Мова творів низького стилю.

Юридично-ділова література представлена насамперед «Руською Правдою», а також кількома дарчими грамотами. Їм передували, очевидно, договори руських князів із греками. Усі ці документи писані в основі своїй східнослов’янською мовою, проте наявні у ній і церковнослов’янізми. Так, уже в договорах руських князів із греками (907, 912, 945, 971 рр.) їх не бракує. Правда, автентичність текстів, передаваних через два століття людиною іншого вишколу, викликає певні сумніви. Оригінали, звичайно ж, не збереглися. Разом з тим руська людина, щоб писати слов’янською мовою, могла здобути відповідну освіту скоріше за все у південних слов’ян. Якщо вірити літописцеві, то договір Олега з греками існував завдяки Ивановы[м] (тобто християнином. — В.Р.) написаниемъ на двою харатью цр̃ А вашего и своєю роукою. пред/лежащи[м] ч[с]тнымъ кр̃томъ. и ст̃ою єдиносущною Трц̃ею. єдино[г] истина[г] Бг̃a наше[г]. извЂсти и дасть наши[м] посло[м] (ЛЛ, 38).

У договорах переважають повноголосні форми (городъ, волости, колоти, золото, боронити, возборонити[с], поздорову, [во]волочи, полон А никъ, сторона, ω[т]полонени, золотникъ), хоч неповноголосні теж наявні (страна, глава, златыи, хранити, [г]радь, брашно); старослов’янському початковому є відповідає о (графічно ω) (ωсЂнь, ωдинЂнни); старослов’янському жд майже завжди відповідає руське ж (преже, т А жа, чюжии, прежереченныи, по нужи, на оутвержение, межею та ін.), жд трапляється дуже рідко (многажды, враждолюбецъ); шт (щ) уживається більш послідовно (хот А щии, помощь). Цікавою є форма вустьє (и да не имЂють власти Русь, зимовати въ вустьи ДнЂпра БЂлъбережи — 51).

Абстрактні іменники на -ние переважно старослов’янського походження (извещение, изволения, исповедание, ıа вление і багато ін.).

У морфологічній структурі привертає до себе увагу майже повна відсутність простих форм минулого часу — аориста й імперфекта. У всіх трьох договорах такі форми трапляються дуже рідко: гостиє [аще] погубиша чел А динъ. и жалують да ищут[т] ωбретаемоє (36); ношаху сли печати злати (48); кл А хъс А ко цр̃мъ Гречьскимъ (73); написахомъ на харатьи сеи и своими печатьми запечатахомъ (73).

Ділова мова, звичайно, позбавлена «плетіння словес», поетичних фігур і под. І все ж елементи поетики інколи потрапляють і в ці тексти, напр.: створити любовь... на вс А лЂта (ІЛ, 36); дондеже сл̃нце си ıа єть и всь миръ стоить (41).

Уживана в договорах юридична термінологія перегукується з тією, що характерна для «Руської Правди». Це слова на позначення соціального становища осіб (великий кн А зь, великие бо ıа ры, бол А ре, чел А динъ), майнового стану (имови[т], неимови[т]), видів правопорушень та їх наслідків (оубои, тать, татьба, творити криво, творити пакости, оускочити «втекти», да ищють), взаємних зобов’язань сторін між собою і перед законом (ротЂ ходит своєю вЂрою — 34), т А жа, кл А тьва, законъ), видів майна (рухло, лице) і под.

Звичайно, в «Руській Правді» адміністративно-правова лексика значно численніша. Поряд з боляринъ, убієніє, тать, рота, вира (вЂра), тяжа, лице тут уживається ще вервиння «община з круговою порукою», вервь «волость, община, мир», видокъ «очевидець, свідок», головникъ «убивця», головничьство «пеня за вбивство», гостиное «одне з внутрішніх мит», гостьба «торгівля» і под. Природно, що в цій пам’ятці лексика значно багатша, ніж у договорах, оскільки окремі її списки досягають 135 статей.

Тут простежуються явні українізми: теля, тынъ, наиметъ «наймит», бчелы, гостинець «шлях», пакощи, батогъ, око, пуща, осподарь, волога і под. У «Руській Правді» вжито тільки три неповноголосні форми (вражда, срЂда, чрево) і це при 40 повноголосних. У словах аче, бъчела, госпожа, межа, нужа виступають відповідно східнослов’янські фонеми /ч/ і /ж/, а не старослов’янські сполучення шт, жд. Синтаксис у всіх трьох групах документів — договорах з греками, «Руській Правді» і грамотах — фактично єдиний.

У «Руській Правді», як і в інших південноруських пам’ятках, досить часто плутаються ц і ч. Можливо, це пояснюється тим, що жоден із виявлених варіантів не переписаний на своїй природній батьківщині: личе «лице», до конча «до конца», истьчю «истьцю», человЂцьку, купечь, цюжего, доцери і под. Інколи Ђ замінюється на и (даст ли всимъ да вси раздЂлять — РП, 39), після шиплячих у поодиноких випадках замість е виступає о (пшона), можна натрапити на перехід л у в (не знаєть оу кого коупивъ — 18).

Як і у усіх інших південноруських пам’ятках, іменники чоловічого роду в давальному відмінкові однини часто приймають закінчення -ови/-еви (сынови, моужеви), зворотна частка ся може передувати дієслівній формі (тЂм ся подЂлять, како ся будеть рядилъ), у формах третьої особи однини і множини дієслів теперішньо-майбутнього часу кінцеве т пом’якшується (начьнеть, ринеть, поиметь, познаеть, хощеть, ведеть, дойдеть, переореть, заплатять, выдадать, стяжуть, корчьмъствують).

Прості форми минулого часу дієслова практично не вживаються. Є тільки кілька випадків сумнівного типу: И Господь рече (29); Оже кто купи хотя полугривны (39). Є випадки відпадіння флексії -ть в формах дієслів теперішньо-майбутнього часу (Оже краде скотъ въ хлЂвЂ или клЂть, то оже будеть одинъ, то плати ему 3 гривны и 30 кунъ (33); не оублюде ли, то платити ему 4 гривны куны за холопъ — 40). Дуже поширена форма майбутнього часу, що складається з форми на -ль і допоміжного дієслова бути в майбутньому часі: боудуть видЂли людіе (19); колико ихъ боудеть крало (19); кто боудеть яль (25).

У тексті переважають конструкції з умовно-часовою взаємозалежністю, напр.: Оже ли себе не можеть мьстити, то взяти емоу за обидоу 3 гривнЂ (11); А иже оубьють огнищанина оу клЂти, или оу коня, или оу говяда, или оу коровьи татьбы, то оубити въ пса мЂсто (12); Искавше ли послоуха, и не налЂзоуть, а истьца начьнеть головою клепати, то ти имъ правьдоу желЂзо (16); Аже господинъ закупа бьеть про дЂло, то безъ вины єсть (35).

Окремо слід згадати про напис на Тмутороканському камені 1068 р. Він короткий: въ лЂто S̃.Ф̃.ÕS і [д]ні. s̃ глЂбъ кн А зь мЂрилъ мо[ре] по леду ω[т] тьмуторокан А до кърчева.і̃. и д̃. с А же[нии]. Пам’ятка цікава тим, по-перше, що вона автентична, по-друге, в ній відбито ті мовні процеси, що були характерні для XI ст.: падіння глухих (кн А зь) або їх вокалізація (по лєду), уживання глухих перед плавними (Кърчєва), опущення допоміжного дієслова у третій особі однини перфекта (мЂрилъ).

Певну інформацію про особливості літературної мови XI-XIII ст. дають написи на монетах. Проте вони не становлять окремого літературного жанру і є цінними тільки з погляду історичної фонетики, граматики і лексикології.