Поняття „ патріотизм ”: наукове обґрунтуванняФормування національної свідомості молодших школярів набуває першочергового значення в умовах розбудови незалежної України. Державна національна програма „Освіта” (Україна в ХХІ столітті) визначає головною метою національного виховання ставить успадкування школярами надбань історії свого народу, мови, культури, звичаєвості, духовної моральності. На сучасному етапі розвитку педагогічної думки в Україні, коли одним із основних завдань є забезпечення національної спрямованості освіти, питання історії розвитку української етнопедагогіки, її реалізації в навчально-виховному процесі закладів освіти різних типів є надзвичайно актуальним. Адже на початку третього тисячоліття, коли Україна здобула незалежність, стало надто очевидним, що освіта потребує докорінної переорієнтації. Майбутнє повинне бути освячене відродженням і розвитком нації, держави, науки й культури, освітніх і виховних систем, плідним міжнародним співробітництвом, високою духовністю й мораллю, свободою особистості і розмахом творчих сил людини [52, с. 16]. Акт проголошення державної незалежності України, Декларація про її суверенітет вимагають забезпечення національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах життя. Однією зі складових національного виховання є формування почуття патріотизму. Патріотизм можна визначити як певну сукупність колективних уявлень про існуючу реальність (природну і соціальну), що узагальнюється до символів, які складають системну цілісність світогляду. Досі основна увага дослідників зверталася на менталітет українців: при цьому об’єктивні символічні „кристалізації” в культурі, що „кодують” і відтворюють ці ментальні особливості, залишалися лише „матеріалом” таких досліджень, не розглядалися як самостійний предмет аналізу, що характеризується системною цілісністю і має свої оригінальні особливості розвитку й функціонування [24, с. 4]. Дослідження почуття патріотизму повинно ґрунтуватися на об’єктивних рівнях освоєння етнокультурного спадку, збереженого та закріпленого в системі (мовний рівень, стереотипний, символічний тощо) уявлень про довкілля. Патріотизм не є штучним і суто суб’єктивним утворенням, оскільки формується як смисловий регулятивпредметно-практичної і духовно-практичної діяльності людини, забезпечуючи її цілісний, універсалізований характер у контексті інваріантних закономірностей об’єктивного світу. Встановлюючи смислові „опори” сприйняття реальності, патріотизм набуває прогностичної функції, яка, на думку деяких дослідників, для нього є основною. Основними категоріями патріотизму, на думку Г. Грачева, є світорозуміння, світогляд, світовідчуття, менталітет. Світогляд концептуальна частина, представлена загальними категоріями простору, часу, руху тощо. Основні великі елементи – являють собою набір вихідних принципів або уявлень, фундаментальних припущень про світ чи тих його частинах дотичних ситуації, що почасти ґрунтуються на вроджених властивостях людини, або набутих в процесі виховання й розвитку. При цьому світогляд розуміється як найширша за змістом категорія, що визначає всю сукупність як свідомих, так і несвідомих уявлень людини або спільноти про патріотизм і самого себе в ньому. Світорозуміння – це раціональний, усвідомлюваний вимір світогляду, світовідчуття – навпаки, чуттєво-емоційний, пов’язаний з глибинами підсвідомості. Світовідчуття (тобто чуттєво-образна частина) являє собою особливий склад мислення, систему своїх категорій або особливе співвідношення понять, це сукупність наочних образів культури, людини, його місця в світі, взаємовідносин зі світом та іншими людьми тощо. Менталітет – це первинна синкретична і нерозгорнута єдність, світогляд – вторинна, складна і розгорнута в цілу систему сфер культури. Патріотизм, як система ключових символів світобачення є сукупністю тих окремих специфічних, символічно опредметнених рис менталітету, які відрізняють той чи інший суб’єкт культури (наприклад, націю) від інших. Сутнісно ментальність та патріотизм як її аспект, це деяка інтегральна характеристика людей, які живуть у конкретній культурі, котра дозволяє описати своєрідність бачення цими людьми „почуття патріотизму і пояснити специфіку їхнього реагування на нього” [30, с 20]. „Ментальність являє собою своєрідний фонд чи архів, акумулюючий соціокультурний досвід, і, будучи з огляду на це (до деякої міри) апріорною формою пізнання, певним чином структурує мислення та впливає на поведінку індивіда й групи” [30, с 26]. „Цей досвід... виступає як схема, з якою ми співвідносимо всі наші сприймання й переживання” [93, с. 129]. Це „симптоми колективного психічного життя, його безособові, неіндивідуалізовані аспекти й автоматизми” [20, с 524]; вона „...коріниться в потаємних глибинах соціальної та індивідуальної психіки” (там само); „ментальність... багато в чому –можливо, в головному – залишається непрорефлектованою й логічно не виявненою... думка не відділена від емоцій, латентних звичок та прийомів свідомості – люди ними користуються, зазвичай самі того не помічаючи” [20, с. 517]; це „світ формул розуміння світу, де формулами спочатку виступала зовсім не логіка, а сама історія довільних людських дій... вона стає зразком (чи формулою розуміння)” [20, с. 518] – аналогічних визначень можна відшукати багато [14]. Ментальності атрибутуються такі риси, як ригідність (мала змінюваність), „транспарентність”, тобто невидимість для усвідомлення; вона відноситься до великих часових відрізків, „уповільнень”. Важливою, очевидно, корінною відзнакою „ментального” від “когнітивного” та утвореної ним „раціональності” є зазнавання („претерпевание”), властиве ментальності; „ментальна психіка” представлена сенсорними враженнями, ментальними емоціями (інтенційністю, тривогою, сподіванням, вірою, надією, упевненістю) ментальними станами [94, с 170–179]. З огляду на все вищесказане ментальність формує світ самозрозумілості, яку (майже) кожен поділяє з іншими та звично відтворює у стабільно повторюваних ситуаціях. Вона відіграє роль своєрідної призми (схеми, матриці, шаблону), категоризаційної мережі, яка спричинює не просто своєрідність отримання активного індивідуального досвіду, а його автоматично уможливлює. Почуття патріотизму постійно формується та змінюється у процесі контактування людини з навколишнім середовищем та іншими членами соціуму, предметно-практичної діяльності, бо, власне, є виявом характеру духовної сутності особистості. Патріотизм об’єктивується на: мові, культовому і світському образотворчому мистецтві, на музиці, ритуалах, етикеті, різноманітних соціокультурних стереотипах поведінки людей тощо. Виходячи з цього, допускаємо, що це поняття охоплює систему образів (і зв’язків між ними) – наочних уявлень про світ і місце людини в ньому, відомостей про взаємини людини з дійсністю (людини з природою, людину з суспільством, людини з іншою людиною) і самою собою: складові картини патріотизму є не тільки (і не стільки) зоровими, але і слуховими, дотикальними і нюховими, тобто система вербального та невербального пізнання довкілля. Фактично почуття патріотизму має формувати конфігурацію образів і відомостей про життєві позиції людей, їх переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації і духовні орієнтири. Відповідно до цих особливостей патріотизм: – цілком визначає специфічний спосіб сприйняття та інтерпретації подій і явищ; – являє собою основу, фундамент світосприйняття, спираючись на який людина діє в світі; – має історично обумовлений характер, що припускає постійні зміни картини світу всіх її суб’єктів. Суб’єктом або носієм почуття патріотизму є і окрема людина, й соціальні чи професійні групи, і етнонаціональні або релігійні спільноти. Таким чином, з почуття патріотизму випливає все інше – і цінності, і ієрархія, і парадигми наукового пізнання, і допустимі способи людських дій. Отже, патріотизм може служити інтегральною типологічною характеристикою культури. Патріотизму властиві такі риси: когнітивність, системність, структурованість, історична обумовленість. Когнітивність – це сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об’єктивного світу, здатність до розумового сприйняття і переробки зовнішньої інформації так званого „контекстного знання” (тобто абстрактизації і конкретизації). Термін „когнітивність” також використовується в більш широкому сенсі, позначаючи сам „акт” пізнання або саме знання. У цьому контексті він може бути інтерпретований у культурно-соціальному сенсі як такий, що позначає появу і „становлення” знання і концепцій, пов'язаних з цим знанням. Прийнято виділяти такі форми пізнання: міфологічне (тип цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво – наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які для носія міфологічного пізнання предстають реальними учасниками його повсякденного життя), релігійне (створення або уточнення системи уявлень про Бога), філософське (засноване на певних світоглядних передумовах щодо розуміння буття і місце людини в нім), чуттєве (основане на чуттєвому суб’єктивному досвіді людини), наукове (покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем). Системність – це загальний системний підхід, заснований на тому, що Всесвіт у доступній людським спостереженнями області постає як сама велика з відомих науці систем, яка має свою історію від виникнення до наших днів і далі. На системності як одному з пріоритетних принципів виховання наголошує В. Ягупов [95], наголошуючи, що порушення даного принципу призводить до набуття дитиною уривчастих, недовершених знань, умінь та навичок. Сутність структурованості полягає у відповідному правильному взаєморозміщенні та взаємозв’язку складових частин цілого (внутрішня будова). Тобто, коли мова йде про образ світу, то це розуміємо як це правильна організація набутого етнокультурного досвіду, стратегія його використання. Історична обумовленість образу світу зумовлена мінливістю світу й повсякденними його змінами, необхідністю пристосовувати набуті знання до цих змін. Як зазначає В. Ламмерс [цит. за: 52, с. 12], історична обумовленість пов’язана з повсякденними змінами реальної картини світу. Дослідження М. Бахтіна, А. Приходько, Н. Рябцевої доводять, що за своєю когнітивною природою, патріотизм, як структура, фіксує усі пізнавальні досягнення суб’єкта. Тобто патріотизм наповнюється конкретним змістом в індивідуальному досвіді суб’єкта [94]. Побудова індивідуального образу зовнішньої реальності здійснюється шляхом актуалізації тієї або іншої частини уже наявного патріотизму з подальшим його уточненням. Індивід отримує доступ до почуття патріотизму в ході соціалізації, формує власну концепцію й за певних умов (в залежності від соціального стану, належності до певної соціальної групи) може впливати на національну картину світу. Перехід від етносу до нації є ключовим етапом розгортання символічних структур почуття патріотизму, на якому чуттєво-інтуїтивні смисли і стереотипи поведінки набувають рефлективної інтерпретації і раціонального усвідомлення, виражаються у формах національного мистецтва, філософії і державотворчості. Почуття патріотизму формується як стереотипна „кристалізація” специфіки освоєння об’єктивного світу конкретною нацією як колективним суб’єктом життєдіяльності і культуротворчості. Така об’єктивно-символічна даність світу визначається своєрідністю його осмислення колективним розумом нації, освоєння його колективною предметно-практичною діяльністю, переживання його колективною чуттєвістю, оцінювання його колективним досвідом та сакралізація його найцінніших елементів колективним національним духом у якості святинь. Стереотипна система, у формі якої існує почуття патріотизму, має п’ять вимірів: 1) раціонально-концептуальний; 2) діяльнісно-регулятивний; 3) психологічний (чуттєвий у широкому смислі слова); 4) аксіологічний (ціннісний); 5) сакральний [24, с. 9]. Тож, зазначимо, що одним з найважливіших складових патріотизму є стереотип. У когнітивної лінгвістики та етнолінгвістики термін „стереотип” відноситься до змістовний бік мови і культури, тобто розуміється як ментальний (розумовий) стереотип. Патріотизм і мовний стереотип співвідносяться як частина і ціле, при цьому мовний стереотип розуміється як судження або кілька суджень, що відносяться до певного об'єкту позамовних світу, суб’єктивно детерміноване уявлення предмета, в якому співіснують описові та оціночні ознаки і яке є результатом тлумачення дійсності в рамках соціально вироблених пізнавальних моделей. Але мовним стереотипом можна вважати не тільки судження або кілька суджень, але і будь-яке стійке вираз, що складається з декількох слів, наприклад, стійке порівняння, кліше тощо: особа кавказької національності, сивий як лунь, новий українець. Уперше поняття стереотипу використав В. Ліппман ще в 1922 р., який вважав, що це впорядковані, схематичні детерміновані культурою „патріотизму” в голові людини, які заощаджують його зусилля при сприйнятті складних об'єктів світу. При такому розумінні стереотипу виділяються дві його важливі риси – детермінованість культурою і бути засобом економії трудових зусиль і, відповідно, мовних засобів [58, с. 57]. Одне з кращих визначень стереотипу належить В. Червоних: „Стереотип є певна структура ментально – лінгвальному комплексу, формована інваріантної сукупністю валентних зв'язків, приписуваних даній одиниці і репрезентують концепт феномена, що стоїть за даною одиницею” [цит. за 58, с. 57]. Ю. Прохоров вважає, що стереотип – це „ передусім певне уявлення про дійсність чи її елементі з позиції „ наївного”, буденної свідомості” [цит. за 58, с. 96]. Отже, проаналізувавши поняття „стереотип”, можна зробити такі висновки: • кожна людина володіє індивідуальним особистим досвідом, особливою формою сприйняття навколишнього світу, на основі якого в його голові створюється так „патріотизм”, що включає в себе об’єктивну (інваріантну) частину і суб’єктивну оцінку дійсності індивідуумом, стереотип є частиною цієї картини; • більшість лінгвістів, що займаються вивченням даної проблеми, відзначають, що основною рисою стереотипів є їх детермінованість культурою - уявлення людини про світ формуються під впливом культурного оточення, в якому він живе; • стереотипи поділяє більшість людей, але вони можуть змінюватися в залежності від історичної, міжнародної, а також внутрішньополітичної ситуації в тій чи іншій країні; • стереотип – це не тільки ментальний образ, але і його вербальна оболонка, тобто стереотипи можуть існувати й на мовному рівні – у вигляді норми. Таким чином, на основі зроблених висновків можна сформулювати визначення поняття „стереотип”: стереотип – це відносно стійкий, узагальнюючий образ або ряд характеристик (нерідко помилкових), які, на думку більшості людей, властиві представникам свого власного культурного і мовного простору, чи представникам інших націй. Стереотип – це уявлення людини про світ, що формується під впливом культурного оточення (іншими словами, це культурно-детерміноване уявлення), що існує як у вигляді ментального образу, так і у вигляді вербальної оболонки, стереотип – процес і результат спілкування (поведінки) згідно з визначеними семіотичним моделями. Стереотип (як родове поняття) включає в себе стандарт, який є немовних реальністю, і норму, що існує на мовному рівні. Як стереотипів можуть виступати як характеристики іншого народу, так і все, що стосується уявлень однієї нації про культуру іншої нації в цілому: загальні поняття, норми мовного спілкування, поведінки, категорії, розумові аналогії, забобони, моральні та етикетні норми, традиції, звичаї і тощо. Існують дві категорії стереотипів: поверхневі і глибинні. Поверхневі стереотипи – це ті уявлення про той чи інший народ, що обумовлені історичної, міжнародної, внутрішньополітичною ситуацією чи іншими тимчасовими чинниками. Ці стереотипи змінюються в залежності від ситуації в світі і суспільстві. Тривалість їх побутування залежить від загальної стабільності суспільства. Це, як правило, образи-уявлення, пов’язані з конкретними історичними реаліями. На відміну від поверхневих глибинні стереотипи незмінні. Вони не змінюються протягом часу. Глибинні стереотипи мають дивовижну стійкість, і саме вони становлять найбільший інтерес для дослідника особливостей національного характеру: самі стереотипи дають матеріал для вивчення того народу, який є об’єктом стереотипізації, а оцінки характеризують особливості тієї групи, в якій вони поширені. Шляхи формування стереотипів, а головне поширення їх, передачі, оскільки більшість глибинних стереотипів сформувалося давно, різні. Як приклад можна привести Великобританію, в якій національні стереотипи формувалися на тлі різних історичних подій. Походження англійського етносу з субстрату, складеного різними німецькими племенами і їх існування протягом тривалого часу на острові визначили основні риси їх стереотипів поведінки. Домінуючою функцією стереотипів про англійців є логічне мислення, що визначає прагматизм і обачність, які проявляються як у державній політиці, так і на побутовому рівні. В основі формування етнічної свідомості та культури як регуляторів поведінки людини виступають як вроджені, так і придбані в процесі соціалізації фактори – культурні стереотипи, які засвоюються з того моменту, як тільки людина починає ідентифікувати себе з певним етносом, певною культурою і усвідомлювати себе їх елементом. Отже, ми живемо у світі стереотипів, нав'язаних нам культурою. Сукупність ментальних стереотипів етносу відома кожному його представнику. Стереотипами є, наприклад, вирази, в яких представник сільської, селянської культури скаже про світлу місячної ночі: світло так, що можна шити, в той час як міський житель в цій типовій ситуації скаже: світло таке, що можна читати [58, с. 59 -61]. Стереотип поведінки – найважливіший серед стереотипів. Стереотипи мають багато спільного з традиціями, звичаями, міфами, ритуалами, але від останніх відрізняються тим, що традиції та звичаї характеризують їх об'єктивну значущість, відкритість для інших, а стереотипи залишаються на рівні прихованих умонастроїв, які існують в середовищі своїх. Обряди і звичаї, як різновиди стереотипізованої поведінки, стали об’єктами етнографічних досліджень. Це не випадково, оскільки в стереотипах поведінки чітко виражається етнічна своєрідність культури. Набір стереотипних форм поведінки, що виробляються в кожному суспільстві, природно, не обмежується сферою обряду і звичаю. Стандарти поведінки характерні для багатьох інших сфер діяльності, і, перш за все - спілкування (етикету), соціалізації індивідів, технологічних процесів (трудові прийоми й навички), ігрової поведінки тощо. Стереотипи – прецедентні феномени, фонові знання. Неодмінною умовою спілкування є не тільки володіння спільною мовою, але й наявність певних завершених до нього знань. Для спілкування необхідно, щоб його учасники мали певну спільність соціальної історії, яка знаходить своє відображення в знаннях про навколишній світ. Ці знання, присутні у свідомості учасників комунікативного акту і отримали назву фонових. За визначенням О. Ахмановой, фонові знання – це „обопільне знання реалій мовцем і слухачам, що є основою мовного спілкування” [5, с. 498]. Стереотип тісно пов’язаний з поняттям „національний характер”. Характер – особливі прикмети, які набуває людина, живучи в суспільстві. Характер – це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається і проявляється в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові для індивіда способи поведінки. Таким чином, характер має соціальну природу, тобто залежить від світогляду людини, змісту і характеру його діяльності, від соціальної групи, в якій він живе і діє, від активної взаємодії з іншими людьми. Відповідно, національний стереотип можна визначити як таку смислову узагальненість, яка має вираження у формах чуттєвого переживання її людиною і яка виступає регулятивом практично-діяльнісного, ціннісного та сакрального відношення людини до дійсності. Гносеологічна специфіка символу полягає, окрім іншого, у необхідності творчого зусилля для його сприйняття і розуміння. Тож, складовими почуття патріотизму, на нашу думку, є мовний образ, система міфологічних уявлень про довкілля, комплекс символів та стереотипів, які дозволяють людині уявити себе частиною певної спільноти. Мова – унікальне явище, важливий засіб спілкування і впливу, збереження й засвоєння знань, скарбниця духовної культури народу, основна форма прояву національної свідомості, предмет особливої гордості її носіїв. Ф. Буслаєв писав: „Рідна мова так зрослася з особистістю кожного, що навчити її – означає розвивати духовні здібності” [11, с. 3]. Тому засвоєння рідної мови здійснюється, починаючи з осмислення суті слів Україна, українець, козак, рідна мова. Повернення духовності, генетичної пам’яті народу починається з вивчення рідної мови. На сучасному етапі особливий інтерес дослідників викликають проблеми, пов’язані з патріотизмом, мовною особистістю, мовною свідомістю, дискурсом, національно-культурною складовою комунікації. Усе більше уваги приділяється вивченню ключових „концепцій” культури. Активно розвиваються такі наукові напрямки, що мають інтеграційний характер, як етнопсихолінгвістика, когнітивна наука й лінгвокультурологія. Національно – мовний патріотизм – це зафіксоване в лексиці відповідної мови специфічне бачення (тобто логічне осмислення, відчування й оцінювання) реального світу й усього, що привноситься в нього людською свідомістю. Цю думку поділяє С. Меджидова, яка пише, що у ході особистісного розвитку людина засвоює, з одного боку, ой патріотизм, який характернй для певного соціуму, тобто певні стереотипні уявлення народу. З іншого боку, власний досвід освоєння світу створює індивідуальні уявлення. Зокрема, дослідниця наголошує на таких аспектах патріотизму: мовному, міфологічному, науковому, художньому тощо, рівень засвоєння яких особистістю може бути різним [60]. Отже, національно – мовний патріотизм є результатом відображення колективною свідомістю етносу зовнішнього світу в процесі свого історичного розвитку одночасно з пізнанням цього світу. Зовнішній світ і свідомість – це два фактори, котрі породжують мовний патріотизм будь-якої національної мови. Г. Уфімцева зазначає, що концептуальна модель патріотизму містить інформацію, подану в поняттях, а в основі мовної моделі патріотизму лежать знання, закріплені в семантичних категоріях, складених зі слів і словосполучень, по-різному структурованих у межах певного поля тієї або іншої конкретної мови. Тобто найбільш значущими текстами, які оперують стереотипними мовними одиницями, можна вважати фольклорні. Саме у фольклорі відтворено найдавніші архаїчні пласти колективної міфокартини світу, яка на вербальному рівні репрезентує етнічні особливості сприйняття довкілля. У сучасному лінгвокультурологічному підході до концепту чільне місце посідають перш за все поняття духовної цінності: суспільні уявлення про добро і зло, прекрасне і потворне, справедливість, смисл історії і призначення людини тощо. Наслідком аксіологічного забарвлення культурних концептів М. Скаб називає „семіотичну щільність” [цит. за 1] – представленість у плані вираження низкою мовних синонімів (слів і словосполучень), тематичних рядів і полів, прислів’їв, приказок, фольклорних і літературних сюжетів і синонімізованих символів, що пояснюється їх значущістю в житті людини. Оскільки позитивні якості у народній свідомості мають бути нормою, то слід наголошувати на негативних рисах. Концепти у такому значенні є одиницями повсякденної філософської, переважно етичної, свідомості, вони культурно значущі, аксіологічно забарвлені і світоглядно зорієнтовані. На нашу думку, найбільш докладно, хоча й значною мірою метафорично, етнолінгвокультура відтворена у фольклорі, що реалізує концептуальний рівень патріотизму на наївному, міфологічному рівні. Патріотизм повсякденної свідомості, у якому переважає предметний спосіб сприйняття, має інтерпретувати характер. Мова, фіксуючи колективні стереотипні і еталонні уявлення, об’єктивує інтерпретує діяльність людської свідомості і робить її доступною для вивчення [59, с. 72]. Отже, процес формування національного образу, поза сумнівом, починається з засвоєння елементарного рівня світу – міфопоетичного, того, що нам пропонує народна творчість, в тому числі казка.
|
