12.—С. 231.

ж Парус.— 1859.— № 2.— С. 32.

"' Основа.— 1861.— № 2.— С. 158, 159.

У цій статті Куліш вперше порушив ши­роке і програмне важливе питання про сутність і мету естетично-аналітичної ро­боти в національному письменстві. Укра­їнська критика, на його думку, має бути об'єктивною, вимогливою, зважати не на ім'я, а на наслідки творчої діяльності пи­сьменника, при цьому керуючись вимога­ми естетичної, морально-етичної і народо­знавчої правди. І лише тоді, коли україн­ська критика буде «вооружена всей стро-гостью истиньї», вона виконає свою функ­цію — бути сповненим відповідальності, своєрідним посередником між письменни­ком і читачем, інакше кажучи, бути від­вертим в оцінках «перед своей громадою, у которой критик служит докладчиком».

Ще категоричніше думка Куліша про призначення критика висловлена так: «Он обязан воображать себя трибуном народ­ним: он должен постоянно содержать в душе своей моральнне нуждн своего наро-да й руководствоваться его понятиями о самом себе, вьіработавшимися его жизнью й вмражаюшимися в его бнту, в его обн-чаях, в его изустной словесности» 288.

Ці та подібні судження Куліша мали вагоме значення, якщо зважити на те, що їх висловлено в пору формування україн­ської професіональної критики.

Уже- в першій статті бібліографічного відділу «Основи» Куліш виступив з різ­кою критикою деяких негативних явищ поточною літературного життя, зокрема вкрай безпорадної книжки під назвою «Казки і баьки з сусідньої хатки, пе­релицьовані і скомпоновані Придніпрян-цем».

Гостро реагував Куліш на мовне шту­карство так званих поетів М. Юркевича і М. Онука, що засмічували українську мову церковнослов'янізмами, вульгаризма­ми. Ці вправи критик називав «колючим віршовим чагарником», який треба викор­човувати з літературної ниви. У зв'язку з цим Куліш зазначав, що головна вимога до літературного твору — це передусім чиста, жива народна мова. «Гарне, вимов­не слово» — перша ознака, за висловом критика, «праведного таланту поетично­го». В рецензії на збірку М. Юркевича «Разок намиста» Куліш торкався питан­ня, яке вже на той час набуло певної зло-

Там же.—С. 160—161.

боденності,— про вплив поезії Шевченка, особливо на молодих поетів.

Факти творчого впливу Шевченка на українську літературу знайшли своє утвер­дження ще за життя поета. Але Куліша хвилювали передусім такі хворобливі яви­ща, як епігонство, стилізація під Шевчен­ка. Він справедливо повстає проти цього, хоча часом і сам подібно до багатьох ін­ших поетів «Основи» не міг звільнитися від владного тиску Шевченкових поетич­них форм і інтонацій. Куліш уїдливо ви­сміює тих нездар-«паничів», що начита­лись «Кобзаря» й вирішили «ке й собі напишу», проти тих, як висловився пізні­ше Франко, «недогадливих рифмачів», співців «кленків», «козаків з курчавими вусами», що тільки псують рідну мову, ширять в українській літературі бурлескне штукарство.

Виступи Куліша проти бурлеску і шар­жу, проти мовного штукарства були за­кономірними, хоча не можна погодитися з його спробами пов'язати «творчість» Карпенків і Крутоярченків з традиціями нібито «тупого сміху Котляревського» і «часом углуватого глузування Гулака»289.

Як відомо, рішучий протест проти про­фанації художнього слова, проти бездар­ної писанини, калічення народної мови звучав в українській критиці й у наступні роки. Наприклад, виступи Білика, а особ­ливо Франка й Драгоманова з цього при­воду пов'язані були з ширшими загальни­ми завданнями боротьби за поглиблення ідейного змісту української літератури.

Що ж до Кулішевих виступів, то вони в ряді моментів мали свою специфіку. Бо­ротьбу проти негативних явищ в україн­ській літературі Куліш розглядав пере­важно як боротьбу за тривкість у ній на­ціональних традицій, передусім в інтере­сах розвитку літературної мови, піднесен­ня її художнього рівня, використання багатств народної мови.

Загалом, попри відмінності (обумовлені обставинами історико-літературними і су­спільними), між позицією Куліша і по­глядами передової української критики 70—90-х рр. з цієї проблеми є певний ге­нетичний зв'язок.

Питання про те, чи має право україн­ський народ на свою національну літера-

Куліш, П. Дві мови, книжна і народна// Україна.— 1914.— Кн. 3.— С. 32.

II

туру, про її національне самовизначення не могло залишатися єдиним і основним навіть на початковому етапі розвитку про­фесіональної української критики, хоча воно, як і боротьба з низькопробними творами, справді було актуальним. Далі треба було перейти до з'ясування того, що складало чи могло скласти зміст україн­ської літератури і що зв'язане було безпо­середньо з внутрішніми законами й по­требами літературного розвитку. З цього погляду центральне місце в суспільно-лі­тературній програмі Куліша 50—60-х рр. посіли питання про громадсько-естетичні завдання української літератури, про шля­хи її розвитку.

У постановці й висвітленні цих проблем найбільш різко визначилися як консер­вативні, так і історично прогресивні тен­денції літературно-критичних поглядів Ку­ліша, його концепції народності україн­ської літератури. Він підкреслював, що українське письменство має свої, лише йому притаманні риси. Минулий, сучасний і майбутній шлях його розвитку вельми специфічний. У тому плані Куліш висло­вив чимало слушних спостережень. Проте в естетико-методологічному аспекті його програмні настанови містили й уразливі моменти.

Логічно стверджуючи -важливу власти­вість української літератури як «литера-турьі по преимуществу й почти исключи-тельно народной». Куліш з притаманною йому беззастережністю вбачає в цьому її головну відмінність і перевагу перед інши­ми національними літературами, зокрема порівняно з російською чи польською. Цю думку висловлено ще в 1857 р. у перед­мові до «Народних оповідань» Марка Вовчка. Тут він писав, що «словесность наша українська» тим і ваговита, що по­кликана об'єднати життєві інтереси всіх верств націй — «од найпростішого селяни­на до просвіщенного європейською наукою пана» 29°.

Найповніше свої погляди з цієї пробле­ми Куліш розвинув у «Хаті» та «Основі», наприклад у статтях «Характер й задача украинской критики» та «Простонарод-ность в украинской словесности». Важли­ве завдання української літератури Куліш

290 Куліш П. Слово од іздателя: Передмова до «Народних оповідань» Марка Вовчка.— Спб., 1857.—С. V—VI.

вбачає в тому, що вона повинна служити ідеї національної консолідації всіх верств української суспільності і, мовляв, перед лицем вищих спільних завдань постійно протидіяти «всякому разлагающему влия-нию другой народности» ЯІ.

У статтях про Котляревського, почасти Гулака-Артемовського Куліш підкреслю­вав, що деякі твори цих письменників не можна вважати виявом українського на­ціонального духу на тій підставі, що вони «слишком подчиненн общему настроению умов своего времени», написані «ямбом, не свойственннм украинской народной поззии» М2.

Українська література, за Кулішем, має значною мірою простувати вперед, спираючись на консервативні начала на­ціонального життя, на засади локально-замкненого художнього розвитку.

В літературознавстві утвердилася дум­ка, що Кулішева позиція в питанні про характер української літератури, про її творчо-стильові ознаки, про її народність не виходила за межі оборони принципу так званої етнографічної точності, або, як пізніше писалося, етнографічного реаліз­му, за межі того, що дають етнографія і фольклор як з погляду джерел, так і з погляду форм відтворення.

В цілому, розуміння Кулішем природи української літератури, ознак її народнос­ті в тлумаченні І. Теліги, В. Петрова29а, а потім і Дорошкевича (попри певні від­мінності) можна було б звести до таких трьох головних моментів. По-перше, до фотографізму і натуралізму, так би мови­ти, етнографічно-фольклорного гатунку, по-друге, до стилізації народнопоетичного матеріалу, що в принципі приводило до відмовлення українській літературі у творчому началі, і нарешті — до різкого обмеження її суспільно-виховної функції. Звичайно, не можна заперечувати слуш­ність окремих міркувань, що випливають з наведе







Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 731. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

Сравнительно-исторический метод в языкознании сравнительно-исторический метод в языкознании является одним из основных и представляет собой совокупность приёмов...

Концептуальные модели труда учителя В отечественной литературе существует несколько подходов к пониманию профессиональной деятельности учителя, которые, дополняя друг друга, расширяют психологическое представление об эффективности профессионального труда учителя...

Конституционно-правовые нормы, их особенности и виды Характеристика отрасли права немыслима без уяснения особенностей составляющих ее норм...

Анализ микросреды предприятия Анализ микросреды направлен на анализ состояния тех со­ставляющих внешней среды, с которыми предприятие нахо­дится в непосредственном взаимодействии...

Типы конфликтных личностей (Дж. Скотт) Дж. Г. Скотт опирается на типологию Р. М. Брансом, но дополняет её. Они убеждены в своей абсолютной правоте и хотят, чтобы...

Гносеологический оптимизм, скептицизм, агностицизм.разновидности агностицизма Позицию Агностицизм защищает и критический реализм. Один из главных представителей этого направления...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.014 сек.) русская версия | украинская версия