Класифікація витрат і структура собівартості

 

Усі витрати на виробництво продукції поділяються на загальні та витрати на одиницю продукції.

Загальні витрати виробництва – це витрати на весь об­сяг продукції за певний період, їх величина залежить від тривалості періоду та кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями.

Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною ела­стичністю, існує поняття граничних витрат. Граничні витрати ха­рактеризують їх приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто

, (4.1)

де DВ – приріст загальних витрат;

DN – приріст обсягу продукції на одиницю його натурального виміру.

Якщо загальні витрати можна виразити певною функцією обсягу продукції, то граничний їх рівень є першою похідною цієї функції. Граничні витрати – це витрати на останню за часом виготовлення одиницю продукції. Показник таких витрат використовується під час аналізу доцільності зміни обсягу виробництва продукції.

Усі витрати, пов'язані з виробництвом та реалізацією продукції, класифікуються за певними принципами. Основні з них такі:

– економічний;

– виробничий;

– відповідно до способів віднесення на собівартість;

– залежно від обсягів виробництва.

За економічним принципом витрати операційної діяльності групуються за такими економічними еле­ментами:

– матеріальні витрати, до яких включаються вартість витрачених у виробництві сировини та основних матеріалів, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, палива та енергії, будівельних матеріалів, запасних частин, тари, допоміжних матеріалів;

– витрати на оплату праці (заробітна платня за окладами та тарифами, премії та заохочення, компенсаційні виплати, оплата відпусток тощо);

– відрахування на соціальні заходи (відрахування на пенсійне забезпечення, на соціальне страхування, на індивідуальне страхування персоналу, страхові внески на випадок безробіття);

– амортизація (амортизаційні відрахування на відновлення основних засобів та нематеріальних активів);

– інші витрати.

Таке розмежування витрат за економічним принципом пов'язане з різним економічним змістом їх формування. Усі матеріальні витра­ти мають матеріальну основу, тобто це витрати саме на закупівлю основних та допоміжних матеріалів, сировини. Витрати на оплату праці – це ті витрати, які не мають матеріальної основи. Це кошти, які використовуються на оплату затраченої праці. Витрати на со­ціальні заходи накопичуються та слугують для матеріального стиму­лювання підвищення продуктивності праці та швидкого оновлення робочої сили. Амортизаційні відрахування – кошти, які використо­вуються на оновлення засобів праці.

За виробничим принципом витрати групуються в статті собівар­тості залежно від виробничого призначення. У кожній галузі економіки їх структура специфічна, але загалом можна виокремити такі елемен­ти витрат:

1) сировина та матеріали;

2) енергія технологічна;

3) основна та додаткова заробітна платня виробничих робітників;

4) утримання та експлуатація машин і механізмів;

5) загальновиробничі (накладні) витрати;

6) підготовка та освоєння виробництва;

7) позавиробничі витрати.

За ступенем однорідності статті собівартості поділяються на прості та комплексні.

Прості витрати однорідні за складом, мають єдиний економіч­ний зміст і є первинними. До таких витрат можна віднести витрати на сировину та матеріали або на заробітну платню виробничих праців­ників.

Комплексні витрати різняться за своїм складом і охоплю­ють кілька елементів витрат. Наприклад, до витрат на утримання та експлуатацію машин і механізмів належать:

– заробітна платня обслуговуючого персоналу;

– амортизаційні відрахування на відновлення машин і механізмів;

– витрати на ремонт та підтримання устаткування в робочому стані;

– витрати на придбання запасних частин до устаткування та ін.

За способами віднесення на собівартість розрізняють витрати прямі та непрямі.

Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням пев­ного виду продукції та можуть бути обчислені на одиницю цієї про­дукції прямо.

Непрямі витрати – це такі витрати, величина яких не може бути прямо обчислена на одиницю продукції, бо вони пов'язані не з виготовленням окремого виробу, а з процесом виробництва загалом (заробітна платня обслуговуючого та управлінського персоналу, утри­мання та експлуатація будівель, споруд тощо).

За принципом залежності витрат від обсягів виробництва ви­трати поділяються на постійні та змінні (рис. 4.1).

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах.

Змінні витрати – це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх мож­на поділити на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні – це витрати, розмір яких перебуває в пропорційній залежності від обсягів виробництва (кількості виготовленої продукції).

Непропорційні, у свою чергу, поділяються на прогресуючі та дегресуючі.

Дегресуючі витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробницт­ва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, придбання інструменту тощо.

Рисунок 4.1 – Динаміка витрат (В) залежно від обсягів виробництва (Q):

а – постійні витрати; б – дегресуючі витрати, в – пропорційні витрати;