Поняття, сутність та значення перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами

Провадження за нововиявленими обставинами, передбачене главою 34 Кримінального процесуального кодексу України є резервним механізмом забезпечення правосудності судових рішень, додатковою процесуальною гарантією захисту прав та законних інтересів особи. Більше того, право на перегляд справи за нововиявленими обставинами передбачено статтею 4 Протоколу № 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, відповідно до якої судове рішення може бути переглянуте згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи[18]. [29, с. 312]

У ході аналізу статей 459-467 Кримінального процесуального кодексу України звертає на себе увагу той факт, що законодавець не зміг знайти відповідних юридичних термінів та понять, здатних повністю відобразити сутність нововиявлених обставин. Певною мірою за загальне визначення нововиявлених обставин може слугувати як пункт 5 частини 2 статті 459, так і пункт 4 частина 2 статті 462 Кримінального процесуального кодексу України. Ці норми мають суперечливі елементи єдиного поняття. Так, відповідно до пункту 5 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України нововиявленими обставинами є обставини, які не були відомі суду на час судового розгляду при ухваленні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність вироку чи ухвали, що належить переглянути. На думку авторів одного із науково-практичних коментарів Кримінального процесуального кодексу України, ця група обставин сформульована доволі гнучко, власне, як визначення нововиявленої обставини. Однак зазначена норма не повністю узгоджується із пунктом 4 частиною 2 статті 462 Кримінального процесуального кодексу України, відповідно до якого у заяві про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами зазначаються обставини, що могли вплинути на судове рішення, але не були відомі та не могли бути відомі суду та особі, яка звертається із заявою, під час судового розгляду.

Взагалі не зрозуміло, навіщо законодавець у статті 462 Кримінального процесуального кодексу України намагається ще раз визначити, які обставини є нововиявленими. Тому в пункті 4 частини 2 статті 462 Кримінального процесуального кодексу України, де зазначається один з елементів заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, слід викласти у такій редакції: «обставини, які відповідно до частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України визнаються нововиявленими». У пункті 4 частини 2 статті 462 Кримінального процесуального кодексу України слід виключити вислів «не могли бути відомі», які за умови незмінності переліку обставин, визнаються нововиявленими. Адже законодавець так побудував систему нововиявлених обставин, що окремі з них все ж таки могли бути відомі за умови проведення об'єктивного та цілеспрямованого досудового та судового слідства та могли бути враховані судом, наприклад, факт штучного створення доказу або завідомо неправдивого показання свідка чи потерпілого. Натомість окремі і не могли бути відомі, оскільки об'єктивно не існували на момент судового розгляду, наприклад, визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом.

Справа у тому, що законодавець допустив змішування двох понять – «нововиявлені обставини» та «нові обставини». Обставини, зазначені у пунктах 1, 2 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України, дійсно є нововиявленими, оскільки вони об'єктивно існували на час судового розгляду, однак суд не взяв ці обставини до уваги через їх невідомість судові або через певну заінтересованість, якщо мало місце зловживання судді під час кримінального провадження, тобто ці обставини справді можна виявити[19]. [29, с. 312]

Визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом (пункт 4 частина 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України) є новою, але аж ніяк не нововиявленою обставиною. Дана обставина може мати місце лише після постановлення судом судового рішення, а тому вона є новою, швидше навіть новоз'явленою, тобто таку обставину було неможливо врахувати через її відсутність. Обставини, передбачені пунктами 3, 5 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України, у кожному конкретному випадку можуть бути як новими, так і нововиявленими. Спільним для нових та нововиявлених обставин є те, що їх наявність не дозволяє оцінювати судове рішення як правосудне. Однак у Кримінальному процесуальному кодексі України такі обставини доцільно розмежувати через їх різну правову природу.

Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, як форма оскарження й перевірки судових рішень є компромісним вирішенням конфлікту двох концептуальних підходів – необхідності виправлення допущеної судової помилки, що демонструє ефективність системи кримінальної юстиції, та забезпечення стабільності й непохитності судового рішення, що набрало законної сили, тобто додержання принципу правової визначеності. Щоправда, для вітчизняного кримінального процесуального законодавства таке твердження має декларативне значення, оскільки аж три форми оскарження й перевірки судових рішень із чотирьох існуючих дозволяють поставити під сумнів правосудність рішень, що набрали законної сили. На жаль, позиція українського законодавця із цього питання ще далека від досконалості та є свідченням низки концептуальних недоліків судово-правової реформи, яка проводиться в Україні[20]. [10, с.194]

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував: принцип остаточності судового рішення означає, що жодна сторона не має права ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише заради повторного судового розгляду й ухвалення нового рішення у справі. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (рішення у справах «Рябих проти Росії», «Пономарьов проти України»). За змістом статті 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав і свобод людини від 1950 року судове рішення, що набрало законної сили, може бути переглянуте в межах кримінальної процедури відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів, які могли вплинути на результати розгляду справи[21]. [19, с. 69]

В Україні перегляд судових рішень, що набрали законної сили, за наявності нововиявлених обставин спричинено тим, що інколи після набрання судовим рішенням законної сили виявляються обставини, які існували на момент ухвалення судового рішення, свідчать про його незаконність та необґрунтованість та не були відомі суду на момент винесення судового рішення, а тому не могли бути ним враховані.

Відновлення провадження за нововиявленими обставинами служить матеріальній справедливості, яка дозволяє у виняткових випадках відступати від інтересу держави в забезпеченні правового порядку. Законна сила судового рішення поступається, якщо додатково виявлені факти свідчать про його очевидну помилковість[22]. [10, с. 194]

Звідси провадження за нововиявленими обставинами належить до надзвичайних форм оскарження й перевірки судових рішень. Даний факт пояснюється ще й тим, що предметом провадження за нововиявленими обставинами є питання про законність, обґрунтованість та справедливість судового рішення, насамперед, з фактичної точки зору з огляду на нововиявлені обставини, які існували на момент ухвалення цього рішення, але стали відомими тільки після набрання ним законної сили. Нововиявлені обставини неможливо виявити в матеріалах кримінального провадження, оскільки вони не відображені в них внаслідок того, що були невідомими суду під час судового розгляду. Такі обставини виявляються вже після набрання судовим рішенням законної сили і тому вимагають їх самостійного дослідження. Їх наявність повинна бути встановлена вироком суду, що набрав законної сили, а за неможливості його ухвалення – постановою слідчого, прокурора, ухвалою суду про закриття кримінального провадження з підстав, що не дають права на реабілітацію, або ухвалою суду про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру. До того моменту обставини, вказані в частині 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України, розглядаються як складова частина передбачених статтею 409 Кримінального процесуального кодексу України підстав для скасування чи зміни судових рішень в апеляційному порядку[23]. [10, с.194]

На відміну від обставин, передбачених частиною 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України, «визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом», як підстава для перегляду судового рішення в порядку, визначеному главою 34 Кримінального процесуального кодексу України, не існувала під час розгляду кримінального провадження, а з'явилась після ухвалення судового рішення. Дана підстава не свідчить про допущення судової помилки фактичного характеру, натомість йдеться про помилку з точки зору конституційності законодавчого регулювання та судового правозастосування. Варто зазначити, що кримінальним процесуальним законом передбачена ще одна обставина, яка недоречно віднесена законодавцем до підстав для провадження у Верховному Суді України. Мова йде про встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (пункт 2 частина 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України). Фактично мається на увазі встановлення Європейським судом з прав людини або Комітетом з прав людини ООН порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чи Міжнародного пакту про громадянські та політичні права під час судового розгляду кримінального провадження[24]. [10, с. 194-195]

Отже, такі обставини, правильно називати не нововиявленими, а новоз'явленими. Хоча в кримінальному процесуальному законодавстві деяких держав вжито й іншу термінологію – «нові обставини». Новими є такі обставини, які з тих чи інших причин не були відомі суду під час судового розгляду. Дане поняття є родовим по відношенню до видових – нововиявлених та новоз'явлених обставин. Тож суд, ухвалюючи рішення, не знав, що правова норма, яка була застосована, повністю або частково не відповідає Конституції України, чи про її повну або часткову невідповідність приписам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Наявність таких обставин встановлюється єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні та Європейським судом з прав людини відповідно[25]. [10, с.195]

Більше того, поняття «нові обставини» включає ще й третю групу обставин, встановлення яких тягне скасування слідчим суддею, судом власного рішення. Для прикладу, згідно частини 3 статті 147 Кримінального процесуального кодексу України слідчий суддя, суд скасовує ухвалу про накладення на особу грошового стягнення, якщо буде встановлено, що стягнення накладено безпідставно. Так само, відповідно до частини 3 статті 476 Кримінального процесуального кодексу України суд своєю ухвалою скасовує вирок, яким затверджена угода, якщо особа, яка звернулася з відповідним клопо­танням, доведе, що засуджений не виконав умови угоди. На відміну від нововиявлених та новоз'явлених обставин, оновлені обставини не вказують на наявність судової помилки. На момент ухвалення судового рішення воно було правосудним, але згодом факти, що були покладені в його основу, змінились, унеможливлюючи виконання даного рішення в первісному вигляді. Тому законодавець з метою вирішення таких правових ситуацій передбачив не перевірку цього судового рішення в інстанційному порядку, а позаінстанційний контроль суду за власними рішеннями. З огляду на це, назву та зміст глави 34 Кримінального процесуального кодексу України варто доповнити вказівкою й на новоз'явлені обставини – «Провадження за нововиявленими та новоз'явленими обставинами»[26]. [10, с. 195]

У зв'язку з такою пропозицією важливе теоретико-прикладне значення має розмежування нововиявлених та новоз'явлених обставин. Насамперед, такі обставини відрізняються за часом їх виникнення. Нововиявлені обставини існували під час судового розгляду, а новоз'явлені – відкрились після ухвалення судового рішення. Другим критерієм їх розмежування є зв'язок таких обставин з предметом доказування. Нововиявлені обставини є його складовим елементом, натомість новоз'явлені такого зв'язку не мають. Останні вказують на невідповідність порядку судового розгляду, матеріально-правових підстав судового рішення Конституції України, Конвенції про за­хист прав людини і основоположних свобод. Ще однією відмінною ознакою нововиявлених та новоз'явлених обставин є спосіб їх встановлення. Якщо перші встановлю­ються судами загальної юрисдикції, а в окремих випадках – органами досудового розслідування, то другі засвідчуються Конституційним Судом України та Європейським судом з прав людини[27]. [10, с. 195]

Підставами для відновлення справи за нововиявленими обставинами є обставини, що стали відомі після набрання судовим рішенням законної сили і які доводять неправильність вироку, постанови чи ухвали.

Нововиявлені обставини як одна з груп підстав для перегляду судових рішень у кри­мінальному провадженні, будучи відмінними від усіх інших підстав для скасування або зміни судових рішень за формою, водночас є подібними до них за змістом. Так, якщо вирок ґрунтується на завідомо неправдивих показаннях свідка й ця неправдивість вияви­лась після набрання ним законної сили (пункт 1 частина 2 стаття 459 Кримінального процесуального кодексу України), то матиме місце невідповідність висновків суду першої ін­станції фактичним обставинам кримінального провадження (пункт 2 частина 1 стаття 409, стаття 411 Кримінального процесуального кодексу України). Якщо виявлено обставини, що самі по собі або разом із раніше встановленими обставинами доводять незаконність, необ­ґрунтованість і несправедливість судового рішення та не були відомі суду під час його ухвалення (пункт 5 частина 2 стаття 459 Кримінального процесуального кодексу України), то йтиметься про неповноту судового розгляду (пункт 1 частина 1 стаття 409, стаття 410 Кримінального процесуального кодексу України).

Нововиявлені обставини не конкурують із підставами для перегляду судових рішень, указаних у частині 2 статі 409 Кримінального процесуального кодексу України, а, навпаки, прямо виключають їх. Це підтверджується й виділенням провадження за нововиявленими обставинами в окрему форму оскарження й перевірки судових рішень. Якщо останні ще не набрали законної сили, то для виявлення та встановлення нововиявлених обставин жодних особливих процесуальних способів не вимагається, оскільки рішення перевіря­ється під кутом зору всіх підстав для скасування чи зміни судових рішень в апеляційно­му порядку[28]. [9, с. 56]

Водночас, згідно з частиною 4 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України, перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами в разі прийняття нових законів, інших нормативно-правових актів, якими скасовані закони й інші нормативно-правові акти, що діяли на час здійснення провадження, не допускається. Тобто, зміна законодавства не може бути підставою для провадження за нововиявленими обставинами.

Утім не можуть бути підставою для перегля­ду судового рішення за нововиявленими об­ставинами, виявленні після ухвалення такого рішення докази, які підтверджують або спро­стовують факти, досліджені судом. Нові дока­зи можуть слугувати підставою для перевірки судового рішення в апеляційному порядку, але не у зв'язку з нововиявленими обстави­нами.

Нововиявлені обставини мають істотне значення для криміналь­ного провадження, оскільки деякі з них можуть залишитися невідомими внаслідок відсутності про них відомостей у матеріалах кримінального провадження й, відповідно, не досліджуватися в судовому засіданні, зібрані під час кримінальної процесуальної діяльно­сті докази дали змогу зробити зовні правиль­ний, але по суті помилковий висновок. Якщо суд знав би про їх існування (наприклад про завідомо неправильний переклад), то, без­перечно, не обґрунтовував би на них своє рішення. Інакше кажучи, нововиявлені об­ставини надають можливість зробити інший висновок про винуватість чи невинуватість особи або ступінь суспільної небезпеки кри­мінального правопорушення, ніж той, до яко­го дійшов суд під час ухвалення рішення без урахування цих обставин.

За своїм характером нововиявлені обста­вини вплинули або могли вплинути на закон­ність, обґрунтованість та справедливість су­дового рішення, яке набрало законної сили, тобто вони самі по собі або разом із уже встановленими фактами ставлять під сумнів правосудність судового рішення як такого, що не відповідає об'єктивній дійсності.

Нововиявлені обставини знаходяться в органічній єдності з еле­ментами предмета доказування у кримі­нальному провадженні або встановлюють невідповідність законодавчої регламентації та правозастосовної діяльності Конституції України. Установлена вироком суду, що на­брав законної сили, фальсифікація певного доказу може бути підставою для перегляду судового рішення за нововиявленими обста­винами лише в тому разі, коли це судове рішення ґрунтується на цьому доказі. Оскільки оцінювання доказів базується на всебічно­му, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, тому фальсифікація хоча б одного доказу, який прямо не вказує на винуватість чи неви­нуватість особи в інкримінованому їй кримі­нальному правопорушенні або на ступінь її суспільної небезпеки, може вплинути на ви­сновки суду та призвести до ухвалення не­правосудного судового рішення.

Така новоз'явлена обставина, як визнан­ня Конституційним Судом України неконсти­туційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом (пункт 4 частина 2 стаття 459 Кримінального процесуального кодексу України), на відміну від інших груп обставин, передбачених частиною 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України, не входить до предмета доказу­вання у кримінальному провадженні, оскіль­ки не існувала під час судового проваджен­ня й на момент ухвалення судового рішення. Вона не свідчить і про злочинні зловживання суб'єктів кримінального провадження, утім указує на невідповідність порядку судового розгляду.

Нововиявлені обставини можуть бути виявлені лише після на­брання судовим рішенням законної сили. До набрання ним законної сили обставини, ука­зані в частині 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України, розглядаються як складова передбачених статтею 409 КПК Укра­їни підстав для скасування чи зміни вироку, ухвали й постанови в апеляційному порядку.

Також нововиявлені обставини повинні бути встановлені обвинувальним вироком, який набрав законної сили, по­становою слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження, ухвалою суду про застосування примусових заходів вихов­ного чи медичного характеру або рішенням Конституційного Суду України. Особливий порядок для виявлення та встановлення нововиявлених обставин необхідний через те, що наявні у кримінальному провадженні ма­теріали є недостатніми для відповіді на пи­тання про правосудність судового рішення.

Отже, підставами для провадження за нововиявленими обставинами є встановлені обвинувальним вироком, який набрав закон­ної сили, постановою слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження, ухвалою суду про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру чи рішенням Конституційного Суду Украї­ни достатні відомості, що вказують на наяв­ність будь-якої з обставин, передбачених частиною 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України, що існувала під час судового провадження, але не була відома суду, або з'явилася після ухвалення судового рішення, знаходиться в органічній єдності з елементами предмета доказування чи вста­новлює невідповідність законодавчої регламентації та правозастосовної діяльності Кон­ституції України, свідчить або може свідчити про незаконність, необґрунтованість і неспра­ведливість оспореного судового рішення.

Система підстав для провадження за нововиявленими обставинами визначена частиною 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України. При цьому в частині 3 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України за­конодавець підкреслює, що такі нововиявлені обставини, як зловживання слідчого, проку­рора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження, скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення вироку чи постановлення ухвали, що нале­жить переглянути, повинні бути встановлені вироком суду, який набрав законної сили, а за неможливості ухвалення вироку – підтвер­джені матеріалами розслідування. Однак зі змісту обставини, указаної в пункті 3 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України, не випливає, що вона охоплює діяння злочинного характеру. Крім того, з незрозумілих причин у частині 3 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України не згадано про першу групу нововиявлених обставин – штучне створення або підро­блення доказів, неправильність перекладу, висновку та пояснень експерта, завідомо не­правдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунту­ється вирок. Такі недоліки законодавчої техніки необхідно виправити.

Цей перелік груп нововиявлених обставин є вичерпним. Однак у порядку вказаному в частині 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України систему доцільно розширити за рахунок такої новоз'явленої обставини, як встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань під час вирішення справи судом, яка невиправдано визнана законодавцем під­ставою для провадження у Верховному Суді України[29]. [9, с. 57]

У контексті пункту 1 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України під штучним ство­ренням або підробленням доказів варто розуміти фальсифікацію речових доказів і документів, у тому числі протоколів слідчих (розшукових) дій.

Фальсифікація речових доказів може ви­ражатися в:

- умисному штучному створенні предметів з метою надання їм ознак речових доказів;

- умисному поданні в якості останніх таких предметів, що такими насправді не є;

- умисному штучному створенні факту вияв­лення предметів у певному місці.

Фальсифі­кація документів може полягати в:

- умисному внесенні до них даних, що повністю або ча­стково не відповідають дійсності;

- умисному складанні документів, відомості в яких повні­стю або частково не відповідають дійсності;

- підробці документів шляхом зміни їх тексту (підчистка, витравлювання, змивання, допи­сування тощо) або ж шляхом зміни їх окремих фрагментів (переклеювання фотографій, проставлення відбитку підробленої печатки тощо).

Пункт 1 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України серед під­став для провадження за нововиявленими обставинами виділяє також неправильність перекладу, висновку й пояснень експерта. Утім із кримінально-правового погляду зло­чином проти правосуддя визнається тільки завідомо неправдивий висновок експерта (стаття 384 Кримінального кодексу України). Експерт не несе кримі­нальної відповідальності за давання завідомо неправильного пояснення. Тому вимога про встановлення факту завідомо неправильного пояснення експерта вироком, що набрав за­конної сили, не може бути реалізована.

Так само й неправильність перекладу може зумовлюватися або добросовісною помилкою перекладача, або умисним перекрученням, спотворенням відомостей. Пункт 1 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України містить імперативну норму, згід­но з якою вироком, що набрав законної сили, установлюється тільки завідомо неправдивий переклад. Саме за це й настає кримінальна відповідальність згідно зі статті 384 Кримінального кодексу України[30] [2].

Завідомо неправильний висновок експерта може полягати в умисному перекрученні сут­ності проведених ним дослідів, якщо висно­вки, яких він дійшов, явно суперечать фактам, установленим ним же під час експертного до­слідження, в умисному запереченні встанов­лених фактів, в умисному неправильному оці­нюванні цих фактів, в умисному приховуванні фактичних даних. Водночас добросовісна по­милка експерта або подання спірних наукових висновків не тягне за собою кримінальної відповідальності за статтею 384 Кримінального кодексу України.

Завідома неправильність перекладу може виявлятися в:

- умисному перекрученні змісту документів, показань, пояснень, реплік, запи­тань і відповідей суб'єктів кримінального про­вадження;

- умисному пропуску окремих слів і словосполучень, які спотворюють їх загаль­ний зміст;

- умисному замовчуванні певних фрагментів під час перекладу з однієї мови на іншу з метою досягнення бажаних для за­інтересованих осіб результатів.

За вчинення перекладачем вказаних вище дій настає кримі­нальна відповідальність за статтею 384 Кримінального кодексу Украї­ни. Водночас некомпетентність перекладача, яка призвела до помилок під час перекладу, не свідчить про завідомість неправильного перекладу та виключає застосування кримі­нальної відповідальності.

У пункті 1 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України серед під­став для провадження за нововиявленими обставинами вказані завідомо неправдиві по­казання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого. Завідома неправдивість по­казань може виражатися в умисному замов­чуванні відомостей про обставини, що мали місце в дійсності, в умисному перекрученні, спотворенні цих відомостей при повідомлен­ні про них слідчому, прокуророві чи суду, в умисному повідомленні про такі обставини, які насправді не існували. Давання завідомо неправдивих показань можливе на допиті, під час пред'явлення для впізнання, слідчого експерименту. Про неправдивість показань можна вести мову тільки тоді, коли обстави­ни, про які були одержані завідомо неправди­ві відомості, мають значення для криміналь­ного провадження.

Так, підставами для пе­регляду судових рішень за нововиявленими обставинами законодавець визнає завідому неправдивість показань підозрюваного й об­винуваченого. Однак, зважаючи на особли­вий процесуальний статус, указані учасники кримінального провадження не несуть кримі­нальної відповідальності за давання завідомо неправдивих показань. Тобто, якщо підозрю­ваний чи обвинувачений обмовляє інших співучасників кримінального правопорушення, з якими він його спільно вчиняв, то не підля­гатиме кримінальній відповідальності за да­вання завідомо неправдивих показань. Проте підозрюваний та обвинувачений можуть обмовити в учиненні кримінального правопо­рушення інших осіб, невинуватих у його вчи­ненні або винуватих меншою мірою. У таких випадках судове рішення підлягає перегляду за пунктом 5 частиною 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України.

У пункті 2 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України йдеться про такі зловжи­вання слідчого, прокурора, слідчого судді та суду під час кримінального провадження, що спричинили істотну шкоду, як одну з ознак злочину проти правосуддя. Тож правильніше вести мову саме про злочинні зловживання вказаних службових осіб.

Дії слідчого та проку­рора можуть виявлятися в завідомо незаконному арешті або триманні під вартою, у притягненні завідомо невинного до кримінальної відповідальності, у примушуванні да­вати показання шляхом погроз, застосування насильства, знущання над особою, у пору­шенні права на захист, фальсифікації речо­вих доказів, протоколів слідчих (розшукових) дій, вилученні з матеріалів кримінального провадження документів, речових доказів тощо. Докази також можуть фальсифікувати­ся і шляхом бездіяльності (наприклад, слід­чий відмовляється приєднати до матеріалів кримінального провадження документи, що спростовують зібрані ним докази). Крім того, злочинні зловживання можуть виражатися й у даванні прокурором письмових указівок, які впливають на прийняття слідчим незаконних та необґрунтованих рішень.

На досудовому розслідуванні до вказаних службових осіб та­кож варто зарахувати службову особу, упов­новажену на вчинення процесуальних дій, працівника оперативного підрозділу, керівни­ка органу досудового розслідування та керів­ника органу прокуратури.

Норма пункту 2 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України поширюється не тільки на професійних суддів, а й присяжних, оскільки, згідно з пунктом 23 частини 1 статті 3 Кримінального процесуального кодексу України, присяжний прирівнюється до судді.

Злочинні зловживання професійних суд­дів під час кримінального провадження мо­жуть полягати в порушенні права на захист, фальсифікації документів, речових доказів, журналу судового засідання та інших матері­алів кримінального провадження, у вилученні з них документів, речових доказів, ухваленні завідомо неправосудного судового рішення тощо.

Неправосудність судового рішення може виражатися в:

- завідомо неправильному ви­кладенні в ньому фактів, які мали місце в дійсності;

- завідомо неправильному їх оці­нюванні;

- завідомо неправильній кваліфікації діянь особи;

- засудженні завідомо невинного та виправданні завідомо винного;

- незаконно­му й необґрунтованому закритті криміналь­ного

провадження;

- звільненні від заслуже­ного покарання винного;

- призначенні явно несправедливого покарання, яке не відпові­дає тяжкості вчиненого кримінального право­порушення та особі обвинуваченого.

Важливою ознакою вчинення вказаних дій є корислива чи інша особиста заінтересова­ність. Тому факти неправильного застосуван­ня закону, помилкового оцінювання доказів, несправедливого призначення покарання, якщо вони не були результатами злочинних зловживань судді, не можуть вважатись нововиявленими обставинами.

Така обставина, як скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення вироку чи постановлення ухвали, що належить переглянути, пов'язана з преюдиційним характером су­дового рішення. Однак її запровадження не є українським ноу-хау. Така підстава відома кримінальному процесуальному законодав­ству інших держав. Наприклад, згідно з пунктом 4 § 359 Кримінального процесуального кодексу Федеративної Республіки Німеч­чини однією з підстав для відновлення кримінального провадження за нововиявленими обставинами є скасування цивільно-правово­го рішення, на якому ґрунтується вирок, ін­шим судовим рішенням, що набрало закон­ної сили. Підстава подібного змісту передбачена й у Кримінального процесуального кодексу Італійської Республіки. Схожа підстава відо­ма й Кримінальному процесуальному кодексі Естонської Республіки. Так, згідно з пунктом 4 статті 366 цього Кодексу підставою для від­новлення провадження у кримінальній спра­ві у зв'язку з нововиявленими обставинами є скасування іншого вироку або постанови суду, що стали підставою для ухвалення ви­року чи постанови суду в кримінальній справі, у якій відновлюється провадження, якщо це могло зумовити винесення виправдувального вироку в цій кримінальній справі або покра­щення становища засудженого[31]. [9, с. 58]

Преюдиційне значення для суду у кри­мінальному провадженні мають, згідно зі статтею 90 Кримінального процесуального кодексу України, лише рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили, за умови, що ним установлено порушення прав людини й основоположних свобод, гарантованих Кон­ституцією України та міжнародними догово­рами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Натомість обста­вини, передбачені статтею 91 Кримінального процесуального кодексу України, завжди підлягають самостійному доказуванню за винятком випадків, указаних у статті 19 та пункті 6 частини 1 статті 284 Кримінального процесуального кодексу України.

Однак практично під час вирішення кримі­нального провадження можливе використан­ня рішень інших судів у цивільних, господар­ських, адміністративних справах і справах про адміністративні правопорушення.

Варто погодитись із Д. В. Шиліним, що «рі­шення у справах про адміністративні право­порушення можуть бути покладені в основу судового рішення у кримінальній справі без перевірки, якщо не викликають сумнівів»[32]. [31, с. 178] За наявності в суду сумнівів, ос­танній повинен перевірити законність та обґрунтованість притягнення особи до адміністративної відповідальності, оскільки застосування адміністративного стягнення є обставиною, що має значення для кримі­нального провадження, у якому обов'язковою умовою притягнення до кримінальної відпові­дальності є адміністративна преюдиція. Подібно вирішується питання дії цивіль­них процесуальних, господарських процесу­альних та адміністративних процесуальних преюдицій.

Водночас саме по собі скасування судо­вого рішення, яке стало підставою для ухва­лення вироку чи постанови, навряд чи може бути підставою для перевірки судових рішень за нововиявленими обставинами. Це можли­во тоді, коли скасування судового рішення здійснюється в частині правильності вста­новлення тих обставин, що були покладені в основу вироку (ухвали), а також за умови, що використання таких обставин вплинуло на правосудність такого вироку (ухвали). Так само не зрозуміло, чому в пункті 3 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України йдеться лише про скасування, а не про зміну судового рішення. Очевидно, що й зміна судового рішення може торкати­ся фактичних обставин кримінального провадження. Неоднозначність викликає законодавча вимога про встановлення вказаних обставин вироком суду, який набрав законної сили, а за неможливості його ухвалення – їх під­твердження матеріалами розслідування. Адже в пункті 3 частини 2 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України не йде мова про вчинення кримі­нального правопорушення.

Вітчизняне кримінальне процесуальне законодавство впродовж тривалого часу пов'язувало провадження за нововиявленими обставинами або з учинен­ням кримінального правопорушення кимось із суб'єктів кримінального провадження, що істотно впливало на правосудність судового рішення, або з виявленням раніше не відомих суду обставин, які могли істотно вплинути на його законність, обґрунтованість та справед­ливість. Утім збагачення національного зако­нодавства новими інститутами (конституцій­ного контролю) зумовило розширення груп підстав для провадження за нововиявленими обставинами за рахунок тих, що пов'язані з рішеннями Конституційного Суду України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 150 Конститу­ції України, до повноважень Конституційно­го Суду України належить вирішення питань про конституційність законів, прийнятих Вер­ховною Радою України. Закон, у тому числі кримінальний і кримінальний процесуаль­ний, визнається неконституційним повністю або в окремій частині, якщо він не відповідає Конституції України або якщо була поруше­на встановлена Конституцією України проце­дура його розгляду, ухвалення чи набрання ним чинності. Закон (або його окремі нор­ми), який визнаний неконституційним, утра­чає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про його неконститу­ційність [1]. Звідси випливає, що судове рішення, ухвалене на підставі такого закону, не може вважатися правосудним і підлягати виконанню. Для того щоб його виправити, потрібно розпочати провадження за нововиявленими обставинами, переглянути судо