ТЕМА 1: ПОНЯТИЕ И ПРЕДМЕТ ОБЩЕЙ ТЕОРИИ ПРАВА

Державне управління здійснюють відповідно до принципів (засад), закріплених Конституцією України. В сучасній юридичній літературі систему принципів державного управління, як правило, не розглядають. Проте слід зазначити, що будь-яка діяльність, а тим більш управлінська, має певну основу.

Принципи державного управління – це керівні теоретичні ідеї, які покладені в основу формування і функціонування органів державної виконавчої влади.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

1) соціально-політичні — демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об'єктивність;

2) організаційні принципи побудови апарату державного управління — галузевий, функціональний, територіальний;

3) організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління — нормативність діяльнос­ті, єдиноначальності, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність.

Конституція України дозволяє віднести до принципів державного управління такі:

ü відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою;

ü верховенства права;

ü законності;

ü участі громадян та їх об'єднань в управлінні;

ü рівноправності громадян в управлінні;

ü гласності.

Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою випливає зі змісту статей 3,17,19 Конституції України тощо. Згідно зі ст. 3 Конституції держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи виконавчої влади відповідальні перед Президентом України, підконтрольні й підзвітні Верховній Раді України в межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України, органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним і обласним радам у межах, установлених законом. Рішення вищих органів є обов'язковим для нижчих згідно з розподілом їх повноважень. Взаємовідносини вищих і нижчих органів виконавчої влади здійснюються на основі субординації.

Принцип верховенства права в Україні закріплений у ст. 8 Конституції. Відповідно до нього Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України й повинні відповідати їй.

Принцип законності безпосередньо пов'язаний з принципом верховенства права і з нього випливає, а також базується на положеннях Конституції України, згідно з якими Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законність повинна бути реальною. Закон став в Україні основним джерелом права, прийнятим відповідно до Конституції. Реальність законності гарантовано насамперед обов'язком державних органів та їх посадових осіб додержуватися її, відповідальністю перед народом України, а також судовим контролем (у тому числі з боку Конституційного Суду України), прокурорським наглядом, контролем з боку спеціально створених органів виконавчої влади (інспекцій, адміністрацій, комісій, комітетів) і правом громадян на звернення в державні та громадські органи, в тому числі суд.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У здійсненні функцій державного управління громадяни беруть участь шляхом об'єднання в політичні партії та громадські організації. Через такі об'єднання громадяни здійснюють захист своїх прав і свобод, задовольняють політичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Обмеження на участь у державному управлінні встановлюються виключно законом (засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, недієздатні).

Принцип гласності в державному управлінні пов'язано насамперед з вільним доступом громадян до інформації про діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів, окрім відомостей, які є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантовано право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Таку інформацію ніким не може бути засекречено (ст. 50 Конституції).

Стаття 32 Конституції гарантує кожному судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

ТЕМА 1: ПОНЯТИЕ И ПРЕДМЕТ ОБЩЕЙ ТЕОРИИ ПРАВА

1. Юридическая наука и ее связь с другими социальными науками.

2. Общая теория права в системе юридических наук.

3. Предмет общей теории права.

4. Методология и методы общей теории права.

 

I. Наука это важная область человеческой деятельности. Наука имеет своей целью получение и систематизация объективных знаний о действительности, и обладает сложной структурой.

Наука – это система достоверных, непрерывно восполняющихся знаний о природе, технике, обществе и человеке, его сознании и деятельности.

Каждая наука рассматривает определенный круг явлений природы или общества, который и составляет предмет данной науки. В зависимости от того, относится ли этот круг явлений к развитию природы, общества или миру техники и различают науки общественные и естественные (некоторые авторы выделяют и технические).

· естественные– физика, химия, биология, геология, астрономия и другие – изучают природу;

· общественные исследуют человеческое общество, история его становления, развития;

К общественным наукам относится и юридическая наука – область человеческой деятельности, изучающая государство и право как самостоятельные, но органично взаимосвязанные между собой важные сферы жизни общества. Как и каждая наука, юридическая наука также имеет своей задачей получение новых объективных знаний о своем предмете, т.е. о государстве и праве, систематизацию этих знаний, описание, объяснение и предсказание на основе открываемых ею социальных законов различных государственно-правовых явлений и процессов.

"Юриспруденция" означает "науку о праве", она определялась как наука, цель которой сводится к изложению принципов, понятий и характерных черт, общих для различных правовых систем

Юридическая наука (правоведение) – совокупность знаний о процессах и закономерностях права, правового сознания, юридических отношений. Правоведение изучает процесс возникновения права как социального явления и ищет ответы на нелегкие, за давностью лет, вопросы о том, когда данное явление возникло, какие причины вызвали его появление, какие стадии прошло право в своем многовековом развитии и почему, под влиянием каких социальных процессов происходило его развитие.

Правоведение относится к числу древнейших наук. Первые системные знания о праве были изложены в работах величайших мыслителей Древней Греции – Платона (427–347 гг. до н.э.) и Аристотеля (384–322 гг. до н.э.).

Наиболее интенсивно юридическая наука начинает развиваться в XVII в., в эпоху разложения феодализма и начала буржуазных политических революций, в связи с потребностью буржуазии в разработке принципов буржуазного государства и права и обосновании правомерности борьбы с феодальными порядками и феодальным государством и правом.

Значительный этап в истории правовой науки связан с именами К. Маркса, Ф. Энгельса и В.И. Ленина, разработавших учение о праве с материалистических, классовых позиций.

Внимание к теоретическим исследованиям права не ослабевает. По-прежнему обстоятельно изучаются все стороны, аспекты права, представляющие научный и практический интерес.

Будучи элементом существующей системы наук, правоведение, в свою очередь, также может быть рассмотрено как система,

В настоящее время существует несколько классификаций.

Первая классификация:

· общетеоретические науки (теории права и государства; общая теория права, социология права);

· историко-правовые (исторические) науки (история права и государства, история политических и правовых учений);

· отраслевые, специальные науки, изучающие отдельные отрасли права (науки гражданского права, административного, уголовного и т. д.);

· прикладные (межотраслевые) науки, имеющие комплексный характер (криминалистика, судебная статистика, судебная медицина, судебная психиатрия и др.);

· международно-правовые науки, изучающие международное право (международное публичное и международное частное право).