Розділ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Задача 7. Знайти добутки AB і BA:

а) ;

б) .

в)

г)

Задача 8. Задані вектори-стовпці та .

Знайти та

Задача 9. Обчислити значення матричних виразів A², A³, A⁴, A²·A, A·A², A²·A²:

 

а) б) в)

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………..3

Розділ 1. Констиційно-правовий статус людини і громадянина в Україні…………………………………………………………………..5

1.1. Історичний аспект виникнення та розвитку громадянства…………….5

1.2. Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і громадянина……………………………………………………………………14
1.3. Громадянство України як елемент правового статусу……………….17

Розділ 2. Конституційно-правове визначення інституту громадянства України………………………………………………...21

2.1. Поняття громадянства та належність до громадянства України…...21

2.2. Принципи громадянства України……………………………………….24

Розділ 3. Порядок набуття та припинення громадянства України...27

3.1. Набуття громадянства України…………………………………………27

3.2. Припинення громадянства України……………………………………39

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………43
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………...46

 

Вступ

Населення будь-якої сучасної держави неоднорідно. Для виявлення розходжень, пов'язаних з обсягом прав і обов'язків, визначення характеру взаємин з державою проживання, необхідно звернутися до інституту громадянства.

У юридичній літературі громадянство розглядається або як стійкий правовий зв'язок людини з державою, як правовідносини, що виникають, змінюються або припиняються у зв'язку з певними юридичними фактами (народження на території країни, звернення із проханням про натуралізацію, набуття другого громадянства, втрата громадянства), або як певний правовий статус особи в конкретній країні. В останньому значенні громадянство - це юридичне визнання державної приналежності особи усередині країни та за кордоном і наділення її в повному обсязі комплексом прав і обов'язків, передбачених у законодавстві цієї держави.

Статус громадянина є гарантією надання політичних прав і доступу до державної служби, умовою вільного виїзду за межі країни та безперешкодного повернення на батьківщину. У більшості держав саме на інтереси громадян зорієнтовані соціальні та економічні програми уряду, законодавство в області праці та соціального забезпечення.

Громадянство породжує взаємні зобов'язання країни та людини. Держава чекає від своїх громадян особливої лояльності. У свою чергу громадяни розраховують на захист та заступництво країни, якщо в них виникають проблеми із владою або приватними особами за кордоном. Ці взаємні зобов'язання носять персональний і екстериторіальний характер, вони не припиняються у випадку тривалої відсутності громадянина на території країни або проживання за її межами.

Як інститут внутрішнього права кожної країни громадянство - це сукупність правових норм, що регламентують критерії, які визначають приналежність особи до даної держави; способи та процедури набуття та втрати громадянства; особливості правового положення, обумовлені способом набуття громадянства або фактом подвійного (множинного) громадянства.
Предмет дослідження - інститут громадянства в Україні.
Об’єкт дослідження - теоретичні, міжнародні, конституційні дослідження, що вивчають інститут громадянства, його юридичне та нормативно-правове закріплення.

Основна мета дослідження - охарактеризувати конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні та визначити громадянство, як елемент правового статусу, охарактеризувати інститут громадянства в Україні та його нормативно-правову реалізацію, проблеми теорії та практики.

Методи дослідження: емпіричний – спостереження та порівняння; теоретичний: формально-догматичний, логічний, конкретно-історичний, порівняльно-правовий; аналізу і синтезу, моделювання, статистичний.
Автор використав наукові праці російських та українських вчених, нормативно-правові акти міжнародного та національного законодавства.
Серед вчених, які розкривають питання, якому присвячене дослідження, можна виділити: Т. Васил' єву, Н. Вітрука, Л. Воєводіна, В. Карташкіна, А. Колодія, Є. Лукашеву, Н. Матузова, В. Нерсесянца, В. Німченко, А. Олійника, В. Погорілко, М. Савенко, О. Совгиря, В. Тертишника, Ю. Тодику, А. Хальоту, В. Чіркина, В. Шишкіна, Н. Шукліну.
У результаті аналізу матеріалу для цього дослідження склалася наступна структура курсової роботи: вступ, 3 розділи, 7 підрозділів та висновки.

 

 

Розділ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

1.1. Історичний аспект виникнення та розвитку громадянства

Згідно із ЗакономУкраїни«Про громадянство України» від 18 січня 2001 року громадянство України – правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках» [13]. Як і будь-який державно-правовий інститут громадянство повинне базуватися на певних принципах. Як слушно вказував В.Мелещенко, «повною мірою неможливо розкрити поняття громадянства в науці Конституційного права, якщо не розкрити принципи інституту громадянства України, так як принципи є тією основою, яка цементує, зв’язує воєдино різноманітні сторони громадянства. У своїй сукупності вони складають своєрідну систему, кожен з елементів якої є відображенням характеру і сутності громадянства» [33]. Причому, зважаючи на те, що Україна є унітарною державою, одним із ключових принципів, що підтверджує її єдність, є принцип єдиного громадянства. Однак, в сучасних умовах розвитку інтеграційних процесів на практиці подекуди зустрічаються певні складнощі щодо його реалізації, у зв’язку з чим й набуває доцільності більш глибинне дослідження його призначення та змісту. І в цьому ракурсі безперечного значення набуває розкриття та аналіз витоків та становлення принципу єдиного громадянства в історико- правовій ретроспективі, починаючи з античності і закінчуючи сучасним законодавством Української держави.

Слід зазначити, що у науці конституційного права до проблеми принципів громадянства зверталося багато авторів, і тому питання виявлення принципів громадянства, характеристики їх змісту вже висвітлені у ряді наукових праць, а саме у доробках Альбертіні Л.М., Гураля П.Ф., Колодія А.М., Копиленка О.Л., Баймуратова М.О., Ставнійчука М.І., Лотюк О.С., Майданника О. О., Мелещенко В.П., Олійника А.Ю., Ольховського Б.І., Погорілка В.Ф., Ришняка Н.А., Суржинського М.І., Тодики Ю.М., Фрицького О.Ф., Чалого П.Ф., Шаповала В.М., Шукліної Н.Г. тощо.

Однак, у жодному з цих напрацювань не проводиться комплектного дослідження історичної ґенези саме принципу єдиного громадянства як основного фактору збереження єдності України, що й робить актуальною обрану тему дослідження. У зв’язку з чим, метою представленої наукової праці є всебічний розгляд витоків принципу єдиного громадянства із визначенням відповідних етапів його становлення.

Отже, досліджуючи історію становлення інституту громадянства, можна зазначити, що у всі часи існувала відмінність між «своїми» і «чужими» [34]. Тому можна погодитися із думкою В. Лазарєва, що джерело громадянства слід шукати ще в племінній і родовій організації суспільства [35]. Головною ознакою приналежності до роду і племені була кровна спорідненість. Водночас жоден рід або плем’я не виключали можливість прийняття в них нових осіб, як правило, в результаті укладення шлюбу або усиновлення [36]. Отже, з самого початку, ще до визначення поняття громадянства було закладено принцип єдиного громадянства, який передбачав наявність лише одного зв’язку людини із певною суспільною організацією [37]. Але у повній мірі про появу принципу єдиного громадянства в додержанному суспільстві говорити еможливо, бо інститут громадянства - це один із атрибутів державності, тому може завзятися лише із появою держави. Отже, як державно- правове явище громадянство, а відповідно його принцип єдиного громадянства, почало формуватися разом із виникненням перших рабовласницьких держав (Афіни, Спарта, Рим) [38]. Політична дійсність античної Греції в пору її розквіту (так звана класична епоха, V – VI ст. до н.е.) характеризувалася, перш за все, існуванням громадянської общини, у якій згуртовані в замкнуту привілейовану групу, громадяни протистояли основній масі неповноправного або навіть зовсім безправного експлуатованого населення – переселенцям з інших міст і рабам [39]. В ході еволюції давньогрецького суспільства громадянськість виявляється як вища форма патріотизму[40].

У науковій літературі патріотизм визначається як любов та/або відданість до якоїсь країни. Слово прийшло з грецької πατριζ, що означає батьківщина. Однак, патріотизм у різні часи мав різне значення, яке дуже залежало від контексту, географічного та філософського.

Отже, саме співвідношення інституту громадянства і патріотизму у Древній Греції доводить становлення інституту єдиного громадянства.

Причому слід зазначити, що в Афінах громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати народилися в Афінах і були повноправними громадянами. Тобто якщо людина, яка мала інше походження (громадянство) не набула статусу повного громадянина, відповідно позбавлялася певних прав та обов’язків, зокрема, займати певні адміністративні посади та приймати участь у визначених публічних заходах, що ще раз підкреслює започаткування принципу єдиного громадянства.

Досліджуючи наступний період розвитку громадянства, який охоплює період античності, що пов’язане із становленням і розвитком Стародавнього Риму, слід зазначити, що спочатку повноправними громадянами Риму могли бути тільки особи, що належали до римської міської общини, – «патриції». Але поряд з патриціями існували і плебеї, які боролися за свої права і теж намагалися стати повноправними громадянами. Це призвело до боротьби за політичні права, у ході якої плебеї добилися зрівняння в правах з патриціями. До кінця найдавнішого періоду римського приватного права юридичні відмінності між двома основними категоріями римського громадянства – патриціями і плебеями – стираються і останні стають повноправними римськими громадянами. Право громадянства спочатку належало жителям Риму, але у 89 р. до н. е. воно було визнане за всіма жителями Італії. Згодом Едикт Каракалла в 212 р. н.е. надав це право всім вільним жителям імперії.

Отже, на відміну від Древньої Греції, римське право значно розширює можливості отримання громадянства, наголошуючи на визначенні мешкання людини. Причому, зазначаючи в якості однієї з підстав набуття громадянства Риму – дарування римського громадянства іноземцеві [41], римське право дещо трансформовано підходить до існування принципу єдиного громадянства.

Так, з’являється термін біпатриди (від лат. bis – двічі та грец. πατριζ (πατριδιζ) – батьківщина), тобто особи, які водночас є громадянами двох або більше держав. Слід зазначити, що подвійне громадянство з’являється внаслідок суперечностей законодавства про громадянство різних держав, напр., принципу «права крові» та принципу «права ґрунту». Згідно з поширеними поглядами, третя держава може розглядати біпатрида як громадянина будь-якої з тих держав, громадянство якої ця особа має.

Занепад рабовласницького ладу і формування феодального суспільства внесли зміни до розуміння громадянства. Остаточно зникає обмежений принцип юридичної рівності вільного населення, із соціальної структури усуваються повністю безправні.

Замість поняття «громадянство» у феодальному суспільстві з’являється термін «підданство», що характеризує особисту залежність васала від сюзерена.

Але поняття «громадянство» не зникає зовсім, воно існує разом з підданством. Феодальне підданство формується на основі вірності і лояльності особи стосовно феодала. На цій базі відбувається процесс становлення феодалізму як суспільної формації. Із становленням державності і розвитком абсолютизму підданство починає розглядатися як підданство всього населення монархові, який виражає суверену волю. Найважливіший обов’язок підданого – вірність і лояльність стосовно монарха, готовність віддати за нього життя.

Слід зазначити, що одним із важливіших обов’язків підданого була саме вірність сюзерену, тобто якщо особа одночасно підпорядковується декільком монархам, то такий стан розглядався як державна зрада, що каралося смертю, що також свідчить про дію принципу єдиного підданства.

Однак, на відміну від громадян, піддані в монархічних державах мали вельми обмежені політичні права, а в колоніальних країнах не мали їх узагалі, не брали участь у формуванні і діяльності органів державної влади.

З розвитком капіталізму інститут підданства зазнавав зміни або замінювався інститутом громадянства, якого «не знали ні рабовласницькі держави, ні феодальні держави. Він виник в епоху перших буржуазних революцій і становлення перших буржуазних держав» [42]. В основу теорії громадянства спочатку були покладені ідеї про національну єдність і рівноправ’я громадян, що є підтвердженням відродження принципу єдиного громадянства. Таким чином, зародження і формування націй, що пов’язане з розвитком буржуазного суспільства напряму співвідноситься із закріпленням інституту єдиного громадянства.

Як зазначається в історичній літературі поняття громадянства історично зв’язане з Великою французькою революцією XVIII ст. [43]. Причому, одним з основних гасел французької буржуазної революції було гасло рівності і національної єдності всіх французів. Національність особи не мала значення, головне, щоб громадянин був «французом по духу». Отже, у зазначений період принцип єдиного громадянства отожнювався із принципом національної єдності.

Еволюція інституту єдиного громадянства продовжувалася, а до осіб, які бажали стати громадянином, у різних країнах у різний час ставилися різні вимоги. Це булла наявність певних цензів: майнове становище особи, рівень її освіти, тривалість мешкання індивіда в країні, національність, расові ознаки. В основному перераховані цензи поширювалися на тих, хто виявив бажання отримати громадянство тієї або іншої держави. Так, наприклад, до 1870 р. право американського громадянства мали тільки «вільні білі», а іммігранти багатьох національностей були позбавлені цього права аж до середини XX століття. Відверто націоналістичний, расовий принцип знайшов своє відображення в законі про громадянство Німеччини від 15 вересня 1935 р. Фашистський режим, виходячи з ідеї «кровної спільності» всіх німців, оголосив про визнання кожного німця, незалежно від його місця проживання, громадянином Німеччини.

Сучасний інститут єдиного громадянства не обмежує, а навпаки – захищає права людей на громадянство. Причому єдине громадянство встановлюється в унітарних державах. У державах з федеративною формою устрою громадянство, як правило, є подвійним. Особа тут є одночасно громадянином союзу і громадянином суб’єкта федерації.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом грунту» [44].

Отже, досліджуючи історичну ґенезу становлення принципу єдиного громадянства, можна виділити наступні етапи:

1) рабовласницький, в якому закладалися перші основи принципу єдиного громадянства;

2) феодальний, в якому інститут громадянства змінюється інститутом підданства, який також містить критерій вірності підданих, що у деякому ступеню співпадає із сутністю виключності громадянства, але на відміну від громадян, піддані мають дуже обмежені політичні права;

3) буржуазний, який характеризується чітким нормативним закріпленням інституту громадянства та його принципу – єдності, причому в залежності від певних цензів: національної належності, майнового становища особи, рівня освіти, тривалості мешкання індивіда в країні, расових ознак тощо;

4) сучасний, який характеризується впровадженням демократичних засад у питаннях громадянства та застосуванням у багатьох країнах світу, здебільшого унітарних,принципуєдиного громадянства.

Щодо становлення принципу єдиного громадянства в Україні, то слід пам’ятати, що в колишньому СРСР було законодавчо встановлено подвійне, або одночасне громадянство відповідних осіб – статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство – це юридична приналежність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, державами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією21. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосування при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте, виходячи із сучасних критеріїв, для цього достатньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної республіки і знаходяться в ній тимчасово.

Із формуванням суверенної української держави, першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності України був Закон «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р., у ст. 9 якого закріплено, що «всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України», а також Закон України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. Пізніше, Указом Президента України від 31 березня 1992р. було затверджене «Положення про порядок розгляду питань, пов’язаних з громадянством України». Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України. У зв’язку з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. виникла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції України. Тому, Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону «Про громадянство України» 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997р. Відповідно до зазначеного Закону «Про громадянство України» і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України «Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства».

Щодо ґенези принципу єдиного громадянства України, то спочатку у Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою признавалася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Тому, вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Остаточно цей принцип знайшов своє повне легальне визначення у Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, де серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплюється принцип єдиного громадянства – громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною від визнається лише громадянином України.

Таким чином, закріплення у законодавстві (ст. 4 Конституції України; ст. 1 Закону «Про громадянство України») принципу єдиного громадянства України є однією з найважливіших демократичних правових засад утвердження нашої суверенної держави. Ця норма спрямована на забезпечення єдиного правового статусу для всіх громадян України та однакового правового зв’язку кожного громадянина з державою.

Зауважимо, що у сучасній світовій спільноті більшість держав виходять з визнання виключності громадянства [45]. Відкидаючи інститут подвійного громадянства, законодавець, як правило, встановлює, що особа, яка є громадянином даної держави, не повинна бути одночасно громадянином іншої держави. Проте інколи в результаті колізії норм, що регулюють питання громадянства, можуть виникати ситуації, коли одна й та сама особа визнається громадянином декількох держав. Тому держави укладають угоди, спрямовані на скорочення кількості осіб з подвійним громадянством та створення умов, які запобігали б виникненню цього. Прикладом може бути Конвенція про скорочення багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства (1963 p.).

Також, слід наголосити, що закріплення принципу єдиного громадянства в Конституції та законодавстві України дає можливість застосовувати юридичні внутрішньо-державні механізми захисту прав і свобод громадян нашої держави