Девіація: історична ретроспективаПроблемами поведінки позитивної та такої, що відхиляються від встановлених суспільством норм, люди цікавилися давно, починаючи з епохи еллінізму. За тривалий історичний період вченими створено значну кількість теоретичних вчень, які дають нам певне уявлення про девіантну поведінку особистості, груп, класів, суспільства. Треба наголосити, що дослідники висуваючи власні концепції по різному визначають причини девіації. Так, на думку З. Фройда девіацію спричиняє конфліктність, притаманна особистості. У свою чергу Ломбордозо і Шелдон вказують, що фізичні особливості людини є головною причиною девіантної поведінки. Основоположник концепції соціальної аномії Е. Дюркґейм (1858-1917) запропонував першу розвернуту соціологічну теорію девіантності. На його думку девіації вкрай необхідні для розвитку суспільства. Стан аномії виникає в умовах соціальної дезорганізації суспільства, а також стверджує, що лише відсутність суспільних норм сприяє наявності суїциду, як негативного суспільного явища. Шоу і Маккей, прибічники теорії соціальної дезорганізації, вказують, що девіація багатьох виникає, коли культурні цінності, норми та соціальні зв’язки відсутні та послаблені або ж стають суперечливими. Зважаючи на соціальну аномію Мертон зауважив – девіація відбувається, коли існує розрив між цілями суспільства та схвалюваними засобами їх досягнення. Соціокультурні теорії (Селлін, Міллер, Сатерленд, Клаухард, Охлін) базуються на тому, що конфлікти між нормами субкультури та панівною культурою є причиною девіації. Турк, Квінні, Тейлор, Уотл, Янг (радикальна кримінологія) вважають, що девіація є результатом протидії нормам капіталістичного суспільства. Е. Сатерленд (1883-1950) створив теорію диференційованої асоціації (зв’язку), проаналізував «білокомірцеву» злочинність. На його думку поведінковим формам навчаються у процесі спілкування. Причиною утворення диференційованих зв’язків служить конфлікт культур, а головною причиною девіантної поведінки є соціальна дезорганізація. Згодом теорію Тарда і Сатерленда, яка отримала назву «теорії навчання», продовжив і далі розвинув Д. Кресі. Свій внесок у вивчення і розвиток теорії конфлікту, тобто викриття конфліктної природи соціального буття, зробили К. Маркс (конфлікт – незворотне породження соціальної системи), Г. Зиммель (1858-1917) (конфлікт невідворотній у соціальних системах, але природа конфлікту у біологічній природі людей, полягає у ворожості самих людей), Л. Козер (конфлікт – поведінка, яка викликана боротьбою за дефіцитні ресурси), Р. Дарендорф (народ. 1929) говорять, що основою конфлікту є диференційований розподіл влади. Тобто суспільство поділяється на тих хто керує і які борються за збереження свого положення і тих хто підлягає управлінню, які прагнуть перерозподілу влади (девіантологічні теорії конфлікту). О. Трек (народ. 1934) і Р. Куїні (народ. 1934) своїми дослідженнями показали, що у суспільстві постійно йде боротьба за владу. Прибічниками теорії стигматизації (Г. Бекер, народ. 1929) предметно розроблена модель девіантної кар’єри і визначено індивіда як девіанта. Т. Селлін також приділив увагу конфлікту, але у сфері культури. Дж. Волд (теорія групового конфлікту) довів, що кожна соціальна група намагається зберегти і підвищити свій статус. Ф. Таннебаум вніс поняття «драматизації зла» у процесі навішування ярликів, використовуючи концепцію символічного інтеракціонізму соціального психолога Г. Міда (1863-1931). Розвиваючи теорію інтеракції Е. Лемет (1912-1996) ввів у науковий обіг поняття вторинної девіантності та виділив цілий ряд стадій «девіантизації». Наслідуючи Лемета Е. Шур ввів поняття «злочин без жертв». Але найбільш цікавою була теорія стигматизації Ф. Зака, який показав, що більшість дорослого населення хоч раз у житті скоювала злочин і лише офіційне признання цього факту робить його злочинцем. Заслуговує на увагу теорія соціального контролю і нейтралізації негативних явищ у суспільстві А. Рейса (1951), Ф. Най (1958), М. Гоулда (1963), які відмічали позитивну роль соціального контролю у протистоянні девіантній поведінці, навчанню законослухняності і справедливо стверджували, що внутрішній контроль (самоконтроль) набагато ефективнішій зовнішнього. Г. Сайкс і Д. Мітза (1957) звернули увагу на поведінкову реакцію правопорушника – самовиправдання, визначили п’ять типів «нейтралізації» злочинців, розвинули концепцію «дрейфу» у молоді. Проблеми нейтралізації девіантної поведінки на основі ерозії соціальних норм у своїх дослідженням продовжили В. Реклес і С. Шохем (1963). Т. Хирши (1969) довів, що прив’язаність, обставини, втянутість у девіантну групу є причиною скоєння злочинів та негативних проявів у суспільстві. За тривалий історичний час вченими створені школи і концепції соціології, на основі яких розвивалася девіантологія: 1. функціоналізм (Е. Дюркґейм); 2. соціальна дезорганізація (Томас і Знанецький, Парк); 3. аномія (теорія аномії перша розвернута соціологічна теорія девіантності (Дюркґейм, Мертон, Клоуард, Оулін); 4. «Чікагська школа» і екологія злочинності (Е. Бьорджес (20-ті роки), К. Шоу, Г. Маккей, Р. Парк, Ф. Трешер) вивчали вплив міської екології на девіантність, підліткову деліквентність і злочинність, застосування різноманітних методів дослідження девіантності, у т.ч. «картирування» великого міста; 5. конфлікт культур і девіантних субкультур; 6. соціальне навчання диференційовані асоціації і нейтралізація (Беккер, Сатерленд, Крессі, Сайкс і Матц); 7. контроля (Хірши); 8. стигматизація (Кулі, Гофман, Таннебаум, Лемерт); 9. конфлікта (марксистські і неомарксистські теорії (Маркс, Кіні, Ліазос)); 10. «Сучасні» («радикальні», фемінізм, постмодернізм). Отже, можна стверджувати, що значна кількість теорій вчених вказують на різні чинники девіантної поведінки. На нашу думку доцільно предметно розглянути вчення різних філософів, які вивчали прояви людської поведінки у різні часи та епохи.
|
