Студопедия — А вредно ли наращивать ногти? Что лучше — гель или акрил?
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

А вредно ли наращивать ногти? Что лучше — гель или акрил?

Більше демократичних елементів мала діяльність «народовських» періодичних видань 60-х років. Прогресивним було передусім відстоювання ідеї етнічної самобутності й духовної єдності українського народу та потреби творення єдиної, спільної для всіх українських земель культури. Прагнення служити цій меті поряд із петербурзькою «Основою» проголосив журнал «Вечерниці» (Львів, 1862—1863), редагований Ф. Заревичем, згодом В. Шашкевичем. Тут передруковувалося чимало матеріалів з «Основи», а також вміщувалися нові твори Марка Вовчка, Л. Глібова, О. Стороженка, О. Кониського, П. Куліша, Ю. Федьковича, неопубліковані досі твори Т. Шевченка й статті про нього, широка інформація про політичне й духовне життя інших слов'янських народів.

Активну допомогу у виданні «Вечорниць» подавав один із творчо плідних народовських літераторів К. Климкович, який після припинення цього журналу видавав у Львові літературно-політичний журнал «Мета» (1863—1865), прокламований як своєрідне продовження «Основи» та «Вечерниць» з подібною програмою і структурною схемою. Тут побачили світ деякі твори, що готувалися на замовлення «Основи», зокрема кілька «Листів з Парижа» Марка Вовчка. «Мета» наслідувала традицію «Основи» у збиранні й публікації спадщини Т. Шевченка, вперше опублікувавши «Заповіт», «Мені однаково...» та «Н. Костомарову» з циклу «В казематі». Ідея культурного єднання всіх паростей українського народу зреалізувалась у практиці одночасної публікації творів письменників східноукраїнських (П. Куліша, Є. Гребінки, Д. Мордовцева та ін) і західноукраїнських (Ю. Федьковича, К. Климковича, А. Кобринського та ін.).

Журнал намагався пропагувати досягнення рідної літератури, театру, науки й освіти, боровся за єдині правописні норми проти штучного мовного експериментаторства.

Ще більше в цьому напрямі зумів зробити львівський часопис К. Горбаля «Нива» (1865), заснований з метою «рятувати рідне слово». Крім оригінальних художніх творів, у доборі яких редактор демонстрував високий смак,— Т. Шевченка (поема «Петрусь»), Марка Вовчка (повість «Інститутка»), О. Стороженка («Стехин ріг», «Історичні спомини столітнього запорожця Микити Коржа»), Ю. Федьковича (оповідання «Побратим», «Сафат Зінич», «Три як рідні брати», п'єса «Так вам треба»), С. Воробкевича (поезії й оповідання «Муштрований кінь»), П. Свєнціцького (повість «Колись було»), журнал друкував переклади М. Старицького, В. Навроцького, П. Свєнціцького з інших літератур, у тому числі «Гамлета» Шекспіра, поезій Гейне, А. Міцкевича, І. Крилова, М. Лєрмонтова, М. Огарьова, що збагачувало духовну скарбницю українського народу й зображальні ресурси його мови.

Принципово важливими були й прагнення редакції розширити сфери вжитку української літературної мови, застосовуючи її в різножанрових наукових публіцистичних і літературно-критичних студіях.

Великі надії покладалися на літературний тижневик «Русалка» (Львів, 1866), який видавав В. Шашкевич, прозоро перегукуючись з «Русалкою Дністровою». До його набутків слід віднести деякі твори О. Кониського, Ф. Заревича, К. Левицького, а особливо статтю Марусі К. (О. Кониського) «Критичний огляд української (руської) драматичної літератури» — по суті, першої спроби наукового осмислення шляхів розвитку української драматургії, ряду театральних рецензій та цінної культурно-наукової інформації.

Традиції ранніх «народовських» часописів і головну з них — прагнення до створення загальноукраїнського за проблематикою й складом авторів періодичного органу — ширше й послідовніше розвинув наступний великий літературно-науковий і громадський журнал «Правда».

Посилення інтенсивності й цілеспрямованості українського літературного процесу, розширення творчих зв'язків із російською та іншими літературами слов'янських народів сприяли дальшому піднесенню теоретико-естетичної думки в Україні, формуванню національної літературної критики й літературознавства, які в свою чергу дедалі відчутніше й ефективніше впливали на літературний процес.

Однією з прикметних особливостей було те, що літературна критика брала на себе, крім власної специфічної функції, ще й функції наукових, філософських чи політичних трактатів, а тому й потребувала поліфункціональних діячів, таких як Г. Квітка-Основ'яненко, М. Костомаров, П. Куліш та ін., що виступали і як письменники і як критики, а дехто з них — і як учені. Однією з плідних традицій, що йшла від Буало, Лессінга, Дідро, Ломоносова, Гете до Байрона, Бальзака, Пушкіна, Міцкевича, Гоголя, Чернишевського, було те, що авторами різножанрових програмно-естетичних творів виступали самі письменники (крім названих, Т. Шевченко, М. Шашкевич та ін.). Нерідко й деякі художні твори за давньою міжнародною традицією включали белетризовані теоретичні постулати — усвідомлений естетичний елемент входив до тканини ряду художніх творів згаданих письменників як невід'ємна частина їх задуму й призначення.

Щоб виразніше здекларувати й предметніше розкрити суть творчого задуму, вміщувалися й авторські теоретично-цільові передмови чи епілоги до ряду збірок чи окремих творів Г. Квітки-Основ'яненка, А. Метлинського, П. Куліша, Т. Шевченка та ін.

Постійно й уважно продовжував стежити за літературним життям Г. Квітка-Основ'яненко, в листах і принагідних виступах якого містилося багато точних і влучних оцінок окремих творів та дискусій навколо проблем розвитку вітчизняної літератури. Своєрідну форму критичного огляду тодішніх російських журналів обрав письменник у фейлетоні «Званые гости» (1840), а також у близьких до нього за жанровими ознаками полемічно-пародійних «Мемуарах Евстратия Мякушкина» (1841), де осуджувався ряд негативних явищ тогочасної літератури.

Найширше і найглибше висловив Г. Квітка-Основ'яненко свої погляди на деякі актуальні проблеми літературного процесу в статті, відомій під назвою «Письмо к издателям «Русского вестника», або «Г. Ф. Квитка о своих сочинениях». З позицій переконаного представника просвітительського реалізму з його своєрідною концепцією народності й морально-виховних функцій літератури письменник виступив проти творів, відірваних від життя, з вигаданими героями, проти наслідування органічно чужих мистецьких зразків. Суттєвою й актуальною була думка про відповідність стилю об'єкту зображення, про правильність і доступність для демократичного читача мови твору («правилен слог, который понятен»).

Як і в попередні десятиліття, значну роль в організації та спрямуванні культурного процесу в Україні відігравав М. Максимович. Великого значення надавав він налагодженню систематичної публікації творів народної поезії і літератури. Широкою ерудицією, прогресивними судженнями про стан і перспективи літературного розвитку в Україні позначена його стаття «О стихотворениях червонорусских» («Киевлянин», 1841). її наскрізний пафос — підкреслення історичної спорідненості українських земель, обстоювання потреби творення єдиної, спільної культури. Паростки літературного відродження на західноукраїнських землях Максимович розглядав як вияв невмирущого народного духу, а тому піддавав суворій критиці все те, що тому духові суперечило й було наслідком штучного та безперспективного експериментаторства.

Вірний своїм романтично-фольклорним захопленням, М. Максимович звертав увагу галицьких письменників передусім на мову народу, на його пісні як джерело справжньої поетичної краси. Щоб надати більшої авторитетності своїм порадам, він посилався на приклад Пушкіна, який «лучшим щегольством для своих несравненных стихов почитал выражение народное». З особливим ентузіазмом автор привітав «Русалку Дністровую», «которая и дышит и благоухает своенародностью». Хоча розуміння народності лише як зв'язку писемної літератури з фольклором було вже на той час дещо застарілим, воно не втратило актуальності для Галичини, де нова література тільки формувалася.

Злободенних проблем, що хвилювали діячів української культури по обидва боки державного кордону, в своїй основі — проблеми взаємозв'язку між моделями мови й літератури — торкалася і стаття М. Максимовича «О правописании малороссийского языка» — своєрідна відповідь на ті дискусії, які точилися навколо мовних питань. Вимагаючи підведення наукової основи під правопис, Максимович виступив проти плутанини й свавільних вправ. За кодекс основних правописних правил для всієї України, на його думку, мали послужити твори Котляревського, Квітки й народні пісні. Проте деякі виступи Максимовича з мовних питань (наприклад, лист до Д. Зубрицького) не були позбавлені суперечностей і навіть окремих помилкових суджень та рекомендацій. Перспективи й шляхи розвитку української літератури цікавили М. Максимовича й у 50—60-ті роки, що дістало вияв у ряді його наукових і полемічних статей в українській та російській пресі.

Альманах «Молодик» став місцем першого науково-аналітичного огляду здобутків української літератури — статті М. Костомарова «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», що стала по суті першою серйозною спробою перейти від нагромадження емпіричного матеріалу до його систематизації, вибудування у певну концептуальну схему з установленням синхронного й діахронного взаємозв'язку між окремими явищами та прогнозування основних тенденцій літературного процесу.

Прагнучи визначити провідну закономірність української літератури, Костомаров знаходить її в тенденції «не к подражанию иностранному, но к своенародности», яка живилася народною творчістю, побутом, психологією. За «главным достоинством всякого сочинения по изящной словесности» — народністю Костомаров найвище оцінив «необыкновенное дарование» Шевченка, в творчості якого не просто побачив най-досконалішу форму художнього освоєння народної поезії, а й відчув її оригінальність, що полягала в дусі народному, де зв'язок з першоосновою набуває органічного характеру. Важливо, що саме в зв'язку з творчістю Шевченка Костомаров тут і особливо в статті «Воспоминание о двух малярах» та рецензії на «Кобзар» I860 р. розширює зміст поняття народності, включаючи до нього, крім мови й правдивого зображення реалій народного побуту й звичаїв, глибину відтворення внутрішнього світу людини.

Керуючись високими суспільними й мистецькими критеріями, Костомаров одним із перших звернув увагу й на вади окремих творів, не апологетизував не лише вже анахронічних бурлескних «сатирицьких поем», а навіть «Марусі» Квітки-Основ'яненка та окремих поезій Шевченка. Згодом він висловлював ряд слушних зауважень щодо творчості П. Куліша і Марка Вовчка.

Принципове значення мали оперті на широкий конкретний матеріал теоретичні розмірковування Костомарова в його фундаментальній праці «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843). Досліджуючи характер використання народнопоетичних сюжетів і поетики, Костомаров демонстрував нове розуміння природи й завдання вітчизняної літератури, а відтак і нові наукові принципи літературно-мистецької критики. В основі цих принципів — історична правдивість, що потребує ґрунтовного знання змінюваних у часі особливостей кожного народу.

Вважаючи, що основою прекрасного в мистецтві є пізнання духовного начала, внутрішнього життя народу, відбитих зокрема в народнопоетичній творчості, Костомаров одним із перших розкривав та утверджував народні критерії прекрасного в естетиці. Щедро використовуючи фольклор, учений застерігав від його фетишизації й стилізацій, розрізняючи три різні «правди» — історичну, фольклорну й мистецьку.

Певне значення мали теоретичні й критико-біографічні статті А. Метлинського, зокрема «Заметки относительно южнорусского языка» (передмова до його збірки «Думки і пісні та ще дещо», 1839), передмови до «Южнорусского зборника» та збірки творів Л. Боровиковського (1852), науково-теоретичні трактати «Речь об истинном значении поэзии» та «Взгляд на историческое развитие теории прозы и поэзии», які містили ряд слушних загальних теоретичних положень і спостережень над вітчизняною літературою. В дусі німецької класичної філософії Метлинський розглядав народну творчість як джерело й матеріал мистецтва. Тлумачення природи прекрасного як «отблеск божественного происхождения человека» не завадило йому радити митцеві «действовать фантазиею, творящей собственный мир из того, что дает ей жизнь действительная». Українську мову Метлинський вважав окремою в сім'ї слов'янських мов, що сформувалася «народной жизнью», стала основою самостійної літератури. Особливо цінними були спроби Метлинського розглядати творчість українських письменників не лише у широкому всеслов'янському контексті, а й у зв'язках з літературами західноєвропейських народів.

З журналом «Основа» пов'язане формування української професійної літературної критики, піонером якої цілком справедливо вважається П. Куліш. Ще в 50-х роках він виступив із рядом статей, передмов та післямов, серед яких слід відзначити статті в «Записках о Южной Руси», «Об отношении малороссийской словесности к общерусской (эпилог к «Черной раде»)», «Слово од издателя» (передмова до «Народних оповідань» Марка Вовчка), «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка» («Русский вестник»), «Григорій Квітка і його повісті», «Слово до Громади. Погляд на українську словесність» (альманах «Хата», 1860).

Провідною ідеєю цих виступів було відстоювання прав і самобутності української літератури, що «явилась из потребностей жизни, материальных или духовных». Свідченням зрілості й самобутності української літератури, стверджував Куліш, є твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Глібова, а поява Шевченка довела, що ця література «розвилась до общеевропейского значения».

Розглядаючи кожну літературну пам'ятку як дійову частину загального процесу, Куліш уперше в українському літературознавстві висунув проблему історичної функціональної ролі художнього твору. Провідною тут була й думка про спадкоємність літературних явищ і цілісність літературного процесу, й висновок про те, що сучасна література має базуватися на історичних традиціях і водночас на законах сучасного загальнолюдського розвитку. Справедливо заперечуючи твердження Бокля про обмежені суспільно дійові функції і можливості художнього слова, Куліш занадто перебільшував ті можливості, говорячи навіть про месіанську силу українського слова, від якого, мовляв, «самі собою впадуть стіни ієрихонські.

Ще систематичніше й ґрунтовніше висловлював Куліш свої ідеї на сторінках журналу «Основд», де він розгорнув принципову й аргументовану полеміку з реакційною російською періодикою проти шовіністично-нігілістичного ставлення до української літератури, водночас виступаючи й проти проявів примітивізму та графоманства в українській літературі, що компрометували її й псували смаки читачів.

Важливу роль у дальшому розвитку літератури Куліш відводив вимогливій і професіональній літературній критиці («Характер и задача украинской критики»), в поле зору якої він неодмінно вводив не лише ідейно-тематичні характеристики твору, а й оцінку його естетичної досконалості. Якщо завданням української літератури, за Кулішем, мусить бути строга відповідність «народному духові» і «серйозному життєвому поглядові на речі», то завдання літературної критики — «строга перевірка художніх витворів естетичним почуттям і вихованим на студіюванні своєї народності розумом».

Значну увагу приділяє Куліш проблемам взаємозв'язків української та російської літератур, в чому особливо благодатним матеріалом була творчість Гоголя, дослідженню якої критик присвятив фундаментальні праці.

Високо оцінюючи дослідницьку діяльність П. Куліша, І. Франко навіть стверджував, що «для іст[орії] української літератури існувало хіба те, що писав Куліш в «Основі» [43, 365], першим змінивши й традиційну тоді назву літератури — з малоруської на українську».

Прокламуючи правильні ідеї створення оригінальної високохудожньої національної літератури, Куліш водночас іноді надто суб'єктивно й однобічно витлумачував характер цієї оригінальності, шляхи й методи її формування. Це призводило до не в усьому справедливих оцінок бурлескно-сатиричної й гумористичної традицій в українській літературі, недооцінок творчості Котляревського, Гулака-Артемовського, Гоголя й Марка Вовчка. Програмно спрямована на розширення й поглиблений життєвої основи літератури Кулішева теорія «етнографічної достовірності», яка мала позитивне значення для творення національно-вірогідних характерів і правдивих історичних обставин, на практиці нерідко вела й до фактографізму, натуралізму й стилізації народнопоетичного матеріалу, обмеження творчо-індивідуального процесу.

Після припинення виходу «Основи» її традиції намагалися наслідувати галицькі журнали. Центральними в літературно-критичних виступах були питання статусу української мови, характеру, змісту й стилів письменства, його місця серед інших слов'янських літератур. Навколо цих питань розгорталася палка полеміка між «москвофільськими» і «народовськими» виданнями, що дістала назву «азбучних війн». Здебільшого бібліографічну цінність мали деякі ранні статті І. Вагилевича, Я. Головацького. Позитивними були думки, висловлені в статтях К. Климковича, Д. Танячкевича, К. Горбаля, про необхідність орієнтації літератури на життя й мову народу, про благотворність зв'язків з культурою Східної України та Росії.

На невиробленість високих естетичних критеріїв, невміння пов'язати їх із соціальними проблемами довго ще хибувала галицька літературна критика, зміст і характер якої, на думку Франка, позначалися й вузьким доктринерством, дріб'язковістю та неповажністю в полеміці, браком професійного досвіду.

Історично найпрогресивнішими і найжиттєздатнішими в галузі літературно-естетичної думки 40—60-х років були тенденції до тіснішого зв'язку




<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Історія української літератури XIX століття ЛІТЕРАТУРА 40—60-Х РОКІВ | УДК 159.923.2

Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 422. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Искусство подбора персонала. Как оценить человека за час Искусство подбора персонала. Как оценить человека за час...

Этапы творческого процесса в изобразительной деятельности По мнению многих авторов, возникновение творческого начала в детской художественной практике носит такой же поэтапный характер, как и процесс творчества у мастеров искусства...

Тема 5. Анализ количественного и качественного состава персонала Персонал является одним из важнейших факторов в организации. Его состояние и эффективное использование прямо влияет на конечные результаты хозяйственной деятельности организации.

ТЕОРИЯ ЗАЩИТНЫХ МЕХАНИЗМОВ ЛИЧНОСТИ В современной психологической литературе встречаются различные термины, касающиеся феноменов защиты...

Этические проблемы проведения экспериментов на человеке и животных В настоящее время четко определены новые подходы и требования к биомедицинским исследованиям...

Классификация потерь населения в очагах поражения в военное время Ядерное, химическое и бактериологическое (биологическое) оружие является оружием массового поражения...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия