Історія української літератури XIX століття ЛІТЕРАТУРА 40—60-Х РОКІВ

У цей період українська культура розвивалась в надзвичайно складних умовах. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим XIV – XVI ст. – це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Це було пов’язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в XI – XIV ст. в деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властивості більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була “руська мова”. Ця мова протягом XIV – XVI ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право.

Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Продовжувала розвиватися обрядова поезія – весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Виконували думи народні співці – кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські громади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших і найдавніших – дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

Особливу субкультуру витворило в XV – XVI ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Низового товариства. Козацтво взагалі й запорізьке зокрема як соціальний стан або прошарок не були передбачені Литовськими статутами. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус. Запоріжжя було простором безпосереднього контакту з “чужим”, кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як “нечистий” і “нижній”, розташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, дикого хаосу. Власне, Січ знаходилась “за порогом”духовно і матеріально освоєного простору; в міфологічній географії з давньослов’янських часів дніпровські пороги мали сакральне значення кордону з “ніжнім світом”. За соціально-культурним змістом Запоріжжя було такими собі дверима у “світ навиворіт”.

Формується український стиль дерев’яних церков – трибанних і п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та “бабинець”. Вікнам і дверям надавали характерної шестикутної форми. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних усобиць і війн брали на себе функції фортець.

Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вершин. У фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов’язані з раннім Ренесансом, хоча в цілому пам’ятки монументального фрескового живопису XIV – середині XVI ст. присвячені виключно релігійній тематиці. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції “Різдва Христового” й “Успіня Богородиці” (до яких введено побутові та краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві.

Традиційне іконописання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить від візантійських канонів, збагачуючись місцевими рисами та іноземними впливами.

Літературна мова у XV ст. у цілому ще досить слабко наближається до народної за винятком мови ділових грамот про спадкування і купівлю-продаж, які лишаються чи не поодинокими свідками активного формування української мови в цей період. Поруч з цими грамотами можна поставити хіба що спроби українського перекладу певних нових на той час понять і реалій у перекладній літературі того часу.

Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: житія святих, послання, “слова”. Видатною літературною пам’яткою доби був Києво-Печерський патерик, Зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні “чудеса” з життя ченців у Києво-Печерській лаврі, але цікаві відомості про тогочасне суспільне життя і побут.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Вже у XIV ст. на українських землях з’являється перший папір, що завозився німецьких князівств. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з яких часто висилалися розшукові делегації ченців у близькі й далеку краї для поповнення монастирських бібліотек новими рукописами. Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є ледве не диявольською вигадкою.

Понад п’ятсот років тому, 1483 р. в Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець – Юрій Дрогобич-Котермак. Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню – у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем – доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481 – 1482 рр. був ректором Болонського університету – на той час центру передових гуманістичних течій передусім у природознавстві й філософії. Видана вченим у лютому 1483 р. книга була розлогим астрологічним прогнозом на цей рік.

У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосила появу нового державного утворення – Речі Посполитої. Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного підйому українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрреформаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

У зв’язку з наступом католицизму та активацією національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти.

До вторгнення єзуїтської системи освіти на свої землі українська культура виявилась досить слабко підготовленою. Здебільшого рівень освіти в Україні, якщо не враховувати протестантські заклади, був початковим. У школах при церквах, монастирях, і маєтках магнатів учні вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир. Вчилися писати скорописом. Учителям, як правило, були дяки.

Не дивно, що за такого стану справ довго не було потреби і у вітчизняному книгодрукуванні. Безпосередньо в Україні книгодрукування поширилося тільки у другій половині XVI ст. Початок йому поклав утікач з Москви Іван Федорович (Федоров), який змушений був покинути Московію через переслідування духівництва і бояр. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574 р. тут побачив світ “Апостол” – перша друкована книга в Україні, яка призначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578 р. з друкарні Федоровича виходять “Азбука” і “Буквар”, призначені вже для мережі тогочасних початкових шкіл.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відігравали братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Спочатку завданням церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Спочатку братства були організаціями лише міщан, але потім стали фактично загальнонародними. Багато в чому саме завдяки підтримці зміцнілих братств самобутня українська культура змогла вистояти у протистоянні з єзуїтами.

Виникають братські школи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братських рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямку на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 р., перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.

У Києві, який планувалося зробити справжньою культурною столицею, братська школа засновується у 1615 р. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут вчилися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспут, декламації, виставляння до приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства і католицизму.

Крім братських шкіл в Україні продовжували існувати при церквах у селах та слободах численні початкові парафіяльні школи, де вчилися грамоті діти селян і козаків.

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила (1595-1647) заснував при лаврі нову школу, яка вже 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним з провідних центрів освіти та науки не тільки в Україні, але й усьому слов’янському світі.

Учені Київської колегії зробили перші кроки до започаткування науки археології. Під керівництвом митрополита Петра Могили були розкопані залишки Десятинної церкви у Києві, збиралися написи з пантеону Києво-Печерської лаври. Петро Могила активно записував народні оповіді, перекази, місцеві легенди, пов’язані з духовною культурою і збирався видати їх друком, але не встиг цього зробити.

З відкриттям вітчизняних освітніх закладів потік української молоді на Захід дещо послабився, але не зупинився. Молоді люди з України здобували знання в європейських університетах Парижа, Падуї, Праги, Віттенбергу, Кракова, Базеля, Ростока та інших міст.

Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у другій половинні XVI – на початкуXVII ст. у зв’язку з наступом католицизму і насадженням Бретської унії 1596 р.

Іван Вишенський (близько 1550-1620), якого вважають кращим полемістом свого часу. Його погляди відрізнялися від інших полемістів у тому, що він виступав не лише проти національно-релігійної, але й соціального гноблення. Іван Вишенський представляє демократичні кола українського суспільства. Насьогодні відомо 17 творів Вишенського – трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 рр.

Яскравий злет у період національно-культурного підйому кінця XVI – першої половини XVII ст. переживає ораторсько-проповідницька проза, представлена переважно старим жанром церковної проповіді. Деякі з особливо талановитих і яскравих проповідей того часу, які називалися “казаннями”, були надруковані й поширювалися серед народу, завдяки чому дійшли до нас. Своєю емоційною силою і багатством риторичних прийомів вони досі справляють неабияке враження на сучасних фахівців, тому не дивно що за таких умов люди спеціально йшли до церкви, аби вислухати чергове казання.

Писати поважні барокові твори живою українською розмовною мовою не могли собі дозволити навіть вихованці демократичного братського руху, адже жива мова в принципі ще не розглядалася навіть як потенційно придатна для спілкування на “високі” теми. Твори ж “низьких” жанрів не були на той час актуальними і друком не виходили та у списках поширювалися мало, тому на наш час майже невідомі.

Староукраїнські поети доби помітно дистанціюються від живого мовного річища, працюючи над поєднанням певних рис живої мови з традиційною лексикою і стилістикою церковнослов’янського ґатунку. В такий спосіб вони намагалися довести чинність національної культури не як “низької”, демократичної, а культури “високої”, яка має свою аристократію, свою еліту і здатна вирішувати відповідні “високій” культурі завдання.

У літературі українського бароко завдання створення концептуальних ідеальних образів представників національної еліти – оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот – виконували жанри панегіричної та погребальної поезії. Ляменти також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постати діячів національно-культурного руху.

Новим явищем для української літератури з кінця XVI ст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появи театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні, оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком. Декламації (від лат. declamation – вправа у красномовстві) призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, а також виголошувалися з нагоди різних важливих подій того часу. Виконували їх переважно учні, кількість яких могла коливатися від 3-4 до 20 і більше. Серед декламацій, які дійшли до нашого часу, найдавнішою є братська “Просфонима” (Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо в декламаціях виголошувачі на сцені змінювали один одного за чергою, то в діалогах вже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбувається розвиток сюжетної лінії.

В архітектурі другої половини XVI – початку XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу. У цьому стилі у Львові збудовані “Високий замок”.

Цілком своєрідним було дерев’яне будівництво XVI-XVII ст. на західноукраїнських землях, передусім у Карпатах і на Прикарпатті.

Вплив західноєвропейського мистецтва у сполученні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленні архітектурних споруд як зовні, так і зсередини. При цьому чим далі, тим усе багатша різьба прикрашала не тільки церкви та костелі, але й світські палаци, замки та будинки. Одним з найбільш високомистецьких зразків різьби по каменю у світських будинках є різьба по білому мармуру в інтер’єрі “Чорної кам’яниці” у Львові.

У Західній Україні починається щільно пов'язаний із західноєвропейськими впливами розвиток скульптури. Скульптура в цей період також розвивається як елемент архітектурного оздоблення зовні та зсередини, а також на надгробках заможних шляхтичів, не тільки католиків, але й православних.

Значні зміни попередніх традицій характеризують розвиток українського живопису. Поряд з традиційним іконописом, який протягом XV – XVI ст. значно еволюціонує, не переходячи однак меж традиційної техніки виготовлення фарб і використання сюжетів, з початку XVII ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису.

З другої половини XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети.

Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється у появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл та студенти колегій.

Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).

Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалася усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори-кобзарі і бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах – трембіта. Найпопулярнішими танцями були “козачок”, “метелиця”, “веснянка”.

При церквах і монастирях, в братських школах та маєтках магнатів існували хорові капелі.

Розглянутий вище культурний підйом став духовним підґрунтям Визвольної війни.

 

 

Історія української літератури XIX століття ЛІТЕРАТУРА 40—60-Х РОКІВ

ЗМІСТ

 

Із 40-х років XIX ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу та ідейно-художнім розмаїттям художніх явищ. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму.

У суспільно-історичному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права, коли вся передова думка Росії та України під гнітом царизму посилено шукала шляхів і засобів розв'язання назрілих соціальних конфліктів.

Джерелами формування визвольних програм були й соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні настрої прогресивного дворянства, нові віяння в громадському житті, що зачиналися в процесі боротьби проти реакційної ідеології самодержавства під впливом прогресивної суспільної думки Європи, оформлюючися в ідеї лібералізму та революційного демократизму, які в своїй органічній єдності становили спільну основу опозиційного руху.

Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв у країні та активізації визвольної боротьби українського народу були події буржуазно-демократичних революцій у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо в Австрії, які безпосередньо зачіпали й населення західноукраїнських земель. Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 — січні 1846 pp.

У програмних документах братства (насамперед у «Книгах буття українського народу») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов'янської єдності. Помітний вплив на формування ідей кирило-мефодіївців мала й опублікована в 1846 р. «История русов». Пройнята ідеєю права кожного народу на самостійний державно-політичний та культурний розвиток, «История русов», як справедливо вважав С. Єфремов, «була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправдання її нового письменства, з якого те відродження почалося» 1.

Хоч «Книги буття українського народу» значною мірою овіяні духом соціального християнства та політичного слов'янофільства, та на відміну від зверненої в ідеалізоване минуле «Истории русов» вона була спрямована до українського сучасного й майбутнього і несла уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли, а політичні, національні й соціальні потреби історично реальніше визначились 2. Історично прогресивний характер мали й культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної самосвідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв'язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Певне прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створене на хвилях революційних подій 1848 р. політичних («Головна рада руська», «Руський собор») і науково-культурних («Галичо-руська Матиця», «Народний дім», «Собор руських вчених») інституцій, оскільки вони сприяли розвитку національної культури, освіти, видавничої справи. Але політична лояльність чи й беззастережна відданість керівників цих організацій цісаризмові, безконечні схоластичні дискусії між ними навколо мовно-культурних проблем відчутно обмежували їхній вплив на зростання політичної і національно-культурної свідомості трудящих.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства й петрашевців, жорстоке придушення будь-яких проявів вільної думки відкрили в Росії смугу чорної реакції, що відбилося на всіх сферах суспільного життя країни.

Особливо болісно це відчувалося в Україні, де з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, а й літературні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. Як писав М. Костомаров у листі до видавця «Колокола» О. Герцена, навіть сама згадка про Україну («Малоросію») вважалася політично крамольною. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.

Поразка царської Росії в Кримській війні 1853—1856 pp., масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, у тому числі й у більшості губерній України, дедалі зростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд Олександра II піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній, економічній, адміністративній структурі управління, які загалом мали прогресивне значення для суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку народів Росії.

Але й земельна реформа 1861 р., й ліберальні зміни не вивели самодержавну систему зі стану глибокої кризи. Боротьба проти численних залишків кріпосництва ще протягом багатьох наступних десятиліть становила глибинну суть суспільно-економічного життя Росії, соціальну основу революційного руху. Важливу роль у посиленні визвольних прагнень всіх уярмлених народів Європи, в тому числі українського, відіграло польське повстання 1863 р., в якому брали участь студенти Київського університету й демократично настроєні офіцери, зокрема А. Потебня. Деякі учасники польського визвольного руху виявляли інтерес до суспільного життя України, пропагуючи її культуру (Б. Залеський, 3. Сераковський, Г. Баталія), а іноді беручи й безпосередню участь у її творенні (П. Свєнціцький, В. Антонович, Т. Рильський, М. Михальчук).

З розвитком національно-визвольної боротьби активізується культурне життя в Україні, посилюється соціальна та ідейна диференціація всередині української нації. Окреслюються суспільно-політичні напрями серед української інтелігенції Галичини й Закарпаття, що зрештою привело до утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтація яких (перших — на російське самодержавство, а других — на цісарську монархію) певною мірою визначала й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформлюється у вигляді культурно-освітніх об'єднань — «Громад», що виникали в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об'єднували навколо себе представників різних соціальних верств — від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.

Соціальна й ідейна диференціація та конфлікти, звичайно, не виключали й потужних історично неперервних інтеграційних процесів усередині українського народу, які консолідували його в націю. Саме ті тенденції, що різною мірою й інтенсивністю виявлялися як у діяльності окремих партій і груп, так і в часом гострій полеміці між ними, в цілому сприяли піднесенню національної самосвідомості народу, розвитку національної культури рідною мовою, забезпечували об'єктивну цілісність культурного процесу й були основою опору шовіністичній-асиміляційній політиці російського самодержавства (Валуєвський циркуляр 1863 р.) та польської шляхти (переслідування «хлопоманства»).

Однією з основних сфер діяльності громад була організація культурно-освітньої, наукової і видавничої роботи, зокрема влаштування недільних шкіл для народу (за прикладом українських громадівців ця форма роботи згодом поширилася і в Росії), створення підручників і популярних книжок. Т. Шевченко й П. Куліш підготували та безкоштовно передали для недільних шкіл «Букварь южнорусский» і «Граматку» (1861). Шевченко планував також видання підручників з історії, етнографії, географії й арифметики. Освіті українською мовою сприяли й посібники «Українська абетка» (1860) М. Гатцука, «Домашня наука» (1860) К. Шейковського, «Азбука по методе Золотова для Южнорусского края» (1861) О. Строніна, «Щотниця» О. Кониського. Під ідейним впливом згаданих галицьких партій перебували створені ними видавничі інституції та їх друкована продукція.

На 40-ві—60-ті роки припадає організація історичних, археологічних і археографічних досліджень в Україні та видання ряду важливих історико-етнографічних документів. Новими збірками й дослідженнями М. Максимовича («Дни и месяцы украинского селянина», «Сборник украинских песен»), А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), М. Костомарова («Об историческом значении русской народной поэзии»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Украинские народные предания»), М. Закревського («Старосветский бандуриста»), М. Номиса («Українські приказки, прислів'я і таке інше») поповнилася українська фольклористика. Матеріали народнопоетичної творчості поряд з оригінальними творами української літератури стали основою для складання словників (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, П. Галузенко-Морачевський, М. Гатцук, О. Афанасьєв-Чужбинський, К. Шейковський), лінгвістичних досліджень і спроб нормалізації українського правопису (М. Максимович, П. Куліш).

Розроблений П. Кулішем правопис спочатку застосовувався у виданнях його петербурзької друкарні, «Кобзарі» Т. Шевченка 1860 p., журналі «Основа», а згодом — у ряді книжкових і періодичних видань Східної Галичини і зрештою ліг в основу усталеного правопису кінця XIX — початку XX ст. Усе це створювало наукові основи для формування концепції самобутньої української літературної мови, постійне вдосконалення якої спиралося як на теоретичні парадигми, так і на дані літературної практики.

У цей час значно розширюються контакти діячів української культури з представниками культур інших слов'янських народів. Члени «Головної ради руської» та «Руського^ собору» взяли участь у Слов'янському з'їзді (Прага, 1848 р.). Того ж року у Львові відбувся перший, а 1850 р. — другий з'їзд руських (українських) учених.

У 1845 р. було створене Російське географічне товариство, в рамках якого (а згодом ще й у складі Комісії для опису губерній Київської учбової округи — Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської та Волинської) з російськими вченими співпрацювали М. Максимович, А. Метлинський, М. Маркевич, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Маркович, брати Т. і Й. Рильські, Д. Журавський, П. Чубинський, В. Тарновський та інші. Традиційними ставали спільні наукові (етнографічні, фольклорні, археографічні) експедиції, поїздки та особисте листування з ученими, літераторами інших народів.

Більшої систематичності набуває театральна справа, активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині XIX ст. Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися спочатку авторські, а потім і професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Сакса-ганський, П. Маркович, а в Галичині — О. Бачинський, А. Мо-леницький та ін. Обмежений лише кількома класичними п'єсами І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С Писаревського, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушалевича, П. Свєнціцького, К. Устияновича, О. Огоновського, Ф. Заревича та ін.

Помітних успіхів досягають українська музика й живопис, представлені такими іменами, як композитори С. Гулак-Артемовський, Я. Комарницький, Д. Бонковський, В. Заремба, О. Рубець, М. Вербицький, С. Воробкевич, А. Вахнянин, художники I. Сошенко, К. Устиянович, В. Орловський, К. Трутовський. Вершинними в цих галузях мистецтва була творчість Т. Шевченка — живописця, графіка, офортиста — й композитора М. Лисенка, який саме в цей час закладав основи української музики в її традиційних оперних, симфонічних і романсно-пісенних жанрах.

Отже, 40-ві—60-ті роки були не лише важливим, а й принципово новим періодом у сфері духовного життя українського народу.

Говорячи про складність процесу розвитку української літератури, О. Білецький писав: «її історію, починаючи з 40-х років, можна порівняти з мартирологом, рівного якому не знайдемо, мабуть, навіть в історії інших багатостраждальних слов'янських літератур». Він мав на увазі й гніт заборонних заходів та постійних цензурних гонінь з боку російського царського уряду (більш жорстоких і дошкульних, ніж каральні заходи того ж уряду стосовно польської культури, німецький натиск на чеську літературу, чи дискримінаційні заходи турецької імперії проти південнослов'янських літератур) і породжену цим атмосферу «сумнівів і вагань її безпосередніх діячів» 3.

Політичні переслідування і важкі умови життя діячів літератури недержавного народу мали своїм наслідком і численні випадки, коли твори так і не з'являлися друком за життя їх авторів. Так було з рядом творів Т. Шевченка, С. Руданського, романом А. Свидницького «Люборацькі». Але й за цих умов українська література жила й розвивалась і, за справедливими словами О. Білецького, «самий факт виключної живучості цієї літератури, зумовленої живучістю і стійкістю народу, що її створив, не може не здатись знаменним» 4.

40-ві—60-ті роки XIX ст. були періодом дальшого кількісного та якісного зростання української літератури, основний ідейний зміст якої визначала антисамодержавна й антикріпосницька спрямованість. Хоч у цей час спостерігається ще співіснування різних літературних напрямів і стилів, провідною тенденцією є дальший розвиток тих реалістичних форм і елементів, які складалися в українській літературі 20—30-х років. Співіснування реалізму з романтизмом і визначало національну своєрідність українського літературного процесу.

Якщо в ряді західноєвропейських літератур романтизм поступово «вмирав» природною смертю, в Україні він досить часто органічно поєднувався з реалізмом навіть у творчості одного й того ж письменника. Однією з особливостей українського романтизму шевченківського періоду було те, що він «став на соціальну дорогу» (М. Драгоманов), і в ньому дедалі голосніше виявлявся волелюбний громадянський пафос з відповідною стильовою експресією та образністю.

На зміну романтичному інтересу до «вищих» сфер духовного життя людини приходить інтерес до життя земного з його буденною звичайністю, заземленою «безгеройністю» (типу берлінських оповідань Е. Т. Гофмана, повістей Ж. Жанена, ранніх творів Бальзака й Діккенса, петербурзьких оповідань Гоголя тощо). Рисами «натуральної школи» позначені російські оповідання й повісті Є. Гребінки, П. Куліша, Шевченка і навіть деякі поезії Шевченка та С. Руданського.

Посилена увага художника до реалій повсякденного життя в реалістичних творах водночас вела (хоч як це парадоксально) до зменшення питомої ваги етнографізму. Широта й глибина відтворення дійсності досягалися посиленням аналітичного начала в його соціальному й психологічному вимірах. Якщо в творах просвітительського реалізму об'єктом соціальної критики були лише окремі явища й вади існуючого ладу, то поступово ця критика спрямовується на всю самодержавно-кріпосницьку систему. Відбуваються істотні зміни й у характері типізації — в соціальному романі конфлікт набуває дедалі виразнішого класового характеру, що зумовило, зокрема, й появу нових героїв — представників найбільш радикального й соціально активного середовища різночинців. Художники-реалісти звільняються з-під влади певних мистецьких шаблонів у творенні станових типів з традиційно притаманними їм рисами — з'являються персонажі з індивідуальними характерами, що саморозвиваються у залежності від суб'єктивних особливостей та об'єктивних обставин.

Саме з посиленням аналітичного начала у відображенні дійсності та індивідуального начала в характерології слід пов'язувати й формування різних течій у реалізмі 40—60-х років — етнографічно-побутової, соціально-побутової, соціально-психологічної і — що особливо показово й важливо для розвинутого реалізму — народження індивідуальних творчих методів. Найхарактернішим в цьому відношенні є Шевченко, що був родоначальником ряду реалістичних течій, а водночас (як багата й розмаїта творча особистість) не належить виключно до жодної з них.

До специфічних національних особливостей українського реалізму слід віднести й успадковані від попередників та розвинуті далі наполегливі пошуки ідеалу з опорою на морально-етичні цінності, національні традиції, своєрідно акумульовані в фольклорі. Симбіоз романтичного національного месіанізму та прагматичного морального максималізму (яскраво відбитих і в програмах кирило-мефодіївців) були причиною і наслідком історично зумовлених поліфункціональних характеру й пізнавального призначення української літератури як всеосяжного дзеркала й учительної школи життя.

З'ясовуючи джерела, шляхи й характер формування змістово-тематичних і формальних особливостей української літератури, зокрема її реалістичних течій, не можна оминути величезної ролі М. Гоголя, тієї ролі, яку, безумовно, слід вирізнити з усього комплексу традиційних взаємозв'язків української літератури з літературами інших народів.

Українське походження Гоголя відчутно відбивалося не лише на тематиці його творів, а й на всій системі художнього мислення й образотворення письменника. Як справедливо зауважував М. Драгоманов, «для того, хто цінить у літературі більш дух і матеріал, ніж слово, Гоголь не перестає бути українцем не тільки в «Вечорах» і «Миргороді», але й у «Мертвих душах». І мало хто з тогочасних письменників так, як Гоголь, потужно «будив громадську увагу» до, як він казав, «нашої України», хто б так залюблено говорив про її народну творчість, «так повно виразив у собі дорогі боки її народного духу», а потім і сам так яскраво «змалював деякі боки життя українського». Без особливого перебільшення можна твердити, що «Гоголь породив і поетичні проби Метлинського, Костомарова і самого Шевченка... і був таким чином одним з батьків новішого українського народолюбія» 5. Про Гоголя як «великого друга» й натхненника не раз із вдячністю говорив і сам Шевченко.

Вже сама поява перших творів Шевченка об'єктивно знаменувала собою початок нової доби в історії української культури. Увібравши в себе найкращі традиції багатовікової народної творчості й писемної літератури, вирісши на ґрунті визвольних прагнень уярмлених мас, творчість Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, на характер і спрямування національної культури наступних поколінь.

І. Франко справедливо підкреслював органічний зв'язок Шевченка з прогресивною суспільною і філософською думкою та художньо-естетичними досягненнями Росії та Європи.

У такій атмосфері формувалися його ідейні переко