Національний та інтернаціональний шляхи розвитку українського наукового мовлення.

У другій половині XIX століття українська літературна мова зміцніла настільки, що зайняла важливі позиції в різних суспільних сферах. Насамперед відзначимо зародження і розвиток науково-популярного стилю заходами товариства “Просвіта”. Від науково-популярного стилю українці переходили до наукового. Найбільше прислужилися до цього І.Нечуй-Левицький працями “Унія і Петро Могила” (1875), “Перші київські князі” та іншими, М.Драгоманов “Література російська, великоруська й галицька” тощо та інші діячі української культури. Розширення соціальних функцій української мови, насамперед запровадження в освітніх закладах навчання рідною мовою, загострило проблему наукової термінології, зрозумілої і доступної народові.

На становлення і розвиток української термінології другої половини XIX століття сильний вплив мали ідеї В.Гумбольдта про нерозривний зв’язок ‘духу мови” з народом. Відповідно до неї українські дослідники М.Левченко і П.Єфименко ще на початку 60-х років ХІХ ст. схематично окреслили так званий ‘національний” шлях творення української терміносистеми, який полягав у використанні потенційно термінологічного словотворення. Іншомовні терміни вони вважали чужими для української мовної структури і вимагали передавати їх значення різними мовними засобами. Вони допускали принцип штучного укладання термінологічних словників, навіть не чекаючи створення наукових праць з різних галузей науки українською мовою. Взагалі ж проблема термінологічних розробок усвідомлювалася українцями і виділялась окремим аспектом лінгвістичних досліджень уже в середині XIX століття та дістала своє перше лексикографічне практичне оформлення в “Словнику юридично-політичної термінології” Я.Головацького, Г.Шашкевича та Ю.Вислобоцького.

Увагу дослідників привернула природознавча термінологія, зафіксована вперше в підручниках з біології, зоології та мінералогії В.Воляна в 50-х роках XIX століття. Головним завданням науковців було зібрати і систематизувати наявний в народній мові матеріал, який би міг стати основою номенклатурної системи. Такою роботою в Східній Україні займалися Ф.Волков (Федір Вовк), А.Рогович, в Західній Україні чільне місце у процесі узагальнення народнорозмовних термінів належить Івану Верхратському, який протягом 1860-1890 років підготував і видав кілька термінологічних словників (“Виразня мінералогічна”, “Нові знадоби номенклатури і термінології природописної, народної”, “Початки до уложення номенклатури і термінології природописної, народної”, “Спис важнійших виразів з рускої ботанічної термінології”), а також надрукував кілька наукових статей. Свої теоретичні погляди щодо розвитку української наукової мови він виклав у статті “Рецензія руского перекладу про “Дарвінізм” Е.Ферріера і декотрі замічання щодо нашої бесіди і щодо рускої термінології взагалі” (Львів, 1905), у якій визначено основний принцип діяльності – зібрати всі “дорогоцінні забитки номенклатури і термінології”, що є у живому словнику народу, тому здебільшого його словники мають фіксуючий характер. Однак злободенні завдання побудови і якомога швидшої функціональної розбудови літературної мови зумовили те, що І.Верхратський допускав і практично втілював у життя принцип штучного назвотворення. Терміни-новотвори І.Верхратський утворював суфіксальним способом від українських коренів або калькував з німецької мови.

Позицію дослідника розділяли багато його сучасників. Основи так званого національного шляху розвитку української термінології було узаконено редакторською статтею „Збірника математично-природописно-лікарської секції НТШ” у таких висновках:

1) як і літературна мова, так і термінологія мусить вироблятися – творитися, „її не можна нікому накинути, можна лише уняти в певні правила, т. є. упорядкувати”;

2) для упорядкування треба матеріал з народного мовлення спочатку зібрати;

3) джерелом вироблення термінології є народне мовлення і словотворення дослідників;

4) термінологію треба творити так, щоб кожне слово „відповідало духові нашої мови”.

Національний шлях творення терміносистем був виправданий в тих галузях, які мали основою народне життя, зокрема в природознавстві. Коли ж в коло зацікавлення українців попали інші науки, то стало ясно, що народне мовлення тут не допоможе. Саме з цим зіткнувся наш славетний земляк, хімік Іван Горбачевський – зачинатель міжнародного шляху вироблення національної термінології. „Наша термінологія мусить бути передовсім така, - стверджував він у статті „О термінології хімічній” у 1904 році, - щоби якнайтісніше прилягала до термінології межинародної і що витворення і виключне уживання народної, зовсім оригінальної термінології або термінології переробленої з близької котрої слов’янської мови не лише невигідне і непотрібне, але навіть некорисне”.

Тими двома шляхами – національним та інтернаціональними – розвивалася українська термінологія до 30-х років XX століття.