Федеральное агентство по образованию 2 страница

 

Програмні положення є притаманними будь-якій доктрині. Не є виключенням і доктрина національної безпеки. Вони надають їй соціально значущий характер, накладають відбиток на зміст ЇЇ теоретичної частини і нерідко визначають вибір методологічної основи самої доктрини. У програмних положеннях найбільш чітко знаходить свій вираз ідеологічний характер доктрини; через них націо-безпекознавство тісно пов'язано із практикою забезпечення національної безпеки. Програмна частина безпосередньо виражає інтереси нації у конкретній сфері життєдіяльності, її прагнення до найбільш ефективного їх забезпечення, вона включає оцінки національної безпеки як системи і вимоги, що до неї ставляться і містяться у суспільній свідомості.

 

Програмні положення доктрини національної безпеки мають виражати ідеали української нації, на досягнення яких має бути спрямований її поступ. Ідеали є не завжди досяжними, через що їх достатня правдоподібність може згуртувати український соціум на шляху побудови сильної, соборної, економічно розвиненої України. Ураховуючи дану обставину, слід більш помірковано і виважено ставитися до самих доктрин, до яких висувається не критерій істинності, а здатність виражати інтереси української нації як органічного синтезу титульного етносу та етнічних меншин. Суттєвий вплив на практику здійснюють ті доктрини та ідеї, які Грунтуються на узагальненні, теоретичному осмисленні досвіду функціонування різних систем національної безпеки розвинених країн.

 

Програма є цементуючим початком доктрини, яка пов'язує в єдине ціле її елементи, надає доктрині монолітності, оскільки оформлення поглядів, міркувань, суджень та оцінок на національну безпеку в цілісну систему відбувається на ґрунті ідеалів, які об'єднують членів суспільства у групи, що прагнуть вчинити вплив на право, державу і політику.

 

Однією з причин розвитку різноманітних доктрин національної безпеки є гострота проблем забезпечення національної безпеки, які не можуть бути розв'язані існуючими документами, підвищений інтерес до цих проблем громадськості, а іноді — відсутність згоди та суперечність поглядів на національні інтереси усередині однієї держави.

 

Ураховуючи той факт, що доктрина формується на методологічній основі Концепції національної безпеки, вона має більш прикладний і конкретний характер, через що деталізує окреслені в Концепції положення щодо окремо взятої сфери національних інтересів. Можна виділити такі основні доктрини, які мають існувати в органічному поєднанні із Концепцією:

 

* доктрина економічної безпеки;

 

* доктрина інформаційної безпеки;

 

* доктрина політичної безпеки (має враховувати питання внутрішньої і зовнішньої безпеки);

 

* доктрина воєнної безпеки;

 

* доктрина прикордонної безпеки; ■ розвідувальна доктрина;

 

* контррозвідувальна доктрина; - доктрина екологічної безпеки;

 

* доктрина соціальної та гуманітарної безпеки;

 

* доктрина науково-технологічної безпеки;

 

* доктрина недержавного забезпечення національної безпеки. Структура Доктрини має корелювати цілям її створення. Відтак, у ній мають знайти своє відображення:

 

1) поняття конкретної складової національної безпеки (інформаційна безпека, екологічна безпека тощо);

 

2) поняття системи безпеки конкретної складової національної безпеки (система ін4юрмаційної безпеки, системи екологічної безпеки тощо);

 

3) мста, задачі, функції, принципи і напрями забезпечення національної безпеки у конкретній сфері (інформаційній, екологічній тощо);

 

4) обґрунтування функції і структури, основних характеристик, властивостей та функціональних можливостей системи безпеки у конкретній сфері при забезпеченні єдності форми і змісту доктрини.

 

Доктрина структурно має складатися з преамбули, основної частини й епілогу. У свою чергу основна частина має складатися з декількох блоків.

 

У першому блоці доцільно викласти наступні фундаментальні, базові положення:

 

* окреслити правовідносини (екологічні, інформаційні, технологічні, воєнні тощо) у конкретній сфері національної безпеки;

 

* визначити зміст національної безпеки у конкретній сфері життєдіяльності;

 

• визначити національні інтереси у конкретній сфері життєдіяльності;

 

* відповідно до окреслених національних інтересів визначити конкретні загрози безпеці у цій сфері та джерела їх походження;

 

• надати характеристику сучасного стану безпеки у конкретній сфері життєдіяльності та намітити основні завдання з ЇЇ забезпечення.

 

У другому блоці необхідно проаналізувати методи забезпечення безпеки у конкретній сфері життєдіяльності:

 

• загальні методи забезпечення безпеки;

 

* особливості забезпечення безпеки у різних сферах суспільного життя;

 

• міжнародне співробітництво у сфері забезпечення безпеки. Третій блок присвячується окресленню державної політики

 

забезпечення безпеки у конкретній сфері, відповідно він міститиме наступні елементи:

 

• основні положення державної політики забезпечення безпеки;

 

* першочергові заходи по реалізації державної політики забезпечення безпеки.

 

У четвертому блоці доцільно окреслити систему забезпечення національної безпеки, передбачивши розкриття наступних напрямів:

 

* зміст системи забезпечення національної безпеки;

 

* мета, задачі, функції та принципи забезпечення національної безпеки у конкретній сфері життєдіяльності; функціональне призначення СЗНБ саме в аналізованій сфері життєдіяльності;

 

* організаційна структура системи забезпечення безпеки в цій сфері життєдіяльності.

 

Доктрина національної безпеки — фундаментальний документ, який має містити керівні принципи, цільові настанови та напрями забезпечення національної безпеки у конкретній сфері життєдіяльності, окреслювати механізм функціонування системи безпеки у цій сфері.

 

До основних принципів розроблення доктрини національної безпеки належать:

 

* реалізації (практичної значимості);

 

* єдності форми і змісту;

 

* цілеспрямованості;

 

* модельованості процесів забезпечення ІБ держави;

 

* паралельності.

 

Жодна доктрина національної безпеки не може претендувати на наукове передбачення довгострокових результатів перетворення системи національної безпеки країни на її підставі. Відтак постає завдання щодо окреслення основоположних начал формування доктрини національної безпеки. У даному питанні, застосовуючи системний підхід, доцільно виокремлювати дві групи принципів: загальні принципи формування правового фундаменту забезпечення національної безпеки і принципи формування окремих правових актів даної системи. Відтак, зважаючи на ту обставину, що перша група принципів вже викладена нами вище при розгляді питання про методології формування правового поля забезпечення національної безпеки, зосередимо увагу на другій групі принципів — принципах формування доктрин національної безпеки.

 

Принципи формування доктрин національної безпеки.

 

1. Ієрархічність. Доктрина формується на виконання положень Концепції національної безпеки, відтак вона є елементом ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки.

 

2. Спадковість. Доктрина розвиває Концепцію національної безпеки стосовно конкретної сфери життєдіяльності (екологічної, інформаційної, технологічної тощо).

 

3. Несуперечність. Доктрина не може суперечити Конституції України та Концепції національної безпеки України.

 

4. Централізація. Доктрина є системоутворюючим нормативно-правовим актом, на підставі якого формується нормативно-правове поле забезпечення національної безпеки у конкретній сфері життєдіяльності, розкривається зміст національних інтересів саме у цій сфері.

 

5. Історичність та змінність. Доктрина є нормативним актом, що регулює суспільні відносини у конкретній сфері життєдіяльності. Оскільки сам зміст суспільних відносин передбачає їх динаміку, очевидною є зміна з часом і національних інтересів. Відтак потребуватиме змін і Доктрина національної безпеки. Водночас дані зміни мають відбуватися з урахуванням минулих надбань.

 

6. Комплексність розробки. Стратегічним призначенням Доктрини національної безпеки у конкретній сфері є забезпечення національної безпеки в цілому. Відтак формування доктрин національної безпеки має відбуватися з урахуванням усього комплексу проблем по всіх сферах життєдіяльності, що виникають при забезпеченні національної безпеки в цілому.

 

7. Кореляції. Доктрини національної безпеки у своїй сукупності складають другий рівень ієрархічної моделі правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення національної безпеки. Отже, такі доктрини мають не лише комплексно відбивати проблеми забезпечення національної безпеки у конкретній сфері, а й мати пряме співвідношення одна з одною (Доктрина воєнної безпеки має враховувати положення Доктрини екологічної безпеки, Доктрина політичної безпеки — Доктрини соціальної та гуманітарної тощо). Оскільки ефективне функціонування, прикладом, системи інформаційної безпеки, і неефективне функціонування системи екологічної безпеки призводить в цілому до загального нефективного функціонування загальної системи забезпечення національної безпеки, постає необхідність в узгодженому сформуванню усього доктрина явного рівня забезпечення національної безпеки. При чому формування доктрин має відбуватись із застосуванням принципу кореляції, тобто такого виду взаємодії, за якого зміна однієї доктрини обов'язково тягне зміни в інших. Даний принцип уможливить реалізацію принципу системності забезпечення національної безпеки.

 

8. Системність розробки. Оскільки Доктрина є системоутворюючим нормативним документом у конкретній сфері національної безпеки, вона має охоплювати усі концептуальні напрями реалізації національних інтересів у конкретній сфері життєдіяльності. Конкретна сфера життєдіяльності має розглядатися в якості системи. Відтак, у Доктрині мають бути відображені всі системні характеристики конкретної сфери життєдіяльності. З іншого боку, Доктрина має розглядатися як складовий елементи системи правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення національної безпеки, відтак вона має враховувати положення інших Доктрин національної безпеки.

 

9. Концептуальність. Доктрина слугує концептуальним документом у конкретній сфері життєдіяльності. Реалізація першочергових заходів по забезпеченню національної безпеки у конкретній сфері, перерахованих у Доктрині, передбачає видання законів і розроблення відповідних державних програм.

 

10. Конкретизація деяких положень Доктрини стосовно окремих сфер діяльності суспільства і держави може здійснюватися у відповідних документах, які затверджує Президент України.

 

Генеральна лінія усіх доктрин — найефективніше забезпечення національних інтересів через підтримання симбіотичного балансу інтересів особи, суспільства і держави.

 

Основні положення Закону України "Про основи національної безпеки України"

 

19 червня 2003 року було прийнято Закон України "Про основи національної безпеки України". В преамбулі даного закону зазначено, що цей Закон відповідно до пункту 17 частини першої статті 92 Конституції України визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Структурно закон містить 12 статей. У статті 1 дається визначення наступних термінів:

 

національна безпека — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам;

 

національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдино їх) джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток;

 

загрози національній безпеці — наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України;

 

Воєнна організація держави — сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх загроз;

 

правоохоронні органи — органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій.

 

У статті 2 визначається правова основа національної безпеки, яку становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти.

 

У статті 3 надається перелік об'єктів національної безпеки:

 

1) людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи;

 

2) суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, іноформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

 

3) держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

 

У статті 4 визначається коло суб'єктів забезпечення національної безпеки. До них належать: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; громадяни України, об'єднання громадян.

 

У статті 5 окреслені принципи забезпечення національної безпеки, до яких належать:

 

1) пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права;

 

2) пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів;

 

3) своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;

 

4) чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки;

 

5) демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки;

 

6) використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

 

У статті 6 визначені пріоритети національних інтересів:

 

• гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;

 

• розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

 

• захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;

 

• зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;

 

". забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;

 

• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;

 

• збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;

 

• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;

 

• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;

 

• інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір;

 

• розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України.

 

У статті 7 окреслюються загрози національним інтересам і національній безпеці у найбільш важливих сферах життєдіяльності:

 

1) зовнішньополітичній;

 

2) державної безпеки;

 

3) воєнній та безпеки державного кордону України;

 

4) внутрішньополітичній;

 

5) економічній;

 

6) соціальній та гуманітарній;

 

7) науково-технологічній;

 

8) екологічній;

 

9) інформаційній.

 

Відповідно до даних загроз, у статті 8 визначені основні напрями державної політики з питань національної безпеки. Зазначено, що з урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, захисті суверенітету і територіальної цілісності України, безпеки її прикордонного простору, піднесенні економіки країни, забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні законності і правопорядку та збереженні соціально-політичної стабільності суспільства, зміцненні позицій України в світі, підтриманні на належному рівні її оборонного потенціалу і обороноздатності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.

 

У статті 9 окреслені повноваження суб'єктів забезпечення національної безпеки.

 

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України здійснює загальне керівництво у соферах національної безпеки та оборони України;

 

Верховна Вада_У країни в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України;

 

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби із злочинністю;

 

Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони; з урахуванням змів у геололітичній обстановці вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України;

 

міністерства, Служба безпеки України та інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень забезпечують виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України завдань, здійснюють реалізацію концепцій, програм у сфері національної безпеки, підтримують у стані готовності до застосування сили та засоби забезпечення національної безпеки;

 

Національний банк України відповідно до основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику в інтересах національної безпеки України;

 

суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці України;

 

прокуратура України здійснює повноваження у сфері національної безпеки України відповідно до Конституції України та Закону України "Про прокуратуру України";

 

місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують вирішення питань у сфері національної безпеки, віднесених законодавством до їхньої компетенції;

 

воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист ЇЇ суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного характеру;

 

правоохоронні органи ведуть боротьбу із злочинністю і протидіють тероризму, забезпечують захист і врятування населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характерів;

 

громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов'язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення ЇЇ національної безпеки; як безпосередньо, так і через об'єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку.

 

У статті 10 дається перелік основних функцій суб'єктів забезпечення національної безпеки:

 

• вироблення і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України, доктрин, концепцій, стратегій і програм у сфері національної безпеки, планування і здійснення конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації загроз національним інтересам України;

 

• створення нормативно-правової бази, необхідної для ефективного функціонування системи національної безпеки;

 

• удосконалення її організаційної структури;

 

• комплексне кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне та інше забезпечення життєдіяльності складових (структурних елементів) системи;

 

• підготовка сил та засобів суб'єктів системи до їх застосування згідно з призначенням;

 

• постійний моніторинг впливу на національну безпеку процесів, що відбуваються в політичній, соціальній, економічній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, воєнній та інших сферах, релігійному середовищі, міжетнічних стосунках;

 

• прогнозування змін, що відбуваються в них, та потенційних загроз національній безпеці;

 

• систематичне спостереження за станом і проявами міжнародного та інших видів тероризму;

 

• прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву;

 

• розроблення науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту національних інтересів України;

 

• запобігання та усунення впливу загроз і дестабілізуючих чинників на національні інтереси;

 

■ локалізація, деескалація та врегулювання конфліктів і ліквідація їх наслідків або впливу дестабілізуючих чинників;

 

• оцінка результативності дій щодо забезпечення національної безпеки та визначення витрат на ці цілі;

 

• участь у двосторонньому і багатосторонньому співробітництві в галузі безпеки, якщо це відповідає національним інтересам України;

 

• спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних організацій та договорів у галузі безпеки.

 

У статті 11 зазначено, що Контроль за реалізацією заходів у сфері національної безпеки здійснюється відповідно Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Радою національної безпеки і оборони України в межах їх повноважень, визначених Конституцією і законами України.

 

У статті 12 "Прикінцеві положення" вказується, що цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, а з набранням чинності цим Законом втрачає чинність Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 року (Відомості Верховної Ради України, 1997 р., № 10, ст. 85; 2001 р., № 9, ст. 38).

 

1. Основні загрози воєнній безпеці України

 

Умовою успішного дослідження проблем воєнної безпеки країни, практичного вирішення задач її збройного захисту є розгляд характеру існуючих міжнародних і внутрішньодержавних відносин, виявлення джерел воєнної небезпеки і загроз національним інтересам в даній сфері.

 

Як воєнна небезпека, так і воєнна загроза є своєрідними характеристиками тієї, що реально існує або прогнозованої в майбутньому військово-політичної обстановки, відносин між коаліціями держав, окремими країнами, різними політичними силами усередині них.

1.1. Воєнна небезпека і воєнні загрози. Джерела і характерні ознаки

 

Воєнна загроза — стан, що характеризується існуванням потенційної можливості застосування воєнної сили проти держави для досягнення політичних і інших цілей яким-небудь суб'єктом військово-політичних відносин. Відмінність воєнної небезпеки полягає в тому, що вона указує не на потенційну можливість, а на намір, що реально позначився, одній із сторін застосувати військову силу. Військова небезпека є вищим ступенем напруженості, яка характеризується відкритим протистоянням сторін, їх намірами вирішити існуючі протиріччя військово-силовими методами.

 

Воєнна загроза не обов'язково пов'язана з початком військових приготувань протилежної сторони. її джерела, як правило, приховані від поверхневого погляду людей. Ними можуть бути найрізноманітніші явища і процеси суспільного життя:

 

• перетин політичних інтересів людей, соціальних груп, класів, держав або коаліцій країн (спроба протиставлення української нації по осі Ющенко — Янукович, тобто політичні інтереси півночі, заходу та центру — інтересам сходу та півдня);

 

• суперечності на економічному, соціальному, етнічному або релігійному ґрунті (спроба розшарування українського суспільства на багатих і бідних, соціально захищених і незахищених, етнічних українців і представників етнічних меншин, православних і католиків);

 

• вироблення і накопичення ядерних або звичайних озброєнь (так, на території Росії, окрім звичайних, міститься ядерне озброєння, яке потребує відповідних заходів як щодо його охорони, так і відповідної утилізації);

 

• наявність і розгортання масових армій (із заходу та півдня — розгортання армії НАТО, зі сходу — армії Росії);

 

• загроза екологічних катастроф у результаті необережного звернення або навмисного використання бойових засобів (прикладом, останнім часом почастішали випадки настання надзвичайних ситуацій внаслідок вибухів або недбалого зберігання на території України) тощо.

 

Оскільки військова небезпека припускає можливість застосування воєнної сили для вирішення виникаючих суперечностей і цим вона відрізняється від інших видів небезпеки державі, головною її ознакою є наявність зв'язку даного явища з військово-силовими методами вирішення виникаючих протиріч.

 

Характерними ознаками воєнної загрози для країни можна вважати:

 

• наявність гострих суперечностей, розв'язання яких є можливим лише із застосуванням воєнної сили;

 

• наявність у однієї із сторін достатньої кількості військових сил і засобів для розв'язання суперечності на свою користь або здатність держави створити такі сили в перспективі;

 

- наявність у лідерів або урядів політичної волі або рішучості

 

піти на застосування сили, здатності використовувати збройні сили для вирішення можливого конфлікту;

 

• наявність надійних союзників серед держав, їх коаліцій або інших суб'єктів військово-політичних відносин;

 

• сприятливі геополітичні умови і реальна (або прогнозована) військово-політична обстановка для здійснення військових акцій тощо.