Вимоги до усного ділового мовлення

 

Настійна суспільна потреба вимагає від кожно­го з нас невпинно дбати про досконале знання рідної мови (її стилістичних можливостей, граматичної будо­ви, словникового складу, вимови), відточувати свою зброю — українську літературну мову, яка служить величній меті — побудові високорозвинено­го суспільства. Таким чином, культура мови — це не особиста справа кожного з нас, а суспільна потреба, суспільна необхідність.

Як уже зазначалося, культура мови - це володіння нормами літе­ратурної мови, вміння користуватися її виразовими за­собами в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення. Це ступінь нашого оволодіння не лише найнеобхіднішими нормами, а й усіма багатствами літературної мови. Адже говорити правильно — це ще не все: існують такі норми, які пов'язані з поняттями «краще-гірше», «точніше», «доречніше», «доцільніше», а не просто «правильно-неправильно».

Найзагальніші вимоги, що ставляться до усного мовлення культурної людини:

· ясність (недвозначність) у формулюванні думки;

· логічність, смислова точність, звідси — небагато­слівність мовлення;

· відповідність між змістом мовлення і мовними засобами;

· відповідність між мовними засобами та обста­винами мовлення;

· співмірність мовних засобів і стилю викладу (одностильність вживаних одиниць мовлення);

· укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів;

· різноманітність мовних засобів (багатство лекси­ки в активному запасі слів людини);

· самобутність, нешаблонність в оцінках, порівнян­нях, зіставленнях; у побудові висловлення;

· ефективність мовлення; красномовство (з ураху­ванням доречності й доцільності їх);

· милозвучність, виразність дикції, відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення,— з другого.

Ці вимоги повинні базуватися на бездоганному знанні норм, а знання норм і чуття мови — це далеко не те саме.

Чуття мови — це здатність людини відчувати на­лежність того чи іншого слова до певного стилю, від­чувати доречність чи недоречність вживання певного слова в тій чи іншій ситуації. Воно виробляється у лю­дини поступово та зростає з її досвідом. Проте неодна­кова мовна практика (вік, професія, освіта, належність до певної соціальної чи територіальної категорії людей та ін.) дає дуже неоднакові результати.

Хоча мовне чуття і відбиває з більшою чи меншою точністю й повнотою реально існуючий у мові поділ її на стилі, воно все ж недостатнє: мало ін­туїтивно відчувати правильність або неправильність у мовленні — треба точно знати правила вживання мов­них засобів і користуватися ними свідомо, з повним знанням справи. Загальна мовна культура визначається не лише знанням норм літературної мови, а й еруди­цією і світоглядом людини, культурою мислення, ступе­нем оволодіння технікою мовлення, психологічною і ко­мунікативною культурою. Порівняно з писемним мовленням усне є мовною твор­чістю, імпровізацією, в ньому значно більша емоційна й експресивна безпосередність, більше варіантів норми, ніж у писемному мовленні.

У межах усного мовлення розрізняють звичайно розмовно-літературний його тип і розмовно-фамільярний (зі значною домішкою різних позанормативних елемен­тів).

Усне ділове мовлення — це розмовно-літературне мовлення (зокрема в монологах усне ділове мовлення наближається до мовлення писемного).

Розглянемо насамперед ті норми усного мовлення, які найчастіше порушуються в діловому стилі.