Стиль наукових робіт.

Науково-технічний прогрес сприяє все більшому розвит­ку в складі літературної мови стилю наукового викладу, що умовно називається також стилем наукової мови або стилем мови науки. Стилістика наукової мови є важливим розділом мово­знавства про засоби вираження, які є в мові, виходячи із мети та характеру висловлювань. Безперечно, що до викладу підру­чника, монографії, дисертації чи науково-популярної літера­тури висуваються різні вимоги. Згідно з цим розрізняють сти­лі наукової літератури, навчально - педагогічної, науково- популярної та ін. Приймаючи рішення оформити свої твори, наукові матеріали з метою інформації, автору потрібно чітко визначи­ти, на яке коло читачів чи слухачів вони розраховані. Залежно від практичної мети, місця та предмета вислов­лювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх вживання, поєднання і застосування в мовній практиці. Будь-яка сфера і форма спілкування визначає доцільність використання тих або інших мовних засобів; диктує закони, засади сполучення мовних елементів.

Сукупність лексичних, фразеологічних, морфологічних, синтаксичних, орфоепічних та акцентуаційних засобів, що використовуються для реалізації функції мови (спілкування, по­відомлення) у певній сфері та формі взаємин мовців становить поняття функціонального стилю. Оскільки суспільні функції мови часто переплітаються, то й функціональні стилі мають як специфічні елементи, так і міжстильові загальномовні засо­би.

У науковій літературі всі функціональні стилі поділяють на дві групи: розмовний стиль та книжні стилі. В складі кни­жних стилів виділяють: науковий стиль, офіційно - діловий, публіцистичний та літературно -художній стиль.

Основною функцією наукового стилю є обслуговування потреб науки, навчання та освіти. Цей стиль виконує функцію пізнавально-інформативну, яка доповнюється функцією дока­зовості. В практиці, залежно від призначення виділяють такі різновиди наукового стилю: власне науковий, науково- популярний та науково-навчальний.

Для характеристики особливостей наукового стилю доці­льно виділити такі рівні: лексичний, морфологічний, синтак­сичний та структурний.

1. Лексичний рівень. Провідна і постійна ознака лекси­чного рівня - термінологічність, тобто наявність термінологі­чної лексики і фразеології, наприклад: баланс, ембарго, аналіз, елімінування, диференціація тощо.

Основним компонентом наукового стилю є загальновжи­вана лексика, а її характерна риса однозначність. Наприклад, із семи зафіксованих у 11-томному Словнику Української мо­ви значень дієслова "займати" науковий текст реалізує лише значення "заповнювати собою якийсь простір»

Загальновживані слова у науковому стилі набувають уза­гальненого значення. Називаючи предмет, говорячи про явище, автор наукового твору має на увазі не конкретний предмет чи явище, а клас предметів, ряд явищ. Наприклад: "Вакуум - це перший бар'єр, який стоїть між людиною і космічним прос­тором". Тут йдеться не про конкретну особу, а про певний вид високоорганізованих мислячих істот. Широко використову­ється літературно - книжна лексика.

Використання спеціальних термінів дає можливість в короткій та економній формі давати розгорнуті визначення і характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ. При цьому слід пам'ятати, що науковий термін не просто слово, а вираз суті даного явища. Отже, потрібно з великою увагою вибирати наукові терміни та визначення.

Не можна змішувати в одному тексті різну термінологію, пам'ятаючи, що кожна наука має свою, притаманну тільки їй термінологічну систему. Не можна також вживати замість прийнятих у даній науці терміни -професіоналізми. Професіоналізми - це не встанов­лені визначення наукових понять, а умовні, значною мірою диференційовані назви реалій, що використовуються у середовищі вузьких спеціалістів і зрозумілі тільки їм. Це своєрідний жаргон, в основі якого можуть лежати побутові уявлення про наукові поняття.

2. Морфологічний рівень. Однією з особливостей наукового стилю є узагальнене, абстраговане «позачасове» вживання дієслівної категорії часу. Дієслово позначає дію і стан як властиві предметам постійні ознаки.

Час представлений найбільше теперішнім часом постійної дії, що позначає її безперервність, або абстрактним теперішнім та абстрактним майбутнім. Наприклад: "Банківським договором вважають домовленість про касово-розрахункове обслугову­вання", "Вкладами засновників та учасників господарською товариства можуть бути будь-які матеріальні цінності, цінні папери та права на користування ресурсами тощо".

Визначальною особливістю є вживання першої особи множини теперішнього часу для підкреслення скромності ав­тора та для залучення читача до спільних з ним дій. Наприклад: "Обґрунтуємо можливість застосування функціонально-вартісного аналізу в управлінні виробництвом", "Ми вважає­мо цей показник значно інформативнішим, ніж поширений в усьому світі показник пенетрації".

Як засіб зв'язку мікротем тексту, логічного переходу в розгортанні думок вживаються форми майбутнього часу: "Для визначення місця дочірніх підприємств в системі форм господарювання звернемося до чинного класифікатора".

В наукових текстах переважають дієслова неособової форми недоконаного та доконаного виду. Неособова форма недоконаного виду використовується для творення складних форм часу, оскільки переважно йдеться про розвиток чогось. Наприклад: "Для виявлення резервів скорочення втрат часу буде проведено фотографію робочого дня". Неособова форм доконаного виду використовується для окреслення стану

чогось: "Для реалізації виявлених результатів запропоновано ряд заходів".

Широко вживаються іменники з абстрактним значенням із суфіксами -ість, -ство, -ація, -изм, та ін.: конкурентоспроможність, реструктуризація, волюнтаризм. Іменники, які в загальновживаній мові не мають множини в наукових текстах набувають такого значення: широти, води, температури.

В науковому стилі переважає використання відносних прикметників, які угочнюють. конкретизують поняття, терміни і входять до терміносполук: аудиторський аналіз, функціонально-вартісний аналіз, ринкова економіка, мінеральна сиро­вина.. Ступені порівняння прикметників подаються як в простій так і в складній формах з використанням слів більш, менш та найбільш, найменш: більш ефективний, найбільш ефективний. Прикметники з префіксами ультра-, архі-, гіпер-, над- є переважно нейтральними і виконують функцію уточнення: надлишкова вартість, гіперінфляція.

Одна з особливостей наукового стилю - відсутність особового займенника "я". Часто вживаються вказівні займенники: цей, той, такий та займенникові слова: даний, відомий, відповідний. Вони забезпечують зв'язність логічного викладу: "Цей словник є одним з етапів виконання програми створення єдиної галузевої терміносистеми", "Евристична перевірка гіпотези за допомогою даного критерію показала...".

Для наукового стилю характерними є типові сполучники і відносні слова: відповідно до того, що; внаслідок того, що; після того, як; незалежно від того, що і т.п.; часті парні конструкції із сполучниками: не тільки (не лише)... але й; як,...так і.

Послідовність логічного міркування передають словосполученнями і словами: наприклад, так, крім того, а саме, за винятком, на відміну, таким чином та деяких інших. Особливістю наукової мови (стилю) є також відсутність експресії. Домінуючою формою оцінки є констатація ознак, притаманних певному слову, що визначається. Тому більшість прикметників є частиною термінологічних виразів.

3.Синтаксичний рівень. У мові наукових текстів особливо часто трапляються великі за обсягом складні будови речення.

Часто такі тексти мають багато однорідних підрядних речень та однорідних членів речення, відокремлених слів, зворотів, вставних словосполучень, речень. Це пов'язано з тим що науковий текст потребує складної аргументації та вияв­лення причинно-наслідкових зв'язків. Це складнопідрядні, складносупідрядні та складносурядні речення. При описі фак­тів, явищ, процесів використовують безособові та невизначено-особові речення. Що стосується номінативних речень, то вони використовуються в назвах розділів, глав, параграфів, у підписах до рисунків, діаграм, інших ілюстрацій.

У письмовій науковій мові є і чисто стилістичні особли­вості. Об'єктивність викладу - основна стильова риса такої мови, що випливає із специфіки наукового пізнання, яке нама­гається встановити істину. Тому виправданою є наявність у тексті наукових робіт різних вставних слів (наприклад, очеви­дно, звичайно, переважно, тощо) та усталених словосполучень: має (мають) місце; існує думка; виходячи з; якщо правильно (справді)... то; хай (припустимо), тоді (в такому разі) і т. ін.

4. Структурний рівень. Науковий виклад часто містить у собі певним чином оформлені аргументи для обґрунтування положень, тверджень, гіпотез, висунутих автором. Це не лише словесно оформлені автором власні міркування і спостере­ження, але й різні формули, рівняння, таблиці, цитати, ілюст­рації, посилання, виноски і т. п. Ці елементи оформляються за загальноприйнятими вимогами.

У практиці науково-літературної роботи кожний дослід­ник вибирає ті форми викладу, які вважає найбільш дієвими. При оформленні статті, тез доповіді, реферату, брошури вико­ристовуються такі форми викладу: послідовна, цілісна, вибір­кова, етюдна, роздільна.

Послідовний виклад рукописного матеріалу, що наміче­ний до друку, полягає у неквапливому висвітленні своїх заду­мів та ідей того порядку, який автор встановив для себе за ви­браною композицією твору. Цей прийом потребує дуже рете­льного відбору матеріалу, оскільки автор часто пропускає по­передню редакцію.

Цілісний виклад передбачає підготовку наміченого нау­кового твору в найзагальнішому вигляді, без обробки та шліфовки деталей. Остаточно доопрацювання твору проводиться тільки після його обговорення з науковим керівником чи кон­сультантом. Цей варіант порівняно із послідовним є економнішим щодо витрат часу.

Вибірковий виклад проводять в міру накопичення матеріалу без явного зв'язку з логікою дослідження. Найчастіше спочатку оформляють висновки, потім вступ чи якийсь інший розділ роботи. Цей прийом викладу має свої переваги, але ув'язка матеріалу, усунення повторень і т. п. потребує певних витрат часу.

Етюдний виклад передбачає оформлення спочатку при­близних (грубих) начерків рукопису для подальшого обговорення в колі спеціалістів, а після того остаточного оформлен­ня документа.

Роздільний виклад використовують при роботі відносно великого колективу, коли кожен виконавець підготовляє свою частину роботи, а один із авторів узагальнює твір загалом та редагує його.