Дещо про умови виразності мовлення

 

Будь-який текст виконує одночасно дві функції: несе інфор­мацію про ресурси мови як засоби естетичного впливу і чинить цей вплив за допомогою наявних засобів. Насамперед, цьому впли­вові підлягає сам автор тексту (і як його творець, і як його перший слухач), адже кожній фразі вголос передує фраза «про себе», хай і дещо лаконічніша, економніша, а вже потім — співбесідник ав­тора, який читає його текст для себе, і той, для кого текст зачитує­ться вголос. Для досягнення однієї мети необхідне однакове, одно­стайне (синхронне) застосування одних і тих же засобів. А звідси вимога до виразного читання: збереження ідеї тексту, авторського задуму: читач повинен бути «не слів ловець, а розуму шукач». Якщо в тексті, що його читають, домінує думка, вона робить його переконливим і виразним.

Л. Толстой писав: «Виразити словами те, що розумієш, так, щоб інші зрозуміли тебе, як ти сам, справа найбільш важка».

Необхідно досягнути три мети висловлюван­ня: інформування, переконання, спонукання. А звідси вимога: чи­тати треба так, щоб домогтися зворотного зв'язку зі слухачем, який стане активним (розумово, психологічно, емоційно) учасни­ком процесу говоріння. Тобто слухання і говоріння впродовж читання повинні бути взаємопов'язаними, так само, як і в процесі іншого усного спілкування.

Виконання першої «заповіді» усного слова — «той, хто гово­рить, повинен спілкуватися з тими, хто слухає» — набуває в про­цесі виразного читання особливого відтінку: якщо текст читається, спілкування дещо послаблюється, адже в ньому не беруть участі очі, міміка, жести сковані, невиразні (працює голос, інтонація, вну­трішнє «бачення» ситуації спілкування); коли ж текст виголошує­ться напам'ять, то ефективність спілкування зростає, бо спогля­дання аудиторії, точніше, перебування її в полі зору, зумовлює зміну окремих параметрів виконання (не пов'язаних з характером твору) залежно від реакції слухачів (напр., читати можна тихіше чи голосніше, більший обсяг тексту чи менший, нагнітати емоційність чи тримати її в межах, які передбачають самовключення слухача, та ін.).

Принци­пова вимога до виразного читання — контакт з аудиторією (слу­хачем) з метою активізації сприймання почутого нею. Контакт, зрозуміло, починається з подолання психологічного бар'єра між читачем і слухачем. Висота й щільність цього бар'єра залежить від багатьох факторів:

1) Внутрішньої невпевненості читця у тому, яким буде прочи­тання. Ця невпевненість легко долається старанною психологічною підготовкою до виконання тексту вголос, натренованістю читця взагалі і на даному тексті зокрема.

2) Природної настороженості слухачів (аудиторії). Чи скаже мовець щось нове? А що саме буде цікаво? Чи знадобиться нам повідомлюване?

3) Від особливостей психології аудиторії, що залежить від віку слухачів, характеру їх мислительної діяльності, рівня знань, етич­ного рівня тощо. Не підготовлена по­переднім досвідом до такої роботи аудиторія не швидко дозволить подолати бар'єр.

4) Вікового бар'єра (якщо такий є) між читцем і аудиторією: коли серед слухачів є бодай одна особа відчутної з читцем різниці у вікові, характер ви­конання тексту набуває нового відтінку — він «запрограмовується» на ефект новизни і ефект авторитетної оцінки. Тут повинен вклю­чатися педагогічний прийом взаємодії інтересів та співучасті. Щодо читання поза класом у так званій масовій аудиторії (це стосується і будь-якого усного виступу), то тут виразне читання виступає як вид мистецтва (як і красномовство), і функції його дещо інші.

5) Рівня знайомства читця і слухача. Звичайно, психологічний бар'єр тривкіший, коли читець і слухач не знайомі чи мало знайомі. У «добрих знайомих» цей бар'єр долається з першого обміну по­глядами, з перших звукових акордів, правда, у цьому випадку зменшується діапазон реалізації ефекту новизни. Отже, ще одна вимога до виразного читання: ефективне і швидке подолання пси­хологічного бар'єра між читцем і слухачем, так само, як і між будь-яким мовцем та його співбесідником, хоч в останньому випадку процес говоріння цілком підвладний мовцеві, процес спілкування — мовцеві та співбесідникові, тобто він не регламентується готовим текстом.

6) Кількості слухачів — при малій їх кількості психологічний бар'єр слабшає.

І, нарешті, серед вимог щодо виразного читання назвемо пра­вильний вибір тону, такту виконання тексту (саме виконання його, бо текст має свій, задуманий автором тон, який необхідно переда­ти слухачеві).

Цілком справедливо зауважує Ф. Кім: «Такт і добрий тон — це повага до аудиторії, уважне ставлення до її запитів». А такт, тон залежать і від мовних, і від позамовних факторів: етики читача, його щирості, безпосередності, невимушеності та ін. Текст, зміст мовлення не можна нав'язувати слухачеві, менторський тон недо­пустимий (це стосується позитивного і негативного змісту думки), не можна й «підлаштовуватися» під настрій аудиторії, догоджати її смакам, наближатися до її рівня.

Цицерон навчав, що «найкращий оратор той, який своїм словом і навчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне вражен­ня. Навчати — обов'язок оратора, давати насолоду — честь, що ви­являється слухачеві, а справляти сильне враження необхідно». Усе це стосується і людини, яка читає вголос авторський текст, з однією лише умовою: у виразному читанні успіх належить двом: авторові і виконавцеві його тексту. Основою як мовлення, так і читання завжди є думка і почуття. І не суттєво, що оформляється звуковим мовленням: висловлюються власні думки і переживання, чи виразно читається художній твір, тобто передаються чужі думки. Безсумнівно одне — і в першому, і в другому випадку повинна бути присутня правда, натуральна істина чи «художньо виточена фігура правди». Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. От­же, й у виразному читанні активно працюють закони діалектичної логіки: «Щоб справді знати предмет, треба охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і «опосереднення». Ми ніколи не досяг­немо цього повністю, але вимога всебічності убезпечить нас від помилок і від омертвіння»; «...Вся людська практика повинна ввійти в повне «визначення» предмета і як критерій істини, і як практич­ний показник зв'язку предмета з тим, що потрібне людині».

Лектору та чи­тцю радимо прислухатись до настанов А. Ф. Коні:

1. Коли йдеш в аудиторію, одягнутися слід просто і пристойно. В одязі не повинно бути нічого вишуканого і крикливого: психо­логічна дія на слухачів починається до моменту мовлення — з по­яви перед аудиторією.

2. Говорити слід голосно, ясно, чітко, немонотонно, по можли­вості виразно й просто. У тоні повинна вчуватися впевненість, пе­реконаність, сила. Не потрібно повчального тону: нетактовного — для дорослих, нудного — для молоді.

3. Мовлення не треба вести «одним махом»; воно має бути жи­вим словом. Тон мовлення слід змінювати — підвищувати і знижу­вати його залежно від змісту і значення конкретної фрази, адже тон завжди виділяє. Не можна забувати про паузи між окремими частинами усного мовлення (вони — як абзац у писемному мов­ленні).

4. Мовлення ефективно оживлюють жести, але користуватися ними слід обережно: жести повинні відповідати змістові і значен­ню даної фрази або окремого слова, мусять діяти одностайно з тоном, тільки тоді вони посилюють мовлення. Слід остерігатися частих, одноманітних, метушливих, різких рухів рук — це набридає і дратує.

5. Мовець не повинен «прикипати» поглядом до якоїсь однієї точки (напр., до відкритих, допитливих очей одного учня або стіни, в яку впирається погляд понад головами учнів) — це призведе до втрати контакту з аудиторією, контролю над її настроєністю на тему тощо.

6. Мовець повинен мати витримку, воло­діти собою в будь-якій несприятливій обстановці. Але якщо лек­торові радять не реагувати на відволікаючі причини (шепіт, скрипіння стільців та ін.), а продовжувати робити свою справу, то-вчитель повинен домогтися тиші до початку розмови.

7. У мовленні недопустимий шаблон, штампи особливо небез­печні на початку і наприкінці тексту.

8. Простота і ясність викладу — найвищі його якості.

9. Щоб досягти мети, добитися успіху, потрібно: а) завоювати увагу, «зачепити» її; б) утримати увагу до кінця комунікативної ситуації. Цьому сприяє лаконізм, добрий темп мовлення, короткі свіжі відступи, обрамлення тексту та ін.

10. Якщо не вистачає власної «глибокої думки», можна скорис­татися «мудрістю мудрих», зберігаючи при цьому міру, щоб не втратити свого лиця між Лєрмонтовими, Толстими, Діккенсами».

І, нарешті, слід мати твердий намір щодо того, яким мовцем бути: якого можна слухати, якого можна не слухати чи якого не можна не слухати. Останнє, звичайно, найкраще. Але для цього замало мати природні здібності — треба долучити систематичну, цілеспрямовану й облюбовану працю.

 

Поради для мовця

Як подолати несміливість

 

Для того щоб позбутися нерішучості, несміливості, ви­користовуйте кожну нагоду, щоб потренуватися у мовленні. Спочатку викладіть свою розповідь удома, в колі близьких друзів. А коли набудете впевненості, повторіть спробу в товаристві малознайомих людей.

Перед тим, як говорити, подумайте, про що ви хочете сказати і як це можна висловити якнайстисліше, найви­разніше.

Говоріть не поспішаючи, дотримуйтесь пауз! Стежте за порядком викладу думок.

 

v ...Будьте сміливими! Горе тому, в кого немає сміливості зустріча­тися віч-на-віч з аудиторією, яка часто тим грізніша, коли вона спокій­на й мовчазна! (М. Ажам).