Поняття девіантної поведінки. Девіація і конформізм.

Якщо людина дотримується всіх норм, визначених суспільством, то її поведінка не є девіантною, якщо ж вона не дотримується якихось правил, то поведінка даного індивіда буде девіантною. Але зазвичай в суспільстві не існує людей, які б дотримувалися абсолютно всіх норм. Не існує такого щасливого суспільства, в якому всі його члени вели б себе відповідно до загальних нормативних вимог. Отже, девіантна поведінка, як і самі девіанти (так називають людей, що практикують девіантна поведінку), є дуже різними. До цього також треба додати і те, що жодна людина не є абсолютним конформістом або абсолютним девіантом. Е. Ґіденс цілком слушно пише: «Ніхто не порушує всіх правил, так само як ніхто не дотримується всіх правил». Отже, в кожному з нас суміщаються і конформіст, і девіант. Це тим більш стає зрозумілим, якщо ми приймемо до відома ту обставину, що в суспільстві діє неоглядна кількість норм та правил. Вони можуть бути формально закріпленими і неформальними, вони можуть стосуватися всього суспільства, або тільки якоїсь людської групи. Частину правил ми засвоюємо свідомо, а частину – лише як типізації повсякденного життя. В останньому випадку ми ці правила навіть не усвідомлюємо. У зв’язку з цим цікавою у соціологічному сенсі є фігура чужинця, іноземця. Він знаходиться в ситуації вимушеної і дозволеної девіації, адже жоден іноземець не може знати і відчувати всіх правил і норм нового для себе суспільства. Тому довгий час чужинці сприймалися вороже. І зараз в самих формах слів збереглися відголоси такого ставлення. Так, українське слово «чужинець» підкреслює саме якість неспорідненості, відчуження, відторгненості. Теж саме притаманно і англійському слову «Foreign» – іноземець, чужий, незнайомий, сторонній, чужорідний.

Отже, девіація – це акт відхилення, що виходить за рамки однієї або декількох соціальних норм.

Для соціологів важливо оцінити не тільки одиничну дію по відношенню до норми, але також і поведінку – зовні спостережувані прояви діяльності індивіда, послідовність його дій і вчинків. Таким чином, термін «девіантна поведінка» означає дії, що не відповідають офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві (соціальній групі) нормам і очікуванням.

Девіант – це той, хто у своїй поведінці не дотримується норми, встановленої в групі або соціальній системі.

Девіантна поведінка визначається тільки у відношенні до певної нормативної системи. Це означає, що прийняте в одних суспільствах може бути девіантною поведінкою в інших. Наприклад, гомосексуалізм в Давній Греції вважався нормальним типом стосунків, в середні віки та в Новий час в Європі він розглядався як збочення, а Радянському Союзі – навіть як кримінальний злочин. В сучасній Західній Європі він знову потрапляє до розряду нормальних явищ. Храмова проституція в давній Індії (як і в деяких інших країнах Сходу) була нормальним явищем. В Європі більшу частину історії цей тип поведінки вважався девіантним. Зараз в Західній Європі він майже легалізувався. Це ж саме спостерігається стосовно вживання наркотиків та ін.

Девіація і конформізм – два протилежних типи поведінки.

На відміну від девіантної поведінки, конформізм передбачає тип поведінки, спрямований на пасивне прийняття існуючого соціального порядку, готовність погоджуватись з пануючими думками та поглядами, загальними настроями, що розповсюджені в суспільстві. Отже і поведінка особистості вважається конформною,якщо вона відповідає соціальним нормам і очікуванням соціального оточення (груп, суспільства в цілому). Конформізм часто оцінюється в негативному світлі, як відсутність спротиву переважаючим тенденціям, незважаючи на їх внутрішнє неприйняття, самоусунення від критики тих чи інших аспектів соціально-політичної та економічної дійсності, небажання висловлювати власну думку, відмова від власної відповідальності за вчинені вчинки, сліпе підпорядкування будь-яким вимогам і приписам, що походять від держави, суспільства, партії, лідера, релігійної організації, патріархальної громади, сім'ї і т.д. Подібне підпорядкування може бути обумовлено не тільки внутрішніми переконаннями, але й менталітетом, традицією.

Поряд з поняттям «конформізм» є поняття «конформність». Конформність – схильність до конформізму, до зміни своїх поглядів і позицій, які переважають в даному суспільстві, групі або просто значущих оточуючих. Конформна поведінка – поведінка, де людина слідує очікуванням оточуючих, ігноруючи власну думку, цілі та інтереси. Конформіст – людина, для якої характерні конформізм або конформність. Якщо конформізм стає визначальною рисою, говорять про конформний тип особистості.

За типами конформізм ділиться на зовнішній конформізм – людина підпорядковується зовні, щоб не мати проблеми з оточуючими або владою, при цьому внутрішньо залишається при своїх поглядах і своїй думці. Внутрішній конформізм – людина реально змінює свої погляди і внутрішню позицію. Наприклад, викладач політології вчора читав лекцію з одними поглядами. Вранці вийшла постанова уряду, і той же самий викладач тепер щиро дотримується позиції, цілком протилежною тій, яку він озвучував вчора.

З іншого боку, можна виділити пасивний і активний конформізм. Пасивний конформізм породжується зовнішнім тиском: на людину натиснули – людина підкорилася. Активний конформізм йде від самої людини: навіть якщо домінуюча позиція не оголошується і не спускається згори, людина намагається відчути, якою вона може бути, і реагує на атмосферу і знаки.

В основі конформної поведінки зазвичай лежить страх «висунешся – гірше буде!». Як правило, група негативно реагує на того, хто їй протистоїть. Люди, які активно виходять за рамки шаблонів, зазвичай піддаються тиску і агресії з боку конформістів. Конформна поведінка може бути проявом усвідомленої лояльності до зовнішніх вимог: «Як мені скажуть – так я і буду думати, так і правильно. Там, зверху – видніше». Страх і (або) лінь думати самостійно – дві головні причини конформної поведінки. В науці не має однозначної думки щодо відповіді на питання: «Конформізм – це скоріше вроджене або набуте?». Є діти, які народжуються з установкою до конформізму, є бунтарі від народження.

Рівень конформності особистості залежить від багатьох моментів. Чим більше група і чим вище в ній одностайність, тим важче їй протистояти. Якщо група схильна до агресії на тих, хто їй протистоїть, конформізм також підвищується: ніхто не хоче собі неприємностей... При цьому велику роль відіграють особистісні особливості: зазвичай більш конформними є жінки, діти та підлітки, люди з низьким статусом і невисоким інтелектом, люди тривожні і легко переконливі. Чим більше у людини прихильність до групи або залежність від неї – тим вище рівень конформності. З іншого боку, конформність практично будь-якої людини проявляється там, де людина мало що розуміє і їй не важливо те, що обговорюється. У цьому випадку більшість людей воліють погодитися з більшістю.

Соціальні відхилення можуть приймати різні форми. Злочинці з молодіжного середовища, аскети, закоренілі грішники, святі, генії, художники, новатори, вбивці – все це люди, що відхиляються від загальноприйнятих норм, або, як їх ще називають, девіантами.

У простих товариствах з невеликим числом членів і нескладної структурою норми девіантної поведінки легко визначаються і контролюються. У товариствах зі складною структурою, з часто суперечливими соціальними нормами, проблема відхилень від загальноприйнятої поведінки виростає до вельми значних розмірів.

 

3. Для соціології поняття культури є фундаментальним. Людину людиною у повному сенсі цього слова робить саме культура. Ми живемо у суспільстві і засвоюємо його цінності та норми. Культура створює поле для формування особистості людини. Вирішальну роль культури у становленні особистості підтверджує феномен дітей-мауглі. У засобах масової інформації періодично з’являються повідомлення про них. Наприклад, у 1954 р. в Індії був знайдений 6-річний хлопчик на ім’я Раму. За словами його батьків дитину викрав вовк. Після повернення додому хлопчик хлебтав молоко, як тварина, полюбляв гризти кістки, а більш за все його цікавили вовки у звіринці. У 1962 р. в Туркменії знайшли хлопчика на ім’я Дюма. Він пересувався як вовк і навіть покусав одного із геологів, які шукали нафту та натрапили на дитину. У 1991 р. йому було 37 років, проте він не вмів ходити як людина, вживав сире м'ясо і кусався, коли його лякали.

Сукупність синдромів, які демонструють діти, що виросли поза соціальним середовищем, у психології прийнято називати «синдромом мауглі». Серед загальних ознак даного синдрому виокремлюють порушення мови або невміння говорити, нездатність до прямоходіння, десоціалізація, відсутність навичок користування столовими приборами, страх перед людьми. У дітей-мауглі повністю або частково відсутні ознаки, характерні для виду Homo sapiens. При цьому більшість цих ознак є результатом конвенцій між людьми (наприклад, мова), тобто вони є частиною культури. Поза суспільством та поза культурою індивід не здатен стати особистістю.

У повсякденному спілкуванні, в засобах масової інформації нерідко вживаються фрази: «людина високої культури», або, навпаки, «некультурна людина». Коли ми говоримо про культурність або некультурність особи, ми маємо на увазі зазвичай такі її якості, як освіченість, вихованість, моральність, духовність. Люди дійсно розрізняються мірою розвитку подібних якостей.

Проте, наукове значення терміну «культура» значно ширше. Будь-яка людина, незалежно від рівня освіти і етичних якостей, вміє говорити, володіє безліччю складних навичок, засвоїла певні поведінкові норми, тому є культурною істотою. Більшості суспільства поведінка деякої особистості може не подобатись, проте це не означає, що в неї відсутні цінності і вона не керується певними нормами. Така людина є носієм культури, яка є неприйнятною або незрозумілою для інших представників суспільства. Культура – це невід’ємна характеристика суспільства. Слово «культура» (від лат. Colo, colore – вирощування) спочатку означало способи обробки землі, а з XVIII ст. поширилося й на сферу удосконалення, виховання (тобто вирощування) людини в суспільстві. Новітня наукова інтерпретація культури розглядає її як універсальну категорію, зміст якої тлумачиться різними гуманітарними науками досить вільно. Наприклад, К. Клакхон та А. Кребер нарахували 164 визначення поняття «культура» (1960 р.). Неоднозначність даного поняття породжує різноманітність підходів до його інтерпретації.

Культура як система соціальних конвенцій колективного існування і взаємодії індивідів вирішує завдання їх консолідації та організації, регулювання практичних форм колективної життєдіяльності, накопичення і трансляції соціального досвіду, адаптації людей до реальних умов існування, здійснення комунікацій між ними.

Людина проявляє себе не тільки як пасивний продукт окультурення. Фактичним суб'єктом культурних процесів завжди є конкретна людина. Саме завдяки діяльності (творчості) окремого індивіда відбувається динамічний розвиток культури, її еволюція та адаптація до мінливих умов буття. Тому неправомірно обмежувати культуру тільки її соціальним результатом, не враховуючи при цьому діяльність людини.

В межах діяльнісного підходу до визначення культури (В. Межуєв) культура розглядається як специфічний спосіб людської діяльності. Вона тлумачиться як єдність способів і продуктів людської діяльності, в яких реалізується активність людини і які сприяють її самовдосконаленню, задоволенню потреб, гармонізації відносин між людиною і суспільством, між людиною і природою.

Культура – це сфера утвердження та розвитку сутнісних сил людини. Культура і людина – єдине ціле, бо культура живе в людях, їх творчості, діяльності, переживаннях. Культура, з одного боку, постійно занурює людину в ситуації, які вимагають рішення, а з іншого - пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, за допомогою яких людина утверджується в світі. Картина, храм, книга як витвори культури відкривають шлях до розуміння особливого світу людських почуттів, думок, цінностей.

Для знаково-інформаційної концепції (Ю. Лотман, Б. Успенський) культура – це сукупність мов, які кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральних уявлень. Приклади мов культури: акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, релігійних, літературних текстах. Отже, смисловий світ культури зберігається і передається наступним поколінням як значимі принципи світобачення і способи буття людей.

Кожна культура створює свій неповторний світ, однак вона не замикається на собі. Кожна культура, за В. Біблером та М. Бахтіним, звернена до інших культур, до свого буття в інших світах, намагається змінити і доповнити своє власне надбання, черпаючи мудрість в інших культурах. У цьому суть діалогової концепції культури. Діалог культур стає можливим завдяки тому, що всі культури мають загальну основу – універсальні людські смисли і цінності (так звані культурні універсалії).

Культурні універсалії – це такі норми, цінності, правила, традиції, які властиві усім культурам незалежно від географічного розташування, історичного часу та соціального устрою суспільства. У 1959 р. американський соціолог та етнограф Дж. Мердок виокремив більше 70 універсалій – загальних для усіх культур елементів: вікова градація, спорт, натільні прикраси, календар, дотримання чистоти, общинна організація, приготування їжі, кооперація праці, космологія, залицяння, танці, декоративне мистецтво, ворожіння, тлумачення снів, поділ праці, освіта есхатологія, етика, етноботаніка, етикет, віра у дивовижне зцілення, сім’я, свята, добування вогню, фольклор, табу на їжу, похоронні ритуали, ігри, жестикулювання, звичай дарувати подарунки, уряд, привітання, мистецтво укладання волосся, гостинність, домогосподарство, гігієна, заборона кровозмішення, право наслідування, жарти, родинні групи, номенклатура родичів, мова, закон, забобони, магія, шлюб, час прийому їжі, медицина, благопристойність у відправленні природних потреб, траур, музика, міфологія, число, акушерство, каральні санкції, особисте ім’я, поліція, післяродовий догляд, ставлення до вагітних, право власності, звичаї, пов’язані зі статевою зрілістю, релігійні ритуали, поселенські правила, сексуальні обмеження, вчення про душу, статусна диференціація, виготовлення знарядь праці, торгівля, походи в гості, відлучення дитини від грудей, спостереження за погодою.

Наведені інтерпретації культури можна розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі. Складність культури як феномену змушує розглядати її як складну систему. Культура настільки багатогранна, що дослідник повинен враховувати не тільки різні сторони, аспекти, властивості культури, але і різні форми її існування - наука, мистецтво, мораль, релігія, різні її інститути - політичні, правові, освітні, різні культурні процеси.

Культура будь-якого суспільства є неоднорідною. Це є цілком закономірним явищем. Суспільство являє собою сукупність різних взаємодіючих соціальних суб’єктів – соціальних груп, організацій, інститутів тощо. Культура функціонує в суспільних відносинах на різних рівнях в певних конкретних формах. Для відображення цієї конкретної форми буття культури в соціології використовується поняття субкультури.

Вперше в науковій літературі термін «субкультура» з’явився ще у 30-х рр. ХХ ст., проте активно використовуватися почав у 60-70-х рр. ХХ ст. у зв’язку з дослідженнями молодіжних рухів. Субкультура сприймалася як неінституціональне культурне явище, як протилежність «високої» офіційної культури. У тому ж контексті використовувалося поняття «контркультура», під яким розуміли ідеологію та практику молодіжного протесту проти цінностей суспільства споживання, трудової етики та технократичної цивілізації. Підкреслювалося, що така ідеологія молоді руйнує всяку культуру взагалі, протистоїть культурі як такої. Звідси видно, що поняття «субкультура» спочатку позначало явища, що сприймалися як не- або поза-культурні. З часом, зміст даного поняття дещо змінився.

На сучасному етапі «субкультура» вважається підсистемою культури як цілого. Аналіз субкультури у суспільстві сьогодення ускладнюється проблемою існування яскраво вираженою панівної культури. Сьогоднішня культурна фрагментація робить проблематичним виділення такою за визначенням узагальненої культури.

Субкультура в найбільш загальному визначенні – це набір символів, переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, що відрізняють те чи інше співтовариство або яку-небудь соціальну групу. Субкультура не заперечує панівної культури, але в той же час вона має свої специфічні відмінності. Ці відмінності пов’язані з особливостями життєдіяльності тих чи інших спільнот.

Т. Щепанська до основних ознак субкультури відносить наступні: знакові (спільність ідеології, ментальності, символіки, культурного коду, картини світу); поведінкові (звичаї, ритуали, норми, моделі та стереотипи поведінки); соціальні (соціальна група, страта як носії субкультури) і всі вони разом (культура як «цілісний спосіб життя»). Субкультурам властиві свої специфічні мови (професійний або молодіжний сленг, кримінальний жаргон), традиції (ритуал прийому нових членів, принесення клятви) і норми (табу).

Можна виділити конфесійні, професійні субкультури, субкультури організацій, соціальних груп і т. д. Дослідники найбільшу увагу приділяють дослідженню молодіжних субкультур – це культури, яка створюється молодими людьми для себе з метою самореалізації, самоствердження, самоідентифікації, визначення соціальних ролей та статусу. Жодних комерційних цілей молодіжна субкультура не має. Вона не прагне себе афішувати, на відміну, наприклад від масової культури.

Одним із перших молодіжних рухів, якій змусив говорити про молодь як суб’єкт соціальної дії, про молодіжну субкультуру, – це рух контркультури. Його батьківщиною стали США. В 50-ті рр. ХХ ст. спостерігалося значне зростання рівня життя більшості американців. Вони стали жити забезпечено, могли дати своїм дітям гарну освіту. В цей час в американському суспільстві утвердився культ споживання, гонитви за матеріальними цінностями, тотальний конформізм («будь як усі», «будь не гірше за інших»). З’являється формула американської мрії: «дружина-домогосподарка, діти, робота у великій корпорації, гарний автомобіль, облаштований будинок і т. ін. Рух контркультури став відповіддю молоді на ці цінності. Молодь (як правило, вихідці із заможних верств) відкинула споживацьку культуру старшого покоління. Дослідники виокремлюють два етапи розвитку молодіжного руху та відповідної субкультури:

1 етап пов’язаний з так званими «бітніками» (англ. beatnik (beat generation) – розбите покоління). Ідеологія бітників базується на протесті, підкріпленому марксисткою ідеологією, та свободі від соціальних та релігійних норм. Вони практикували «богемний» стиль життя. Вживали алкоголь, наркотики, проповідували вільні стосунки між чоловіками та жінками, вважали художню творчість основною формою самовираження особистості, заперечували релігійні (протестантські) традиції батьків, цікавилися релігіями Сходу, особливо дзен-буддизмом. Щодо зовнішнього вигляду, то бітники надавали перевагу чорному кольору, носили темні, непроникні окуляри та берет. Дуже популярною була чорна або в горизонтальну смужку водолазка та біла без малюнка футболка. Дівчата носили темні штани, довгі спідниці, трико, светр, капрі. Хлопці одягали мішкуваті штани, відпускали «козлячі борідки». Взувалися бітники в сандалі, кеди, шкіряні чоботи.

2 етап пов'язаний з «хіпі» (від англ. hippy або hippie від розмовного hip, hep, – розуміючий, знаючий). «Хіпі» (діти квітів) – це не самоназва бунтівної молоді, а прізвисько, дане журналістами, яке пізніше було прийнято і самою молоддю. Більшість хіпі були вихідцями із середнього класу, які відмовилися від життєвої програми своїх батьків. Хіпі носили довге волосся та надавали перевагу різнокольорову, яскравому одягу. Їх вважають символом Америки 60-х рр. Хіпі вели бродячий спосіб життя, створювали «комуни» на противагу традиційній сім’ї, практикували вільні сексуальні зв’язки. Хіпі прагнули повернутися до природи та відкидали технічну цивілізацію. Час хіпі – час війни США у В’єтнамі. Хіппі були яскраво вираженими пацифістами, їх гасло: «Займайся коханням, а не війною». Музичним виразом цінностей та способу життя хіпі став рок. Хіпі шукали істину у східних навчаннях. Особливе місце у їхніх релігійних практиках займав містичний досвід, який передбачав злиття з трансцендентним началом, вихід за межі свого «Я». З цими пошуками хіпі пов’язана так звана «психоделічна революція». Щоб отримати особливий містичний досвід хіпі почали вживати психоделіки, в першу чергу ЛСД. Повальне захоплення ЛСД та нещасні випадки, пов’язані з його прийомом, зумовили заборону ЛСД в США. «Хіппізм» як такий припинив своє існування в 70-х рр. ХХ ст. На сучасному етапі естетика, зовнішня атрибутика хіпі були «приватизовані» масовою культурою і стали доволі поширеними.

На сучасному етапі фіксується доволі велика кількість субкультур, що зумовлює появу в соціальних науках різної типології. С. Сергєєв пропонує виокремлювати наступні: романтико-ескапістські субкультури (хіпі, індіаністи, толкіністи, байкери); гедоністично-розважальні (мажори, рокери, рейвери, репери тощо); анархо-нігілістичні (панки, екстремістські політизовані субкультури «лівого» та «правого» спрямування); кримінальні (любери, гопники).

Т. Щепанська підкреслює також наявність на пострадянському просторі релігійно-містичної субкультури (кришнаїти тощо), спортивної (культуристи, качки) та інтелектуальної (хакери, КВНщики).

Таким чином, на сучасному етапі має місце соціальна диференціація культури. У ході розвитку людства були створені культурні цінності та норми, орієнтовані на різні прошарки населення.

Якщо мова йде про групу девіантів в цілому (наркоманів, злочинців, повій, алкоголіків), то дослідник має справу з девіантною субкультурою. Для спільноти злочинців або засуджених зазвичай застосовується термін делінквентна субкультура. У соціології девіантної поведінки делінквентні субкультури зазвичай розглядаються як контркультури.

Деякими дослідниками прийнято вважати, що девіантні субкультури досить швидко формуються під тиском ззовні. Чим більшою мірою якась девіантна група піддається репресіям і остракізму, тим більш чітко вона оформляється як девіантна.

Сучасна соціологія девіантної поведінки поряд з термінами «культура» і «субкультура» широко використовує поняття і узагальнення, створені в рамках рольової теорії. З курсу загальної соціології відомо, що соціальну структуру будь-якого суспільства характеризують такі важливі елементи, як соціальні статуси і ролі, які визначають реальну поведінку їх носіїв. Соціальний статус індивіда дає йому відповідні права, обов'язки або привілеї. Оскільки кожна людина одночасно є членом багатьох груп і організацій, то вона має певний набір статусів (досягнутих, природжених, формальних, неформальних). Наприклад, міністр внутрішніх справ одночасно є громадянином, чоловіком і генералом.

Специфіка структури сучасного класового суспільства, на відміну від кастових і станових соціальних систем минулого, полягає в тому, що в основному люди своєю поведінкою, особистими зусиллям досягають соціальних статусів: освічена людина, професіонал, офіцер.

Якщо взяти за критерій типологізації статусних позицій особистості їх прийнятність щодо соціальних норм панівної нормативної культури, то можна виділити нормальні і девіантні статуси.

Нормальний статус індивіда чи групи є соціально схвальним в рамках нормативної культури. Це статус законослухняного громадянина, державного службовця, підприємця, професора. Девіантний статус є соціально не прийнятним щодо цінностей панівної нормативної культури, але може бути схвальним в рамках конкуруючої девіантної субкультури. Даним типом статусу володіють корупціонер, наркоман, алкоголік. Делінквентний статус є окремим випадком девіантного статусу. Такою статусною характеристикою володіють: злодій, насильник, рекетир та інші девіанти.

Якщо статус характеризує соціальну позицію особистості або групи, то роль – це характеристика очікуваного типу поведінки від людей, що мають певний статус. Отже, соціальна роль виступає як певна модель поведінки, похідна від статусу, за якою певна соціальна група.

Якщо можна виділити нормальні, девіантні і, в тому числі, делінквентні статуси, то за визначенням їм будуть відповідати нормальні, девіантні і делінквентні ролі.

Всі соціальні ролі відносно стабільні, а люди з часом змінюються. Кожна роль задає своєму виконавцеві певні поведінкові кордони. Діапазон «рольової свободи» може бути більшим чи меншим – це багато в чому залежить від статусу. Причому, чим вище соціальне становище індивіда в групі або суспільстві, тим більше нетипово він реалізує свої рольові приписи. Як казали в стародавні часи, «Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику».

Більше того, реалізація ролі конкретним індивідом залежить від його потреб і установок, способу життя, статі, віку, особливостей нервової системи, інтелектуального і культурного рівня, стану здоров'я. Так, наприклад, молода людина по-іншому справляється з роллю викладача ніж літня. Це означає, що реальна поведінка людей, що володіє тим чи іншим статусом, в силу суб'єктивних причин мозаїчна і може помітно відрізнятися від рольового стандарту.

Слід відмітити можливість перетворення особистості на девіанта через зміни соціальних ролей. Поведінка і особистісні якості більшості людей істотно змінюються при їх переході на інші соціальні позиції. В результаті підвищення по службі або отримання багатої спадщини деякі індивіди змінюються часом до невпізнанності. Соціальні ролі, в тому числі і девіантні, міцно «замикають» своїх носіїв.

Рольова поведінка багато в чому залежить від об'єктивних факторів соціального середовища: інститутів, ситуації, соціального оточення, часу і місця. Значення цього феномена добре показано в ході «тюремного» експерименту, проведеного американським соціальним психологом Ф. Зімбардо. Цей дослідник вивчав взаємодію особистості і рольових стандартів. У Стенфорді для участі на платній основі в дослідженні тюремного життя через газету були запрошені студенти-чоловіки (здорові, інтелектуали, без психічних розладів). За жеребом їх розділили на дві групи – «в'язнів» і «тюремників». Поліцейські допомогли вченому: заарештували студентів і уклали їх в імпровізовану в'язницю. «Тюремники», не маючи докладних інструкцій, крім однієї – ставитися до справи серйозно, роздягли догола своїх підопічних, обшукали, нарядили в тюремний одяг і розвели по «камерам». У перший день все було весело і дружньо (входження в ролі). На другий – студенти – «ув'язнені» зробили спробу бунту: зірвали з себе ковпаки і стали ображати охорону. Тюремники застосували силу, частину підопічних перемістили в карцер. Ув'язненим було вже не до сміху – вони відчули себе самотніми, пригніченими. Деякі «тюремники» відчули смак влади. Стали не тільки насолоджуватися нею, але й зловживати. Їх поводження з ув'язненими стало грубим, ролі стали виконуватися всерйоз. Через 6 днів експеримент був припинений. Всі учасники виявилися психічно травмованими.

Експеримент показав, що індивідуальна поведінку людини набагато більше залежить від зовнішніх соціальних умов, ніж від рис характеру. Звичайно, результати дослідження досить багатозначні. Однак безсумнівно те, що функціональна доцільність (необхідність підтримувати порядок) і соціокультурні традиції і норми щодо рольових очікувань (як слід себе вести «тюремникові» і «ув'язненому»), інакше кажучи, рольові стандарти визначили поведінку сторін. Тому опинившись в лещатах своїх нових рольових приписів, хороші хлопці з благополучних сімей відразу перетворилися на озлоблену групу.

Отже, людина досить чуйне реагує на рольові вимоги, прийняті в групі або суспільстві в цілому. Самі рольові стандарти поведінки багато в чому детерміновані соціокультурними традиціями соціального середовища. Крім того, соціальна група прагне до того, щоб особистість поводилася більш-менш ідентично тим соціальним нормам, які в ній домінують.

Соціальна середовище впливає на поведінку особистості багато в чому не навмисно, через її участь у процесі «відігравання» соціальних ролей та виконання відповідних їм функцій, через отримання соціального досвіду, життєвих уроків. Включаючись в систему соціальної взаємодії, людина отримує враження про те, що схвалюється в групі, соціальному оточенні, а що ні, як слід поводитися. На індивіда, який потрапив під вплив «мікросуспільства вулиці», зграї злочинців, у міру зростання його ідентичності з правопорушниками починає впливати механізм навмисного, цілеспрямованого залучення до норм девіантної субкультури і відповідним їм рольовим стандартам поведінки. Добре відомо, що лідери і авторитети злочинних груп «виховують новобранців», змушуючи їх здійснювати показові акти насильства, або застосовують до ослушників заходи обструкції.

 

4.Формування особистості, набуття людиною соціокультурних рис процес надзвичайно складний. Чому ми відрізняємося один від одного? Які сили зробили нас особистостями? Чому деякі люди вибирають не соціально схвальні ролі, а девіанти стають на шлях правопорушень та злочинності? Відповісти на ці питання не просто.

Експериментально доведено, що люди розвивають свої соціальні властивості (відчувати сором, бути чесним або безчесним, законослухняним або злочинцем ін.), навички лінгвістичної комунікації (мова), мислення і здатність виконувати соціальні ролі не в результаті біологічного визрівання, а в процесі соціальної взаємодії.

Цікавий приклад значення суспільства, соціальної рольової поведінки і взаємодії в процесі становлення особистості наводить американський соціальний психолог Т. Шібутані. У 1920 р. в Індії англійським місіонером у вовків були знайдені 2 дівчинки – Камала, чий вік був визначений у 8 років, і Амала, якій було півтора року. Священик доставив їх до притулку для сиріт, де кожен день спостерігав за ними і робив записи. Дівчата володіли фізичними якостями людських істот, але вели себе багато в чому подібно вовкам. Вони виявили значну пристосовність до пересування на чотирьох ногах, могли їсти тільки молоко і м'ясо, і перш ніж узяти в рот їжу, ретельно її обнюхували. Відчуваючи спрагу, вони облизували губи. Їх сенсорні органи були надзвичайно добре розвинені: вони могли добре бачити в темряві і чули запах свіжого м'яса на відстані близько 70 метрів. Діти сильно боялися вогню, не любили сонячного світла. Амала незабаром померла. З часом до Камалі прийшла фізіологічна зрілість, але розвиток цієї дівчинки в соціальному середовищі виявився неможливим. Так, протягом 6 років вона засвоїла лише 30 слів. Її здатність до участі в спільних діях була і залишилася дуже обмеженою.

Таким чином, людські істоти, виключені з процесів соціальної інтеракції, освоєння норм і правил рольової поведінки, не стають особистостями і не перетворюються в незалежних індивідів. С оціалізація є процесом соціальної взаємодії, за допомогою якої людина всебічно (цілеспрямовано, самостійно і стихійно) навчається «грі» соціальних ролей, освоює соціальні навички, вміння, норми і правила поведінки, що забезпечує її соціальну адаптацію, існування самого суспільства і передачу її культури від покоління до покоління.

На соціалізацію особистості впливають такі соціальні чинники: виховання, навчання, середовище спілкування, соціальний стан, ролі, ситуації, ЗМІ, соціальні групи, особливості характеру. Соціологи розрізняють первинну і вторинну соціалізацію. Первинна соціалізація пов'язана з прямим впливом на людину первинних груп, безпосереднього оточення (сім'ї, родичів, компанії друзів, вуличних приятелів). Особливо велика її роль на ранніх етапах становлення та розвитку особистості. Вторинна соціалізація здійснюється вторинними групами, інститутами та організаціями в опосередкованій формі.

Девіантна соціалізація являє собою процес освоєння і «відігравання» девіантних соціальних ролей, що супроводжується відмовою слідувати соціально схвальним стандартам поведінки на основі прилучення особистості до норм і правил девіантної субкультури. У перехідних суспільствах при дезорганізації і зниженні в суспільстві нормативного консенсусу, а також наявності безлічі субкультур соціалізація може складатися і в освоєнні девіантних ролей. Нерідко саме девіантні ролі дозволяють більш успішно адаптуватися до соціальних змін, соціального середовища, успішно «увійти» в суспільство. «Нові руські» зайняті нелегальним або напівлегальним бізнесом, «йдуть» від оподаткування, з'ясовують відносини не в суді, а на «стрілках» або за допомогою найманих вбивць, в органах влади процвітає корупція. Освоєння девіантних ролей дозволяє цим людям в певному сенсі краще за інших пристосовуватися до сучасної соціальної реальності. Корупція в законодавчих та виконавчих структурах держави набула для України масовий характер, проте на відміну від західних країн в нашому суспільстві практично повністю відсутня гласність її переслідування і викриття, не залежно від економічного, соціального та політичного статусу корупціонерів. На цьому тлі корупціонери створюють нові правила соціального взаємодії, а також користуються загальноприйнятими.

Багато сучасні молоді люди послідовно освоюють широке коло девіантних соціальних норм і ролей, девіантної субкультури в цілому не тільки в середовищі злочинців, правопорушників та місць ув'язнення, де вони традиційно отримували схвалення (кримінальна етика, жаргон, татуювання, ритуали), але і в певних колах люмпенізованої і маргінальної молоді, в зубожілих спільнотах андеграунду. Через падіння рівня життя, зростання чисельності декласованих соціальних груп в сучасній Україні розвивається соціальна база різних форм девіантності. Сприяє девіації і прогресуюча незайнятість молодих людей суспільно корисною працею.

При дослідженні феномена девіантної поведінки, девіантної соціалізації використовується термін «девіантна кар'єра». Девіантна кар’єра є продуктом девіантної соціалізації. Зазвичай розуміють під кар'єрою послідовність видів роботи, які виконуються індивідом у процесі його трудової діяльності. Девіантна кар'єра означає негативну поведінку особистості, для якої характерний ряд відхилень і злочинів, що здійснюються протягом певного часу, який можна порівняти з кар'єрою в законній діяльності.

Поняття девіантної кар'єри є цінним з точки зору можливостей аналізу моделей різних видів девіантної поведінки протягом життя, опису процесу становлення і формування професійного девіанта. Девіантна кар'єра, як послідовність біографічних етапів, веде до набуття стійкого девіантного статусу і відповідної йому ідентичності, освоєння професійної злочинної або іншої девіантної діяльності.

У своїй роботі «Аутсайдери» Говард Беккер на прикладі наркоманів одним з перших досліджував стадії становлення девіантної кар'єри, проходячи які людина перетворюється в постійного споживача марихуани.

Дослідження Г. Беккера показало, що люди, які перший раз спробували наркотики, часто не отримують від них задоволення. Виявилося, що новачки долучаються до «зілля» в присутності більш досвідчених наркоманів, отримуючи від них інструкції та зразки рольової поведінки. В результаті молодий чоловік робить кар'єру наркомана, освоюючи девіантні ролі «споживача» і «покупця» наркотиків, долучаючись до субкультурних норм цього статусу на основі навчання відповідній техніці спожива