Управління на підприємстві

 

Системи стратегічного управління, які орієнтовані на стратегічні зони господарювання, адекватні ринковим економікам, які розвиваються еволюційно. Власне саме з таким експериментальним матеріалом мали справу західні вчені при розробці своєї теорії.

Проте в Україні зараз відбуваються трансформаційні процеси. На фоні найглибшої економічної кризи відбувається поступовий перехід від командної соціально-економічної системи до ринкової. Під ринковою економікою, якої в чистому вигляді не існує, розуміється змішана економіка, в якій рівноправно співіс­нують державний, приватний і державно-приватний сектори. Питома вага цих секторів відрізняється в різних країнах і не є постійною у часі навіть у межах однієї держави.

Слід виділити такі особливості стану економіки України, як деформована структура виробництва. У загальному обсязі переважає питома вага енерго- і матеріаломістких галузей (чорна і кольорова металургія, паливна промисловість і електроенерге­тика), при досить низькій частці наукоємних, експортно орієнто­ваних та ресурсозберігаючих виробництв. Для України характерна відсутність стабільних джерел без емісійного фінан­сування, слаборозвинена ринкова інфраструктура.

Важкі часи, які переживає зараз еко­номіка України, багато в чому характеризуються складністю і новизною проблем, що вирішуються. Мабуть, ніколи раніше перед жодною великою державою не поставало завдання переведення централізовано керованої економіки на ринкові рейки. Тепер, після того, як минуло багато років нескінченних, іноді непідготовлених і навіть непродуманих до кінця експериментів у сфері економіки, стає очевидним, що перехідний до ринку період не може розглядатись як одномоментне явище. Зараз, мабуть, ніхто не наважиться взяти на себе сміливість точно прогнозувати трива­лість періоду становлення ринкових відносин в Україні. Проте цілком імовірно, що його тривалість може зайняти багато часу, розтягнувшись навіть на кілька десятиліть. Тому період переходу до ринку може розглядатись як дуже тривалий етап еволюції економічних відносин, який характеризується властивими тільки йому особливостями поведінки різноманітних суб'єктів господарювання в нових умовах.

Системна криза, яка охопила економіку країни, породжує природне прагнення економістів і практиків господарського управ­ління до вирішення кризових проблем і, насамперед, на макроекономічному рівні. Тому практично всі програми перетворення економіки були націлені на зміну форм власності, першочергове реформування податкової і фінансово-кредитної системи, забезпечення конвертованості гривні тощо.

Сама по собі зміна форми власності аж ніяк не є гарантією перетворення підприємств у повноцінних суб'єктів ринкових відно­син і збільшення ефективності їх господарювання. Цілком очевидно, що не може бути розквітаючим суспільство, в якому головні інтереси пов'язані не з виробництвом, а з перерозподілом матеріальних благ і з приватизацією власності, створеної іншими поколіннями.

Проблеми функціонування підприємств в умовах переходу до ринку відійшли на другий план. У результаті макроекономічне регулювання виявилося відірваним від діяльності на мікроекономічному рівні. А тому очевидно, що без перетворень у системі управління виробничо-господарською та інвестиційною діяльністю підприємств одні лише зміни на макрорівні не можуть призвести до вирішення всіх проблем, які накопичилися, і досягнення постав­лених цілей.

Результати попередніх років реформування економіки свідчать про необхідність внесення істотних коректив у цей курс і перенесення акценту у проведених перетвореннях у сферу функціонування підприємств.

Доцільність подібної переорієнтації пояснюється тим, що підприємства є фундаментом всієї економіки, її головною ланкою, на якій базується добробут суспільства. Тому визнання первин­ності, завершеності реформ на рівні головної ланки економічних відносин – господарських підприємств і об'єднань є одним з визначальних напрямків коригування реформ і виходу з кризи.

Досвід проведення економічних реформ в Україні дає підстави вважати, що темпи перетворень, їх послідовність і успіх визначаються насамперед поведінкою підприємств, темпами їх адаптації до нових умов. При цьому слід виходити з того, що підприємство перехідної економіки є підприємством нового типу, які істотно відрізняється за цілями свого функціонування і методами їх досягнення від соціалістич­ного і ринкового. Особливістю сьогоднішньої ситуації є те, що багато підприємств не підконтрольні ні ринку, якого ще немає, ні плану, якого вже немає. Можливості державного впливу на діяльність підприємств зведені до мінімуму. От чому поряд з іншими проблемами виникає необхідність у принципово інших методах управління підприємством в умовах перехідної економіки.

Такий специфічний характер підприємства викликає необ­хідність і нового типу управління ним, що є проміжним, – вже не адміністративно-командним, але ще і не ринковим. Це – перехід­не управління.

Досвід попередніх перетворень показав обмежені можливо­сті розв’язання проблем, які накопичилися, як з позиції централізо­ваного управління економікою тільки лише адміністративно-командними методами, характерними як для епохи розвиненого соціалізму, так і з орієнтацією на використання в управлінні виключно ринкових механізмів.

Функціонування в умовах переходу до ринкових відносин ста­вить зовсім інші вимоги до якісного рівня управління, характеру завдань, які при цьому вирішуються, а також до методів їх вирі­шення. Це у повній мірі належить до всіх без винятку суб'єктів, які самостійно господарюють. Тепер, мабуть, ні в кого не викликає сумніву неможливість адаптації старої системи управління до швидко мінливих умов ринку. Очевидно, як правильно підкреслює Л. Стра­хова, що уявлення про методологію організації управління, які склалися у суспільній системі з тотальним плануванням централізовано-планового управління народним господарством, не можуть виступати базою розв’язання проблем, які накопичилися. Тому підходити зі старими мірками до нових явищ економічної дійсності абсолютно неприпустимо. Необхідним є приведення системи управ­ління підприємством у відповідність з реаліями перехідного періоду.

Проте неможливість використання у повній мірі всіх особли­востей побудови господарського механізму з орієнтацією тільки на централізовану або ж тільки ринкову систему управління зовсім перехідної економіки його застосування різко обмежене з огляду на некоректність екстраполювання минулих тенденцій у майбутнє.

До того ж слід врахувати, що можливість використання ретро­спективної інформації (особливо вартісних параметрів) у сучасних умовах утруднена з причин, наприклад, комерційного її характеру, високої залежності від впливу інфляційного чинника тощо.

Розрив господарських зв'язків між країнами колишнього Радянського Союзу, який спричинив порушення налагодженої за багато років системи постачання і збуту виробленої підприєм­ствами продукції, відмову від централізованої системи ціноутво­рення, швидкий розвиток інфляційних процесів і цілий ряд інших добре відомих зараз чинників, – все це призвело до порушення спадкоємності у характері інформації, яка раніше використовува­лася у системі довгострокового планування. Тим самим була ніби обкреслена межа у можливостях її використання.

Крім того, системи управління, які склалися раніше, прак­тично не враховували чинник впливу зовнішнього середовища, передбачаючи його поведінку достатньо стабільною. У перехідній економіці цей фактор є домінуючим з погляду впливу на діяльність підприємства, що зумовлює необхідність врахування його у систе­мах управління підприємницького типу.

З цієї ж причини дуже проблематичним уявляється і вико­ристання традиційних методів оптимізації. Вони дають гарні результати у стабільних умовах, коли завдання зводиться до досяг­нення найвищої ефективності виробництва або розподілу за певних обставин. При високому ступені непевності оптимізація, на думку Б. Карлофа, втрачає будь-який зміст, оскільки ключові пара­метри в оптимізаційних моделях задаються або неточно, або невірно [14].

На цілий ряд проблем, які виникають при використанні опти­мізаційних підходів, вказує О. Петров [20]. «Жорст­кість схеми» їх побудови, спеціальні вимоги до форми запису обмежень і цільової функції, які забезпечують реалізацію алго­ритмів оптимізації рішення, призводять найчастіше до неадекват­ності побудованої моделі реальної дійсності. При цьому частина взаємозв'язків економічної системи визначається в моделі спро­щено, а частина – зовсім не враховується. Тому отримане опти­мальне рішення для реальної економічної системи не є найкра­щим. Невирішеними залишаються також проблеми багатокритеріальності у завданнях оптимізації. На думку Р. Акоффа, застосуван­ня методів оптимізації є більш корисним і доцільним у тактичному, а не у довгостроковому плануванні [1].

Неможливість застосування для цілей перспективного пла­нування традиційних формалізованих моделей і методів прийнят­тя рішень, які використовуються у дослідженні операцій і мате­матичному моделюванні, пояснюється також і тим, що більшість цих моделей базується на позначці про те, що всі можливі альтернативи відомі заздалегідь. Вибір же полягає у встановленні найкращої альтернативи із заздалегідь визначеною сукупністю варіантів.

Проблема ж прийняття стратегічних рішень в умовах неста­більного зовнішнього середовища значно складніше. Принципова відмінність полягає у тому, що у перехідній економіці найбільш типовою є ситуація, коли сукупність альтернатив не визначена. Тому на основі аналізу можливої поведінки зовнішнього середо­вища доводиться спочатку формулювати всю гаму гаданих альтернатив і тільки потім обирати серед них найкращу. Саме необхідність пошуку можливих альтернатив, яка генеруються для різноманітних умов стану зовнішнього середовища, які передба­чають майбутні події, і характеризує підприємницький стиль пове­дінки підприємства.

Концепція альтернативності розвитку підприємства у пере­хідній економіці передбачає необхідність розробки щонайменше декількох сценаріїв. Конкретна їх кількість буде визначатися технічними можливостями використовуваного практичного інстру­ментарію у частині оцінки наслідків вибору тієї або іншої альтер­нативи.

Специфічні умови розвитку економіки України у перехідний період викликають об'єктивну необхідність введення в методо­логію стратегічного планування механізму розробки різноманітних стратегій. Принцип альтернативності напрямків стратегічного розвитку і шляхів досягнення цілей є ще однією властивістю, яка відрізняє стратегічне планування від попередньої практики довгострокового екстраполяційного планування.

Найбільш поширеним засобом дослідження альтернатив­ності є розгляд трьох попередніх сценаріїв майбутнього розвитку зовнішнього середовища: найбільш сприятливого (оптимістичного), найбільш несприятливого (песимістичного) і найбільш імовір­ного [1; 10; 15]. Проте через практичну немож­ливість досягнення повної відповідності між фактичним і реальним розвитком подій навіть при такому підході методологія стратегіч­ного планування робить натиск на підвищення потенціалу адаптивності підприємств до швидко мінливих зовнішніх умов.

Незважаючи на прогресивний характер такого підходу, треба зазначити, що аналіз лише трьох базових сценаріїв розвитку вже не може у повній мірі задовольнити потреби підприємств в умовах крайньої нестабільності поведінки зовнішнього середови­ща. Необхідне більш гнучке зондування проміжних варіантів очіку­ваного стану.

Тому на перший план виходять проблема передбачення розвитку можливих подій у майбутньому, оцінка очікуваних наслідків, створення умов для адаптації підприємства до змін зовнішнього середовища, що може бути реалізовано повною мірою тільки у системах управління підприємницького типу. При цьому вони повинні забезпечити урахування найважливіших особ­ливостей теперішніх подій перехідного етапу у розвитку еконо­міки: непевності поведінки зовнішнього середовища й альтерна­тивності можливих дій підприємства у відповідь на цю непевність.

Ключове завдання науки і практики планування сьогодні та у найближчому майбутньому – вияв можливостей використан­ня нових моделей і методів з урахуванням конкретних ситуацій і особливостей функціонування різноманітних суб'єктів господарю­вання. Планування вже не може виступати як рух показників, завдань і даних про їх виконання «зверху вниз» або ж «знизу вгору»; воно має забезпе­чити рух всеосяжної інформації на основі постійного діалогового процесу суб'єктів планових і ринкових відносин. На зміну держав­ному плановому диктату повинні прийти зовсім інші відно­сини.

Все це висуває нові вимоги до планування у сучасних умовах і зумовлює необхідність розробки нових принципів і підхо­дів до організації планової діяльності у перехідній економіці, які б і визначали систему планування підприємницького типу.

Однією з таких систем, що одержали достатньо широке поширення у ринковій економіці, є система стратегічного управління діяльності підприємства.

Відсутність досвіду функціонування вітчизняної економіки у режимі використання товарно-грошових відносин змушує приді­лити найбільшу увагу вивченню й аналізу західної практики стра­тегічного планування з позиції можливостей її використання в умовах України.