Представники руху “нове виховання” (О.Декролі, Дж. Дьюї та ін.).

Нове виховання - це напрямок у педагогіці кінця XIX - початку XX ст., який об’єктивно виражав потребу буржуазії в підготовці через школу (переважно середню) ініціативних, різнобічно розвинутих людей, здатних у подальшому стати підприємцями, активними діячами в різноманітних сферах державного і суспільного життя. Цей напрям об’єднував багато педагогів, які виступали з вимогами радикальних змін в організації системи, змісту і методів виховання й навчання, і відігравав відому позитивну роль в історії педагогіки.

Прихильниками нового виховання були Адольф Фер’єр (1879-1960) - швейцарський педагог, Овідій Декролі (1871- 1932) - бельгійський педагог, лікар і психолог, Едмон Де- молен (1852-1907) - французький історик, соціолог, Герман Літц (1868-1919) - німецький засновник “нових шкіл”, Густав Винекен (1875-1964) - німецький педагог, Дж.Дьюї (1859-1952) - американський педагог, психолог, філософ, П.Техеб, Роже Кузіне (1881-1973) - французький педагог та багато інших, включаючи представників вільного виховання (Е.Кей, Л.Гурлітт та інші). Всі представники нового виховання вважали себе послідовниками Ж.-Ж.Руссо, що висунув ідею природного виховання, у результаті чого нове виховання інколи називають “неоруссоїзмом” або “неофі- лантропізмом”.

Згідно з поглядами представників нового виховання, в школі (обов’язково інтернатного типу) повинне бути створене таке виховне середовище, яке забезпечувало б фізичний, розумовий і моральний розвиток дітей та підготовку їх до практичного життя. Особливо великого значення надавалося фізичному розвитку, в якому прихильники нового виховання вбачали необхідну передумову для нормального розкриття інтелектуальних сил і здібностей дитини. Щоб створити необхідні умови для правильного фізичного розвитку дітей, школи пропонувалося створювати в сільській місцевості. Помітне місце в житті дітей повинні займати фізична праця, ігри, спорт, далекі екскурсії.

Розглядаючи проблеми розумового виховання, теоретики нового виховання розрізняли розумовий розвиток і освіту, або “озброєння знаннями”, віддаючи перевагу першому. Вони засуджували енциклопедичність освіти, коли учні вивчають і запам’ятовують величезну кількість непов’язаних між собою фактів. Прихильники нового виховання визнавали важливість набуття молоддю тільки логічно пов’язаних знань, що мають практичне використання і допомагають правильно зрозуміти явища і факти навколишнього життя.

У кінці XIX - на початку XX ст. серед педагогів велась дискусія про те, чи повинна середня школа бути загальноосвітньою, чи спеціалізованою в залежності від майбутнього роду занять учнів. Прихильники нового виховання вбачали вирішення проблеми в поєднанні першого з другим: у молодших класах середньої школи всі діти повинні вивчати одні й ті ж предмети, а в старших класах необхідно брати до уваги особисті інтереси учнів, а також обрану ними майбутню діяльність. Для цього поряд з обов’язковими для всіх загальноосвітніми предметами (рідна та іноземна мови, історія, природознавство, математика) має передбачатися вивчення низки предметів за вибором.

Відстоюючи принцип концентрації предметів навчання, відповідно до якого учні одночасно повинні вивчати незначну кількість предметів, теоретики нового виховання вважали, що монотонність і одноманітність у навчальній роботі необхідно переборювати не з допомогою частої зміни навчальних дисциплін, а шляхом використання різноманітних методів і прийомів навчання.

Методи навчання повинні спиратися переважно на індукцію, вести учнів від фактів до висновків і узагальнень, розвивати у них ясне, логічне мислення, бажання і уміння самостійно оволодівати знаннями. При доборі змісту і методів навчання вважалося обов’язковим враховувати інтереси дітей. Моральне виховання повинне бути спрямоване на формування цільної особистості. Завдання педагога полягає в тому, щоб дати можливість вільно розвиватися кращим якостям їх вихованців, придушуючи всі негативні якості, виховувати у дітей сильну волю, уміння керувати своїми бажаннями, передбачати наслідки своїх вчинків, контролювати себе. Засоби морального виховання - спочатку авторитет вихователя, потім - суворе дотримання встановлених самими вихованцями правил дитячого самоврядування, вплив мистецтва; в окремих випадках дозволялися покарання. Великого значення надавалося розвитку у дітей почуття релігійності (у дусі деїзму), але не допускалося викладання якоїсь віри.