Студопедия — Повітряно-Десантних Військ
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Повітряно-Десантних Військ






«2 августа 1930 года»

 

З цього часу у парашута з'явилося нове призначення - забезпечувати висадження військ у тилу противника, а в складі Збройних Сил країни з'явився новий рід військ – «ПОВІТРЯНО-ДЕСАНТНІ ВІЙСЬКА».

Розробляючи тактику майбутніх десантних операцій,. Тухачевський стежив за успіхами авіації, за досягненнями творців вітчизняних парашутів і виступав гарячим прихильником нової справи.

У 1930 році відкрилася перша в СРСР фабрика по виробництву парашутів, її директором, головним інженером і конструктором був М. А. Савицький. У квітні 1930 року були виготовлені перші дослідні зразки рятувального парашута НДІ-1, рятувальних парашутів ПЛ-1 для льотчиків, ПН-1 для льотчиків-спостерігачів (штурманів) і парашутів ПТ-1 для здійснення учбово-трену-вальних стрибків льот-но-підйомним складом ВВС, десантниками і спортсменами-парашутистами (він перебував на озброєнні в Червоній Армії до 1940 року). У 1931 році на цій фабриці були виготовлені парашути ПД-1 конструкції М. А. Савицького, що починаючи з 1933 р. почали надходити на озброєння парашутно-десантних частин.

Створені на той час парашутно-десантні м'які мішки (ПДММ), парашутно-десантні бензинові баки (ПДББ) і інші види десантної тари в основному забезпечували парашутний викид усіх видів легкої зброї і бойових вантажів.

Одночасно зі створенням виробничої бази парашуто-будування широко розгорнулася науково-дослідна робота, що ставила перед собою задачі: створення такої конструкції парашута, щоб витримав навантаження, яке одержує парашутист після розкриття парашуту при здійсненні стрибка з літака, що летить з максимальною швидкістю; створення парашута, що забезпечує мінімальні перевантаження організму людини при здійсненні стрибка; визначення максимально припустимого перевантаження для людського організма; вишукування такої форми купола, що при найменшій витраті матеріалу і простоті виготовлення забезпечувала б найменшу швидкість зниження парашутиста і перешкоджала б його розгойдуванню.

При цьому всі теоретичні розрахунки необхідно було перевірити на практиці. Необхідно було визначити, наскільки безпечний стрибок з парашутом з того або іншого місця літака при максимальній швидкості польоту, рекомендувати безпечні прийоми відділення від літака, вивчити траєкторії руху парашутиста після відділення при різних швидкостях польоту, вивчити вплив парашутного стрибка на організм людини. Дуже важливо було знати, чи кожен десантник зможе відкрити парашут вручну або необхідний медичний добір кандидатів.

За підсумками досліджень лікарів Військово-медичної академії були отримані матеріали, що вперше освітили питання психофізіології стрибка з парашутом і мали практичне значення для відбору кандидатів для підготовки інструкторів з парашутно-десантної підготовки.

Для рішення задач десантування використовувалися бомбардувальники ТБ-1, ТБ-3 і Р-5 і деякі типи літаків «Цивільного повітряного флоту» (АНТ-9, АНТ-14 і пізніше ПС-84), літак ПС-84 міг транспортувати парашутні підвіски, а при внутрішньому навантаженні міг брати 18-20 ПДММ (ПДББ-100), викид яких можна було робити одночасно з обох дверей силами десантників або екіпажу.

У 1931 році план бойової підготовки для авіамотодесантного загону впер-ше містив парашутну підготовку. Для освоєння нової дисципліни в Ленінградському військовому окрузі були організовані збори, на яких було підготовлено сім інструкторів парашутної справи.

Інструктори парашутної підготовки проводили велику експериментальну роботу з метою накопичення практичного досвіду, тому стрибали на воду, на ліс, на лід, з додатковим вантажем, при вітрі до 18 м/с, з різним озброєнням, зі стрільбою і метанням гранат у повітрі.

Повсякденні тренування авіамотодесантного загону виявили необхідність ввести в штат загону укладальників, і в наступному році на черговому зборі військових інструкторів парашутної справи було підготовлено 70 інструкторів і укладальників парашутів. Відповідно до росту учасників десантування на тактичних навчаннях росла кількість інструкторів.

Початок новому етапові в розвитку повітряно-десантних військ поклала постанова Реввійськради СРСР, прийнята 11 грудня 1932 року, у якій намічалося сформувати до березня 1933 року по одному авіадесантному загону в Білоруських, Українських, Московських і Приволзькому військових округах. У Москві 31 травня 1933 року була відкрита Вища парашутна школа ОСОАВІАХІМ, що приступила до планомірної підготовки інструкторів-парашутистів і укладальників парашутів.

У 1933 році були освоєні стрибки в зимових умовах, установлюються можливі для масових стрибків температура, сила вітру у землі, найкращий спосіб приземлення й обґрунтована необхідність розробки спеціального обмундирування десантника, зручного для здійснення стрибка і для дій на землі в ході бою.

У 1933 році на озброєнні десантників з'явився парашут ПД-2, через три роки парашут ПД-6, купол якого (площею 60,3 м кв.) мав круглу форму.

Освоюючи нові парашути, прийоми і способи десантування і нагромадивши достатню практику у виконанні різних стрибків з парашутом, інструктори-парашутисти давали рекомендації по удосконалюванню наземної підготовки та поліпшенню способів покидання літака.

Високий професійний рівень інструкторів-парашутистів дозволив їм підготувати до десантування восени 1935 року на навчаннях Київського округу 1200 парашутистів, під Мінськом у цьому ж році більш 1800 чоловік, а на навчаннях Московського військового округу в 1936 році 2200 парашутистів.

До числа найбільш маштабних навчань, які проводились повітряно-десантними військами сумісно з іншими військовими округами 1935-1937 рр., необхідно віднести викидання десанту у складі зведеного парашутного полку на маневрах Московського військового округу 22 вересня 1936 року. На цих маневрах було перекинуто на літаках на велику відстань 5272 десантники.

Таким чином, досвід навчань і успіхи радянської промисловості дозволили радянському командуванню визначити роль повітряно-десантних операцій у сучасному бою і перейти від експериментів до організації парашутно-десатних частин. У Польовому статуті 1936 р. (ПУ-36, §7) указувалося: «Парашутно-десантні частини є дійсним засобом для дезорганізації керування і роботи тилу супротивника; у взаємодії з військами, що наступають із фронту, парашутно-десантні частини можуть впливати на повний розгром супротивника на даному напрямку».

 

У 1937 році для підготовки цивільної молоді до служби в армії був введений у дію Курс учбово-спортивної парашутної підготовки (КУПП) ОСОАВІАХІМ СРСР, у якому задача № 17 включала такий елемент, як «стрибок із гвинтівкою і складними лижами».

 

Навчальними посібниками з повітряно-десантної підготовки були інструкції з укладки парашутів, що були і документами на парашут. Пізніше, у 1938 році, був виданий Технічний опис і інструкція з укладання парашутів.

В літку 1939 року був проведений збір кращих парашутистів Червоної Армії, що виявився демонстрацією величезних успіхів, досягнутих СРСР в області парашутизму. По своїх результатах, по характеру і масовості стрибків збір став видатною подією в історії парашутизму.

Досвіди проведених стрибків аналізувалися, виносилися на обговорення, узагальнювалися, і все краще, приймалися для масового навчання, доводилося на зборах до інструкторів парашутної підготовки.

У 1939 році у складі парашута з'явився пристрій, що страхує. Брати Дороніни - Микола, Володимир і Анатолій створили напівавтоматичний прилад (ППД-1) з годинниковим механізмом, що розкриває парашут у заданий час після відділення парашутиста від літака. У 1940 році на озброєння надійшов парашутний прилад ПАС-1 з анероїдним пристроєм конструкції Л. Савічева. Прилад призначався для автоматичного розкриття парашута на будь-якій заданій висоті.

Надалі брати Дороніни разом з Л. Савічевим сконструювали парашутний прилад, з'єднавши годинниковий прилад з анероїдним, назвавши його КАП-3 (комбінований автомат парашутний). Прилад забезпечував розкриття парашута на заданій висоті або після закінчення заданого часу після відділення парашутиста від літака в будь-яких умовах, якщо цього не зробив сам парашутист.

У 1940 році був створений парашут ПД-10 із площею купола 72 м кв, у 1941 - парашут ПД-41, перкалевий купол цього парашута з площею 69,5 м кв мав квадратну форму. У квітні 1941 року у Науково Дослідному Інституті (НДІ) ВПС було закінчено полігонні іспити підвісок і платформ для скидання парашутним засобом 45-мм протитанкових гармат, мотоциклів з колясками і т.д.

Рівень розвитку повітряно-десантної підготовки і парашутно-десантних засобів забезпечував виконання задач командування в ході ВВ війни.

У вересні 1941 року створюється структура управління нового роду військ - командування повітряно-десантних військ. На початку Великої Вітчизняної війни повітряно-десантні війська складали самостійний рід військ. Першим командувачем повітряно-десантними військами був призначений генерал-лейте-нант Глазунов Василь Опанасович (на посаді з вересня 1941 по червень 1943 р).

Перший у війні невеликий повітряний десант був застосований під Одесою, він був викинутий у ніч на 22 вересня 1941 року з літака ТБ-3 і мав задачу серією диверсій і вогнем порушити зв'язок і керування супротивника, створити паніку в тилу ворога і тим самим відтягнути з узбережжя частину його сил і засобів. Благополучно приземлившись, парашутисти-десантники поодинці і невеликими групами успішно виконали поставлену задачу.

Обстановка, що склалася в ході війни, заважала використанню повітряно-десантних військ як для дій у складі повітряних десантів у тилу супротивника, так і для дій із фронту в складі гвардійських стрілецьких з'єднань, що висувало додаткові вимоги до повітряно-десантної підготовки.

Після кожного десантування досвід узагальнювався і робилися необхідні виправлення в навчанні десантників. Так, у посібнику командирові відділення повітряно-десантних частин, виданому в 1942 року, у главі 3 було записано: «Навчання укладці й експлуатації матеріальної частини десантних парашутів ПД-6-1, ПД-41-1, ПД-6ПР проводити по технічних описах цих парашутів, викладеним у спеціальних брошурах», а в розділі «Пристосування зброї і спорядження для бойового стрибка» указувалося: «Для проведення занять накажи підготувати парашути, гвинтівки, пістолети-кулемети, ручні кулемети, гранати, лопати або сокири, підсумки-патронташі, сумки для магазинів ручного кулемета, плащ-намету, ранці або речові мішки». Там же на малюнку був показаний зразок кріплення зброї, де дулова частина зброї за допомогою гумки або тренчика кріпиться до головного обхвату.

Складність запровадження в дію парашута за допомогою витяжного кільця, а також прискорена підготовка парашутистів-десантників під час війни викликали необхідність створення парашута, що розкривається автоматично. З цією метою в 1942 році створюється парашут ПД-6-42 із круглою формою купола площею 60,3 кв. м. Уперше на цьому парашуті була застосована витяжна мотузка, що забезпечувала розкриття парашута примусовими способом. Розвиток тактики дій повітряних десантів проводився в основному на полях бою.

(О развитии ВДВ и тактике действий периода 1941-45 г.г. более подробно Вы узнаете при изучении дисциплин: «История войн и военного искусства», а также «ТАКТИКА»).

Тактика дій полягала в наступному: після приземлення десанти одразу розпочинали знищення противника в районі викидання (висадки), не очікуючи висадки всіх підрозділів. Після закінчення збору головних сил десант розпочинав виконання поставлених йому завдань. Бойові дії повітряних десантів на землі мали високо маневровий характер. Розпочиналися вони наступом, який здійснювався високими темпами із застосуванням обходів та охоплення противника. Після захоплення запланованих об'єктів (районів і рубежів) десанти переходять до оборони з метою їх утримання. Оборона створювалась круговою, з організацією ротних і взводних опорних пунктів. Дивізія будувала бойовий порядок в один ешелон з виділення загальновійськового резерву. Швидке захоплення об'єктів повітряними десантами і утримання їх забезпечувалось безпосередньо авіаційною підтримкою, а в разі висадки на узбережжя або на острови - підтримкою корабельної артилерії (повітряно-десантні операції фашистської Німеччини в Сіцілії, Нормандії та на півдні Франції). З цією метою першим ешелоном повітряного десанту викидалися коректувальники від кораблів підтримки. Тривалість бойових дій у тилу противника десантів залежала від їх складу, завдань, що виконувались, темпів просування наступаючих військ, глибини викидання десанту, обстановки в районі бойових дій, організації повітряного постачання, безпосередньої авіаційної підтримки і становила від однієї до дев'яти діб.

З розвитком повітряно-десантних військ розвивається й удосконалюється система підготовки командних кадрів, початок якої було покладено створенням у серпні 1941 року у місті Куйбишеві Повітряно-десантного училища, що восени 1942 року було передислоковано в Москву. У червні 1943 року училище розфор-мовується, а підготовка кадрів продовжується на Вищих офіцерських курсах ПДВ. У 1946 році у місті Фрунзе для поповнення офіцерськими кадрами Повітряно-десантних військ формується Військово-парашутне училище, слухачами якого стали офіцери ПДВ і випускники піхотних училищ. У 1947 році після першого випуску офіцерів, що пройшли перепідготовку, училище було передислоковано в місто Алма-Ату, а в 1959 році - у місто Рязань.

Програма училища передбачала вивчення повітряно-десантної підготовки (ПДП) як однієї з основних дисциплін. Методика проходження курсу будувалася з урахуванням вимог, пропонованих до повітряних десантів у часи ВВ війни.

Після ВВ війни повітряно-десантні війська продовжують розвивати тактику дій в різних видах бою. Особлива увага їм приділяється за часів командування військами відомого командувача Генерала армії МАРГЕЛОВА В.П. 1954-1979.

У післявоєнний період в ході заходів бойової підготовки відпрацьовувались питання щодо дій підрозділів, частин, з'єднань у якості оперативно-тактичного, оперативного, оперативно-стратегічного повітряного десанту. Особовий склад підрозділів повітряно-десантних військ готували до ведення таких основних форм дій десанту: ведення загальновійськового бою в тилу противника, ведення рейдових дій в тилу противника і як виняток повітряні десанти могли діяти в якості протидесантного резерву і як мотострілецькі частини і з'єднання

Усі парашути, що випускались до 1946 року, коли був прийнятий на озеро-єння повітряно-десантних військ парашут ПДТ-1, що має ручне і примусове розкриття, були призначені для здійснення стрибків з літаків на швидкості польоту 160-200 км/ч. У зв'язку з появою нових літаків і збільшенням швидкості їхнього польоту виникла необхідність у розробці парашутів, що забезпечують нормальне здійснення стрибків на швидкості до 300 км/год.

Збільшення швидкості і висоти польоту літаків зажадало корінного удосконалення парашута, розробки теорії стрибка з парашутом і практичним освоєнням стрибків з великих висот із застосуванням кисневих парашутних приладів, на різних швидкостях і режимах польоту.

У 1947 році був розроблений і випущений парашут ПД-47 (автори - Н.А. Лобанов, М. А. Алексєєв, А. И. Зигаєв). Парашут мав перкалевий купол квадратної форми площею 71,18 м кв і масу 16 кг.

На відміну від усіх попередніх парашутів ПД-47 мав чохол, що надягається на основний купол перед укладанням його в ранець. Наявність чохла знижувало імовірність перехльосту купола стропами, забезпечувало послідовність процесів розкриття і зменшувало динамічне навантаження парашутиста в момент наповнення купола повітрям. Так була вирішена задача забезпечення десантування на великих швидкостях. Поряд з рішенням головного завдання - забезпечення десантування на великих швидкостях – парашут ПД-47 мав ряд недоліків і велику площу розсіювання парашутистів-десантників, що створювало погрозу сходження їх у повітрі при масовому десанті. З метою усунення недоліків парашута ПД-47 група інженерів на чолі з Ф. Д. Ткачовим розробила в 1950-1953 р.р. кілька варіантів десантних парашутів типу «Победа».

У 1955 році був прийнятий на озброєння парашут Д-1 з куполом площею 82,5 м кв, круглої форми, виготовлений з перкалю, масою 16,5 кг. Парашут дозволив робити стрибки із літаків на швидкості польоту до 350 км/год.

У 1959 році у зв'язку з появою швидкісних військово-транспортних літаків виникла необхідність удосконалення парашута Д-1. Парашут був обладнаний стабілізуючим парашутом, були модернізовані також ранець парашута, чохол основного купола і витяжне кільце. Авторами удосконалення були брати Микола, Володимир і Анатолій Вороніни, який одержав найменування Д-1-8.

В кінці 60-х років на озброєння повітряно-десантних військ надходять новітні зразки озброєння та військової техніки: з’являється БМД-1 (бойова машина десанту), БМД-2, БТР-Д і машини на їх базі (САГ-2С9, машина управління артилерією 1В119, протитанковий засіб БТР-РД, засіб ППО БТР-ЗД, засоби зв'язку Р-142, Р-161, Н10-БДС "Кристал"), які могли десантуватися з екіпажем („Кентавр”, „Реактавр”) з нових літаків: АН-12, АН-22 „Антей” на парашутних платформах ПП-128-5000, П-7 та ПРСМ з ОКС-5-128м і ОКС-540Пр.

З прийняттям на озброєння нових зразків озброєння та військо-вої техніки удосконалюється тактика дій підрозділів повітряно-десантних військ. Започатковується розвиток способів дій парашутно-десантних підрозділів, частин і повітряно-десантних з'єднань в основних видах бою в тилу противника з використанням бойових машин, нових зразків озброєння.

У сімдесяті роки на озброєння надійшов більш досконалий десантний парашут Д-5. Він простий за конструкцією, зручний в експлуатації, має єдиний метод укладання і забезпечує здійснення стрибків у декілька потоків з усіх типів військово-транспортних літаків на швидкості до 400 км/год. Основні його відмінності від парашута Д-1-8 полягають у відсутності витяжного кульового парашута, негайному введенні в дію стабілізуючого парашута, відсутності чохлів основного і стабілізуючого парашутів. Основний купол, площею 83м кв, має круглу форму, виготовлений з капрону, маса парашута 13,8 кг. Більш досконалим видом парашута Д-5 є парашут Д-6, а далі і Д-6 серії 4 та Д-10. Вони дозволяють вільно розвертатися у повітрі за допомогою спеціальних строп керування, а також зменшувати швидкість зносу парашутиста по вітру шляхом переміщення вільних кінців підвісної системи.

Зараз на озброєнні стоять літаки Ил-76 (з 80-х років) та йдуть АН-70 (проходять випробування), які потребують нових парашутних систем: П-7м з МКС-5-128Р, ПБС-915 комплекс „Шельф” на МКС-350-9, система „Бахча” і інші; та більш удосконаленних десантних парашутів (ніж Д-5, Д-5 серії 2 і Д-5 серії 4, Д-6), якими є парашути ДПС (Д-6 серії 4) і сучасних (нових) Д-8 – не пішов на озброєння та Д-10, що показує досвід провідних світових держав по виробництву парашутів та парашутних систем: Франції – лідера по виробництву спортивних парашутів (фірма „Классік”, „Профіль”); США – лідера в хімічній промисловості по виробництву матеріалів для виготовлення парашутів та самих парашутів (фірма „Парафойл”); Росії місто Іваново і місто Солнечногорськ („Майстер Хіт” та Д-8 і Д-10, а зараз і парашути „Мальва”); України Крим місто Феодосія, вул.. Гарнаєва НДІ аеропружних систем (фірма „АПС” – парашути ДПС – аналог Д-6 серії 4, СПД-100 – аналог Д-10 та парашутна система „Сурож”. Фірма „ПТП” – Передові Технології Парашутобудування – система парашутна „Статус”, Великої Британії (фірма „Ірвін” – військовий парашут „Скандайвер” – воздушный ныряльщик); Німеччини (фірма „РЛ”); Угорщини (фірма „Мечік”) та інших виробників парашутних систем десантних та вантажних для Збройних Сил, а також спортивних ПС.

Організаційно повітряно-десантні війська колишнього СРСР у своєму складі мали сім дивізій (шість повітряно-десантних і одна навчальна). З 1990 року перед розпадом СРСР до складу повітряно-десантних військ увійшли десантно-штурмо-ві бригади і полки (до 1990 року підпорядковувались військовим округам).

У післявоєнний період практичний бойовий досвід повітряно-десантних військ колишнього СРСР щодо їх дій у якості повітряних десантів був отриманий під час подій в Угорщині (1956 р.) і Чехословаччині (1968 р.) - десантування проводилось літаками військово-транспортної авіації посадочним способом.

На кінець 80-х початку 90-х років для повітряно-десантних військ колишнього СРСР основними формами дій були: десантування і загальновійськовий бій в тилу противника, ведення рейдових дій в тилу противника.

Крім цього, повітряні десантні війська також могли виконувати завдання в меншій мірі їм притаманні: дії в якості протидесантного резерву, морського десанту, діяти як мотострілецькі підрозділи, частини, з'єднання.

Форми дій повітряно-десантних військ колишнього СРСР стали основою дій повітрянодесантного компонента аеромобільних військ Збройних Сил України, який може діяти як самостійно, так і сумісно з підрозділами, частинами і з'єднаннями десантно-штурмового компонента.

 

24 серпня 1991 року була проголошена незалежність України. В цей же день була прийнята Постанова Верховної Ради України „Про військові формування”.

12 грудня 1991 року з метою забезпечення обороноздатності України та боєготовності військ видається Указ Президента України „Про Збройні Сили України”. Цим Указом передбачалося на базі існуючих на той час Одеського, Київського, Прикарпатського воєнних округів, створити Збройні Сили України. Таким чином 12 грудня 1991 року ці округи склали основу Сухопутних військ України, в склад яких входять і повітряно-десантні частини.

В травні 1992 року Директивою начальника Генерального штабу Збройних Сил з’єднання повітряно-десантних військ були реформовані в аеромобільні.

Після розподілу армії у 1992 році і створенні власної Української армії, за часів незалежності в державі виникла потреба у створенні власного учбового закладу, який готував би офіцерів для повітряно-десантних військ.

Таким закладом став факультет аеромобільних військ ОІСВ.

 

Одеський ордена Леніна інститут Сухопутних військ (ОІСВ) був утворен 1 вересня 1993 року згідно з Директивою ГШ ЗСУ від 08.07.1993 року „Про формування військових навчальних закладів” та розформован 2007 року.

 

Факультет Аеромобільних військ (ФАеМВ) заснован на підставі наказу МО України № 15/1/5663 від 5 вересня 1994 року. З першого дня існування факультет очолював полковник Кіндеркнехт Лев Вікторович. Більше 10 років факультет продовжував розвивати кращі традиції повітряно-десантних військ, вкарбовував свій вагомий внесок до скарбниці добрих справ Збройних Сил України.

Свій день народження факультет зустрічав в напруженій ратній праці. За час існування факультет п’ять разів приймав участь у міжнародних навчаннях „Козацький Степ”, та „Щит миру”, тричі з них у Великій Британії та у Польщі.

9.03.1995 року на базі 1 АЕМД (в/ч А-0220) м. Болград Одеської області на 1-му польовому виході особовий склад факультету здійснив перший стрибок з парашутом із літака АН-2, всього на цьому виході було виконано 548 стрибків.

Факультетом опановані всі види військово-транспортної та армійської авіації України. За час існування особовим складом здійснено понад 13000 стрибків з парашутом: із літака АН-2, вертольотів МИ-6 та МИ-8, літаків ВТА ИЛ-76 – 122 стрибка (місто Болград), літака С-130Н „Геркулес” – 28 стрибків (22.05.98 року на навчаннях в Агліі. Начальник Факультету АеМВ полковник Кіндеркнехт Л.В., начальник кафедри ПДП полковник Коневщинський В.М., командир 3-ї АМР старший лейтенант Мілевіч Р.В. та 25 курсантів третьої АМР), АН-72 – 6 стрибків (24.09.2000 року м. Кишинів – Заступник Начальника Факультету з ПДП полковник Кисельов О.Г., старший викладач - начальник Курсів ПДС підполковник Уманець С.В., майор Дорогокупець В.Ю., старший прапорщик Школа Ф.Ф., старший прапорщик Суєчмез Г.Ф. та працівник ЗСУ Гожий В.М.).

Створені та опановані два майданчики для стрибків з парашутом.

26.02.1998 року – стрибки з парашутом в м. Одесі – гідропорт „Гарпунёр” („Одесса-Лиман”), а 08.10.1998 року – майданчик приземлення „Одеса-5”.

В квітні 2000 року прапор факультету піднято на Північному полюсі. У січні 2001 року експедиція факультету провела сходження на гору Говерла. Починаючи з 2001 року щорічно команди факультету активно приймали участь у 100-км пробігу навколо міста Одеси по „Поясу СЛАВИ”.

Випускники факультету проходять службу в Аромобільних військах України, частинах і підрозділах спец.призначення, морській піхоті, СБУ, МВС, виконують миротворчі місії в республіці Ірак, Сьєра-Леоне, колишній Югославії, Ліберії і інших країнах.

Особовим складом факультету спільно з ветеранами Великої Вітчизняної війни та війни в Афганістані велась значна робота з військового та патріотичного виховання шкільної молоді. За активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді та успіхи у навчанні у 1998-1999 роках факультет нагороджено прапором мера міста Одеси.

Керівництво та викладацький склад факультету докладав багато зусиль у підготовці офіцерських кадров для Збройних Сил України.

Високий рівень вимог до професійної підготовки курсантів факультету визначався девізом „Мудрість, Честь, Слава”. Цей девіз викарбовано на ордені князя Ярослава Мудрого – найвищій нагороді нашої держави.

 

Факультет Розвідки («ФР») формування факультету розпочалось на підставі рішення заступника Міністра оборони України – Командувача Сухопутними військами Збройних Сил України та Міністра освіти України від 3 червня 1999 року НР 175/178 „Про внесення змін до спільного наказу Міністра оборони України та Міністра освіти України від 20 травня 1999 року НР 012/015“, яке затверджено Міністром оборони України НР 2737/3 від 22 червня 1999 року.

Факультет розвідки «ФР» заснован 1 липня 2000 року розпорядженням начальника ОМУ-ЗНШ командування СВ України від 21.06.2000 р. № 116/2 1202, факультет розташован на території військового містечка № 217.

Начальником факультету призначено полковника Шамаріна Олександра Євгеновича, 1960 р.н., закінчив Одеське ВАКУ у 1981 р., Ленінградську ВАА.

Заступником начальника факультету з навчальної роботи призначено полковника Лукічова Павла Петровича, 1957 року народження, закінчив Орджонікідзівське ЗРКУ у 1977 році, ВКА ППО у 1987 році.

Начальником кафедри Тактики (та технічних засобів розвідки і спеціального зв’зку) призначено підполковника Опольського Володимира Едвартовича, 1961 р.н., закінчив Хмельницьке ВАКУ у 1983 році, НАОУ у 1996 році.

 

ФАЕМВ та «ФР» розформовані наказом КСВ України № 194 від 06.04.2007 р.

Факультет підготовки Офіцерів Запасу (ФПОЗ) заснован наказом начальника ОІСВ № 653 від 20.06.2002 року та здійснює свою діяльність відповідно до статті 11 Закону України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, „Про вищу освіту”, Положення про військову підготовку студентів Вищих Військових Навчальних Закладів (ВВНЗ) за програмою офіцерів запасу.

Факультет реформовано та підпорядковано Військовому інституту Одеського Національного Політехнічного Університету (ОНПУ) Наказом КСВ України № 194 від 06.04 2007 року, а з серпня 2011 року ВІЙСЬКОВІ АКАДЕМІЇ.

Днем заснування факультету вважається перший день занять студентів набору 2002 року - 1 липня 2002 року (1 июля 2002 года) - 01.07.2002 года.

 

Факультет Аеромобільних військ та Розвідки (Ф АеМВ та Р):

 

формірується (передислоковується) згідно з рішенням Міністерства Оборони України та на підставі штатного розпису з серпня 2012 року.

 

Згідно з освітньою кваліфікаційною характеристикою (ОКХ) факультет ВДВ та Р є організаційним і навчально-науковим структурним підрозділом ВІЙСЬКОВОЇ АКАДЕМІЇ (м. Одеса), за напрямом підготовки: - військове управління; зі спеціальності - управління діями підрозділів Сухопутних військ; та спеціалізації - управління діями підрозділів високомобільних десантних військ (військової розвідки та спеціального призначення).

 

Навчання на факультеті проводиться на 5-и кафедрах: – Кафедра Тактики;

– Кафедра Розвідки; – Кафедра Повітряно-десантної підготовки;

– Кафедра Теорії і організації фізичної підготовки і – Кафедра Бойового застосування озброєння та військової техніки. www.vaodessa.org.ua www.osvd.com.ua

 

30 липня Указом Президента України Аеромобільні війска з 2 вересня 2012 р. переіменовуються в Високомобільні Десантні Війська Збройних Сил України.

І з 28.02.2013 року факультет АеМВ та Р переіменовується в факультет

Високомобільних Десантних Військ та Розвідки (Ф ВДВ та Р).

 

Повітряно-десантна підготовка (ПДП) організується і проводиться по програмі бойової підготовки Високомобільних Десантних Військ. На підставі програми бойової підготовки в штабах частин поряд з іншими дисциплінами планується і повітрнодесантна підготовка.

 

Відповідно до програми бойової підготовки і плануючих документів штабу частини в підрозділах складаються розклади занять, у яких указуються тема, навчальні питання, місце і час проведення занять.

Заняття по повітрянодесантній підготовці проводяться викладачами Повітрянодесантної підготовки (офіцерами ПДС), що мають практичний досвід стрибків з парашутом і добре знають повітрянодесантну техніку

 

Розвиток повітряно-десантної підготовки залежить від вимог які висуваються до Високомобільних Десантних Військ (ВДВ) та від того що одержує найбільший розвиток – чи то засоби доставки, чи парашутно-десантні засоби.

 

Доцент кафедри Повітрянодесантної підготовки

Факультету ВДВ та Р працівник ЗСУ О.Г. Кисельов








Дата добавления: 2015-08-31; просмотров: 1290. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Теория усилителей. Схема Основная масса современных аналоговых и аналого-цифровых электронных устройств выполняется на специализированных микросхемах...

Дизартрии у детей Выделение клинических форм дизартрии у детей является в большой степени условным, так как у них крайне редко бывают локальные поражения мозга, с которыми связаны четко определенные синдромы двигательных нарушений...

Педагогическая структура процесса социализации Характеризуя социализацию как педагогический процессе, следует рассмотреть ее основные компоненты: цель, содержание, средства, функции субъекта и объекта...

Типовые ситуационные задачи. Задача 1. Больной К., 38 лет, шахтер по профессии, во время планового медицинского осмотра предъявил жалобы на появление одышки при значительной физической   Задача 1. Больной К., 38 лет, шахтер по профессии, во время планового медицинского осмотра предъявил жалобы на появление одышки при значительной физической нагрузке. Из медицинской книжки установлено, что он страдает врожденным пороком сердца....

Типология суицида. Феномен суицида (самоубийство или попытка самоубийства) чаще всего связывается с представлением о психологическом кризисе личности...

ОСНОВНЫЕ ТИПЫ МОЗГА ПОЗВОНОЧНЫХ Ихтиопсидный тип мозга характерен для низших позвоночных - рыб и амфибий...

Принципы, критерии и методы оценки и аттестации персонала   Аттестация персонала является одной их важнейших функций управления персоналом...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия