Общие сведения о полиграф техн-гии.

Риторика пов'язана з іншими науками як пранаука, з якої вийшло мистецтво мовного спілкування в усіх наукових сферах. Найближче риторика пов'язана з філософією і є частиною її. Філософія вивчає загальні закони розвитку людини, природи, суспільства і формує світогляд людини; риторика вивчає й описує конкретні закони, закони ефективної мисленнєво-мовної діяльності, виробляє правила мовного спілкування, а також сприяє формуванню цілісного світогляду та морально-етичних норм людини.

Риторику і логіку єднає не тільки спільний генезис (логос), а й те, що основою кожної є мислення. У логіці йдеться про загальні закони мислення, його форми, види. В риториці основним є вербальне мислення. У логіці панує теорія доказу, в риториці найважливішими єаргументи переконання.

Аристотель зазначав, що риторика слугує уяві, як логіка — розумові. Логіка орієнтована на істину та діяльність, а риторика —ще й на вигадку та на ймовірне, вона творить мовлення, яке описує реальний і, можливо, уявний художній світ.

Спільними для риторики й етики є моральні закони. Риторика завжди стояла і стоїть на сторожі добра: «Риторика — найбільше для людей добро» (Платон). Моральний облік оратора і ритора забезпечує їм успіх або неуспіх.

Риторика є праматір'ю для лінгвістичних наук. Вона — попередниця граматики, культури мови, поетики, стилістики, лінгвістики тексту, соціолінгвістики, психолінгвістики. Маючи багато спільних з ними аспектів, риторика основну увагу зосереджує на типах і видах мовленнєвої діяльності. Якщо більшість лінгвістичних наук досліджують готовий текст, мовні одиниці та явища, що відбуваються з ними, то риторика вивчає і вибудовує за авторською настановою тривалий шлях до готового досконалого тексту. І не до абстрактного тексту, а до типів і жанрових видів текстів відповідно до конкретної настанови.

Міцні і давні зв'язки риторики з граматикою. Граматика в античні часи визначалася як мистецтво (у греків — techne, у римлян — агs) гарної мови. Перший граматик і філолог софіст Протагорас (V ст. до н. е.) виклав окремі граматичні категорії, зокрема синоніми, що включалися до тогочасного розуміння граматики. Автор першої грецької граматики Діонісій (II ст. до н. е.) граматикою називав знання того, що говорять поети і прозаїки (отже, гарної літературної мови). Діонісій поділяв граматику на шість частин: І) старанне читання тексту з погляду наголошування; 2) пояснення наявних риторичних фігур; 3) пояснення історичних виразів; 4) етимологічний пошук. Це все Діонісій називав елементарною граматикою, або малим мистецтвом. До великого мистецтва граматики відносив: 1) мовну регулярність (аналогії у мові); 2) оцінку автентичних і естетичних вартостей поем. Таким чином, він визначав компетенцію граматики як усталення (творення) тексту, належне читання, пояснення й естетичний коментар (критика). Головна мета грецької граматичної школи — розвиток уміння пояснювати літературні тексти з погляду риторичної науки. До граматики входили ще рахунок і малювання. Римляни також сприйняли цю ідею, граматиків називали літераторами. Грецьке слово граматик по-латинському перекладалось літерат (literat). У пізній антиці граматика виконувала пропедевтичні мовно-літературні функції до студіювання риторики, була ніби підготовкою до неї. Граматика, риторика і діалектика становили цикл вільних наук (artes liberales). Іронія долі в тому, що вікове партнерство граматики і риторики, коли граматика служила риториці, закінчилося поразкою риторики, поглинанням її граматикою.

Риторика в епоху Ренесансу (XV—XVI ст.) займала в науці центральне місце, була основою гуманістичної освіти в усіх університетах Європи, сприяла встановленню духовних контактів між людьми, вдосконаленню моралі. У результаті мова, слово стає одним із найпомітніших і найулюбленіших видів літературного ренесансу, з'являються твори, трактати у формі слова, поширюється термін «оратор», орація (промова).

З усіх наступних епох найбільшого розквіту зазнала риторика в барокові часи. В епоху Ренесансу риторика розвивалася як культура інтелекту. Гуманісти трактували її як універсальне знаряддя для ясного, гарного викладу думок з будь-якої теми. У бароковий період ця теорія поширюється на романтичне вираження думки, емоційні порухи і красивості. Виникає бароковий (вибуялий, розкішний) стиль. Взагалі розбудовується теорія стилів, тропів і фігур, виникають такі поняття, як стиль народу, епохи, автора.

Прикладом може бути робота з французької риторики того часу, в якій невідомий автор подає наївно-жартівливий опис риторичних фігур і яка називається так: «Квітник французької риторики, прикрашений найкращими квітами красномовства з творів як давніх, так і сучасних ораторів, і фруктовий сад Поезії». Гарний текст автору уявляється таким: «На першій грядці ми бачимо в'юнки (кручені паничі), що представляють періоди...».

«Друга грядка — духмяні троянди найвишуканіших виразів...»

«Метафоричні вирази дають змогу різко виявити стиль: зобразити чарівність квітки або розсіяти хмару печалі...»

«Прекрасні прислівники надають силу й енергію дієсловам...»

«Синоніми запалюють стиль...»

«Четверта грядка — тюльпани... Вони становлять висновки із загальних положень риторики...» і т. ін.

Проте вже у XVII ст. риторика як королева вільних наук-мистецтв втрачає зв'язки з філософією, зокрема з логікою, яка вбира­ється у шати математики. Втрачаючи корону думки, риторика стає господинею форм і прикрас. Позбавившись діалектико-логічних правил, шкільна риторика стає наукою штучних форм, надмірних оздоб, ненатуральною, знеособленою. Спад шкільної риторики не був тривалим у європейській дидактиці, риторика утрималася в гуманітарній освіті і ввійшла своїм змістом і окремими підсистемами і правилами в інші науки і навчальні дисципліни, її місце в системі мовознавчих наук зайняла стилістика, частково риторика ввійшла в граматику, педагогіку, філософію, естетику.

На особливу увагу заслуговує зв'язок риторики з лінгвостилістикою, яка заступила її. Стилістика досліджує стилістичну систему національної мови, тобто виражальні можливості і їх реалізації в мовленні. Вона вивчає закономірності і матеріал функціонування мови в різних сферах спілкування — функціональні стилі та їх засоби. Отже, сучасна лінгвостилістика є для риторики теоретичною наукою, базою, на якій реалізується прикладна наука — технологія риторики. Вона вчить, як використати стилістичний потенціал мови, має для цього розроблену систему, моделі, правила, техніку, вимоги до оратора та аудиторії. Проте водночас риторика надає для стилістики ширші і загальніші закони побудови тексту й технології.

Культура мови вивчає комунікативні якості мови — правильність, точність, ясність, виразність, образність, багатство, естетичність — у статиці, виокремлено. Лінгвістична риторика досліджує ці самі якості в динаміці і комбінаціях, залежно від умов і ситуацій спілкування, і подає технології досягнення їх у мовленні. Отже, культура мови і риторика пов'язані між собою як перший необхідний етап оволодіння мовою і другий (риторика) як наступний, що передбачає вже комплекс цих якостей, їх комбінації у видах публічного мовлення. Тісно пов'язані між собою лінгвістична риторика і сценічне мистецтво, яке має свою мистецьку специфіку і завжди передбачає попередню мовно-риторичну роботу.

Сценічна майстерність є результатом знання законів і правил риторики та вмілого володіння технікою риторики. Тут важливими є риторичні поради про мовне дихання, дикцію, композицію, міміку, жести, пози, рух тощо.

Риторика, естетика і поетика генетично є спорідненими з лінгвістичними науками. У давні часи поетику називали другою риторикою. Якщо визначати поетику коротко, то це — «мистецтво мови поезії». За походженням воно належить до найдавніших мистецтв, ще дописемних, усних, і успішно розвивається нині.

Риторика і поетика слугують такій мовній організації художнього тексту, яка могла б донести до реципієнта художній задум, ідею чи концепцію образного бачення. Вже для Платона риторика була «філософією красномовства», засобом досягнення мудрості мис­тецтвом і наукою слова.

Етичні настанови класичної риторики трансформувалися у комунікативні постулати й імплікатури сучасної прагматичної лінгвістики.

Автор терміна «прагматика» й основоположник семіотики, що представляв її як науку з трьох компонентів: семантики (вчення про відношення знаків до об'єктів реальності), синтактики (вчення про відношення між знаками) і прагматики (вчення про відношення інтерпретаторів до знаків), Ч. Морріс вважав риторику прямою попередницею лінгвістичної прагматики¹.

Риторичні правила вгадуються у комунікативних постулатах (конверсаційних максимах) лінгвопрагматика Ґ.Ґрайса: «1) постулат інформативності («Твоє висловлення має бути досить інформативним!»); 2) постулат істинності («Говори правду або, принаймні, не говори того, що ти вважаєш брехнею!»); 3) постулат релевантності («Говори те, що на цей момент прямо стосується справи!»); 4) постулат ясності висловлювання («Уникай неясних висловлювань!»)'.

Риторична спадщина в сучасній прагмалінгвістиці виразно простежується у теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна, Дж. Серля, 3. Вендлера, Л. Вітгенштейна.

Те, що в риториці означалося як риторичний ідеал, образ автора, образ слухачів (аудиторії), наміри мовця, контакти, подолання опору аудиторії, Н. Арутюнова групує у чотири функціональні концентри проблем мовленнєвого акту: проблеми мовця, адресата, контактів, ситуації спілкування. Комунікативні наміри, мету й цілі промови вчені стали називати, за Дж. Остіном, ілокутивншш силами, а вплив на адресата (аудиторію) — перлокутивним ефектом; оцінку мовцем контексту мовленнєвого акту, загального фонду знань, поінформованість — прагматичною пресупозицією, а систему знань про правила мовної комунікації — комунікативною компетенцією, до якої належать знання про національно-ментальну і ритуальну та конвенційну специфіку, соціальну зумовленість мовного спілкування, ситуативно-тематичні вимоги та стилістичні нюанси, комунікативні стратегії й тактики мовленнєвої поведінки, процедурна обізнаність, інтенція, дієвість. Відповідно до них — і комунікативна мета, акт, комунікативний крок (прийом), комунікативний зміст, комунікативний потенціал, компонент і як результат — комунікативний ефект — входять у зміст поняття комунікативної компетенції. Предметом сучасної риторики американського зразка (new rhetoric), популярної у США університетської дисципліни, є навчання мови (письма) як риторичної діяльності, розвитоккогнітивних навичок конструювання тексту відповідно до риторичних ситуацій,вибірриторичних стратегій, оволодіння жанрами як діями, соціальне вмотивованими змістом, формою, контекстом.

 

 

Рекомендована література.

1.Абрамович С.Д., Молдован В.В., Чикарькова М.Ю. Риторика загальна та судова: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416 с.

2.Вандишев В.М. Риторика: екскурс в історію вчень і понять: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2003. – 264 с.

3.Коваленко С.М. Сучасна риторика: Навчально-практичний посібник. – Тернопіль: Мандрівець, 2007. – 184 с.

4.Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посібн. – К.: Вища школа, 2003. – 311 с.

5.Молдован В.В. Риторика: загальна та судова. – К., 1999.

6. Онуфрієнко Г.С. Риторика. Навч. пос. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 592с.

7. Осипова Н.Б., Воднік В.Д., Клімова Г.П. Ораторське мистецтво: Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. юрид. спец. –Х.: Одіссей, 2007. – 144 с.

8. Сагач Г. М. Золотослів: Навч. посіб. для середніх і вищих навчальних закладів. –К.: Райдуга, 1993.

9. www.dnu.dp.ua/metodi/fpsih/Psychology/2kurs/Baisara.../posibnik.doc

Основные понятия полиграфической технологии.

Общие сведения о полиграф техн-гии.

Продуктом полиграфической технологии (размножение печатной изобразительной продукции) являются газеты, книги, листовая продукция, журналы и т.д.

К текстовой информации относятся различные тексты, цифровой материал, различные формулы, таблицы.

Изобразительная информация: иллюстрации, графики (часть иллюстраций), географические и другие карты.

Обычно изобразительную и текстовую информацию обрабатываю по отдельности, в различных программах. После обработки текстовой и изобразительной информации с помощью аналогового или цифрового способа изготавливают печатную форму (плоскую или цилиндрическую), которая содержит печатающие участки и пробельные элементы. Печатающие элементы воспринимают краску и передают её на печатающий материал, пробельные не воспринимают.

В зависимости от того, чем отличаются печатающие и пробельные участки, различают различные виды печати.