М. Дойч: роздуми про конфлікт залежно від контексту

Доля здорового смислу -

завжди бути старомодним.

Народна мудрість

У межах ситуативних підходів міжособистісні конфлікти розглядаються в контексті спільної системи взаємодії. Поняття міжособистих або інтерперсональних стосунків описує широкий діапазон форм людської взаємодії, що характеризуються змістом, спрямованістю, інтенсивністю та глибиною конфліктів тощо. М. Дойч пропонує розрізняти такі фундаментальні виміри інтерперсо­нальних відносин [18]:

• або

1) кооперація - конкуренція (“політичні опоненти”, “особисті вороги”, “подружжя, що розлучається”);

• або

2) розподіл влади (бізнес-партнери, “господар - слуга”);

3) орієнтація на завдання (соціально-емоційна орієнтація: чоловік-дружина);

4) формальний-неформальний характер відносин (у неформальних відносинах визначення дій, часу та переміщень залишається за їх учасниками, тоді як у формально регулюючих відносинах взаємодія учасників детермінується головним чином соціальними нормами і правилами);

• або

5) інтенсивність і значущість; цей параметр відносин відображає глибинний або поверховий їх характер і пов’язаний зі ступенем взаємозалежності їх учасників.

Для Дойча характерне ототожнення понять “конфлікт” і “конкуренція”. Для його робіт властиве порівняння кооперативної й групової взаємодії в системі групових та міжгрупових відносин.

1.2.15. Міжгрупові конфлікти

Кращий серед людей той, хто більше

дає користі іншим людям.

А. Джамі

Міжгруповою взаємодією прийнято називати взаємодію як між групами людей, так і між окремими представниками цих груп, а також будь-які ситуації, в яких учасники спілкування взаємодіють у міжгруповому вимірі, сприймаючи одне одного і себе як членів різних груп.

Коли ж мова йде про міжгрупові конфлікти, то мають на увазі саме конфлікти між групами людей.

Подібно до того, як розглядаються та осмислюються особисті, міжособисті конфлікти, міжгрупові конфлікти теж можуть бути розглянуті з позицій трьох підходів: мотиваційного, ситуаційного та когнітивного.

Мотиваційний підхід: поведінка групи та ставлення до інших груп розглядається як відображення її внутрішніх проблем. Наприклад, аутгрупова (спрямована назовні) ворожість є наслідком внутрішньої напруженості і проблем у самій групі, її власних суперечностей та конфліктів. Це пояснення тому і називається мотиваційним, що група схильна до зовнішнього конфлікту з метою розв’язання своїх власних проблем.

Таке розуміння міжгрупових конфліктів отримало найбільш широке трактування у працях З. Фрейда. Він твердив, що аутгрупова ворожість є цілком наявною в будь-якій міжгруповій взаємодії і має універсальний характер, оскільки є головним засобом підтримки згуртованості та внутрішньої стабільності групи.

Інтерпретація З. Фрейдом механізму виникнення ворожості до “чужих” та прив’язаності до “своїх” не дістала значної підтримки, тоді як ідея неодмінності аутгрупової ворожості (агресії, міжгрупової конфліктності та дискримінації) була прийнята багатьма дослідниками і розвинена в їх працях.

Інший варіант мотиваційного пояснення міжгрупових конфліктів грунтується на ідеї фрустраційної детермінації агресії, яка дала поштовх відповідним дослідженням у галузі міжгрупової взаємодії.

Одним з основних понять його концепції в книзі Берковиця “Агресія: соціально-психологічний аналіз” (1962 р.) стало поняття відносної депривації (міжгрупової взаємодії) - це оцінка становища своєї групи як більш гіршої, ніж інші групи. Своїй групі приписується менше прав, несправедливий соціальний статус і т.ін. Це може стати причиною агресії, конфлікту.

Ситуаційний підхід у конфліктологічній практиці. Більш широкого резонансу набув саме цей підхід, для нього характерний пошук детермінант психологічних явищ у ситуації, контексті, особливостях зовнішніх факторів. У дослідженні міжгрупових конфліктів саме він став найбільш плідною основою як теоретичних побудов, так і емпіричних узагальнень.

К. Хорні “Ваші внутрішні конфлікти” [108]. Проблеми внут­рішніх конфліктів особливо цікавили К. Хорні, яка присвятила їм низку основоположних досліджень (“Наші внутрішні конфлікти”, “Невротична особистість нашого часу” та ін.). Нормальний конфлікт передбачає вибір між різними можливостями, позиціями, переконаннями і т.ін., здійснюючи який людина врегульовує конфлікт. Невротичний конфлікт завжди несвідомий: внутрішні суперечності поглинають людину, не залишають їй вибору, роблять її безпомічною. Невротик не просто втрачає здатність розібратися у собі й своїх бажаннях, - він стає нездатним до розв’язання­ своїх внутрішніх проблем, що і є, за Хорні, головним джерелом конфліктів. Три основні типи соціальної направленості - “рух до людей”, “рух від людей”, “рух проти людей” - є у будь-якої людини і проявляються у ній залежно від ситуації: здатності співпрацювати з людьми, віддалятися від них, боротися з ними. У невротика ці типи відносин виявляються несумісними, якийсь із типів стає домінуючим, придушуючи інші. Таким чином, міжособисті конфлікти є скоріше проявами внутрішньоособистої тенденції, яку Хорні називає “рух проти людей” і яка фактично перетворюється на “базову” установку стосовно інших і самого себе і на певну філософію життя. Описуючи таку людину, Хорні характеризує її так: “Коли вона рухається проти людей, бачить само собою зрозумілу ворожість навколо себе і приймає, свідомо чи несвідомо, рішення боротися. Вона не довіряє почуттям та інтенціям інших щодо себе, протидіє іншим всіма засобами, які їй доступні. Вона хоче бути сильнішою і завдати їм поразки з метою власного захисту, почасти з помсти”. Не треба думати, що мова йде виключно про які-небудь екстремальні чи особливі ситуації, а про звичайні, буденні. У неї філософія “себе, собі” на зразок “Homo homini lupus est” (“людина людині вовк”).

1.2.16. Психологія конфлікту

Як багато суперечок могли б бути припинені,

якби учасники домовились давати

визначення своїм термінам.

Аристотель

Оскільки конфлікти завжди пов’язані із зіткненням інтересів та поглядів людей, в їх зародженні, розвитку та врегулюванні велику роль відіграє психологічний фактор. Психологія конфлікту базується на аналізі міжособистих стосунків, що сприяють врегулюванню конфліктів.

Психологія конфлікту розвивається на базі психології особистості, соціальної психології, психології спілкування тощо.

Конфлікт - це психічний стан, зумовлений суперечностями, що виникають між людьми у зв’язку з вирішенням тих чи інших питань соціально-політичного або особистого життя. Конфлікти “створюють” люди, вони - сторони й учасники, та сила, яка може і прагне побачити в його діях динаміку суспільного прогресу.

Протягом усього існування людського суспільства людство мало справу з різними типами конфліктів. Особливо гостро вони виявляються в нестабільних середовищах, у перехідні періоди. Яка ж їх природа? Які причини виникнення? Чи можна уникнути конфліктів? Чи існує механізм їх запобігання та врегулювання? Ці та інші питання завжди цікавили й цікавлять учених, політиків, психологів, соціологів, свідомих громадян.

Справа не стільки в тому, щоб просто зрозуміти цей феномен, скільки в тому, що в реальній практиці політикам постійно доводилося мати справу з конфліктними ситуаціями різних рівнів. Від того, який вихід із цих ситуацій вони знаходили, часто залежала доля тисяч і мільйонів людей, доля країн, урядів, не кажучи вже про долю самих політиків. Тому ми маємо право визначати і саму політику як діяльність щодо запобігання та врегулювання конфлік­тів економічного й соціально-політичного характеру як систему врегулювання конфліктів та виходу з конфліктних і кризових ситуацій суспільного розвитку і недопущення гуманітарних катастроф, які людство бачило останнім часом у Чечні, Дагестані, Югославії, Придністров’ї та інших “гарячих” точках планети. За період­ з 1991 до 1999 р. сталося понад сто тридцять збройних конфліктів. Сотні різних незбройних конфліктів мають місце як у демократичних суспільствах, так і в суспільствах перехідного типу.

Треба зазначити, що на Заході дослідження конфліктів є одним з важливих напрямів роботи провідних наукових центрів. Наприклад, у США цією проблемою займаються такі університети, як Гарвардський, Вісконсинський, Джорджтаунський, Мічіганський, Сиракузький та ін. Їх дослідницькі роботи забезпечуються фінансово фондами Форда, Карнегі, Національним інститутом урегулювання конфліктів при університеті Дж. Мейсона. Ведуться­ не тільки теоретичні пошуки, а й пошук можливостей їх практичного втілення. Крім того, проводиться постійна робота з навчання принципів і методів ведення переговорів, суперечок і здійснення посередництва в конфлікті.

Щодо нашого буття, то за часів колишнього Союзу проблемами конфліктності в суспільстві не займалися, мова йшла тільки про суперечності неантагоністичного характеру.

Досить інтенсивно почала розроблятися конфліктологічна проблематика в Україні, зокрема в Інституті соціології НАН Украї­ни, Інституті соціології ім. Г. С. Сковороди, Українському науково-дослідному інституті проблем молоді, Національному інституті стратегічних досліджень, Міжрегіональному інституті глобальної і реґіональної безпеки, Військовому гуманітарному інституті НАОУ та ін.

Зрозуміло, це тільки початок. Попереду розробка багатьох проблем теоретичної та прикладної конфліктології. Першочерговим завданням є освоєння українськими політиками, державними службовцями певних знань з теорії конфліктів, технології їх розв’язання, запобігання та зв’язок з управлінськими ролями.

Сучасний етап державотворення в Україні супроводжується конфліктами між виконавчою і законодавчою владою, партіями, окремими політичними лідерами, фракціями в парламенті, апаратом Президента та апаратом уряду, між центральною і місцевою владами, різними прошарками населення. Словом, конфлікт - соціальний феномен.

Приміром, конфліктність у процесі формування політичної системи зумовлена багатьма чинниками, зокрема зміною суспільних відносин, формуванням нових соціальних структур, утвердженням і формуванням нової політичної еліти, яка нестримно прагне до влади, але не знає, що з нею робити тощо.

У сучасному українському суспільстві відбувається процес зміни ціннісних орієнтацій, усвідомлення та формування особистісних, групових, національних інтересів, утверджується відкрите суспільство, крах старих і створення нових схем легітимізації тощо.

У сучасних умовах політичні відносини складаються так, що влада, причетність до неї або володіння нею відкривають великий діапазон для тих, хто включений у простір владних відносин власне для себе.

У перехідні періоди в суспільстві здійснюється руйнація системи ціннісних орієнтирів, відбуваються зміни рабської психології меншовартісності на психологію державного народу. Ця руйнація не може проходити безконфліктно, без радикальних змін, особистісних та політичних.

Проблеми корупції, що мають місце в усіх гілках влади, - це теж проблема конфліктності, що потребує серйозного вивчення і дій у рамках правового поля.

1.2.17. Фрейдівський підхід

до внутрішньоособистісного конфлікту

Тільки багатство душі є справжнім

багатством людини.

Лукіан

З.Фрейд розглядав конфлікт як інтрапсихічний феномен, що зумовлений суперечностями самої природи людини. Саме тому, на його думку, найбільшу увагу він приділяв внутрішнім неусвідомленим конфліктам. Водночас цим факторам він надавав вирішального значення і при аналізі міжособистісних конфліктів. Основну їх причину автор вбачав у внутрішніх особливостях людини. Згідно із З.Фрейдом, джерелом конфлікту дитини є вроджені інстинктивні сили, які пробуджуються в ході її психосексуального розвитку. Основні причини конфлікту - це, по-перше, зіткнення протилежних інстинктів, по-друге, інстинктів з вимогами соціального середовища і, по-третє, необхідність досягнення дитиною компромісу між потребою негайного забезпечення та принципом реальності, який вимагає відстрочення її задоволення [102, c. 138].

З. Фрейд [102] визначив внутрішній конфлікт особистості необхідним виявом руху та динаміки душевного життя. Внутрішньоособистісний конфлікт сприяє розвитку особистості. Однак у зіткненні протилежних сил не можна однозначно визначити наслідок цього зіткнення. Тому і трапляється так, що особистість може йти і шляхом їх пригнічення. У такому разі замість гармонізації динамічних сил настане розбалансування процесів; особистість може зануритися в безодню душевної боротьби, мимоволі втягнувши своїх близьких у конфліктні стосунки. Якщо ж особистість, яка перебуває при владі, водночас перебуває у стані внут­рішньоособистісного конфлікту, вона може підштовхнути маси людей до агресивної поведінки (Гітлер, Сталін), знаходячи в цьому джерело задоволення своїх деспотичних амбіцій та заспокоєння своїх страхів. Цього вчить нас історія.

Вихідна система особистості за З. Фрейдом така: “Воно” (Id), “Я” (Eho) і “Над-Я”(Super-Eho). Усі складові керовані різними принципами: “Воно” - принципом задоволення, “Я” - принципом реальності; “Над-Я” - принципом належності [103].

В основі людської поведінки лежать потреби, які неможливо ліквідувати. Ця теза дуже важлива в системі З.Фрейда. Він доводив досить тверезо та обгрунтовано: потяг не можна заборонити, його треба визнати та вишукати йому відповідну форму задоволення. Інакше людина або хворітиме, або розпочне приховане від людського ока “гріховне життя”.

“Воно” за Фрейдом, створене примітивними бажаннями, інстинктами, біологічними спонуканнями (потягом). “Хочу, і край!” - таке гасло виділяє Фрейд для “Воно”, а саме:

• прагнення до негайного задоволення;

• неготовність до врахування як внутрішніх, так і зовнішніх чинників;

• нездатність передбачати наслідки своїх дій чи вчинків тощо.

Проте доречно зауважити, що в дитинстві “Воно” виявляється як святість, бо все їй (дитині), як правило, дається.

“Я” з’являється внаслідок контактів особистості із зовнішнім світом, який обмежує невпинні апетити “Воно”, “Я” вже ділить внутрішнє й зовнішнє, суб’єктивне й об’єктивне, бажане й реальне. Саме тому “Я” раціонально формулює плани узгодження потрібного й можливого. Ці безпосередні імпульси прагнень З.Фрейд назвав первинними процесами, логічне ж мислення - вторинним процесом.

У процесі життя людина осягає властивість світорозуміння через моральні принципи, бо світ ділиться на добро і зло, красиве й потворне, справедливе й злочинне. Моральне повинно бути пошановане, аморальне - покаране, відкинуте. Так за Фрейдом формується совість особистості, інстанція “Над-Я”.

Згодом як послідовники, так і критики Фрейда (А.Адлер), К.Хорні, К.Юнг намагалися розширити можливості психоаналізу, показати не лише негативні, а й позитивні результати конфлікту. Так, наприклад, К.Юнг, визначаючи проголошений З.Фрейдом сек­суальний інтерес як мотив конфлікту, водночас підкреслював значення мислення і невчення [120].

К.Хорні вважала, що один з основних недоліків концепції З.Фрейда, - це відсутність соціологічної орієнтації у тлумаченні конфлікту, схильність до пояснення соціологічного явища біологічними факторами. Вона наголошувала, що дитина не керується інстинктами, в неї величезний запас енергії, який має різноманітне спрямування і не завжди погоджується з вимогами дорослих, унаслідок чого розгортається конфлікт.

Значення конфліктологічної парадигми З.Фрейда величезне, бо все у кожного починається з дитинства. Саме в дитячому віці закладається статус особистості, майбутнього її життєутвердження.

 

1.2.18. Рольові конфлікти

Природа нічого не робить просто так.

Т. Браун

Великі мислителі, всесвітньо відомі психологи (Фрейд, Адлер, Юнг, Фром) розглядали внутрішньоособистісні конфлікти. Але логіка життя підказує про підхід до проблем людини “ззовні” - зі сфери соціального життя. У цьому напрямі є досить цікаві напрацювання американських учених Дж. Міда, Ч. Кулі, які й стали засновниками інтеракціонізму (від англійської interaction - взаємодія) [104; 105; 106].

Різні члени групи виконують у груповій взаємодії різні функ­ції, які називають їх ролями (керівник, учитель, товариш, супротивник - це види ролей). Учасник групи має свій шлях і водночас стикається з іншими, хоч кожен виконує свою роботу, яка спрямована на досягнення ефективного загального результату. Наприклад, по-перше, розгляд суті та функціональної ролі конфліктів усіх воєн. По-друге, що конфлікт - феномен людського суспільства. По-третє, особа не тільки виносить конфлікти назовні, а й уводить їх у себе (хвилюється, впадає в депресію, робить нелогічні вчинки,­ соромиться зробленого тощо).

Найважливішим чинником для особистості управлінця є вміння володіти собою, здатність оцінювати свої позитивні й негативні риси, постійно дбати про підвищення розумового, мораль­ного, духовного та професійного потенціалу.

Не вміючи організовувати себе й керувати собою, не можна управляти приватними справами та суспільно-політичними процесами. На це вказують найосвіченіші світові практики менеджменту, зокрема Б. Гаврилишин, Ф. Тейлор, А. Файоль, О. Богданов, Г. Емерсон та ін.

Цілком логічно, що особистість виступає перш за все як система ролей, які вона виконує в групах різного типу (студент, громадянин, онук, приятель, чоловік, син). Кожна роль має зміст і суть: навички, уміння, напрям дій тощо.

Виникає запитання: “Чи не стираються в особистості її власні риси?” Зовсім ні! Навпаки, краще проявляються в системі. Важ­ливим моментом цього є те, що, усвідомлюючи своє місце в соціальній ніші, особистість користується соціальною мовою дій. Але в системі взаємодії може виникнути конфлікт. Нормальна людина володіє досить піддатливою “Я” - концепцією. Одну з двох несхожих ролей можна замінити на іншу - еквівалентну.

1.2.19. Політичні конфлікти

Страждання народу є наслідком

злочинів його політиків.

Психологічна ремарка

У загальному вигляді політичні конфлікти є формою взаємовідносин між окремими особами, партіями, політичними групами, класами, націями, державами з питань влади.

На думку А.Здравосмислова, необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. Конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визначення, часткового визнання й часткового невизнання. В інтенсивнішій формі цей конфлікт виступає як підтримка, або несприйняття владних структур.

Другий смисл цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Кожна із сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі.

Якщо вважати, що політика - це в основному боротьба за владу, то політичний конфлікт розглядається як протиборство соціальних чи політичних груп за владні пріоритети чи з приводу влади. Але якщо вважати, що політика - це діяльність, спрямована на регулювання й збалансування інтересів та відносин між різними­ соціальними і політичними суб’єктами щодо життєво важливих питань, які зачіпають їх корінні інтереси (власність, влада, гуманізм, справедливість), то і політичний конфлікт - це конфлікт двох чи більше супротивних сторін з приводу життєво важливих політичних питань. Це можуть бути питання, пов’язані не тільки із суто владними відносинами, оскільки політика має широкий вихід у соціум та впливає на його розвиток.

Наприклад, численні конфлікти, що мають місце в сучасній Україні у сфері економіки, пов’язані із приватизацією чи роздержавленням власності, не є за своєю суттю економічними конфліктами. Вони швидше політичні, оскільки зачіпають інтереси великих груп населення та політичних суб’єктів, які представляють чи намагаються представляти їх інтереси.

Крім того, доцільно звернути увагу й на те, що дуже часто в конфлікті, який розглядається, мова йде про гострі суперечки між політичними лідерами, керівниками партій, фракцій у парламенті,­ просто особами. Якщо лідери чи політики не представляють інтересів якихось соціальних груп, то конфлікти міжособисті - це політиканство або гра в політику. Такі конфлікти не варто недооцінювати. Вони відволікають політичні і владні структури від конст­руктивної роботи, підривають віру населення в здатність політиків або владних структур розв’язувати нагальні проблеми розвитку країни. Однак такі конфлікти певною мірою відіграють і позитивну роль, оскільки пожвавлюють політичне життя широких верств населення, виявляючи вагомі політичні проблеми, що затор­кують народ і потребують розв’язання.

Позитивна роль політичного конфлікту визначається тільки тоді, коли існує можливість його регулювання. Інакше конфлікт здатний призвести до політичної кризи й навіть до суспільної катастрофи. Діапазон можливих середовищ політичних конфліктів простягається від міжособистих внутрішньогрупових відносин до міждержавних і цивілізаційних. При осмисленні політичних та соціальних конфліктів треба пам’ятати про нетотожність понять: суперечність, соціальна напруга, конфлікт.

Ототожнювати суперечності й конфлікти недопустимо, інак­ше кожну подію політичного життя доведеться визнавати за кон­флікт. Суперечності (протилежність як його складова) є визна­чальною рисою будь-якого явища або події. Те, чим відрізняються соціальні, етнічні та професійні групи, рівень доступу різних соціальних спільнот до матеріальних і культурних благ, їх соціально-класові перспективи тощо. Вся різноманітність форм суспільного життя визначається поняттям “суперечність”.

Для перетворення суперечності на конфлікт необхідна поява певного суб’єкта (особи, групи, організації), який у власних інтересах використовує наявні або створює нові суперечності, чим зумовлює виникнення конфлікту.

Суперечності перетворюються на конфлікт за умови зростання його рівня до критичної межі й водночас формування суб’єкта, який свідомо загострить його у своїх інтересах.

Соціальна напруга хоч і супроводжує конфлікт, але з ним не ототожнюється. Вона є наслідком різкого погіршення матеріального становища населення, соціальної нерівності у розподілі матеріальних благ, несприйняття масовою свідомістю офіційної політики влади. Політичний конфлікт - це боротьба за володіння політичною владою. Важливо розрізняти поняття політичної бороть­би як типу політичного конфлікту, що завжди актуально у сфері суспільно-політичних відносин.

Політика - завжди конкуренція і суперництво. Це зумовлено метафізичністю об’єкта політичної діяльності - неподільністю політичної влади. Принцип поділу влади на виконавчу, представницьку й судову надає можливість проектувати саме раціональну політичну поведінку, тобто створює балансуючу систему стримувань і противаг владних відносин. Якщо політична боротьба розгортається в межах правового простору й не порушує усталених моральних норм легальних регламентацій, вона є політичною конкуренцією (або суперництвом). Конфлікт виникає тоді, коли порушується (свідомо або несвідомо) наявна регламентація політичної діяльності.

Політичний конфлікт може розглядатися у двох макрополітичних вимірах:

- між соціальними й політичними групами, які в цей момент позбавлені влади, але намагаються її здобути, та групами, які владу контролюють (передвиборні перегони);

- у середовищі соціальних і політичних груп, уже наділених владою, але які намагаються збільшити вплив на прийняття рішень і всеосяжне задоволення своїх інтересів (боротьба за посадові позиції в політичній системі державних інститутів).

З метою визначення простору політичного конфлікту потрібно з’ясувати наявні проблеми, які стимулюють конфлікт.

До таких проблем належать:

1. Кому підпорядкована вища політична влада в суспільстві, тобто хто входить до так званого “ситуативного класу” (термін Р. Да­рендорфа), який забезпечує національні інтереси чи принаймі інтереси головних соціальних і політичних груп у суспільстві?

2. Наскільки ефективною є наявна в суспільстві структура “балансуючих противаг і стримувань”, тобто який є механізм організації і здійснення влади (розподіл політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, психологічні типи лідерів)?

3. Хто і як впливає на “ситуативний клас” при прийнятті рішень?

4. Хто є виконавцем рішень і як він визначається?

У стабільному суспільстві між владою і населенням (громадянським суспільством) діє ефективний посередник, що виконує роль “балансуючої противаги”, - це сукупність недержавних суспільних інституцій, які виражають різноманітні інтереси населення (професійні, політичні, етнічні, корпоративні).

Якщо взяти 112 партій в Україні з точки зору масової свідомості, як вони виконують роль “посередника” між владою і населенням, то на запитання респондентів: “З якими політичними силами Ви пов’язуйте свої надії на краще майбутнє?” 60% респондентів відповіли, що із жодними або взагалі не визначалися. На запитання: “Який рівень вашої довіри політичним партіям?” (опиту­вання 1998 р.), респонденти дали такі відповіді: зовсім не довіряю - 34,8%, скоріше не довіряю - 27,1%, важко сказати довіряю чи не довіряю - 34%, цілком довіряю - 0,8%, скоріше довіряю - 2,4%, не відповіли - 0,9%. Є над чим замислитися політичним діячам, лідерам політичних партій, політологам.

У політичному конфлікті треба враховувати й соціальні чинники, які створюють умови для конфліктогенів. У цьому контексті звертаємо увагу на такі чинники:

- боротьбу за політичні посади в структурах виконавчої та законодавчої влади, які пов’язані з розподілом матеріальних і фінансових ресурсів;

- боротьбу цінностей та ідеологічних доктрин, боротьбу конкуренції стратегічного порядку стосовно майбутнього розвитку краї­ни. Цей бік політичного конфлікту проявляється в полеміці у ЗМІ, деклараціях і заявах суб’єктів політичної діяльності. Учасники конфлікту на цій стадії конкурують за право впливу на громадську дум­ку й намагаються здобути якомога більше прихильників;

- наявність “анонімного третього” учасника, до якого звертаються учасники конфлікту як до арбітра (у цій ролі можуть виступати окремі політики, державні інститути, суспільна думка, міжнародні організації), або який спроможний силовими методами ліквідувати конфлікт, та ін.

1.2.20. Соціальні конфлікти

Багатство країни становить

чисельність її жителів та їх праця.

Вольтер

Конфлікт у соціальній сфері є наслідком взаємодії суспільних відносин, що не збігаються між собою, а оскільки ці відносини та їх конкретні прояви в соціальній системі практично багатоликі, то конфліктна ситуація є скоріше нормою, ніж патологією суспільного розвитку. Тут конфлікт виконує конструктивну функцію.

Конфлікти розгортаються між основними структурами суспільства і всередині їх: влади (законодавчої, виконавчої, судової, чиновництва, бюрократії як самостійного соціального інституту); підприємництва (державного, колективного, приватного, корпоративного, спекулятивного, мафіозного, злочинного); виробників (інтелігенції, робітників, селян тощо).

Суспільство й усе довкілля розвивається суперечливо. Існують два види суперечностей:

1. Суперечності, що сформувалися соціально-економічним, матеріально-побутовим становищем людей. Це виявляється в контрастах багатих і бідних.

2. Суперечності, що зумовлені неприйняттям політики тих, хто при владі, утримує владу.

Конфлікти усвідомлюються на суб’єктивному рівні: окремої особи, групи, спільноти, організації, партії. Вони тим і відрізняються від суперечностей, що суб’єктивно усвідомлені.

На думку англійського соціолога Е.Гіденса [15], суперечності не завжди призводять до конфліктів. Для перетворення супереч­ностей на конфлікт необхідне усвідомлення протилежності інтересів і відповідно мотивації поведінки. П. Сорокін [87], з’ясовуючи питання про причини соціальних конфліктів, твердив, що безпосередньою передумовою будь-якої революції завжди було збіль­шення позбавлених базових інстинктів більшості населення, мінімального задоволення їх потреб. До таких інстинктів він відносить потребу в їжі, інстинкт самозбереження, власний інстинкт, потреби колективного самозбереження (сім’ї, релігійні конфесії, партії), потреба в домівці та одязі, статевий рефлекс, потреба у свободі тощо. Придушення цих базових інстинктів викликає соціальну напруженість, вибух і конфлікт. Такий підхід дає змогу наблизитися до аналізу соціальних конфліктів.

Не можна ігнорувати ще один підхід до пояснення соціальних конфліктів, який характеризується як нормативно-ціннісний. Згідно із цією точкою зору розбіжності цілей та інтересів людей чи відповідних груп є головною причиною конфліктів.

Аналізуючи різні типи соціальних конфліктів, необхідно зауважити ось що:

- конфлікт робить соціальні відносини більш мобільними; звичні норми поведінки та діяльності, що роками задовольняли людей, відкидаються з дивовижною рішучістю і без усякого жалю;

- за всієї різноманітності конфліктних ситуацій поведінка людей у них відрізняється від звичайних обставин надмірною емоційністю, хоча тут має місце й розумовий аспект.

Раціональна поведінка людини в конфлікті специфічна. Вона діє вибірково й шукає соціальну опору в майбутньому зіткненні, поділяє людей на прихильників та супротивників, шукає союзників, а це стимулює іншу сторону до ліквідації проблемних зіткнень щодо запобігання конфліктів.

1.2.21. Сімейні конфлікти

Мої вчинки - моє єдине надбання,

якщо вони гідні.

Будда

Вчинки, що призводять до конфлікту в сімейних стосунках, треба завжди мати на увазі, бо сім’я виступає важливим соціальним інститутом держави. Загальнолюдська думка щодо сім’ї звучить так: сильна сім’я - сильна держава. Тому в системі політики держави сім’я повинна займати гідне місце. Кожній особі варто звернути увагу на чинники, які найчастіше активізують сімейні конфлікти:

- коли ви забагато чекаєте від партнера (партнерки), роблячи його (її) відповідальним за власне щастя;

- неправильно ставитесь до сексуальних потреб у подружньому житті;

- заздрите успіхам партнера (партнерки);

- несерйозно ставитесь до його (її) турбот і проблем;

- зневажливо даєте зрозуміти: “Ти вже не велика цінність для мене...”;

- даєте зрозуміти про його (її) непривабливість.

Свобода - обов’язок щодо сім’ї як чинник запобігання конфліктам, проте свобода повинна бути усвідомленою необхідністю, якщо особа обирає для себе сім’ю.

У сім’ї повинна бути особиста свобода, що може й повинна поширюватися на кожного члена сім’ї:

- кожен член сім’ї повинен мати свій життєвий простір;

- кожен член сім’ї повинен пам’ятати про необхідність поважати іншого;

- кожен член сім’ї впливає на близьких і сам підпадає під їх вплив;

- кожен член сім’ї не повинен ухилятися від сімейного впливу, а навчитись керувати ним;

- кожен член сім’ї повинен виконувати певну роль у сім’ї, інакше сім’я розпадається.

Відповідно до загальновизнаної в науковій літературі типологізації сім’ї (дружня, дезорганізована, неблагополучна) психолог чи сексопатолог може надати допомогу.

Глава 3. Урегулювання конфліктів

1.3.1. Посередник у системі врегулювання конфлікту.

Пропозиції з регламентації поведінки сторін,

що конфліктують, та посередника

Остерігайтесь того, хто знає відповідь

перш ніж зрозуміє запитання.

С.Манаско

Посередник у системі - врегулювання конфлікту

Талант, смак, розум, здоровий глузд - усе це різні, проте сумісні гідності, якими повинен володіти посередник, тому і вважається, що посередник повинен мати високий соціальний статус, авторитет і досвід вдалого ведення посередництва. Від його обличчя мають виходити доброта й духовність. Позитивне враження справляють посередники-особистості, яким властиві: емоційна стійкість, соціальна відповідальність за свої дії, компетентність, комунікативні звички, висока культура спілкування, чесність, небайдужість до правдивого розв’язання проблеми. У народі часто кажуть, що хвала тому, хто має сильний характер і гнучкий розум до здорового часу. Саме це і дає йому право бути “тритейським суддею”.

Пропозиції з регламентації поведінки сторін,

що конфліктують, та посередника

1. Сторони, що конфліктують, повинні розглядати посередника як особистість, що відображає собою справедливий вибір.

2. Посередник повинен бути нейтральною особою, не втягнутою в конфлікт.

3. Сторонам, що конфліктують, доцільно погодитися з присутністю посередника та використанням його рекомендації при винесенні остаточного рішення.

4. Посередник може бути корисним, якщо він вислуховує погляди кожної із сторін окремо і думає, як знайти “золоту середину”.

5. Основним завданням посередника є збирання інформації та вияснення проблем, але не прийняття рішення відразу.

6. Якщо залежно до свого службового становища посередник є підлеглим однієї або обох сторін, що конфліктують, необхідно мати гарантії, що ця обставина в цій ситуації чи надалі не позначиться на його діях у вирішенні конфлікту.

7. Посередник повинен прагнути підтримувати кожну сторону у висловленні її поглядів і почуттів, сприяти зближенню висловлюваних сторонами поглядів та точок зору з обговорюваної проблеми.

8. Посереднику доцільно допомогти сторонам, що конфліктують, правдиво визначитися, в чому вони можуть поступитись одна одній з метою консенсусу і злагоди заради спільної справи.

1.3.2. Методи управління конфліктами.

Організаційні та міжособистісні методи управління

конфліктами

Велике мистецтво твориться

найпростішими засобами.

Ле Карбюз’є

Методи управління конфліктами

Універсальних методів виходу із конфліктних ситуацій, їх запобігання та врегулювання не існує. Наявність великої кількості причин конфліктів збільшує ймовірність їх виникнення. Тому конфліктами потрібно управляти. При ефективному управлінні конфліктами їх наслідки можуть відігравати позитивну роль, бути функціональними, дієвими в інтересах конкретної справи або суспільства.

Управління конфліктами

Розумний багато чого може

навчитися у противника.

Аристофан

Управлінню конфліктами повинна передувати стадія його діагностики, яка передбачає:

• джерела конфлікту, способи “боротьби”, суперечності думок, події, потреби, інтереси;

• біографію конфлікту, тобто його історію, тло, на якому він прогресував, наростання конфлікту, кризи та шляхи розвитку;

• виявлення учасників конфлікту: осіб, груп, підрозділів;

• виявлення і чітке визначення позицій та стосунків між сторонами, їх взаємозалежностей, ролей, очікувань, особистих взаємин;

• з’ясування обставин конфлікту - чи хочуть і чи можуть сторони самі врегулювати конфлікт, які їх надії та сподівання, установки, умови, чи не спровокований конфлікт спеціально в інтересах однієї із сторін, яка постійно підтримує рівень напруги.

Управління конфліктами - це дія, яка спрямована на:

• мінімізацію причин та ліквідацію їх;

• на корекцію поведінки учасників конфлікту;

• на підтримку необхідного рівня конфліктності, не виходячи за контрольні межі.

Є досить багато методів управління та запобігання конфліктам:

• внутрішньоособисті методи - методи впливу на окрему особу;

• структурні методи - методи профілактики та ліквідації організаційних конфліктів;

• міжособистісні методи чи стилі поведінки в конфікті;

• персональні методи;

• переговори;

• методи управління поведінкою особи;

• методи, що включають відповідь агресивними діями (використовуються досить рідко, проте мають місце).

Важливим є також критерій, на основі якого можна охарактери