Вивчення історії літератури та літературної критики у ВНЗКритика як розділ загальної науки про літературу, а отже і сама ця наука – літературознавство – відіграють величезну роль у розкритті життєвого, гуманістичного змісту літератури. Тому в практиці філологічних факультетів університетів утвердилося їх спільне вивчення. Таке поєднання науково виправдане, адже видатні критики завжди були не лише теоретиками літератури, а й філософами, соціологами і т.д. Таким чином, історію літературної критики не можна розглядати ізольовано, відокремлювати її від історії літературознавства і не робити постійних екскурсів у всі галузі суспільних наук. Літературна критика, історія літератури, теорія літератури мають спільний об'єкт дослідження — художню літературу в розмаїтих її родових, жанрово-композиційних, стильових виявах та історичному розвитку мистецьких напрямів. Проте кожна з основних літературознавчих наук (і водночас навчальних "дисциплін" у вищій школі) розглядає спільний об'єкт під іншим кутом зору, тому має свій предмет, своєрідні завдання. Зважаючи на дискусійність низки проблем вивчення літературної критики, необхідно виокремити і обгрунтувати деякі концепції. До них належить зокрема визначення понять “літературна критика” і “літературознавство”, розуміння їхньої специфики та характеру зв”язків. Необхідно також чітко розуміти мету та межі критики, її місце у літературному процесі, походження. Слід також пам”ятати про залежнімть розуміння та визначення літературної критики від особливостей літературних шкіл та методів. Представники нормативної критики від античності до класицизма висували на перше місце при оцінці творів непорушні правила та абсолютні критерії і канони. Імпрессіоністська критика їх заперечувалв, оскільки вважала, що “у кожного може бути свій смак”. На сучасному етапі чітко розмежовуються поняття “літературна критика” і “літературознавство”. Існують лише деякі розбіжності в розумінні їх співвідношення. Літературна критика інтерпретує і надає оцінку художнім творам з погляду сучасності і згідно її інтересів, на підставі теорії та історії літератури, суспільно-політичних та естетичних норм часу. Критика має справу не тільки з сучасною літературою. Вона переосмислює та переоцінює твори минулих часів, знаходячи в них нові ідейно-естетичні акценти. Вона поєднує історичний і теоретичний аспекти дослідження. Літературна критика дає першопочаткове обгрунтування оцінки. Літературознавство – наука, яка різнобічно вивчає художню літературу, її походження, особливості, історичний розвиток, суспільні зв”язки, структуру і функції, локальні та загальні особливості та оцінки сучасниками. Літературознавство є системою взаємопов”язаних наукових розділів: методології, теорії, історії літератури та літературної критики. Сучасне літературознавство розробляє загальні та окремі методи вивчення художньої літератури, серед яких можна назвати історико-типологічний та історико-функціональний методи, системний аналіз. На грунті загальних положень філософії мистецтва, естетики літературознавство розробляє теорію літератури як вид мистецтва, створює узагальнююче осмислення історичного розвитку національних літератур, встановлює автентичність художніх текстів, їхнє авторство, аналізує творчі шляхи окремих письменників – все те, що необхідне для наступних узагальнень. Різниця між літературознавчим та літературно-критичним аналізом дуже помітна, незважаючи на те, що вони спираються на загальну підтримку методології, історії та історії літератури. Критичне дослідження дає “первісне” обгрунтьування творів, їх злободенну інтерпретацію. Воно адресоване до широкого кола читачів, тісно пов”язане з газхетно-журнальною періодикою та має художній стиль вираження. Літературознавче дослідження науково аргументоване, робить поглиблений історичний і теоретичний аналіз і звернуто до професіоналів, має науковий стиль вираження. Історія літератури – галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв’язку із суспільними та культурними умовами, виявляє внутрішні закономірності літературного процесу. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямків і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь. Серед видатних істориків української літератури, які створили концептуальні праці з власним поглядом на особливості й закономірності її розвитку, - М.Петров, М.Дашкевич, І.Франко, С.Єфремов, Б.Лепкий, М.Грушевський, Л.Білецький, М.Зеров, М.Возняк, Дм.Чижевський. Розпочинаємо вивчати курс історії української літератури, що започатковується давньою українською літературою, що веде початок від (умовно) Х ст.. до появи „Енеїди” Котляревського. Хочу наголосити, що вивчати цю літературу нелегко, бо мова, якою переважно писалися твори – це мертва мова: багато слів незрозумілі, значення деяких змінилося, важкий для розуміння пересічного читача і синтаксис. Але головна трудність у вивченні давньої української літератури не у мові. Справа у тому, що вони віддалені від нас часом і всі їх реалії: назви предметів, імена, деталі побуту – все потребує відповідного коментаря: реального та історичного. На відміну від нової літератури давній властива своя художня специфіка, яка обумовлена характером середньовічного мислення як письменників, так і читачів, а також нерозривним зв’язком літератури із історією, релігією, філософією, культурою (синкретизм), її синтетичністю, а також великою залежністю стилю твору від жанру.
|
