Особливості говоріння як виду мовленнєвої діяльності

 

В основі говоріння лежить звукова система мови, це об’єднує його з іншим видом мовленнєвої діяльності (МД) – з аудіюванням. Аудіювання і говоріння складають усну форму мовлення. Однак, на відміну від аудіювання, який є рецептивним видом МД, спрямованим на сприйняття і розуміння інформації, говоріння є продуктивним видом МД. Його метою є висловлення своїх думок, що дозволяє вирішувати потреби спілкування. Це є засіб спілкування [132]. З психологічної точки зору, говоріння являє собою процес породження, або процес формування і формулювання думки за допомогою мови.

Для того, щоб визначити оптимальні шляхи навчання говоріння, необхідно знати, як здійснюється цей процес при сформованихмеханізмах мовлення. В попередніх главах йшлося про основні ланки процесу породження висловлювання на рівні однієї фрази. Тепер нам тре­ба усвідомити, як здійснюється процес породження мовленнєвого ви­словлювання на рівні тексту.

Як згадувалось, породження висловлювання визначається практич­ною задачею, яка виникає в певній ситуації. Водночас формується смислова програма висловлювання, ще не оформлена знаками мови, а існуюча в предметно-образному коді. Це є перший рівень майбутнього висловлювання як продукту – рівень змісту, тобто “ що я скажу”.

Потім включаються органи мов­лення. За допомогою внутрішньої мовної моторики відбувається від­бір з довготривалої пам’яті фразового стереотипу для першого ре­чення і слів утих граматичних формах, які відповідають даному стереотипу. Відбувається оформлення мовними засобами першого ре­чення. Якщо воно довге, його оформлення здійснюється по синтагмах, спочатку у внутрішньому, а потім у зовнішньому мовленні. В такий же спосіб відбувається перехід у мовленнєве висловлювання усіх на­ступних частин смислової програми. Це є другий рівень висловлювання – рівень форми, тобто “ як я скажу”.

Протягом всього процесу говоріння в оперативній пам’яті утримуються: частини мовленнєвого відрізку, який вже вимовлений - на рівні одиниць смислу як більш компактних, які легше утримуються в оперативній пам’яті; частина мовленнєвої програми, яка ще має бути оформлена мовними знаками - також на рівні смислу; фразовий стереотип, обраний для даного речення як його внутрішня сполучальна схема (на рівні інтонаційного контуру); слова, відібра­ні для даного речення (на рівні внутрішніх слухо-мовномоторних ком­плексів). Утримання в оперативній пам’яті на рівні змісту і мовних одиниць того, що сказано, і одночасно того, ще має бути сказано попереду, є однією зі основних труднощів говоріння.

Той, хто говорить, контролює кожний проміжний етап цього про­цесу і його кінцевий продукт, весь час співставляючи їх із смисловою програмою і мовленнєвим наміром. Це здійснюється за допомогою си­стеми зворотних зв’язків, операцій самоконтролю і самокорекції, які формуються у людини одночасно з оволодінням мовленням. При оволодінні рідною мовою вони формуються підсвідомо при поступово­му наближенні до еталонного мовлення дорослих, при їхній постій­ній корекції, а потім - при самокорекції. У навчанні іноземної мови ці операції потрібно спеціально формувати, спочатку за допомогою різних опор, корекції з боку вчителя і кращих учнів, а по­тім - при самокорекції.

Таким чином, говоріння як продуктивний вид мовленнєвої діяльності має такі основні ознаки:

· Вмотивованість (внутрішня потреба в спілкуванні);

· Активність (зовнішня і внутрішня);

· Цілеспрямованість (підпорядкованість практичній меті);

· Ситуативність (співвіднесеність змісту та мовного оформлення висловлювання з умовами спілкування);

· Евристичність (спонтанність, непередбаченість мовленнєвих дій, їхня залежність від ситуації);

· Темп [132].

 

Зазначені особливості говоріння дають можливість зробити наступні методичні висновки:

1. Навчати говоріння потрібно так, щоб усвідомленою ціллюмов ­ них висловлювань учнів було вирішення тих чи інших практичних задач, що виникають у ситуаціях, схожих із ситуаціями реального мовного спілкування. Отже, у всіх ланках навчального процесу говоріння учнів повинно бути ситуативним і комунікативно спрямованим.

2. Для формування операцій автоматизованого відбору мовних засобів і забезпечення тим самим евристичності і темпу говоріння необхідно перш за все закласти в пам’ять учнів необхідну кількість лексичних одиниць, а також запас граматичних засобів. Важливо забезпечити легкість, миттєвість, свободу відбору саме тих мовних засобів, які необхідні для оформлення думок, що вини­кають безпосередньо в процесі говоріння. Інакше кажучи, необхідно сформувати систему лексико-граматичних навичок іноземної мови, що вивчається. Про оптимальні шляхи формування мовних навичок йшлося в попередніх главах.

3. В породженні висловлювань важливу роль відіграє оперативна пам’ять. Отже, її необхідно тренувати на всіх етапах навчання і на всіх стадіях формування мовленнєвих операцій, навичок та вмінь. Вже в 2 класі учні повинні вправлятись у сприйманні на слух і ус­ному відтворенні спочатку коротких, а потім все довших і складних речень, а також ланцюгів речень.

Пізніше їм потрібно пропонувати вправи, при виконанні яких необхідно утримувати в оперативній пам’яті фрази, сприйняті на слух, і перетворювати їх (здійснювати підстановку, розширення, трансформацію) у нові висловлювання згід­но з поставленою комунікативною задачею.

Наступний етап тренуван­ня - це утримання в пам’яті логічної послідовності фраз, пов’язаних однією темою, спочатку з використанням зображувальних (або вербальних) опор, а потім - безних. В усіх наступних класах тренування оперативної пам’яті здійснюється в різноманітних впра­вах, що виконуються на слух і які спрямовані на формування лексико-граматичних навичок. Удосконалення роботи оперативної пам’яті від­бувається при формуванні вмінь усного мовлення в ході вико­нання вправ, про які мова піде пізніше.

4. Оскільки в процесі мовлення постійно здійснюються опера­ції зворотного зв’язку, завдяки якого висловлювання приводиться у відповідність із мовленнєвим задумом, при навчанні говоріння необхідно ці операції формувати. Для цього потрібно використову­вати різні опори, ключ для самоконтролю, контроль і корекцію з боку вчителя та кращих учнів. Згодом ці операції переходять у систему внутрішніх розумових дій учнів і перетворюються в самоконтроль і самокорекцію.

Як ми вже знаємо, формування мовленнєвих автоматизмів (лекси­ко-граматичних навичок) здійснюється при виконанні підготовчих (тренувальних) вправ. Коли учні переходять від вправ для формування якої-небудь навички до таких мовленнєвих дій, в яких вони повинні використовувати тільки-но засвоєний матеріал упереміш з мовними знаками, засвоєними раніше, вільно комбінуючи мовні засоби для висловлення думок, вони стикаються із значними труднощами. Навички, кожна з яких формувалась окремо, ще не досить міцні, при зіткненні одна з одною вони легко руйнуються, і учням стає важко будувати речення, які раніше, при формуванні навичок вони легко складали. Очевидно, того мовленнєвого досвіду, який учні отримують в тренувальних вправах, не досить для експромтного говоріння в заданій ситуації. Отже, при формуванні вмінь непідготовленого мовлення необхідно спиратись на якийсь додатковий мов­леннєвий досвід. В зв’язку з цим розглянемо поняття "підготовлене" і „непідготовлене“ мовлення і спробуємо визначити співвідношення цих видів мовлення в навчанні.