Руська трійця. У XVII-XVIII ст. урізноманітню­ється музичний, переважно міський, побут українців, розвивається інстру­ментальне музикування

У XVII-XVIII ст. урізноманітню­ється музичний, переважно міський, побут українців, розвивається інстру­ментальне музикування. Набувають поширення музичні цехи, що об'єдну­ють міських - музикантів (Полтава, Київ, Прилуки, Стародуб, Ніжин). Музиканти грають на святах, різних урочистостях, нерідко створюють ан­самблі «троїстих музик» - скрипалів, цимбалістів, дудників. При цехах від­кривають школи, в яких досвідчені майстри навчають хлопчиків гри на інструментах. У містах організовують магістратські оркестри.

Музичні цехи з кобзарів, литаврис­тів, сурмачів тощо існували й у козаць­ких полках. Одним із найдавніших в Україні музичним навчальним закла­дом була Січова співацька школа. У півчій студії при Покровській церкві працювали у ставники, які навчали інструментальне виконавство, зок­рема оркестрове, розвивалося поряд із хоровим у гетьманських резиденціях, маєтках магнатів. Так, високою май­стерністю уславилися хорова капела на чолі з регентом А. Рачинським і ор­кестр гетьмана К. Розумовського. Геть­ман мав також роговий оркестр з 36 ви­конавців.

Руська трійця.

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.

Навколо «Р. т.» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.

«Русалку Дністровую» царський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

 

2.Нова українська література(Котляревський, Квітка Основ’яненко, Шевченко)

Нова українська літературна мова – це ьазована на народних говорах моваукраїнської нації, що є результатом творчості всього українського народуна чолі з його видатними культурними діячами від ХVІІІ століття до нашихднів. Поняття нової української літературної мови надзвичайно широке.Нова українська літературна мова ХVІІІ століття відрізняється відлітературної мови кінця ХХ століття. Найважливіша особливість нової української літературної мови полягає вїї максимальному зближенні з народними говорами. Нова українськалітературна мова розвинулась на основі південно-східного наріччя іактивно увібрала в себе та уніфікувала в єдину систему елементи двохінших наріч. Хоч південно-східне наріччя загалом найближче долітературної мови, однак літературна мова ні в фонетиці, ні в граматиці,ні в лексиці не збігається з ним. Класики української літератури І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко,Т. Шевченко на основі східноукраїнських говорів створили досконалий івисоко художній тип нової літературної мови. Внаслідок спорідненості наддніпрянських, полтавських і слобожанськихговірок діалектизми в мові творів І. Котляревського,Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка загалом однотипні. Лексичний склад нової української літературної мови в своїй основі запоходженням діалектний. Приплив діалектної лексики до нової українськоїлітературної мови для різних періодів трактується неоднаково. Насучасному етапі проблема взаємодії діалектної лексики з лексикоюукраїнської літературної мови пов’язується передусім з питанням про культуру мови, про вдосконалення її будови в галузі лексики. Питання прозбагачення літературної мови діалектною лексикою, про вплив цьогопроцесу на проблеми культури мови є актуальним тільки для періоду, колинова українська літературна мова проходила складний шлях нормування,коли появлялися нормативні словники і починали діяти строгі правила щодовживання слів у різних функціональних стилях мови. Отже, про діалектну лексику як джерело збагачення нової українськоїлітературної мови можна говорити тільки стосовно періоду останніхдесятиліть. Для всіх інших етапів розвитку нової українськоїлітературної мови наукову проблему становить питання про шляхи входженнядіалектної лексики до літературної мови, про місце говіркових слівпорівняно з недіалектною лексикою в складі літературної мови [Матвія1990]. Важливим чинником у засвідченні та в нормуванні лексики літературноїмови в першій половині ХІХ століття була поява словників – опублікованихяк додаток до творів І. Котляревського, О. Павловського, М. Максимовичай рукописних А. Метлинського, П. Білецького-Носенка, М. Євстраф’єва.Назви словників є свідченням того, що діалектна лексика в першійполовині ХІХ століття сприймалася як складова частина лексичного фондулітературної мови.