Сутність і значення професійної орієнтації

 

Важливим фактором соціально-економічного розвитку держави є освіта, яка розглядається як форма інвестицій у людський капітал поряд з такими їх формами, як охорона здоров’я, міграції, пошук інформації тощо.

Досвід свідчить, що інвестиції в освіту, професійну підготовку та мобільність працівника відчутно підвищують вартість і ціну робочої сили. Надважливим є значення освіти та професійної підготовки у розвитку людських ресурсів, визнання їх високими цінностями людини та суспільства обумовило прийняття Міжнародною Організацією Праці у 1975 р. Конвенції про розвиток людських ресурсів.

Освіта — це цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення громадянином встановлення державою освітньо-кваліфікаційних рівнів. У широкому розумінні слова «освіта» охоплює всі форми навмисного і ненавмисного впливу середовища на людину, які поряд із самоосвітою та самовихованням мають своїми результатами формування і розвиток її особистості[20].

Соціально-економічне значення освіти полягає в її троїстій цінності: державній, суспільній та особистісній. Перші дві випливають із залежності рівня соціально-економічного розвитку, суспільного прогресу в усіх сферах діяльності від якості освіти, насиченості галузей економіки працівниками високого освітньо-кваліфікаційного рівня. Особистісна цінність освіти полягає у наданні можливостей кожній людині розвивати свої здібності, набувати нових знань, одержати фах, який дасть їм змогу реалізуватися у певній сфері професійної діяльності, набувати бажаного соціального статусу із забезпеченням відповідного рівня добробуту. Таким чином, освіта стає основним засобом розвитку гуманітарної сутності людини, формування її як провідної продуктивної сили.

Освіта являє собою багатофункціональну систему зі складною структурою. Система освіти складається із закладів освіти, наукових і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою і самоврядування в галузі освіти, а також системи послідовних освітніх програм і державних освітніх стандартів різних рівнів і спрямованості.

Структура системи освіти включає: дошкільне виховання; загальну середню освіту; професійну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів, позашкільне навчання і виховання, самоосвіту.

Освітні програми поділяють на:

— загальноосвітні (основні та додаткові);

— професійні (основні та додаткові).

Мета загальноосвітніх програм — формування загальної культури особи, її адаптація до життя в суспільстві, створення основи для свідомого вибору й освоєння професійних освітніх програм. Професійні програми мають на меті послідовне підвищення професійного та загальноосвітнього рівня, підготовку спеціалістів відповідної кваліфікації.

У зв’язку з наявністю відповідних освітніх програм в Україні виділяють такі освітні рівні:

— початкова загальна освіта;

— базова загальна освіта;

— повна загальна середня освіта;

— професійно-технічна освіта;

— неповна вища освіта;

— базова вища освіта;

— повна вища освіта.

До загальноосвітніх навчальних закладів належать школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, санаторні школи, спеціальні школи, а також школи соціальної реабілітації. Загальноосвітні навчальні заклади першого ступеня (початкова школа) забезпечують початкову загальну освіту, другого ступеня (основна школа) — неповну загальну середню освіту, третього ступеня (старша школа) — повну загальну середню освіту.

Формування трудового потенціалу держави здійснюється у системі професійно-освітніх закладів після одержання загальної середньої освіти. Початкова професійна освіта здійснюється у професійно-технічних навчальних закладах, які забезпечують підготовку кваліфікованих робітників для галузей народного господарства. Випускникам професійно-технічного училища присвоюється робітнича професія певної кваліфікації відповідно до набутої освіти, кваліфікаційних умінь і навичок. Вищу професійну освіту одержують у вищих навчальних закладах (університетах, академіях, інститутах), де готуються спеціалісти відповідного рівня (бакалавр, дипломований спеціаліст, магістр).

Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації. Випускникам вищих навчальних закладів присвоюється кваліфікація спеціаліста з вищою освітою певного професіонального спрямування або спеціальності, яка визначається такими рівнями: молодший спеціаліст, бакалавр, спе­ціаліст і магістр.

Професійна освіта як органічна складова безперервної освіти покликана відігравати провідну роль у технологічному оновленні всіх галузей промисловості і сільськогосподарського виробництва. Вона спрямована на виконання двох взаємопов’язаних завдань.

По-перше, фундаментального — створення довгострокової основи інтелектуального потенціалу суспільства, усебічне розкриття здібностей і гармонійний розвиток кожної особистості, забезпечення однакових можливостей усім членам суспільства. По-друге, кон’юнктурного насичення ринку праці робочою силою певної професійної і кваліфікаційної структури, забезпечення кожній людині мінімуму знань для отримання роботи. Тобто професійну освіту в нових умовах слід розглядати як необхідність підвищення загального технічного і професійного рівня трудового потенціалу, з одного боку, та забезпечення соціального захисту робітників — з другого.

Підготовка кадрів, особливо молоді, що досягає працездатного віку, а також перепідготовка вивільнених працівників стає невід’ємним елементом соціального захисту населення, дає кожному громадянину реальну можливість для самозахисту в ринкових умовах. Крім того, професійна освіта дозволяє на час навчання охопити певну частину населення і пом’якшити тим самим проблему його зайнятості.

Значну частину витрат на освіту несе бюджет[21], за рахунок якого розробляються програми підготовки спеціалістів у відповідності до державних освітніх стандартів. Державний стандарт містить єдині вимоги до спеціаліста відповідного профілю. Спеціалісти мають володіти однаковим обсягом знань у рамках держав­ного освітянського стандарту.

В умовах переходу до ринкових відносин зростає роль вищої освіти, що потребує реформування галузі й приведення її у відповідність до світових стандартів. Державна політика має включати розробку стратегічних напрямків розвитку вищої освіти в територіальному розрізі, за профілями та спеціальностями, встановлення довгострокових науково обґрунтованих норм і нормативів. Оскільки освіта за своєю природою є вельми інерційною галуззю щодо планування її розвитку, є сенс передбачати дві складові[22]:

а) стратегічну (розвиток, рівень і структуру середньої освіти, які б забезпечували високу конкурентоспроможність на внутрішньому та світовому ринку праці, збереження і розвиток стратегічно важливих шкіл та напрямків у вищій освіті);

б) поточну підготовку фахівців з середньою та вищою спеціальною освітою, максимально узгоджену з прогнозованими вимогами ринку праці.

На обґрунтування стратегії розвитку освіти в Україні впли­вають такі фактори[23]:

1. Внутрішні:

— демографічні (прогноз чисельності, структури, демографічних характеристик населення);

— прогноз якості людських ресурсів та міграційних потоків;

— об’єктивні можливості фінансування середньої та вищої освіти;

— структура народного господарства та зовнішньоекономічних зв’язків, ступінь відкритості економіки, обсяги експорту послуг освіти;

— поточні тенденції та збалансування попиту і пропозиції на внутрішньому ринку праці за рівнем освіти та спеціальностях.

2. Зовнішні:

— очікувані потужності міграційних потоків на Захід зі Сходу;

— тиск фактора глобалізації (інформаційний, культурний, шоу-бізнесовий, мовний);

— інформаційні, економічні та широкомасштабні електронні війни.

Виходячи з аналізу тенденцій, що існують, і майбутніх проблем розвитку освіти в Україні та її інноваційної ролі в економіці й суспільстві, стратегічну ціль розвитку освіти на довгостроковий період можна сформувати як забезпечення через освіту конкурентоспроможності та виживання українців як нації (осіб і країни в цілому) в умовах глобалізації та інформатизації[24].