Вестник.— 1902.— Т.

стремления й в его словесности, при ко-торнх она, не удовлетворяясь прежними своими формами, является в новьіх». При­страсно відстоюючи ідею спадковості й органічного зв'язку Котляревського та на­ступної літератури початку XIX ст. з по­передніми традиціями народнопоетичної й писемної творчості, Максимович ладен навіть недооцінювати деякі зміни у су­спільному житті українського народу на рубежі двох століть. «То, что написано на малороссийском язнке в ньшешнем столетии,— твердив він,— потому й мо-жет називаться словесностью, что оно єсть продолжение прежней малорусской словесности, которая процветала во всю бнтность УкраиньІ...» ¹²⁸

Проте зовсім ігнорувати суспільні змі­ни в житті українського народу, які зу­мовили й певні зміни в літературі, Мак­симович, звичайно, не міг. Саме тому, з'ясовуючи феномен Котляревського, він писав: «Изустная словесность, достигшая високого совершенства, окончила свой песнопевческий век под конец Екатери-нинского века, когда окончилась прежняя жизнь Малороссии й настал новий ее пе-риод. Тогда же настал новий период й для словесности малороссийской,— пери­од возрастания письменной или книжной словесности, которое началось с ЗнеидьІ Котляревского, написанной 1798 года»¹²⁹. Серед попередників Котляревського Мак­симович називає Головатого з його піс­нею «Ой годі нам журитися, пора пере­стати», Климовського — автора вірша «Всі покою щиро прагнуть, а не в один гуж всі тягнуть». Були прямі посередники й у сатирично-гумористичній стихії. На думку Максимовича, «Енеїда» цілком від­повідала традиціям українського «смехо-творчества», а тому й прийшлася до сма­ку народному читачеві.

Заперечуючи твердження П. Куліша про те, що Котляревський прагнув у ко­мічному вигляді зобразити лише україн­ське простонароддя, Максимович вказу­вав на народну основу гумору Котлярев­ського, що писав «так же точно, как й у нашей народной поззии, которая потеша-лась равно над простолюдьем й над пан-

ством, надо всем, что попадалось ей под веселий час песнетворчества...Малорос -сияне засмеялись от его позмн совсем не потому, что простой украинский люд явился в ней в забавном виде й столь же забавною представляется в ней й старши­на...». Слушним било зауваження Макси­мовича про те, що «Котляревский порою й сам унимал свой знеический смех вос-поминанием родной стариньї, столь близ-кой к сердцу тогдашнего поколения»^ш. Саме це забезпечило успіх поемі. Сміх, викликаний нею, був не те що не пагуб-ним для молодої літератури, а й «зало-гом живого сочувствия малороссиян к своенародному слову в литературе»^|81.

Підкреслення вже відзначеного тодіш­ньою критикою зв'язку поеми І. Котля­ревського не тільки з бурлескно-траве­стійною традицією, а й з народнопісен­ною було принципово важливим. Котля­ревський, на думку Максимовича, не глу­мився над народом, а заговорив його мовою, використав його манеру, його за­соби відображення навколишнього сві­ту. Визначаючи народну основу сміху в «Енеїді» — за природою таку ж, як у творах М. Гоголя з української темати­ки,— Максимович, певно, не випадково застосовує вираз В. Бєлінського — «сміх крізь сльози», вжитий стосовно М. Го­голя.

Висновок напрошувався сам собою: народ прийняв «Енеїду» не тільки тому, що написана вона рідною йому, зрозумі­лою мовою, а й тому (і це головне!), що рідними і зрозумілими були її зміст, сві­торозуміння, світосприймання та манера його вираження: «...возбужденньїй позмою смех не угрожал ему ни малейшею опас-ностью: зту пробу он со славою вьідер-жал давно, еще в народном песнопении Украинн казацкой» ¹³².

З'ясовуючи успіх «Енеїди», Максимо­вич вказує на те, що для тодішнього чи­тача несподіваними й смішними здалися в цьому творі «классические боги й ге­рой, наряженнне в старосветских украин-цев искусною рукою с верньїм знанием натури й жизни своего народа, й совер-

¹²⁸ Киевская старина.—1888.—Т. 23, №11.— С. 380—381.

^И9 Там же.— С. 382.

¹³⁰ К пятидесятилетию со дня смерти Йвана Петровича Котляревского//Киевская старина.— 1888.— Т. 23, ноябрь.— С. 387, 390.

¹³¹ Там же.—Т. 11.—С. 387.

¹³² Там же.— С. 390.

шенно во вкусе народной украинской ка­рикатури». На думку Максимовича, саме це було новиною для читача, що вже досита надивився на Парнас і Гелікон, які витали в творах вихованців Києво-Могилянської академії від часів Петра Могили і аж до кінця XVIII ст. і на які зводилися герої світського й духовного життя — від сановних вельмож до митро­политів і вчених.

Аргументуючи свою оцінку Котлярев­ського як «первоначальника нашей сло-весности», Максимович звертає увагу на те, що «его пародия Виргилиевой ЗнеидьІ бьіла ниспровержением кумиров класси-ческой поззии, от которой остался в ней только гольїй остов» і що письменник своїм твором позначив нову, сторінку в лі­тературі. Позитивний вплив «сміхотвор-чих» традицій Котляревського можна простежити на всій наступній українській літературі.

Історичну проникливість демонструє Максимович, розкриваючи не просто за­кономірність появи в українській літера­турі «Енеїди» Котляревського, а й своє­рідну необхідність цього явища: «Бнл би заметньїй пропуск в новой мало-российской словесности, если бьі в ней при самом начале ее не отозвалось ни-чего от прежней классической, если бьі в самое стихотворное слово наше, так хо-рошо сложившееся в песнопении народ-ном, не прошло через школу четнрех-стопного ямба, сложенного Ломоносовьім для русского стихотворства» ^1з3.

Важливою була вказівка на те, що з ім'ям Котляревського пов'язана не лише сатирично-гумористична, а й лірична тра­диція, втілена, зокрема, у пісні «Віють вітри...», в якій «отозвалась все любящая й тоскующая душа молодой украинки, которая потом явилась в прекрасном об­разе Квиткиной Маруси» ¹³⁴.

Максимович безпосередньо пов'язував з традиціями Котляревського і творчість П. Гулака-Артемовського з його байками «Пан та собака» («превосходной сатирой на панство»), «Солопій та Хівря» («на­родной по содержанию й вираженню») та перекладом з Гете («первьім опьітом

^1М Там же.— С. 387—389.

¹³⁴ Киевская старина.— 1895.— Т. 51, №10.— С. 118.

общения - нашей малороссийской поззии с германскою») ¹³⁵.

Отже, як бачимо, Максимович намагав­ся і в ідейно-змістовому, і в формально­му, і в жанрово-стильовому відношеннях, з урахуванням усіх тенденцій, поставити Котляревського в контекст українського літературного процесу XVIII—XIX ст.

Без правильного ж визначення позитив­них і негативних тенденцій у літературно­му процесі, прогресивних і консерватив­них традицій не можна правильно визна­чати й перспектив дальшого розвитку лі­тератури. У цьому зв'язку принципового значення набували питання, пов'язані зі ставленням до творчості Квітки-Основ'я-ненка.

Як відомо, Куліш і в часи Шевченка та Марка Вовчка беззастережно оголошу­вав Квітку-Основ'яненка найвищим зраз­ком, на який належало орієнтуватися всім письменникам. Ні про які ідейно-художні хиби у творчості письменника, навіть про ті, які вже відзначалися українською і російською критикою, у Куліша не бу­ло й мови. Тенденційний підхід Куліша до творчості видатного українського пи­сьменника не тільки не сприяв критично-об'єктивній його оцінці, ай — що голов­не — дезорієнтував дальший розвиток української літератури.

Проти ідеалізації творчості Квітки-Ос-нов'яненка рішуче виступив Максимович, зокрема у незакінченій і свого часу не-опублікованій статті «Трезвон о Квитки­ной „Марусе"». По суті, він тут доводив не тільки «чрезмерное й несправедливеє пристрастие к Квитке» як «чрезмерное й несправедливеє предубеждение против Го­голя», а й неспроможність «зтнографиче-ской критики» взагалі, безпідставність протиставлення «Марусі» «бурлацкому юродству Котляревского», «сільських дзвонів» земляків — байдужості «столич­них городів і журналів».

З властивою досвідченому вченому сум­лінністю Максимович насамперед звертав

увагу на тенденційне перекручування П. Кулішем фактів. Він доречно нагаду­вав, що «первнй журнальний благовест о Квиткиннх повестях бьіл из Москви», що взагалі першому прозаїку в новому українському письменстві виявлялась

¹³⁵ ЦНБ АН УРСР, ф. 1, од. зб. 560, арк. 16.

велика увага і «от журналов петербург-ских, начиная с «Современника», вместив-шего в 1837 его «Солдатский портрет» в русском переводе г. Дали».

Суттєве значення мало уточнення ха­рактеру й змісту відомого послання Т. Шевченка «До Основ'яненка», безпо­середньо викликаного появою не україн­ської повісті «Маруся», а російського історичного нарису про запорожця Голо­ватого, надрукованого в «Отечественньїх записках» (1839). Звичайно, на витлума­ченні збудників і характеру цього послан­ня молодого Шевченка позначилися про­фесіональні уподобання Максимовича-іс-торика, але об'єктивно воно все ж було ближчим до істини.

Упереджено тенденційним, а тому да­леко не в усьому аргументованим пане­гірикам П. Куліша на адресу «Марусі» Максимович протиставляє історично об'єктивні, обгрунтовані оцінки цього та інших творів Г. Квітки-Основ'яненка, дані свого часу О. Бодянським та М. Косто­маровим. Як відомо, обидва критики не лише віддавали належне повісті та її ге­роїні, а й відзначали суттєві недоліки твору та його персонажів.

Привертає увагу спроба Максимовича історично-соціальними чинниками пояс­нити деякі літературні хиби повісті: «Но в том-то й дело, что Квитка, будучи по своєму роду й жизни совсем не просто­людин, влагает историю своего собствен-ного сердца в сердца простолюдинов ма-лороссийских, которьіе потому й являются у него часто не в подлинной простоте своих нравов й обьічаев, а пристрастньїй к нему г. Кулиш в свою очередь влагает в его повести й видит в них собственнне представлення й мечтн о малорусском простолюдине» ¹³⁶.

Не міг Максимович не заперечити нігі­лістичних Кулішевих оцінок багатовіко­вого історичного життя українського на­роду, а також пройнятих буржуазно-на-' ціоналістичним замилуванням та зверх-ністю характеристик месіанської ролі но­вої української літератури, покликаної нібито для того, «щоб якось інше, не по давнему, людской розум повернути».

Більш близьким і реальним завданням нової української літератури Максимович

¹³⁶ Киевская старина.—1893.—№ 8.—С. 262— 263.

вважав потребу не лише знайти «полное сочувствие й разумение в образованном круту своего народа», ай — що голов­не — «проникнуть в свой простой люд й подействовать на его разум» ^ш. Як видно зі статті Максимовича, ці мрії пов'язу­ються не стільки з творами Г. Квітки-Основ'яненка та ряду тих письменників, що прийшли в українську літературу ра­зом з ним,— Є. Гребінкою, Материнкою (О. Бодянським), В. Забілою, М. Топо­лею, А. Могилою (А. Метлинським), І. Галкою (М. Костомаровим), а тим більше — західноукраїнськими письмен­никами — І. Левицьким, І. Вагилевичем, М. Устияновичем, М. Шашкевичем, А. Могильницьким. (Зауважимо, що Мак­симович дещо грішить перед об'єктив­ністю, ніяк не розрізняючи окремих із названих письменницьких імен!) Справж­ні літературні надії пов'язує він з «но-внм певцом Украйни» «достопамятном Шевченко с своим «Кобзарем» 1840 го-да».

Як відомо, глумом над високою пи­сьменницькою справою («над своїм даром словесним») П. Куліш вважав деякі пи­сання П. Гулака-Артемовського, проти­ставляючи їм поважну й повчальну «Ма­русю». Оперуючи фактами з творчої біо­графії Г. Квітки-Основ'яненка, Максимо­вич нагадує, що свого часу останній не цурався українських анекдотів, опубліку­вавши деякі з них у «Вестнике Европн» (1822) та «Молве» (1833), а крім того, з появою деяких журнальних творів П. Гулака-Артемовського стали поширю­ватись «любовь й вкус ко всему, что со-ставляет нашу малороссийскую народ-ность, й особенно к ее лучшему самови­раженню — к народним песням».

Заслуговує на увагу дана Максимови­чем загальна характеристика основних тенденцій розвитку української літерату­ри в контексті всеслов'янського культур­ного відродження: «Зто сознательное об-ращение к своенародности в литературе, прошедшее сочувственно во всем русском. й славянском мире, составляет знамена-тельннй характер того времени, в кото-рое й 55-летний Квитка стал писать по-малороссийски под именем Основья-ненка».

¹³⁷ Там же.— С. 263—264.

Максимович закликає до об'єктивного дослідження і цього загального процесу, і місця й ролі в ньому окремих письмен­ників. Головну заслугу Г. Квітки-Осно-в'яненка він вбачав «не в том, что он со-здал что-то новое, невиданное й несльї-ханное», а насамперед у тому, що він «сумел угадать ато новое, созданное са-мой жизнью, й пойти по тому исполнен-ному правдн й жизни пути в литературе, которьій в конце концов й составил ему

славное имя среди литераторов»

Істо-

ричною заслугою Г. Квітки-Основ'яненка Максимович вважав те, що його твори, витримані в дусі «своенародности», були першими й єдиними аж «до появлення Марка Вовчка, которнй возвнсил мало-российскую повесть на новую ступень ху-дожественного совершенства» ^ш.

Художня досконалість «цветущей про-зьі» Марка Вовчка, на думку Максимо­вича, полягала в «зстетическом виборе слов й оборотов из простонародной укра-инской речи й в художественно стройном их сочетании», в «отборности отделки» ^мо. Як бачимо, вчений обмежується сферою форми, залишаючи поза увагою сферу ідейно-змістову.

Найвищий етап розвитку української літератури Максимович пов'язував із Т. Шевченком, перед яким «все малорос-сийские стихотворцьі... остались назади, как роеіае тіпогез». Розкриваючи зако­номірність появи такого поета, як Шев­ченко, Максимович підкреслював органіч­ний зв'язок його не тільки з народною творчістю, а й з усім історичним життям народу та літературними змаганнями сво­го часу в усій Слов'янщині і на Україні. В такому історичному контексті чіткіше вимальовувались масштаби, характер і місце творчості геніального Кобзаря.^

Не можна відмовити Максимовичу-кри-тику й у слушності його спостережень над типовими жіночими образами в пое­мах Шевченка, особливостями розмірів, ритму, рими, поетичної мови і т. п. Вва­жаючи Шевченка найвищим і незапереч­ним авторитетом у справі художньої творчості, Максимович нерідко звертався до нього за порадами, просив висловити

критичну думку про власні переклади й оригінальні твори ^ш.

У принагідних висловлюваннях про Шевченка, можливо, найяскравіше відби­лося розуміння Максимовичем зростання суспільної ролі української літератури, що було водночас вершиною розвитку вченого як літературного критика й істо­рика літератури. Відзначаючи заслуги Максимовича, М. Драгоманов слушно по­рівнював його з М. Ломоносовим, про­званим колись «першим російським уні­верситетом». «М. О. Максимович,— писав він,— був для Київської Русі цілою істо-рико-філологічною установою і водночас живою народною людиною»¹⁴². На дум­ку Драгоманова, не лише наукове, а й політичне значення мало твердження Мак­симовича про те, що мова й почуття про­стого люду, втілені в фольклорі й пи­семній літературі,— прямі нащадки вели­ких традицій давньої літератури. Заслу­говує на пошану все найкраще з літера­турознавчої спадщини вченого, оскільки «його спроби синтезу в галузі наук фі­лологічних та історичних нерідко набага­то випереджали рівень того часу й ото­чення» ^мз.