Конституційний процес розпочався з декларації про державний суверенітет. У цьому документі закріплювалися такі конституційні положення, як невідємне право на самовизначення, недоторканість території республіки, розподіл влади на виконавчу, законодавчу і судову, рівність громадян перед законом, гарантування громадських прав і свобод.найбільш складною виявилася проблема розподілу владних повноважень між ВР і президентом.більшість депутатів не бажала передавати президенту реальну виконавчу владу.конституційний процес зайшов в глухий кут.діючою залишалася Конституція УРСР 1978р., до якої внесли більше 200 поправок. Після президентських виборів була створена нова Комісія, відновилася робота над текстом. 4 червня 1996 р. ВР прийняла у першому читанні доопрацьований проект нового основного Закону.26 червня Л.Кучма підписав указ «Про проведення Всеукр. Референдуму з питання ухвалення нової Конституції». 27 червня ВР почала своє засідання, присвячене розглядові Конституції, постатейне узгодження проекту тривало день і ніч.остаточне голосування відбулося вранці 28 червня. Відпрацьований і вже прийнятий постатейно проект набрав при голосуванні 314 голосів.
74.політична ситуація в україні 2000-2004 році.причини її загострення. У центрі політичного життя України були парламентські й президентські вибори, протистояння між парламентською та президентською владою. У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за мішаною мажоритарно-пропорційною системою. У виборах взяли участь 30 політичних партій та виборних блоків, вісім із яких подолали 4 %-вий бар’єр і отримали депутатські місця.
• Комуністична партія України (24,7 %)
• Народний Рух України (9,4 %)
• Блок Соціалістична партія України — Селянська партія України «За правду, за народ, за Україну» (8,6 %)
• Партія Зелених України (5,4 %)
• Народно-демократична партія (5 %)
• Всеукраїнське об’єднання «Громада» (4,7 %)
• Соціал-демократична партія України (об’єднана) (4 %)
• Прогресивна соціалістична партія (4 %)
Головою Верховної ради було обрано О. Ткаченка.
Вибори Президента України 1999 р. закінчилися переобранням Л. Кучми на другий термін (у другому турі виборів Л. Кучма набрав 56,25 %, а лідер КПУ П. Симоненко — 37,8 % голосів виборців).
Повторне обрання Л. Кучми зумовило значні зміни в керівництві державою. Спершу Президент запропонував Верховній Раді дати згоду на повторне призначення прем’єр-міністром В. Пустовойтенка, але депутати не погодилися. Натомість кандидатура голови Національного банку В. Ющенка 23 грудня 1999 р. була підтримана більшістю правих та центристських фракцій і навіть частиною соціалістів.Правляче у Верховній Раді ліве крило не підтримало президентський варіант реформаторського курсу. Протистояння між Президентом і парламентом загострилося. Реакцією на політику О. Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури — парламентської більшості. Представники одинадцяти фракцій, груп та позафракційні депутати об’єдналися. Координаційну раду більшості очолив Л. Кравчук. Протистояння призвело до роздільних засідань парламенту. Координаційна рада більшості підтримала Президента та уряд В. Ющенка і заявила про намір змінити керівництво Верховної Ради. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, відкликання О. Ткаченка та А. Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника, 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали головою парламенту І. Плюща, його першим заступником — В. Медведчука, заступником — С. Гавриша. Із 8 лютого реорганізований парламент у повному складі продовжив роботу в сесійній залі. Ліві фракції були усунуті від керівництва парламентськими комітетами. Парламентська більшість була сформована головним чином завдяки зовнішньому тиску президентської адміністрації, тому в ній точилася боротьба між проурядовими та пропрезидентськими фракціями. Це з самого початку ставило під сумнів можливість ефективної діяльності парламентської більшості. Створена в лютому 2000 р. у парламенті більшість у квітні 2001 р. розпалася.
Важливою подією першої половини 2000 р. став референдум 16 квітня. Згідно з указом Президента про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на голосування було винесено шість питань: про недовіру Верховній Раді та надання Президентові додаткових повноважень щодо розпуску парламенту, обмеження депутатської недоторканності та зменшення кількості народних депутатів до 300, формування двопалатного парламенту і прийняття Конституції всеукраїнським референдумом.
«Народна ініціатива» була нашвидкуруч організована командою підтримки курсу президента. У разі успішної реалізації задуму Президент отримував можливість або розпустити Верховну Раду і, скориставшись уже відпрацьованими виборчими технологіями, забезпечити обрання нового парламенту зі стабільною пропрезидентською більшістю, або використовувати результати референдуму як засіб тиску на Верховну Раду, змушуючи її бути більш поступливою.
Ідеї референдуму не підтримувалися лівими і частиною правих політичних партій, а багато юристів висловлювали сумнів щодо його конституційності. Указ про проведення референдуму створив серйозні проблеми на міжнародній арені, поставивши під загрозу навіть членство України в Раді Європи. Гостра реакція європейських політиків пояснювалася бажанням запобігти встановленню в Україні авторитарного режиму. Конституційний Суд України визнав неконституційними перше і шосте питання референдуму (про недовіру Верховній Раді та про прийняття Конституції всеукраїнським референдумом), що в певній мірі заспокоїло українців й іноземних політиків. На референдум було винесено чотири питання із шести запланованих. Голосування закінчилося 16 квітня 2000 р. Понад 80 % громадян відповіли «так» на всі питання. Опозиція звинувачувала владу в грубих фальсифікаціях, проте Центральна виборча комісія таких не виявила. Це був серйозний успіх Президента. Однак лише парламент має право вносити до Конституції зміни, передбачені рішеннями референдуму. Імплементація (виконання, внесення в чинне законодавство) рішень референдуму затягнулася, а після подій кінця 2000 р. стало зрозуміло, що, принаймні, цей склад Верховної Ради не зможе набрати необхідних 300 голосів для внесення відповідних змін до Конституції. Гострота політичної ситуації в країні була значною мірою зумовлена зникненням за нез’ясованих обставин опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. 28 листопада 2000 р. О. Мороз зробив у парламенті сенсаційну заяву, що замовником знищення Гонгадзе нібито був Президент та його найближче оточення. На підтвердження цього лідер соціалістів оприлюднив аудіозаписи розмов Президента, зроблені офіцером його охорони майором М. Мельниченком, у яких йшлося також про хабарництво і корупцію, адміністративний тиск на хід президентських виборів, про переслідування опозиційних політиків, працівників засобів масової інформації та інші правопорушення. На початку 2002 р. американська експертиза засвідчила, що записи Мельниченка не змонтовані (щоправда, це відбувалося на тлі погіршення україно-американських відносин).«Касетний скандал» став поштовхом до формування радикальної опозиції, головними вимогами якої стали відставка Л. Кучми і проведення позачергових президентських виборів. У грудні 2000 р. утворився рух «Україна без Кучми», у якому об’єдналися різні, навіть протилежні політичні сили. Комуністи не приєдналися до опозиційного руху, натомість розпочали власну кампанію під гаслом «Україна без Кучми і Ющенка».17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про відставку уряду.29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем’єр-міністром України А. Кінаха, який визначив завдання нового уряду:
• посилення соціальної спрямованості реформ;
• реформування податкової системи;
• підтримка та захист вітчизняних товаровиробників;
• активна структурна промислова й аграрна політика, що базувалася на інноваційній моделі розвитку;
• забезпечення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання;
• розробка і реалізація стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу;
• адміністративна реформа спрямована на підвищення ефективності системи державної влади та формування громадянського суспільства.На початку 2001 р. опозиція провела у Києві масові маніфестації. На Хрещатику за участі кількох партій було встановлено наметове містечко з антипрезидентськими гаслами. Намети простояли три тижні. За рішенням суду містечко було знесене силовим шляхом, а учасників акції тимчасово заарештовано. У різних регіонах України відбулися демонстрації і мітинги з вимогами розслідування «касетного скандалу» та відставки Л. Кучми. У відповідь влада організувала демонстрації, форуми та естрадні шоу на підтримку Президента. Кульмінацією акцій опозиції стали події 9 березня 2001 р. — у день народження Т. Шевченка, коли дійшло до сутичок з міліцією під стінами Адміністрації Президента. Міліція заарештувала понад 200 осіб, переважно студентів, більшість з яких невдовзі звільнили, але 16 членів УНА-УНСО на чолі з лідером організації А. Шкілем залишилися у в’язниці. Слідство і суд над ними тривали понад рік.Під тиском акцій протесту влада змушена була відправити у відставку голову СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Однак після березня активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента не вдалася — проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226). У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках. Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч 11 квітня 2001 р. Президента з представниками 76 партій.Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою закон «Про вибори народних депутатів України» передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм інтересам. Досвід виборів 1998 р. свідчив, що більшість представників «партії влади» перемогла саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом не вдалися, і в жовтні Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за мішаною системою: одна половина депутатів обиралися в одномандатних округах, а інша — за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок «За єдину Україну», сформований п’ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та «Трудовою Україною». Блок очолив голова адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов прем’єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія Зелених України, блок Демократичної партії України і Демократичного союзу та декілька інших партій і блоків.Десять політичних партій, серед яких Народний рух України, Український народний рух, Партія «Реформи і Порядок» і «Солідарність» утворили Блок В. Ющенка «Наша Україна», учасники якого відносили себе до поміркованої, конструктивної опозиції.Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України О. Мороза та Блок Ю. Тимошенко, до якого увійшли чотири партії: «Батьківщина», «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку відомих політиків: Л. Лук’яненка, А. Матвієнка, Г. Омельченка, В. Онопенка, Я. Головатого, С. Хмару. Економічні програми соціалістів і прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися. Однак спільними для них були вимога імпічменту Л. Кучми та перехід до парламентської форми правління.Опозиційність до режиму декларувала й Комуністична партія України під проводом П. Симоненка. Однак включення до її виборчого списку Генерального прокурора М. Потебенька, відомого своєю лояльністю до Президента, змусило багатьох сумніватися у декларованій опозиційності.
Загалом вибори відбулися без значних порушень, 4 %-вий бар’єр подолали такі партії.
• «Наша Україна» (23,5 %)
• КПУ (20 %)
• «За єдину Україну» (11,8 %)
• Блок Ю. Тимошенко (7,2 %)
• СПУ (6,9 %)
• СДПУ(о) — (6,3 %)
У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку «За єдину Україну», переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій. Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що свідчило про відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах, жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. «Єдина Україна» розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Фракція КПУ виявилася третьою за кількістю після «Єдиної України» та «Нашої України».21 листопада 2002 р. новим прем’єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович: за його кандидатуру, внесену Президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу.
У 2002 р. Президент заявив про необхідність проведення політичної реформи з метою створення парламентсько-президентської республіки європейського зразка. Опозиція тлумачила цей крок як прагнення Л. Кучми посилити владні повноваження і за допомогою внесення змін до Конституції добитися переобрання ще на один термін.
6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента «Про винесення на всенародне обговорення Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”».Наближення президентських виборів 2004 р. все більше активізувало політичне життя в країні.
75.Укрреволюція 2004 року її досягнення і прорахунки. Помара́нчева револю́ція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів. Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції. Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назвуКонституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів. За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього. УСПІХИ: 1. Досягнення в оборонній сфері. Майже відразу після інавгурації Ющенко спромігся скоротити термін служби в армії до одного року, а для випускників вищих навчальних закладів - до 9 місяців. Можливо, у глобальному масштабі це досягнення є незначним, воно важливе для певної верстви населення. Думаю, і для багатьох читачів і учасників "ХайВей" (йдеться про студентів). Також не варто забувати, що з 2010 року армія має стати повністю контрактною. А значить, нашим дітям вже не доведеться служити, а нам переживати, як захистити своє чадо від дідівщини. Тож хіба це не позитив, не виконана обіцянка? Безперечно, +1 тільки за це нова влада на рахунку має.У цьому ж контексті не слід забувати про повне виведення українських миротворців з Іраку, що остаточно завершиться 30 грудня. Навіть ті ж комуністи наполягали на цьому. Проте сьогодні чомусь ніхто з них і не згадує про цей факт. Знову ж таки не вигідно. 2. Свобода слова. Цей факт не лише влада вважає своїм основним досягненням. А й міжнародна спільнота відзначає значне просування України в цьому напрямку. Пригадаймо того ж Ющенка, Тимошенко та й усіх без винятку тодішніх опозиціонерів за часів Кучми. Їх взагалі не було ні чутно, не видно. Хіба що в негативному контексті. Натомість сьогодні такі одіозні фігури, як Шуфрич, Чорновіл, Кравчук, Шкіря з’являються на екранах ледь не частіше за президента. Тому зміна системи в медіа, причому, лишень за рік, це вже другий величезний плюс, який здобула нинішня влада. 3. Міжнародний авторитет. Після помаранчевої революції Україна стала відомою світові. Відтепер нас не плутають з Росією. Ми - країна, що має свою культуру, традиції, та й, зрештою, свою революцію. А відтак нам легше встановлювати контакти з європейськими державами, бо Україна популярна не лише серед політиків цих країн, а й серед іноземних громадян. Тож вступ у СОТ, ЄС, яким би далеким він не здавався для багатьох українських можновладців, таки став для нас більш реальним, аніж за колишньої влади з її багатовекторною плутаниною. 3. Соціальна політика. Пенсії і зарплати, як і було обіцяно, суттєво збільшили, не кажучи вже про виплати при народженні дитини. Так, звісно, це потягло за собою інфляцію. Але ж у влади не було іншого виходу. Якби цього вона цього не зробила, її б все одно звинуватили, тільки не в розвалі економіки, а в невиконанні своєї ж обіцянки. Як-то кажуть, усім догодити неможливо. А інфляційні процеси й без підвищених соціальних виплат все одно б відбулися. Адже підвищення цін було закладено ще тодішнім прем’єром Януковичем. Йдеться про доплати до пенсій, не передбачені бюджетом, завчасне стягнення податків з підприємців для виплати цих доплат тощо. Все це неодмінно мало призвести до дестабілізації економіки. Втім, про це також мало хто згадує. Усім легше прив’язати інфляцію виключно до підвищених соціальних виплат. На жаль, коротка пам’ять у наших політиків. Утім, за це досягнення новій владі, зважаючи на реалії, варто поставити плюс-мінус. Але саме прагнення виконати обіцянку, дану народові, ризикуючи наразитися на нищівну критику згодом, не може не викликати принаймні поваги. 4. Економіка. Повторний продаж "Криворіжсталі", в успішності якого багато хто сумнівався, ще принесе свої плоди не лише поточного, а й наступного року. Я вже не кажу про зростання міжнародного авторитету України на цьому ґрунті. Адже наша держава довела, що може чесно працювати з інвесторами. А відтак це досягнення далекосяжне. Є надії на значне покращення інвестиційного клімату.
76.ющенко – президент нової влади,її успіхи і прорахунки.
ющенко – президент нової влади,її успіхи і прорахунки.
| 23 січня 2007 року, через два роки після інавгурації Віктора Ющенка, відбулося чергове відкрите засідання Школи політичної аналітики «Поліс», що діє при Національному університеті «Острозька академія». Студенти і викладачі, учасники Школи, презентували доповідь, присвячену аналізові дворічного терміну перебування Віктора Ющенка на посаді Президента України. Нижче ми подаємо основні витяги презентованого дослідження. Перший рік після обрання Президентом України Віктор Ющенко був наділений достатніми повноваженнями, щоб здійснювати вагомий вплив на формування і реалізацію державної внутрішньої і зовнішньої політики. Проте ефективно скористатися ними, на наш погляд, він не зміг. 1. Президент не використав можливостей для започаткування системних реформ у найважливіших сферах життя держави. Дуже часто концептуальні зміни, які необхідно було проводити в різних галузях, у першу чергу в економічній, наштовхувалися на протидію окремих політиків і політичних сил, що відстоювали вузько корпоративні інтереси. Щоправда, передвиборчі обіцянки не виконувалися у тому числі і через цілком об’єктивні причини, але донести це до загалу Віктор Ющенко не зміг. Було помітно, що у Президента відсутня чітка стратегія діяльності. З самого початку, багато заяв і кроків Віктора Ющенка суперечили одне одному. Ліберальний стиль управління в умовах надзвичайно потужної опозиції, яка фактично зберігала контроль над половиною території України (особливо після парламентських виборів 2006 року) і своїми діями чинила загрозу національній безпеці, був абсолютно невиправданим. «Революція» повинна була продовжуватися, але Віктор Ющенко з багатьох причин не пішов на ряд радикальних кроків, які були такими необхідними для оздоровлення суспільства. Іноді «дивна» позиція Віктора Ющенка пояснювалася експертами у тому числі і тим, що в Секретаріаті Президента просто не налагоджено дієвого механізму руху інформації, на основі якої глава держави приймає рішення. У перші місяці складалося враження, що глава держави живе в абстрактному, відірваному від реальності світі і не повністю володіє ситуацією. Рішучий крок було зроблено лише один раз — 8 вересня 2005 року, коли у відставку було відправлено уряд Юлії Тимошенко із звинуваченнями у зраді та використанні службового становища навздогін. 2. На посаду очільника уряду Президент запропонував компромісну, але сумнівну, з точки зору логіки оновлення влади, кандидатуру Юрія Єханурова. Але набрати необхідні голоси у парламенті для підтримки нового прем’єра Віктор Ющенко зміг лише шляхом укладення сумнозвісного меморандуму із опозицією. Показовим є те, що в одному із своїх перших інтерв’ю новопризначений прем’єр-міністр Юрій Єхануров відкрито заявив про те, що наразі є неможливою реалізація запланованих пенсійної, житлово-комунальної реформ, адмінреформи та реформи охорони здоров’я. Єдино можливою перспективою голова Кабміну назвав реалізацію податкової реформи, яка, нагадаємо, триває і по сьогоднішній день. Заплановані Президентом заходи щодо поліпшення життя простих громадян, виявилися не під силу навіть відверто «пропрезидентській команді», повністю йому підконтрольній. Та це ще більше поставило під сумнів можливість реалізації передвиборчої програми Віктора Ющенка до закінчення президентського терміну. 3. Віктору Ющенку не вдалося провести ефективну далекоглядну кадрову політику. Розстановка самодостатніх політичних гравців — представників Майдану — на ключові посади, з одного боку, не передбачала нічого поганого, а з іншого — призвела до гострих протистоянь і суперечок, які пізніше боляче вдарили по позиціях самого Президента. Сьогодні ми переконані, що так звані відмінності в поглядах на стратегію розвитку держави між «помаранчевими» політиками випливали, в першу чергу, з особистих бізнес- інтересів або вузькопартійних змагань. Хоча в даній ситуації, ми можемо сказати, що Віктор Ющенко став заручником ситуації, коли потрібно було віддавати «передвиборчі борги». Проте якщо проаналізувати
| | |
| | | кадрову політику на місцевому рівні, то факт залишається фактом — сотні призначень у регіонах були досить сумнівними і нелогічними. Українцям було важко зрозуміти, чому знову при владі ті, проти кого населення стояло на майданах селищ, містечок, міст. Переконливої відповіді Секретаріату Президента не було. Це було підтвердженням гіпотези опозиціонерів про відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів у президентській команді. Але лише частково. Більш ніж ймовірно, що значна частина чиновництва отримала посади у результаті використання поширеної в Україні схеми «зв’язків» із «потрібними» людьми. Така ситуація не могла не відобразитися на підтримці Віктора Ющенка серед виборців. Населення стало свідком нехтуванням його волі щодо концептуальних змін, стандартів і правил суспільного життя та суттєвого оновлення владних структур. 4. Другий рік президентства Віктора Ющенка став початком реформування політичної системи України і, відповідно, став етапом зміни ролі глави держави як політичного суб’єкта в системі гілок влади. Внесення змін до Конституції з політичної і правової точок зору ускладнило і розбалансувало політичну систему держави. Розпочався новий період політичних маневрів Президента і боротьби. Але тепер вже не з самим собою і «любими» та «не зовсім любими друзями», а з потужними політичними опонентами, які скористалися «помаранчевою демократією» вперемішку з «феноменом Олександра Мороза» і взяли владу в свої руки. 5. Верховна Рада, фактичний плацдарм та інструмент в руках уряду, в багатьох питаннях «не змогла знайти спільної мови» із Президентом. Конструктивна співпраця наштовхувалася на відмінне бачення стратегії розвитку держави. Проте ще гострішими є стосунки Президента і Кабінету Міністрів України. Чинниками такого стану речей є не лише відмінні політичні позиції, а й психологічні настанови представників різних гілок влади один до одного та декларативне і реальне вболівання за долю нації. Яскравим прикладом цього є ситуація у сфері зовнішньої політики, коли необхідність виконувати обіцянки-козирі передвиборчої програми ідуть у розріз із національними інтересами України. На жаль, у даній ситуації Віктор Ющенко позбавлений дієвих важелів впливу на ситуацію. Спостерігається також певна психологічна неготовність Президента жити в реаліях зміненої політичної системи. На нашу думку, до дуже багатьох викликів парламентсько-президентської форми правління він був просто не готовий. 6. До здобутків Президента Віктора Ющенка ми можемо віднести забезпечення проведення парламентських виборів 2006 року у наближені до демократичних стандартів, забезпечення свободи слова та діяльності ЗМІ, значна зовнішньополітична активність і рух у напрямку до членства України в ЄС. До заслуг Президента ми можемо певною мірою зарахувати і те, що у багатьох випадках він знижував рівень напруги в суспільстві, що штучно створювалася опозиційними силами і могла суттєво дестабілізувати ситуацію в країні.
|
77. Україна і сНД.УКРАЇНО РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ. у липні 1993 Верховна рада затвердила «основні напрямки зовн. політики України». Приорітетними для україни є активна учать у загальноєвропейському процесі, співробітництво з країнами снд,країнами єс і НАТО. Україна є нейтральною державою, прагне підтримувати дружні відносини з усіма державами. У грудні 1994 р. лідерами України, Росії, Великобританії і США був підписаний Меморандум про гарантію безпеки України. 9 листопада 1995р. Україна вступила до ради єс. Гострою була проблема ядерного розброювання в Україні. У січні 1994 була підписана угода між україною, росією і сша про умови ліквідації ядерної зброї, яка дісталась україні від срср. У січні 1994 р. Україна приєдналася до договору про нерозповсюдження ядерної зброї й остаточно відмовилася від свого ядерного потенціалу. Україна активно бере участь у проведенні миротворчих операційу югославії, лівані і країнах африкии.У 2003 р. на прохання США українські війська прибули в Ірак.Особливе значення мають відносини з Росією. У 1992-1996рр. виникали серйозні тертя між державами у зв'язку з розподілом Чорноморського флоту і надуманою проблемою державної приналежності Криму і Севастополя.31 травня 1997 року був укладений рос.-укр. Договір, за яким завершився процес розподіл флоту, визнавалися кордони України. Росія одержувала військово-морську базу в Севастополі на 20 років. Відносини між двома державами досить рівні та добросудівські.
78.суспільно-політична ситуація в україні.Президенство януковича в.ф. На даний час в країні склалася ситуація, яка призвела до дестабілізації політичного й економічного життя, порушення конституційних прав громадян України.
Події сьогодення викликають у кожного свідомого занепокоєння за життя громади, її жителів, життя власних сімей. Ми категорично засуджуємо будь-які насильницькі дії усіма сторонами конфлікту. Результатом нагнітання ситуації та протистояння в державі стане неминучий розкол суспільства і країни.
Європейський курс розвитку Держави чітко зафіксовано законодавчими актами, зокрема Законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», де зазначено, що однією з засад зовнішньої політики є забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі.
Путивльщина підтримує курс на впровадження європейських цінностей з урахуванням національних інтересів народу України, але ми не можемо ігнорувати наші дружні та економічні відносини з Росією. Ми, депутати Путивльської міської ради, підтримуємо відстоювання інтересів суверенної України, спрямованих на захист інтересів кожного громадянина окремо і держави в цілому та звертаємося із закликом не допустити намагання деструктивних сил дестабілізувати ситуацію в країні та забезпечити стабільність і об’єднання нашої держави.
Путивльська міська рада зазначає. Що врегулювання всіх конфліктів повинно відбуватися мирним шляхом за столом переговорів, шляхом досягнення компромісу.
Прагнучи зберегти мир і спокій в українському суспільстві, звертаємося:
до Президента України та центральних органів влади – вжити усіх передбачених чинним законодавством України заходів, спрямованих на захист конституційного ладу в країні, забезпечення законних прав громадян, проведення реформ та прийняття рішень, які забезпечать майбутнє України, як демократичної європейської держави;
до правоохоронних органів – провести розслідування та притягнути до відповідальності осіб, винних у надмірному застосуванні сили проти мирних демонстрантів, а також винних у провокаціях та застосуванні сили проти співробітників правоохоронних органів;
до представників усіх політичних сил та громадськості – переступити через власні амбіції та зробити крок до примирення, збереження цілісності країни, не допустити проявів радикалізму та утриматися від провокацій.
Переконані, що консолідація всіх конструктивних сил – запорука динамічного, цивілізованого розвитку суспільства!
Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року[1], але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді[2]. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року[3].
На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.
Вибори Президента України 2010 року коштували державному бюджету України 1 млрд. 532 млн грн.Чем еще запомнился год с Януковичем Для Януковича набувають вертоліт за 136 мільйонів гривень. і ще за 60 мільйонів будують для нього вертолітний майданчик.
На пенсію йде глава Нацбанку України Стельмах і отримує рекордну для України пенсію в 130 000грівен на місяць.
Нацбанк очолює друг сім'ї Януковича Арбузов. Син Януковича Олександр починає скуповувати банки.
В Україні починають закривати школи
У Верховній Раді України відбуваються масові побиття опозиції організовані Партією Регіонів
Партія Регіонів фальсифікує голосування у Верховній Раді.
79. Соціально-економічне становище в україні.Глобальні економічна криза та її вплив на укр. суспільство
Після розпаду СРСР економіка України опинилася у кризовому стані: падіння виробництва, інфляція, зниження рівня життя людей. Причини економічної кризи були такі: стара економічна система зруйнована, а нова, ринкова, ще не створена; розрив господарських зв’язків з Росією та іншими країнами СНД; помилки при проведенні економічної політики та ін.
Довготривалість кризи зумовлена глибинністю тих протиріч які утворилися у національній економічній системі. Лібералізація цін в Росії призвела до зростання цін на газ в Україні за 1992 р. у 100 разів, на нафту – у 300 разів. Це призвело до гіперінфляції, 1992 р. інфляція склала 2100,5%, 1993 р. – 1025,5%. Масштабів інфляції не було тоді у жодній країні світу. Це перша особливість кризи в Україні. У 1992 р. були введені купоно-карбованці багаторазового використання – попередники національної валюти. Україна вийшла з рубльової зони.За період економічної кризи значно знизився рівень життя людей. За 1994 р. реальна зарплата склала лише 33% від рівня 1990 р. Практично розтанули грошові заощадження людей, які вони збирали роками (залишки у банках у реальному обчисленні скоротились у 10-12 разів). Тривалість життя зменшилась на 4 роки і склала 61,5 року для чоловіків і 71,5 – для жінок. Посилюється процес депопуляції – зменшення кількості населення внаслідок переважання кількості померлих над народженими. Кожна третя людина вмирає не доживши до пенсійного віку.Слабкими елементами соціальної структури є 15 млн. пенсіонерів і 1,3 млн. осіб, які дістають допомогу для дітей. Лише 13 млн. осіб виробляють матеріальні блага, тоді як загальна кількість населення України складає 48 млн. осіб. Значно поглибилася майнова диференціація суспільства між найбагатшими і значним прошарком незаможних. Доходи 10% багатшої частини відносно 10 нижчої у 12 разів більші (у США цей показник – 5,5). За рівнем життя Україна знаходиться на 83-му місці у світі.Спад виробництва зумовлений усім попереднім шляхом розвитку у складі СРСР. Звідси значна технологічна відсталість, витрато– і енергоємність виробництва. Саме ці об’єктивні причини, а також величезна залежність від зовнішніх джерел енергоносіїв спричинили низьку продуктивність підприємств України і конкурентноспроможність їхньої продукції. Процес реформування економіки відбувається недостатньо активно, окремі позитивні зрушення, нові ефективні виробництва ще не досить відчутно впливають на розвиток економічної та соціальної сфери.З 1994 р. після приходу до влади Л. Кучми, процес реформації дещо прискорився. У 1995 р. було подолано гіперінфляцію, за 1997 інфляція склала 10%. Рівень реальних доходів громадян у грудні 1995 р. порівняно з відповідним періодом 1992 зріс на 40%, купівельна спроможність на
