Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст. Перше питання варто почати з того, що проблема слов’янського етногенезу і слов’янської прабатьківщини давня і дискусійна

Перше питання варто почати з того, що проблема слов’янського етногенезу і слов’янської прабатьківщини давня і дискусійна. Першим спробував відповісти на питання, звідки пішли слов’яни літописець Нестор у «Повісті врем’яних літ». Він висловив гіпотезу, що слов’янською прабатьківщиною було Подунав’я і вона започаткувала Дунайську теорію походження слов’ян. Її підтримували С.М. Соловйов, М.Н. Погодін. В.Т. Ключевський, О.Н. Трубачов. З північно-східного Прикарпаття виводив слов’ян П. Шафарик, котрий став родоначальником Прикарпатської теорії. Л. Нідерле вважав ядром праслов’янських територій Волинь і його концепція дістала назву «Вісло-Дніпровська». Існує гіпотеза про те, що слов’янська прабатьківщина розміщувалась у міжиріччі Вісли і Одеру. А.А. Шахматов виводив слов’ян з Прибалтики. В радянській історіографії набула поширення автохтоністична модифікація концепції Л. Нідерле. Її фундатори Б.О. Рибаков, М.І. Артамонов, П.М. Третьяков вважали праслов’янською тшинецьку археологічну культуру епохи бронзи Полісся і Волині, котра згодом трансформувалася у зарубинецьку культуру.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На початковому етапі становлення слов’янського етносу розгорталося головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури починається новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Друге питання – це розповідь про зарубинецьку археологічну культуру, в якій потрібно окреслити хронологічні межі її поширення, а це ІІІ-ІІ ст. до н. е. Вона поширилась у басейні Прип’яті та Дніпра і мала п’ять локальних варіантів – середньодніпровський, прип’ятсько-поліський, верхньодніпровський, подеснянський та південнобузький. Ця культура виникла внаслідок симбіозу прийшлих з території Польщі племен поморсько-кльошової культури та місцевого населення. В ході розповіді потрібно охарактеризувати зарубинецькі поселення, побут, знаряддя праці, заняття, одяг, поховальний обряд тощо. Етнічна належність носіїв зарубинецької культури була слов’янська.

Даючи відповідь на третє питання, варто відмітити, що анти це наймогутніша племінна група давніх слов’ян.Займала територію між Дністром і Дніпром. Сам етнонім має іранське походження й означає – крайній, окраїнний. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. Разом з іншими ранньослов’янськими групами анти причетні до етногенезу слов’ян. Початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.

Характеристику пеньківської, празької, колочинської культур доцільно скласти за схемою: час виникнення, ареал поширення, спільні риси матеріальної культури тип господарства – підсічна форма орного рільництва, доповнена присадибним тваринництвом), рівень суспільного розвитку, форма поселень, тип житла, заняття населення, специфічні деталі матеріальної культури (мається на увазі форма та орнамент глиняного посуду).

Загальним висновком розглядуваних питань може бути такий: епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів та падіння Західноримської імперії у V ст., що змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець антсько-склавинського етапу генези слов’ян знаменував вступ східного слов’янства у переддержавний період.

Опорні поняття та терміни:

ЕТНОГЕНЕЗ – походження народів.

ЕТНОС – 1) окремий життєздатний організм, що усвідомлює свою цілісність: відрізняється від інших низкою специфічних ознак (самосвідомість, самоназва, мова, культура й т. ін.); 2) позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднана спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями.

НАРОД УКРАЇНСЬКИЙ – історична форма етно-соціальної спільності українців. До соціально-економічних ознак народу належить розвиток подібних форм господарства, економічні зв’язки, характерні риси народного побуту. До етнічних ознак народу відносяться етно-антропологічні особливості, спільна мова, риси національного характеру, святогляд, національна самосвідомість.

ЯЗИЧНИЦТВО – прийнятий у християнськім богослов’ї, науковій літературі термін для дохристиянських релігій, головним чином політеїстичних (багатобожних).

 

Література:

1. Баран В. Археологічні культури та літописні племена напередодні утворення Київської держави // Історія в школах України. – 2003. - № 5. – С. 36-41.

2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004. – С. 23-31.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996. – С. 22-37.

4. Винокур І.С., Трубчанінов С.В. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996. – С.115-140.

5. Давня історія України. В трьох томах. – Т. 3. – К., 2000. – С. 61-190.

6. Давня історія України. У 2-х книгах // Під ред. Толочка П.П. – К., 1995. – Кн. 2. – С. 5-16; 198-205.

7. Етнічна історія давньої України. – К., 2000. – С. 118-195.

8. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – С. 117-136.

9. Залізняк Л. Первісна історія України. – К., 1999. – С. 171-189.

10. Історія України. Документи. Матеріали. – К., 2002. – С. 5-15.

11. Історія України. Курс лекцій. – Т. 1. – К., 1991. – С. 23-35.

12. Козлов М.М. Уявлення давніх слов’ян про потойбічний світ // УІЖ. – 2000. – № 3. – С. 61-73.

13. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К., 1993. – 86 с.

14. Острась Едуард. Звідки пішла назва «Україна» // КС. – 2006. – № 1. – С. 56-64.

15. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 1. – К., 1992. – С. 66-82.

16. Яковенко Наталя. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 21-26.