Особливості дитячого обману

При недостатній сформованості у дитини потреби в правдивому, щирому ставленні до дорослих, при несформованості в неї честності, як якості особистості, може розвиватися дитячий обман, який з часом може трансформуватися в таку особистісну якість як брехливість. Відтак, визначення причин, що спонукають дитину обманювати, на нашу думку, є актуальним. З цього приводу В. Смиричинська зауважує, що слід формувати у дитини позитивні якості особистості, а не боротися з її недоліками [106]. Адже обман досить часто супроводжує інші вчинки, що позначається на порушенні прийнятих норм і правил у суспільстві.

Якщо діти відступають від ідеалу істини дорослих, але не відступають від власного ідеала, це не означає, що вони брешуть. Це означає, що у дитини і дорослого два виміри істинного, і дитину неможна звинувачувати і карати за те, що вона все вимірює на свій дитячий аршин, розмірковує про все, як дитина, а не як дорослий. Інакше й бути не може. Це закони життя, а не брехня [59, с. 179].

У роботах (О. Дробницький, А. Гусейнов, І. Кон, В. Печенєв та ін.) висвітлюється правдивість як прояв честності та як моральна норма, розкривається зміст певних правил поведінки, зокрема, заборона обману. Коли обман стає звичною формою поведінки, він закріплюється і переходе в якість особистості [35].

На думку О. Доценко [37], джерелами маніпулятивної установки дитини є її індивідуальні особливості (слабкість, особливості розвитку й виховання). Демонструють схильність до таких міркувань й вихователі дитячих садочків. Появу дитячих хитрощів і джерела маніпулятивної установки слід шукати не лише ззовні, а й всередині дитини. Так, О. Доценко, описуючи внутрішні передумови маніпуляції, говоре про внутрішню нецілісність, що, з одного боку, змушує людину підкорятися своїм частковостям, а з іншого, робить її вразливою перед інтервенцією з метою заволодіння однією з її частин. Також причиною маніпулятивної поведінки дітей називають незадоволення важливих дитячих потреб. Дитина маніпулює тому, що позбавлена підтримки та уваги дорослих, можливості вибору, прояву самостійності, важливих для неї матеріальних речей [37].

Кризу можна вважати подоланою тоді, коли дитина починає миритися з тим, що якісь з її потреб задоволені не будуть. Вона починає розуміти, що є межі дозволеного і межі її можливостей добитися бажаного. Але ці межі і кордони ще не вивчені нею повною мірою. Дитина знову і знову займається дослідженням цих меж, випробовуючи батьків на «міцність». При цьому вона вперше може вдатися до найпростішого обману [47].

Обман породжує в дитині ті негативні якості, які неприємні для сприйняття їх батьками. Такі якості, як скритність, недовіра, замкнутість, можуть сформуватися у свідомості дитини, якщо з цим не боротися. Якщо батьки вчасно виявили цю проблему у своїй дитині, то це допоможе подолати величезні труднощі у дорослому житті дитини [84].

У дитячій психології існує таке поняття, як «синдром скляного посуду», коли до певного віку дитина переконана, що всі її бажання і потреби відомі батькам просто за фактом. Тобто дитина відчуває себе прозорою, наскрізь «скляноюм посудиною», з ясними всім намірами, думками і планами. Ось чому маленькі діти ображаються на батьків, якщо вони їх «не розуміють».

Приблизно у 3-4 роки настає момент, коли дитина розуміє, що деякі наміри і бажання вона може приховати, тобто престає бути «скляною посудиною». Це відкритя збільшує ступінь її свободи і розширює уяву про власні можливості. Тому переростання синдрому «скляної посудини» стає важливим етапом розвитку. Дитина звільняється від психологічного контролю баткьів, стає більш незалежною.

Чим важливіше для дитини певний життєвий досвід, тим імовірніше, що вона буде знову і знову відтворювати його в своїй грі. Саме тому те, що виглядає як «вдосконалення брехні», може бути просто грою, випробуванням своїх можливостей, ну, і, зрозуміло, дослідженням можливостей батьків: розпізнають вони обман, відрізнять його від правди? Спочатку «казки» для мами і «вигадки» для тата найчастіше є просто грою, тобто носять цілком нешкідливий характер.

Діти обманюють як би «понарошку», найчастіше не знаючи і не усвідомлюючи, що тим самим ображають батьків і порушують якісь етичні норми. Але в деяких випадках обман батьків може стати постійним способом самоствердження. А це вже ознака розладу і втрати взаєморозуміння у відносинах дітей і батьків. У цьому випадку дитині важливо допомогти знайти більш відповідний спосіб підтримки своєї самооцінки [84, с. 87].

Узагальнюючи отримані дані, М. Мей та Р. Хараш дійшли висновку про те, що діти, у яких наявні достатні здібності, щоб отримати схвалення вихователя на заняттях, або мають гарні оцінки в школі, схильні до обману так само, як і діти, які менш обдаровані (не можуть розраховувати на свої розумові здібності). Не можна стверджувати, що здібні діти менше обманюють – вони менш схильні до обману в ситуаціях, коли їх здібності гарантують успіх або ставлять під сумнів їх авторитет. Тобто чесність ніяк не залежить від інтелекту.

Дещо інші висновки робить В. Оклендер [90]. На його думку серед тих, хто обманює, порівняно з правдивими дітьми, більше тих, у кого коефіцієнт інтелекту ничже середнього. Коефіцієнт інтелекту – це кількісний показник рівня розумової обдаровансоті, який вираховується на основі результатів виконання психологічного тесту. Його середній нормативний показник - 100%. Більш високий або більш низький коефіцієнт інтелекту свідчить відповідно про обдарованість або відставання в розумовому розвитку. Майже третина дітей з групи з самим низьким коефіцієнтом інтелекту обманювали і шахраювали. З тих дітей, в яких коефіцієнт був самим високим, не обманював ніхто. На основі цих даних В. Оклендер робить висновок, що чим вище коефіцієнт інтелекту, тим діти менш схильні до обману.

За даними П. Екмана, серед дітей, які обманюють, було дещо більше тих, у кого вихователі і вчителі спостерігали ознаки девіантної поведінки, а також дітей, схильних до невротичних реакцій. Дослідження підтвердили, що обман і соціальна непристосованість взаємопов’язані. Вчений констатував, що діти, які мають проблеми з соціальною адаптацією і психічні порушення, обманюють частіше. Серед погано адаптованих дітей майже 90 % хлопчиків і майже 70 % дівчат обманюють. У більш старшому віці такі діти нерідко демонструють схильність до крадіжок, бійок, вандалізму, прогулів, вживання алкоголю і наркотиків [133].

Коли дитина, знаходиться в періоді вивчення мови, передає будь-які факти, свідком яких вона була, вона може щось передати невірно, може багато обманути, через брак знання мови, не вміючи правильно підібрати слова і поєднати їх.

Діти вразливі, на них сильно діють такі враження, до яких дорослий вже звик і майже не помічає їх. Отже, відношення дорослих і дітнй до одних і тих же вражень буде неоднаково: страшне для дитини не страшне дорослому, і навпаки. Відтак, дитина, яка знаходиться під враженням побаченого мультфільму або будь-якої незвичної для неї ситуації може придумати зовсім нвоі обставини, факті і сама тим самим починає вірити, доказувати свою правоту.

Відмінні властивості дитинства неминуче зумовлюють велику або малу неправильність в засвоєнні вражень, недолік об’єктивності, додача особистих відчуттів, внаслідок чого предмети зменшуються, збільшуються і пов’язуються не так в уяві, як вони пов’язані в дійсності.

До того ж дитина не може ще правильно оцінювати явища, їх значення, їх вплив на власний стан і стан інших людей. Маленька, слабка, незалежна дитина перебільшує в своїй уяві значення і розмір речей.

Обман з корисливою метою сприяє розвитку домагання на визнання. Ситуації, що спонукають до домагання на визнання, мають для дитини особистісний смисл. Ці ситуації часто стають психологічно проблемними, коли дитина повинан вирішити для себе ділемму: задовольнити імпульсивне бажання і пійти супротив очікуванням дорослого або зберегти добрі стосунки з ним. Саме в таких ситуаціях дитина відкриває для себе ще один вихід – зробити по-своєму і приховати це. Так з’являєтсья обман. Обман може виникинути як компенсація недостатньої вольової поведінки і достатнього рівня розумового розвитку (у виді рефлексії на обман як вихід із проблемної ситуації).

Діти молодшого дошкільного віку використовують немотивований обман. Вони розповідають незвичайні історії, які не мають місця в повсякденному, реальному житті. Саме так дитина бажає надати більшої ваги і значимості своїй персоні, викликати до себе інтерес. Такого роду творіння може бути як свідченням незадоволеності собою, своїм станом у сім’ї, групі, класі, так і ознакою особливої жвавості уяви, схильності до творчості.

Ще однією важливою особливістю дитинства, яка дає привід вважати дитину обманщиком, коли вона і не має наміру обманювати, – відсутність точного і суворого розмежування між різними класами уявлень. Дорослий здатен у повній мірі усвідомити різницю між сном і реальністю, між своїми живими, але фантастичними уявами і образами дійсних предметів, між внутрішніми суб’єктивним і об’єктивним, зовнішнім. У дитини класи уявлень ще не розмежовані з достатньою визначеністю, часто перемішуються, внаслідок цього виникає плутанина, а дитина виявляється обманщиком [2, с. 152].

Досить часто переживання дитини є такими глибокими, що не піддаються усвідомленню, вона може розповісти про них лише через обман. По суті, це не вигадки, а деякий міф, за допомогою якого дитна намагається впоратися з ситуацією і негативними почуттями, які вона викликає. Наприклад, дитина в якої недавно з’явилась маленька сестричка, розповіла в садочку про те, яке в неє тяжке життя. Їй приходиться турбуватися про свою сестричку, заколисувати її, пестити ночами. Вихователька спробувала з’ясувати у батьків, навіщо вони поставили дитину в такі важкі умови. Батьки були дуже здивовані - нічого подібного в сім’ї ніколи не відбувалося. Але з появою молодшої сестрички хлопчик почував себя покинутим і відчував сильні ревнощі. Тому, щоб звернути нас себе увагу батьків і виховательниці, він видав себе за дитину, обтяжену непосильними турботами. Дитина ідентифікувалася з дівчинкою і, уявляючи, як він турбується про неї, спробував заповнити те, чого йому не вистачало і викликало заздрість.

Дослідники біологічних передумов формування психіки (В. Бехтерєв, А. Леонтьєв та ін.) справедливо підкреслюють роль біологічних і спадкових факторів, які також визначають розвиток дитини, які, в свою чергу, стають все менш сприятливими в силу погіршення екології і навколишнього середовища проживання людини. Л. Собчик висловила припущення, що існує генетична схильність до альтруїзму та егоїзму. Остання якість багато в чому спиряє прояву нещирості у спілкуванні.

Крім страху «пусковим механізмом» використання обману дитиною є усвідомлення того, що до нещирості, як форми надання впливу на саму дитину і як способу ефективного психологічного впливу на оточуючих, вдаються батьки або інші представники її референтних груп. Включення обману в структуру звичайної поведінки наступає тим швидше, чим менш благополучні умови життя та виховання, причому розуміння того, що обман є нормою для поведінки дорослих, в певних ситуаціях є шоком для дитини, сприяє переосмисленню стратегій власної поведінки. Форми маніпуляцій дорослими, залежно від особистісних особливостей дитини, можуть варіювати від плаксивості й імітації хвороб до агресивності [37, с. 174].

Дещо слід зауважити й відносно такого поняття як формальний обман. Крок до формального обману дитина робить тоді, коли вона фактично порушує заборону, обманює батьків і вихователів, але не говорить про це сама, а батьки, не знаючи про порушення заборони, не спрашують про неї дитину. В таких випадках є фактичний обман, але ще немає брехні словесної. Можливо її не буде зовсім, однак, у дитини не вистачить духу відкрито, в очі, брехати батькам, коли вони спитають про це. Існує різниця в положені: обман фактичний з умовчуванням про скоєне, і обман словісний, який полягає в рішучому запереченні факту. Другий обман сильніше, повніше і безсовісніше першого. Перший обман свідчить про відсутність почуття сорому, незграбності від скоєного злочину, за небажання говорити і згадувати про те, що було.

Аналізуючи поведінку дітей, В. Зеньковський говорив про те, що під обманом не слід розуміти завідомо брехливі висловлювання з метою будь-кого ввести в оману: тут три основні моменти, однаково ніобхідні для того, щоб була можливість говорити про брехню, – помилкове (в об’єктивному сенсі) висловлювання, свідомість того, що це висловлювання брехливо, і, нарешті, прагненя надати свідомо помилковій думці вид істини, прагнення ввести когось в оману [47].

Таким чином, для дитини межі між правдою і обманом не явні. Вона настільки ж вірить в свій вимисел, наскільки й усвідомлює, що говорить неправду. Де інколи малі діти за допомогою обману «лакирують» дійсність, силою фантазії заповнюючи те, чого їм бракує в реальності. Так, у дитини може з’явитися невидимий для дорослих один товариш, який скрізь її супроводжує. Дитина з легкістю виходить за межі реальності, створюючи собі друга, з яким можна гратися, про якого можна піклуватися, з яким можна розділити відповідальність за вчинки, що викликають невдоволення у батьків. Простір фантазії є для дитини тим рятівним місцем, де вона може отримати те, в чому гостро відчуває потребу і що недоступно для неї в звичайному житті. Маленьким дітям властиво магічне мислення, закони реальності для них неочевидні, а навчатися відокремлювати уявне від дійсності їм ще належить. Поки ж вони мріють. Фантазування для дитини – це і спосіб взаємодії з реальністю, і можливість захищатися від неї.