Психологічний аналіз брехні

Проведений теоретичний аналіз наукових джерел вказує на те, що науковий інтерес до проблеми брехні притаманний великій кількості науковців, серед яких, передусім, зазначимо (С. Аксененко, С. Бок, Г. Грачьов, Д. Дубровський, Г. Дюранден, П. Екман, В. Знаков, М. Красніков, Л. Леві, О. Ліпманн, А. Лук, К. Мелітан, І. Мельник, С. Петропавловський, А. Ратінов, В. Свінцов, В. Соковнін, А. Тарасов, Л. Філонов, О. Фрай, В. Штерн та ін.). Автори досліджували брехню у різних площинах, зокрема, як: певний вчинок суб’єкта, в якому відображуються його моральна свідомість і ставлення до етичних норм; сукупність деяких дій дезінформатора; посягання на права іншого суб’єкта, яке дуже часто засуджується мораллю, а інколи переслідується законом; особливий акт психічної діяльності, соціальної поведінки і спілкування людей, що кваліфікує її як психологічний і соціально-психологічний феномен [14; 39; 41; 49; 51; 68; 73-74; 76; 79; 97-98; 103-104; 115; 119-120; 127; 135; 139-140]. Це, в свою чергу, зумовило певну термінологічну багатозначність в описі та визначенні феномену брехня (обман, неправда, напівправда, дезінформація тощо). Аналіз наукових праць здійснено, по-перше, для оцінки стану вивчення проблеми, а, по-друге, із метою обґрунтування обраної теоретико-методологічної спрямованості даного дослідження. Позитивна сторона підсумків огляду стану проблеми науковцями свідчить про наступне.

У сучасному психологічному тезаурусі змістова характеристика брехні розкривається у таких психологічних конструктах: вигадка (К. Мелітан), спроба введення в оману іншої людини, навіювання їй помилкових «вірувань» (Ж. Дюпре, В. Смірічинська), засіб уникнення покарання та одержання вигоди (Є. Белякова, Д. Дубровський, К. Мелітан), свідомо невірне показання (В. Штерн), спосіб маніпуляції (С. Братченко, Р. Гаріфуллін,Е. Доценко, Е. Шосторм), обман, дезінформація, неправда, нещирість, макіавеллізм (С. Бок, В. Знаков, Ю. Поваренков, Т. Сахнова, В. Свінцов, Р.Хоппер, Е. Чорноморець), вольова дія, спрямована на результат (П. Екман, О. Ліпманн, К. Снайдер, С. Симоненко), особливий вид мислення (А. Лурія), акт впливу (Г. Дюранден), реалізація наміру суб’єкта ввести партнера по спілкуванню в оману, похідними якого є вина і сором (В. Знаков, Є. Короткова, В. Штерн), успішна чи безуспішна навмисна спроба, яка вчиняється без попередження, з метою сформувати в іншої людини переконання, яке комунікатор вважає невірним (О. Фрай), особливий вид брехні, змістом якої є навмисне введення одним із суб'єктів в оману іншого суб'єкта шляхом цілеспрямованого доведення до нього свідомо неправдивої інформації (М. Красніков), що свідчить про розмаїття інтерпретацій феномену неправди.

Слід зазначити, що відношення до брехні впродовж століть у різних країнах мінялось і досить кардинально: від повного табу на брехню і обман до часткового їх виправдання. Одні вважали брехню благом, необхідним для досягнення певних цілей (Гегель, Платон та ін.), а інші – моральним гріхом (Августин, Аврелій, І. Кант та ін.). При цьому досить часто брехня одночасно і осуджується, і виправдовується. В останньому випадку, особливе значення мають причини і наслідки брехні. Брехня з розвитком цивілізації пройшла і свої стадії розвитку – від брехні з ціллю виживання в первісному суспільстві до фальсифікації в історії, приховування або викривлення інформації в засобах масової інформації та ін.

Таким чином, розуміння сутності брехні свідчить про належність автора (Є. Доценко, Ж. Дюпра, В. Жуков, В. Знаков, О. Ліпманн, В. Свінцов, С. Хренов, В. Штерн та ін.) до певної історичної епохи й культури [37; 41; 44; 49; 74; 98; 127]. Брехня як особлива психологічна реальність розглядається в двох аспектах: як результат і як процес (С. Симоненко).

Брехня є невід’ємною частиною людського існування, проявляється у самих різних ситуаціях, а, отже, і тлумачиться досить різнопланово. Брехня у психічно здорової, нормально розвинутої людини визначається реальними мотивами і спрямована на досягнення конкретних цілей. Тому повна щирість стає практично неможливою і може розглядатися як психічна патологія [105]. В силу того, що, безумовно, правдивих людей немає, різниця між брехуном і правдивою людиною має досить умовний характер і потребує конкретного ситуаційного уточнення.

У повсякденному житті люди використовують слова «брехня», «обман», «неправда», «дезінформація», «нещирість» як синоніми, однак ці поняття з точки зору психології мають різний зміст. Так, брехня – це твердження завідомо не відповідне істині та висловлене в такому виді свідомо [81, с. 325].

У психологічному словникові за редакцією А. Петровського, М. Ярошевського зазначено, що брехня «це феномен спілкування, який складається в навмисному спотворенні дійсного стану речей. Брехня являє собою усвідомлений продукт мовленнєвої діяльності, що має на меті ввести реципієнтів в оману».

На думку Т. Сахнової, обман слід визначати з точки зору процесуальних характеристик. Обман – це свідоме спотворення помилкового уявлення про ті чи інші обставини дійсності у свідомості іншого суб’єкта.

Змістова сторона брехні – це свідоме викривлення відомої істини, яке здійснюється з певною ціллю і намірами. Синонімічним за значенням поняттю «брехня» є поняття «інтенціальна дезінформація». Воно є характеристикою комунікативного процесу, в рамках якого комунікатор, з певними намірами, повідомляє неправдиву інформацію, володіючи істинним знанням. Свідоме викривлення інформації (брехня) набуває особливого значення тільки при висловлюванні повідомлення. Брехня існує як деякий момент взаємодії людей і є одним із феноменів спілкування.

Різні прояви брехні постійно спостерігаються в ситуаціях міжособистісного спілкування, в соціальних і міжгрупових стосунках. Це може привести до посилення тенденцій взаємної недовіри у середовищі, у суспільстві.

Обман на відміну від брехні – це напівправда, яка провокує розуміючу її людину на помилкові висновки з достовірних фактів; повідомляючи деякі істинні факти, обманщик навмисно приховує інші, важливі для розуміння відомості. Обман знаходиться в основі того, що прийнято називати «воєнною» хитрістю, яку використовують з давніх-давен.

Обман, як і брехня, виникає тоді, коли зіштовхуються інтереси і моральні норми, і там, де для того, хто обманює, важко або неможливо досягнення бажаного результату іншим шляхом. Подібність брехні з обманом полягає в тому, що це свідоме бажання обманщика викривити дійсність.

Неправда – це висловлювання, засноване на істинному обмані того, хто говорить, або на його неповному знанні про те, про що він говорить. Неправда, як і обман, засновується на неповноті інформації, але, на відміну від обману, той, хто говорить, не приховує інформації і не переслідує інших цілей, крім передачі повідомлення, що містить неповну (або викривлену) інформацію.

Неправда на відміну від брехні – є засобом захисту і реалізації інтересів як окремих особистостей, так і груп, класів, народів і країн. Неправду можна розглядати і як функцію соціального інституту (державного органа, відомства, громадської організації тощо).

Попри подібність фантазії і брехні, між ними є певна різниця. Фантазія – це ситуація, яку представляє індивід або група, як не відповідну реальності, але таку, яка виявляє їх бажання. Брехня – це свідоме викривлення відомої суб’єкту істини: вона представляє собою усвідомлений продукт мовної діяльності (суб’єкта), має своєю ціллю ввести в обман співрозмовника.

Отже, ці поняття подібні в тому, що є процесами відображення, а різні в їх спрямованості, тобто в фантазії при її правильному використанні, немає наміру нанесення шкоди відносно об’єкту застосування, а брехня, звичайно, асоціюється з негативною, соціально несхвалюваною дією – обманом, який визначають або як синонім брехні, або як процес, який породжує брехню.

Фантазія – здатність до творчого відображення; продукт відображення, мрія, видумка, дещо неправдоподібне; в мистецтві – імпровізація на якусь тему [59, с. 231]. Фантазія змінює облік дійсності, що відображає у свідомості, для неї характерну транспозицію (перестановка) елементів реальності. Фантазія дозволяє знайти нову точку зору на вже відомі факти і, в силу цього, володіє великою художньою і науково пізнавальною цінністю. Творча активність, породжена фантазією, в значній мірі спонтанна, пов’язана з особистісною обдарованістю і індивідуальним досвідом людини, який складається в процесі діяльності. В сфері патопсихології фантазія хворих є предметом діагностичного дослідження. З точки зору аналітичної психології, фантазія – це самозображення несвідомого, утвореного забутими або витісненими особистими переживаннями і архетипами колективного несвідомого. Фантазії виникають при зниженні інтенсивності свідомого, в результаті чого стає проникливим бар’єр, який відділяє його від підсвідомого (сон, перевтома, марення) [59, с. 196].

Брехня як вираження стану роздвоєння дисгармонії в людині неприємна. Чим щиріша в моральному відношенні людина, тим не приємніша для неї брехня. Діти брешуть напевно тому, що задоволення, яке отримують від брехні, здобуте з її допомогою, значно більше тієї неприємності, яка виникає від стану роздвоєності. Задоволення від брехні покриває незадоволення від неї [59, с. 155].

Зазвичай, брехня зумовлена прагненням досягти особистих або соціальних переваг у конкретних ситуаціях. Характерно, що індивід несвідомо розцінює свою брехню як дещо нестійке і тимчасове; звідси інтенція первісно вигадувати їй нові підтвердження, а пізніше – повністю замовчувати [83].

Інші дослідники зосереджували увагу на необхідності проведення типології брехні, що, в свою чергу, позначиться на цілісності розуміння феномену брехні. Так, Пол Екман виділяє три основних види брехні [135, с. 272]:

1) замовчування або приховування реальної інформації. При замовчуванні не кажуть неправди, не видають викривленої інформації, але й не повідомляють помилкової інформації;

2) викривлення реальної інформації – замість реальної інформації подають обман, видаючи його за правду, і тим самим вводять в оману. При перекручуванні брехун подає неправдиву інформацію, як правду;

3) повідомлення правди через обман. Людина говорить правду так, що у співрозмовника складається враження, що вона бреше, а істинна інформація не сприймається.

Не кожен вважає замовчування брехнею. Багато людей приймають за обман лише відкрите перекручення дійсності. Наприклад, у випадках, коли лікар не повідомляє пацієнту, що він смертельно хворий, або слідчий не повідомляє підозрюваному, що його бесіди з адвокатом підслуховують – ніяка неправдива інформація не передається. Але вони підпадають під поняття брехні. Тут «жертви обману» не просять вводити їх в оману і замовчування здійснюється навмисне, без попереднього повідомлення про приховання певних фактів. Інформація приховується усвідомлено, з наміром, а не випадково [1; 19; 33; 52; 58].

Зазвичай, якщо є можливість вибору форми неправди, то ті що обманюють віддають перевагу замовчуванню [25]. Це є більш вигідним, і замовчати зазвичай набагато легше, ніж обманути, так як при цьому нічого не потрібно робити, у той час як при перекручуванні без добре вигаданої «легенди» існує висока ймовірність бути розкритим. Авраам Лінкольн казав, що у нього недостатньо добра пам’ять, щоб брехати. Якщо лікар обманює хворого з метою приховання того, що він смертельно хворий, то має дуже добре запам’ятати все, що сказав йому з цього приводу, щоб через декілька днів не заперечити самому собі [25; 56].

Замовчуванню надають перевагу ще тому, що воно є менш осудливим, ніж перекручування. Воно є пасивним. До того ж, почуття провини при замовчуванні набагато менше, ніж при перекручуванні.

Брехун може заспокоювати себе думкою, що жертва знає про обман і просто не хоче дивитися правді в очі. Крім того, замовчування завжди легше виправдати у випадку відкриття правди. Брехун може сказати, що сам нічого не знав, або забув, або мав намір розповісти пізніше тощо [69; 128; 131].

У деяких випадках говорити неправду доводиться з самого початку, оскільки одного мовчання замало. Наприклад, для того щоб уникнути нудної вечірки і при цьому не образити господарів, не бажано посилатися на те, що вам більше подобається вечір проведений вдома біля телевізора. Краще вигадати будь-який привід важливих справ або певної зайнятості [51].

Необхідність застосування перекручування дійсності може виникати і у тому випадку, якщо брехуна явно вираховують у тому, що він дещо замовчує. Такий обман особливо необхідний при відкритті емоцій. І якщо миттєві почуття приховати легко, то з емоціями, які є раптовими і особливо, якщо вони є сильними, впоратися набагато важче. Крім того страх приховати складніше ніж тривогу, а гнів – складніше ніж засмучення. Чим сильніше почуття, тим більша ймовірність, що якісь його ознаки можуть проявитися, не дивлячись на усі спроби приховати його. Одним із способів приховання почуттів є – імітація емоцій, які не переживаються насправді. І іноді така імітація дійсно допомагає приховати дійсні почуття [1; 56; 69].

Кращим способом приховати сильні емоції є маска. Але якщо прикрити лице чи його частину рукою або відвернутися від співрозмовника, скоріше за все це не позбавить від необхідності брехати. Найкраща маска – фальшива емоція. Вона не лише вводить в оману, але й добре маскує справжні почуття. Людині, яку переповнюють емоції, дуже важко зберегти безтурботне лице, а руки нерухомими. Коли емоції беруть гору, найважче виглядати спокійним. Краще вибирати тактику, яка дозволяє добре приховати почуття, що переживаються.

Але не кожна ситуація дозволяє брехуну підмінити одну емоцію іншою. У деяких випадках треба вирішити набагато складніше завдання – взагалі приховати емоції. В якості маски може бути використана будь-яка емоція. Найчастіше для цього застосовують посмішку, яка є протилежністю всім негативним емоціям: страху, гніву, тривоги, розчарування тощо. Посмішці віддають перевагу ще й тому, що завдяки щасливому виразу обличчя і обманути набагато простіше [17; 136].

Другою причиною, чому посмішка використовується в якості маски є те, що вона є частиною традиційного привітання. При зустрічі, як правило, намагаються не говорити про невдачі і неприємності. Можливо справжні почуття не виявляються не тому, що посмішка є чудовим маскуванням, а тому що при ввічливому обміні привітаннями люди насправді дуже рідко цікавляться тим, як людина себе почуває насправді. Це є лише бажання бути приємним. На такі посмішки дуже рідко звертають увагу. Люди звикли не звертати увагу на брехню при ввічливому обміні інформацією.

Ще однією причиною популярності посмішки є те, що це найбільш природній вираз обличчя. Навіть немовлята можуть посміхатися. Діти використовують посмішку для того, щоб виразити задоволення від спілкування з іншими людьми. А так звана соціальна посмішка інколи взагалі не зникає з обличчя. Але і тут можна схибити: дуже швидка або, навпаки, занадто тривала посмішка. Крім того вона може виникати або зарано або ж із запізненням. Але у будь-якому випадку “зробити” посмішку легко, і це набагато легше, ніж будь-який інший вираз обличчя [1; 54; 65].

А спеціальне зображення негативних емоцій для більшості людей дається з важкістю. Більшість людей не можуть спеціально викликати скорочення певних м’язів обличчя для правдивої імітації горя чи страху. Набагато легше зобразити гнів і відразу, але і в цьому випадку частіше за все помітна фальш. Таким чином, якщо для успішної брехні віддають перевагу зображувати негативні емоції, а не посмішку, то можуть виникнути труднощі.

Крім двох основних форм брехні: замовчування і перекручування, існує велика кількість різновидів обману. Одним з різновидів є такий, що замість того щоб приховувати свої емоції брехун визнає їх, але вигадує для них іншу причину.

Ще одним різновидом обману є: говорити правду в такий спосіб, щоб в це не можна було повірити. Це можна назвати як повідомлення правди у вигляді обману. Глузлива інтонація або вираз обличчя при цьому також можуть сприяти обману.

Також близька до подачі правди у вигляді обману напівправда [97]. У цьому випадку правда говориться не повністю. Недомовки або ухиляння від розмови на хвилюючу тему дозволяють обманути не застосовуючи ніякої особливої брехні.

Ще однією можливістю збрехати, не говорячи правди є неправдива поведінка. Переваги цього різновиду обману перед напівправдою і подачею правди у вигляді обману у тому, що брехуну тут взагалі не потрібно говорити будь-яку неправду. Але це є брехнею, так як є свідома спроба ввести в оману без попереднього повідомлення [55; 128; 130].

Будь-який з цих обманів може бути виявлений через деякі моменти у поведінці брехуна. Є два види ознак обману – помилка може відкрити правду, а може лише наштовхнути на думку, що обманюють, однак правда при цьому залишається не відкритою. Коли брехун ненароком видає себе, відбувається витік інформації. Коли ж брехуна видає його поведінка, але правда при цьому не виявляється, то це має назву “інформація про наявність обману”.

За К. Мелітан брехня може бути повною (повністю складається з вимислу) та неповною (перекручення істини) [79].

Розглядаючи брехню як вольову дію, О. Ліпман пропонує здійснювати розподіл її на види: конвенціональна, самообман, фантазування, партійна [73].

На думку К. Силантьєвої класифікацію брехні слід здійснювати на основі наступних критеріїв: за джерелом походження брехні, за ступенем усвідомлення брехливості висловлювання або вчинка, за спрямованістю дій і характером пред’явлення брехні [102-104].

За джерелом походження брехні К. Силантьєва виокремлює наступні її різновиди [102]: усвідомлена і неусвідомлена, яка не приносе користі і здійснюється з часткою самообману. До несвідомої брехні відносяться:

- фантазування й уява;

- помилкові твердження, пов’язані з недостатнім володінням ситуацією і просторово-часовими уявленнями;

- помилкові твердження, пов’язані з неадекватним розумінням термінів і причино-наслідкових зв’язків між явищами і подіями.

За спрямованістю дій:

– брехня по відношенню до інших – об’єктивна, усвідомлений вибір об’єкта;

– брехня по відношенню до інших – суб’єктивна, яка вимагає певного самообману і здійснюється через викривлення об’єктивної інформації;

– самообман – суб’єктивна, здійснюється через потреби в ілюзорності.

За характером пред’явлення брехні:

– функціональна (перебільшення, наклеп),

– прихована (заперечення провини, приховування),

– інертна (брехня-замовчування). Ці види брехні переплітаються і утворюють змішані види брехні.

Дана типологія брехні розширює уявлення про брехню як складний психологічний феномен, який проявляється на різних рівнях функціонування психіки.

Однак більшість дослідників при виділенні типів брехні пропонують за основу брати чіткі критерії, такі як:

1) ступінь усвідомлення брехливості висловлювання: усвідомлена та неусвідомлена брехня (Ж. Дюпра, Н. Любімова, О. Образцова, В. Смиричинська); уявна та справжня (В. Штерн);

2) моральна оцінка: позитивна і негативна брехня (А. Шеталова);

3) сфера прояву: індивідуальна і соціальна (А. Шеталова);

4) цілі брехні: альтруїстична, «партійна», егоїстична, фантазійна, патологічна (С. Холл);

5) мотив брехні: несвідома, егоїстична, з пустощів, самозбереження і хвастощів (П. Екман, В. Знаков, Н. Любімова, А. Нечаєв, Н. Панченко, О. Фрай, Ю. Щербатих);

6) на основі відповідності висловлювання фактам, усвідомлення брехливості, наявності або відсутності наміру збрехати (В. Знаков). Так, В. Знаков виділяє 9 категорій, пов’язаних з викривленням дійсності: правда, випадкова правда, неправда-омана, іронія, брехня, обман, самообман, уявна брехня, відверта брехня;

7) спосіб формування неправдивої інформації (Г. Доспулов, В. Знаков, Д. Дубровський, О. Фрай);

8) підготовленість брехні (Г. Доспулов);

9) за джерелом походження: мультиполярна (соціальна) та уніполярна (індивідуальна) (Ю. Щербатих);

10) за способом і кількістю викривлення дійсності: явна брехня, брехня – перебільшення, тонка брехня (К. Саарні, М. Льюс);

11) замовчування та викривлення (П. Екман).

Дані типології брехні розглядаються з точки зору суб’єкта брехні.

К. Мелітан класифікує брехню на: повну (цілком складається з вигадок) і неповну (пропуск інформації, перебільшення, прикрашання).

За вектором спрямованості брехня буває орієнтованою на інших і на самого себе (Б. Де Паоло, П. Каши).

Аналізуючи брехню, обман, неправду з моральних позицій, Д. Дубровський виділяє їх добродійсну і зловмисну спрямованість.

Р. Бертон, А. Стріхарцев пропонують брехню класифікувати у таткий спосіб: фактична істиність твердження; віра того, хто говорить в істинність вислволювання; наявність абюо відсутність у того, хто говорить, наміру ввести в оману.

На думку О. Нікітіної феномен брехні слід розкривати з точки зору відношення до даного явища соціуму. Авторка пропонує соціально-психологічну типологію брехні: соціально схвалювана альтруїстична брехня; соціально схвалювана егоїстична брехня; брехня, яка соціально приймається; брехня, що відкидається.

Щодо мотивів брехні, то всі вони пов’язані з припиненням можливого впливу на різні почуття, думки, бажання, можливості. Людей спонукає обманювати дещо більше, ніж просто бажання пожаліти чужі почуття – ми використовуємо обман з цілого ряду причин. Для більшості із нас це спосіб поведінки у критичній ситуації як глобального, так і дрібного масштабу, і якщо для одних використання обману є прийнятним лише в окремих випадках, то для інших брехати так само природно, як і дихати. Ось лише деякі спонукальні причини [52; 56; 130]:

¨ самозахист. Не усі усвідомлюють, якщо їх спіймають на тому, чого їм не варто було б робити, і багато хто в подібній ситуації буде брехати і відстоювати власну невинуватість. Це стосується як справжніх кримінальних злочинів, так і більш невинних вчинків, таких, наприклад, як розлита на килим кава або особистий дзвінок по службовому телефону. Метою зазвичай є спроба уникнути покарання, або принаймні не «втратити лице», не втратити популярності;

¨ брехня як частина службових обов’язків. Людям деяких професій часом є необхідним застосовувати обман. Це представники таких професій, наприклад, як співробітник внутрішніх органів або митниці, а також подавець у магазині, який намагається переконати покупця в тому, що продукція яку він пропонує є вкрай необхідною. До даної категорії можна віднести професійних циркачів і клоунів, які дуже настільки вживаються у роль, що самі починають в неї врити;

¨ лояльність. Деякі люди краще обмануть, ніж дозволять собі або своїм рідним зробити щось непристойне або зробити помилку. Наприклад, хтось запідозрений в тому, що він розголосив чужу таємницю, яку клявся зберігати, може стверджувати що, не сказав нікому жодного слова, так як знає, що цього не варто було робити.

¨ брехня, як спосіб виграти час. Людина може обманути, якщо відчуває, що на нього тиснуть, змушуючи прийняти рішення або взяти на себе якийсь обов’язок, до того як йому випаде шанс спокійно подумати про те, чого б йому самому хотілося. Наприклад, потенційний роботодавець може сказати тривожному претенденту, що рішення взяти будь-кого на це місце ще не прийняте, тоді як насправді він вичікує, доки в нього складеться певна думка про претендента.

В ситуації брехні виділяються в основному два суб’єкта ситуації: хто говорить неправду і кому брешуть. Образ ситуації брехні є одним із образів у цілісній системі образів індивіда.

Структура образу ситуації брехні – це організована репрезентація ситуації брехні в системе знань суб’єкта, яка представлена в двох аспектах структурному і динамічному. Структурний компонент образу ситуації брехні визначається самим суб’єктом і включає уявлення про себе та іншого в ситуації брехні та концептуальність ситуації. Динамічний аспект ситуації брехні характеризується цілісністю - незавершеністю, типовістю-індивідуальністю.

Онтологічний підхід надає можливість аналізу образу ситуації брехні, виокремлення загальних і відмінних характеристик образів, наприклад, у представників соціономічного типа професій. Онтологічний підхід у вивченні соціальної поведінки дозволяє виявити та описати унікальність типів поведінки особистості (Н. Леонов), зокрема обманої поведінки [72].

Поведінка є результатом непреривної взаємодії між індивідами і ситуаціями, в які він включений; з особистісної сторони суттєвими є когнітивні й мотиваційні фактори, зі сторони ситуації, те психологічне значення, яке має ситуація для індивіда [76]. За допомогою процесу категоризації і інтерпретації людина «визначає ситуацію», потім на основі цього визначення і визначає поведінку.

Зрозуміти поведінку людини можна тільки тоді, коли дослідник знає, яке суб’єктивне значення має ситуація для суб’єкта. Якщо індивід визначає ситуацію як реальну, то вона стає реальною за своїми наслідками. Отже, якщо індивід визначє ситуацію як ситуацію використання брехні, то починає використовувати один із типів обманої поведінки. Обмана поведінка – це просторово-часова форма організації комунікативної активності суб’єкта щодо здійснення впровадження об’єктивно неправдивої інформації в свідомість іншої людини як правдивої, регуляція якої опосередкована образом ситуації брехні [72].

Поведінка людини в ситуації брехні визначається її особистісними особливостями і особливостями існуючого в неї образу ситуації брехні. Використання злиття «ідіографічного» та «номотетичного» підходів, які Н. Леонов не вважає суперечливому один одному, дозволяє виявити взаємозв’язок образу ситуації брехні і поведінки особистості і, як наслідок, виділення типів обманої поведінки [72].

Узагальнюючи основні концепції брехні (В. Знаков, П. Екман, О. Образцова та ін.) можна констатувати, що причини схильності до брехні знаходяться в індивідуально-особистісних особливостях індивіда: дезадаптованості, екстернальності, ворожості, альтруїстичності, егоїзмі, гіпнабельності, підвищеній тривожності, страхах тощо.

Прояви брехні мають багато варіацій, які представлені в різних видах і формах: через поведінковий аспект (конкретні факти використання брехні), афективний (через позитивне або негативне ставлення) і когнітивний (через усвідомлення).

Науковці [3-5; 30; 40; 60; 63; 67; 80; 91 та ін. ] не оминули й вивчення дитячої брехні.

Аналіз стану теоретичної та емпіричної розробки досліджуваної проблеми вітчизняними і зарубіжними науковцями дозволив виокремити певні напрями, за якими здійснюються дослідження: визначення здатності дитини розуміти загальний зміст слів «обман», «брехня», норми «правдивості» (Т. Авдулова, Г. Авхач, Л. Кольберг, С. Якобсон та ін.); вивчення реального вирішення старшими дошкільниками і молодшими школярами мотиваційних конфліктів і виявлення типів їх поведінки в ситуаціях вибору між брехнею і правдою (Г. Авхач, М. Бурке-Бельтран, І. Клименко та ін.); розгляд сфери емоційних переживань дитини з приводу дотримання або порушення моральних вимог, зокрема норми «правдивість» (Дж. Девітіс, Ж. Піаже, Дж. Річ, Л. Хьелл та ін.); дослідження можливих мотивів появи обману, серед яких «боязнеча покарання», «бажання отримати нагороду», «прагнення отримати визнання однолітків» (П. Екман, В. Мухіна та ін.).

При цьому чітко простежуються наступні підходи до розуміння дитячої брехні – біологізаторський (психофізіологічний) і когнітивний.

Прихильники першого підходу (З. Фрейд та ін.) відстоюють ідею зумовленої моральності. Згідно їх позиції такі якості, як правдивість і брехливість можуть бути вродженими. При цьому вплив середовища розглядається, як фактор, який гальмує або прискорює розвиток якостей, які дані дитині від народження: брехня як творчість і фантазії, брехня як здатність до одночасного фантазування і викривлення істини, брехня як викривлення істини з корисною метою [4].

Представники когнітивіської парадигми розкривають моральний розвиток як процес адаптації дитини до вимог соціального середовища, в результаті якого відбувається формування брехливої поведінки. Згідно когнітивним теоріям (Л. Колберга, О. Ліпман, Ж. Піаже та ін.), діти під час дорослішання проходять певні етапи морального розвитку, від повного заперечення – до дотримання певних норм під зовнішнім контролем тощо – до внутрішнього самоконтролю; від егоїстичної мотивації слідування моральним установкам – до альтруїстичної; від дотримання правил поведінки під загрозою покарання – до свідомого підкорення для уникнення самоосуду [73].

На думку Л. Леві, брехню слід розглядати в соціологічному аспекті. Він пропонує природу брехні розкривати в трьох аспектах: інформативному, інструментальному і соціальному.

Дитина не народжується брехливою, говорив автор. Причини брехні знаходяться в її вихованні. Діти, які звикли брехати, подорослішавши, можуть стати віртуозами в цьому відношенні [26].

Відтак, вивчення питання щодо дитячої брехні має велике практичне і теоретичне значення. З практичної точки зору важливо зрозуміти корінь, функцію й умови брехні. З цього приводу В. Зеньковський пише [47]: «хоча ми постійно вносимо самі брехню в наше життя, не можемо жити без неї, але ми добре розуміємо ядовитий вплив брехні на дорослих, а тим більше на дітей». З теоретичної точки зору – це явище складне і багатоаспектне, пов’язане з цілою низкою основних питань психології дитинства.

Слід зазначити, що повсякденне життя постійно включає дитину в різні проблемні ситуації. Із одних вона легко виходе відповідно з моральними нормами поведінки, а інші провокують її на порушення правил і брехню. Це проблемні ситуації, в яких моральні норми та імпульсивні бажання дитини не співпадають [83, с. 220]. Втім, до чотирьох років дитина, як правило, не вдається до брехні. Вона ще не навчилася бачити очами дорослої людини, і тому робить те, що хоче, не замислюється про те, як це виглядає зі сторони. Діти цього віку люблять розіграші. Але, вводячи дорослих в оману, дитина не бреше, вона просто хоче показати, що виросла і стала розумною. Розіграш не несе в собі навмисного обману, так як і дитяча фантазія. Це правдивий вимисел, до якого дитина вдається, щоб прикрасити свої думки і вчинки. В цьому віці брехня обмежується зазвичай приховуванням якої-небудь ситуації або невинними проказами.

Починаючи з чотирьох років, дитина замислюється, за що і чому її покарали або похвалили, і намагається через обман або уникнути покарання, або отримати бажану, але незаслужену похвалу. Тобто, зараз вже можна говорити і про те, що її брехня навмисна. Задача батьків – розібратися, чому дитина бреше і яку користь вона прагне отримати.

Брехливість – це форма поведінки, спрямована на введення інших в оману заради досягнення особистих цілей. У дітей подібні дії досить часто приймають стабільний характер і стають якістю особистості [81, с. 315]. Формуванню брехливості сприяють численні заборони і невиконувані вимоги, адресовані дитині. В цих умовах поява дитячої брехливості пов’язана з переживанням почуття сорому за свій вчинок, страху перед покаранням, а також з прагненням до самоствердження, коли брехливість спрямована на привернення до себе уваги оточуючих.

Дитяча брехня – це не що інше, як продовження освоєння не Я, тільки не у внутрішньому діалозі, а у зовнішньому – з дорослим або однолітком. Серед досліджуваних видів брехні значне місце займає брехня про ставлення до предметів, так як це сама легка брехня, більш складною є брехня про почуття (особливо своїх). Почуття належать Я, їх важко перевести в не-Я. У зрілому віці збрехати про почуття значно легше. Дитина у дошкільному віці ще досить щира, їй притаманна дитяча безпосередність [2].

Брехня є симптомом неблагополуччя у житті дитини. Коли дитина бреше, вона часто вірить собі. Вона супроводжує фантазією поведінку, прийнятну для себе. Фантазія стає способом вираження того, що в реальності викликає у неї неспокій [90, с. 6].

З приводу мотивів брехні у дітей зазначимо наступне. Брехня і відношення дитини до неї відображає ступінь динамічності її Я. Дитина, яка бреше, вже втратила цю динамічність, тобто не відчуває реальності свого Я; дитина, яка переживає своє власне ставлення до своєї власної брехні, володіє почуттям реальності свого Я, відчуває його межі і переживає з приводу можливої її втрати [2].

Існують також види дитячої брехні за Ст. Холл:

– «героїчна» – це брехня є «засобом для благородних цілей»;

– «партійна» – це коли дитина бреше внаслідок свого особистого відношення (симпатії або антипатії) до будь-кого;

– «егоїстична», продиктована особистими інтересами;

– «фантастична» – дитина вигадує з чистої любові до видумки;

– «патологічна», в основі знаходиться потреба обманути себе та інших, збуджувати себе вигаданими історіями.

П. Б. Каптерєв описує 4 ступені розвитку брехні у дітей [59, с. 214]:

- груба, проста брехня, полягає в прямому запереченні;

- брехня розвивається в прямо пропорційній залежності від ступеня страху, збуджувального дорослими до кількості і суровості покарань, якими вони погрожують дітям;

- підлажування – брехня не для вигоди, а заради відтворювального ефекту. Брехня - підлажування – це брехня політична, одно з джерел брехні дорослих;

- вищий ступінь дитячої брехливості – удавані хвороби, за допомогою яких зовсім здорові діти, прикидаються, добиваються бажаної мети.

Таким чином, індивідуальні особливості дитини, зокрема рівень інтелекту, певним чином вливають на формування брехливості, нечесності. Дитина, яка не бачить ніякого іншого способу, крім брехні для досягнення цілі, отримання бажаного, так або інакше прибігає до обману. Однак неможна стверджувати, що у формуванні схильності до брехні відіграють роль тільки особливості особистості дитини. Не менш важливо її соціальне оточення, соціальна ситуація розвитку.