СЕМІНАР № 15

„КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ ХІУ-XVI СТ.”

Мета: З’ясувати становище Православної Церкви в умовах посилення позицій католицької релігії, розглянути форми реформаційних течій в Україні з метою визначення передумов укладення та наслідків Берестейської унії. Розуміння конфесійної ситуації в Україні слугуватиме поясненням багатьох соціально-політичних процесів в Україні.

 

План

1. Поділ Київської митрополії. Становище української Православної Церкви у Великому Князівстві Литовському в ХІУ – першій половині XVI ст.

2. Посилення позицій католицької церкви. Реформаційні течії в Україні. Загострення кризи в українському православ’ї у 50-70-х роках XVI ст.

3. Поширення братств в Україні, їх суспільно-конфесійна діяльність.

4. Передумови й активізація унійного руху в Україні в останній чверті XVI ст. Берестейська унія.

ІНДЗ

1. Законспектувати артикули (умови), на яких було укладено Берестейську унію.

2. Пояснити терміни: митрополія, Реформація, реформаційні течії, братства.

Реферат:

Берестейська церковна унія.

 

Рекомендації для підготовки відповідей:

У відповіді на перше питання доцільно нагадати, що Київська митрополія була однією з церковних провінцій Константинопольського Патріархату, котра утворилася в результаті хрещення Русі князем Володимиром у 988 р. Духовна влада Київської митрополії поширювалась на всі єпархії, що були утворені на землях Київської держави. Напередодні монголо-татарської навали їх налічувалось 16, з них 10 – на етнічних українських землях: чернігівська, білгородська, володимиро-волинська, турівська, переяславська, галицька та ін. Після зруйнування Києва монголо-татарами, київські митрополити обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі. Це послаблювало їх зв’язок з українськими землями і змусило галицько-волинських князів розпочати утворення окремої Галицької митрополії.

У XIV-XV ст. на українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалася духовна влада митрополитів, які, перебуваючи в Москві, продовжували титулуватися „митрополит Київський і всієї Русі”. Їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це послужило тому, що у 1458 р. утворилася Київська митрополія, незалежна від Московських митрополитів. Київські митрополити другої половини XV ст. були прихильниками Флорентійської унії 1439 р. про об’єднання католицької і православної церков і підтримували зв’язки з Римськими Папами. Та з часом ці відносини були перервані і Київська митрополія вступила в період глибокої кризи.

Чинниками, котрі її викликали були процеси ополячення і окатоличення серед православних, активна діяльність різних орденів (домініканці, францісканці, бернардинці). Трагедією Православної Церкви було і те, що вона поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до середини XVI ст. Східна Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами, що явно було замало для культурно розвиненої людини. Неосвічене православне духовенство втрачало авторитет, відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення патронами.

У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступили собори та брацтва.

Друге питання є логічним продовженням першого, а тому відразу потрібно відмітити, що занепад Православної Церкви в Україні відбувався із поступовим, після величезного піднесення, занепадом і Католицької Церкви. На папському престолі з’являлися антипапи, кардинали і єпископи водночас були світськими володарями і рядом своїх вчинків компрометували керівництво Церкви. Реакцією на подібні явища стала поява різного роду єресей, а також домагання реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями виступив Мартін Лютер, який 1517 р. відкрито засуджував Католицьку Церкву, заклавши тим самим основи Реформації.

З середини XV ст. в Литовському князівстві поширювалися мало не всі європейські реформаційні рухи, які проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства, основу для яких створювали зв’язки України з Чехією (українські студенти навчались в Празькому університеті). Для України ідеї гуситського руху були близькими не лише в релігійній площині, а й завдячуючи тому, що гусити висували національні мотиви боротьби.

Сильнішим був вплив німецької реформації. В Україні та Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій – кальвінізму, соцініанства тощо. Соцініани (за ім’ям Кальвінового учня Соція) мали впливових покровителів. З 1553 р. ними стали воєвода Віленський Микола Радзівілл, канцлер Великого князівства Литовського та його двоюрідний брат – теж Микола Радзівілл (Рудий), гетьман Великого князівства Литовського. Покровителями були і менші литовські шляхтичі: Вишневецькі, Сапіги, Ходкевичі та ін. Головними осередками соцініанства на українських землях були: м. Киселин Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці Острозького повіту, Берестечко Дубенського повіту. В цілому ж, протестантські рухи не мали значного поширення на українських землях: їх підтримувала невелика група аристократії. М.С. Грушевський нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків.

Як позитивний наслідок реформаційних рухів, варто відмітити пробудження інтересу до рідної мови, появу перекладів Святого Письма (Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр.) та появу друкарень (в Несвіжу заснована М. Радзивілом).

Дальший розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском з боку католицької реакції.

Протестантизм викликав могутню реакцію Католицької Церкви, котра повела боротьбу з ним з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 р. ордену Єзуїтів. Саме він скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв під свій контроль виховання молоді з допомогою видатних педагогів у школах різних ступенів. Після Люблінської унії єзуїти поширили свою діяльність на Литву і Україну. Єзуїтські школи були відкриті у Вільно (1570 р.), в Ярославі (1571 р.), Львові, Кам’янці, Перемишлі. Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та ін. містах. До них вступали і діти православних, які за словами І. Огієнка, разом з наукою виносили з них католицьку пропаганду. Єзуїти захоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками, опікунами.

Королівська влада була прихильною до єзуїтів. Стефан Баторій відверто взяв їх під свою опіку. Віленську колегію було перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги єзуїтам приділяв їх вихованець Сигізмунд ІІІ.

Паралельно з державною політикою протегування Католицькій Церкві і єзуїтам тривав процес утисків православних: їх позбавляли права займати вищі посади, православних єпископів позбавляли права засідати в Сенаті з католицькими єпископами, у православних відбиралися права відбувати церковні процесії до похоронних включно, міщани не допускалися до участі в самоуправлінні.

Третє питання – розповідь про релігійні культурно-просвітницькі організації – братства, які виникали при церковних парафіях в XV-XVII ст. Їх завданням було дбати про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, піклуватися про хворих. Вони допомагали зубожілим членам, виступали перед судами і перед королем в обороні Православної Церкви, організовували братські школи. Спочатку це були організації міщан, які поволі набули всестанового характеру. Вони рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти неморального життя духовенства. У 1589 р. константинопольський патріарх Єремія затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Про підтримку братств керівництвом Православної Церкви свідчить надання Львівському братству ставропігії.

З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність: відкриваючи школи, друкарні, збирали бібліотеки. Діяли у Львові, Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі та ін. містах України.

Відповідь на четверте питання доцільно розпочати з підсумування попередніх знань про становище Православної Церкви в Україні і визначення передумов пожвавлення унійного руху. Необхідність унії зумовлювалася прагненням виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054 р. Ідея унії розколотого християнства не згасала, але реальні можливості здійснення унії склалися лише в XVI ст. Цьому сприяла, в першу чергу, кризова ситуація, що охопила Православну Церкву в Україні (її проявами були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного у 1589 р. Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів тощо). Важливим спонукальним чинником до унії була необхідність протистояти латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським.

Прихильники ідеї унії були і серед католиків, і серед єзуїтів, і серед православних. Костянтин Острозький (1526-1608), „некоронований король України”, один з наймогутніших магнатів, власник значної частини Волині і великих посілостей в Галичині, патрон понад 100 церков у своїх маєтках бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об’єднати з Католицькою церквою, але не у формі підкорення, а з метою зміцнення.

Для обговорення і вирішення цього питання упродовж 1590-1595 рр. було проведено п’ять соборів і після погодження основних питань єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький у червні 1595 р. розпочали переговори в Римі про об’єднання церков. У грудні 1595 р. обох єпископів прийняв папа Климент VIII і вони склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську православну Церкву із збереженням її обрядів. Згодом було видано документ, який встановлював права та привілеї Української Греко-Католицької Церкви (уніатської).

Урочисте проголошення унії з ініціативи київського митрополита Михайла Рогози та польського короля Сигізмунда ІІІ відбулося на соборі у Бресті, який відбувся 16-20 жовтня 1596 р. Згідно з умовами Берестейської унії Українська Греко-Католицька Церква зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургічну мову, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліанського) календаря, нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватись. Водночас визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї Християнської Церкви та були прийняті догми Католицької Церкви.

Головним наслідком Берестейського собору була поява Греко-Католицької Церкви і початок тривалого протистояння католицької, православної і уніатської церков. Для поглиблення уявлень про ці процеси варто опрацювати статтю С. Плохія „Причини і наслідки Берестейської унії” // Пам’ятки України. – 1992. - № 2. – С. 7-13; № 3. – С. 110-112.

 

Основна хронологія:

1458 р. – утворення Київської митрополії, незалежної від Московських митрополитів;

1589 р. – створення Московського патріархату;

1526-1608 р. – роки життя князя Костянтина Острозького;

1556-1561 рр. – переклад українською мовою Пересопницького Євангелія;

1596 р. – Берестейська церковна унія.

Опорні поняття та терміни:

БРАТСТВА – релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виникли при церковних парафіях в Україні в XV-XVII ст.

ЄЗУЇТИ – члени католицького чернечого ордену, створеного 1534 р. І. Лойолою і затвердженого Папою Римським Павлом ІІІ (1540 р.), головне знаряддя контрреформації. Для єзуїтів характерна сувора централізація, дисципліна, беззастережне підкорення Папі Римському.

ЄПАРХІЯ – адміністративно-територіальна одиниця в християнській церкві на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополитом, архієпископом, єпископом), який відповідає за стан єпархії та свою діяльність у ній перед органами вищої церковної влади.

МИТРОПОЛИТ – у православ’ї сан та звання єпископа, який стоїть на чолі церковно-адміністративної одиниці – митрополії.

ПАТРІАРХ – у православ’ї найвищий духовний сан; глава автокефальної церкви.

ПАТРІАРХАТ – християнська церква, керована патріархом.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА – церковно-теологічна і публіцистична література, яка дістала розвиток у XVI-XVIII ст. в Україні та Білорусі. Спрямована проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

РЕФОРМАЦІЯ – суспільно-політичний та ідеологічний рух в Європі XVI-XVII ст., спрямований проти католицької церкви. Його ідеологи заперечували зверхність Папи Римського, чернецтво, культ святих, вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою.

ЦЕРКВА – особливий тип релігійної організації, об’єднання послідовників тієї чи іншої релігії на основі спільності віровчення і культу.

ЧЕРНЕЧІ ОРДЕНИ – у католицтві та ісламі – централізовані чернечі об’єднання з особливим статутом.

 

Література:

1. Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992.

2. Грушевський М.С. Духовна Україна. Збірка творів. – К., 1994. – С. 136-255.

3. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – К., 1995. – Т. УІ. – С. 412-538.

4. До 400-ліття Берестейської унії // Пам’ять століть. – 1996. - № 3. – С. 106-151.

5. Історія релігії в Україні. – К., 1997. – Т. 2: Українське православ’я. – С. 173-211.

6. Крип’якевич І. П. До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI – на початку XVIІ ст. // УІЖ. – 1966. – № 2.

7. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 143-155.

8. Плохій С. Причини і наслідки Берестейської унії // Пам’ятки України. – 1992. - № 2. – С. 7-13; № 3. – С. 110-112.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 1. – С. 373-394.

10. Русина О.В. Міжконфесійні взаємини й суспільно-політичні рухи ХV – початку ХVІ ст. на теренах України // УІЖ. – 2006. – № 3. – С. 4-16.

11. Тимошенко Л. Артикули Берестейської унії 1596 р. // УІЖ. – 1996. – № 2. – С. 15-34.

12. Тимошенко Л. Михайло Рогоза і Берестейська унія // КС. – 2000. – № 5. – С. 96-105.

13. Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х книгах. – К., 1994.

14. Харишин М. Українська церква між двома уніями (1569-1596) // УІЖ. – 1996. - № 4. – С. 24-34.

15. Яковенко Наталя. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.. 1997. – С. 102-105; 127-136.

16. Яроцький П. Берестейська унія 1596 року // Історичний календар. – 1999. – Вип. 6. – С. 315-316.