Должностной регламент 7 страницаІз-за стіни швиденько вийшла дівчина, одягнена в рясу, і, одкинувши клямку, ввійшла в сіни. І гуркнула засувом. Гордій ждав, що вона вийде надвір, і вже ніяковів, не знаючи, як опанувати ситуацію. Але вона мелькнула знов у вікні за ту саму стіну, з-за якої виходила. Хлопець, далі вже не вагаючися, зійшов на ганок і відчинив двері в сіни. Із них у келію двері були вже навстіж... І він опинився у пристановищі якоїсь дівчини в чернецькім одязі і сказав: — Добривечір! Черничка, стоячи коло маленького столика, на якім лежав дерев'яний хрест, і спираючися лівою рукою на ріжок таки ж цього столика, застеленого чорним обрусом, замість звичайного привітання на привітання, спиталася злякано: — Хто ви такий? — Я Лундик! — була відповідь. — А хто ж вас навчив, як до мене добратися? — Ваш батько. Вони послали мене до вас сказати, що виїздять із цих країв на кілька років. Остаточно упізнавши панну Варку, Гордій виклав, так би мовити, офіціальну причину свого візиту. — Дякую. Був у мене батько про людське око, а тепер у мене виривають його і з цієї ділянки людських відносин. Роблять найсиротішою сиротою навіть у цих стінаx. Так можуть справлятися тільки ті люди, які на цім світі не те що не шанують, а навіть нищать свою кревність. Люди заклопотані тільки собою. Люди дикі. Ідіть негайно з цієї оселі. Лишіть мене моїй самотині, про яку я так розпачливо марила останній час. Чого ж ви стоїте? Облиште мене, -майже вигукнула тремтячим голосом нещасна дівчина. Гордій остовпів від несподіваного звороту мови і спитався з таким почуттям, яке опановує ту людину, що, впавши в водяний вир, шукає очима, за віщо б ухопитися руками, аби тільки не осісти своєю вагою у глибокий, смертельннй холод бурхливої стихії: — А що я скажу вашому батькові? — Що? Нічого! Немає у мене батька навіть такого, який був про людей. Бо той казав, що сам приїде попрощатися перед від'їздом, а цей послав якогось, якогось... ідіть від мене. Ви вже зробили свою справу. Для вас, я бачу, немає нічого святого на землі. Чого ж ви стовбичите? Зараз ідіте геть! Бо покличу черниць. Тут єсть іполіція, — проказала вона зниженим, але страшно схвильованим і безжально погрозливим голосом. Та й підійшла до вікна і почала відчиняти його гарячково і задихано. Гей, душа козацька молодецька, держися. Бо лози, і верби, і тополі хитаються аж до грунту і від степового вітру. А дуби ж тільки від тих морських бур, що пролітають над Україною, несучи у хмарах свойого пилу і блискавки, і грім. А ти ж похитнулася і не від вітру, і не від бурі, а від сердитих слів нещасної дівчини. І глянув Гордій на вікно, на стіни, на двері і на ікону. І зрозумів, що треба рятувати не життя, але його душу і добру славу. І що для рятунку зараз не годиться ніщо, тільки смерть, і витяг він свою огнепальну зброю з кишені, приставив до виска і, спустившися навколішки, проказав: — Першому вашому слову, яке ви вигукнете у вікно, пролунає постріл, і я лежатиму на підлозі вашої келії з проваленою головою. Варко, єдина моя зірко на ввесь холодний і байдужий світ. Послухайте мене останній раз. У дівчини безсило звисли обидві руки. І вона обернулася до нього, мовчазна, з нерухомими очима. А потім, ставши крок назад, взялася за край ліжка, ніби щоб не впасти, і затихла. А він говорив: — Вся ваша поведенція зі мною свідчить про те, що ви маєте на увазі ту драму, яка відбулася на хуторі в моєї тітки. І ось же знайте, що не я її, бідну, довів до смерті, а Пронь. А він тільки розпустив чутку про моє злочинство. Ви добре пам'ятаєте останній мій візит до вашого батька, і вам не тяжко збагнути, що я став жертвою помсти українського поміщика з московською орієнтацією. А ви сказали, що ви найсиротіша сирота, ніби апелюючи до моєї людяності. А я, по-вашому, хто тепер? І чия людяність спроможеться на сміливість, аби при людях серед білого дня тільки привітатися зо мною. І якби я хотів сховатися від життя так, як ви, у монастир, то мене негайно вхопили б на першій брамі і віддали б поліції, аби запроторити в Сибір, винного єдиному Богові за те, що він пустив тільки мою душу на світ. І це тепер, коли моє єство прагне працювати для свого племені тим, чим я вийшов із семінарії після трьохлітньої науки. Коли я вірю, що нині тільки школа здатна розворушити живу думку в наших людей, що тільки вона є джерело живущої води, яке споліскує їй душу і промиває очі, забруднені тисячолітньою недугою. Я не боюся, що воно на нашій землі зараз заросло осокою і татарським зіллям. Бо знаю, що його плесо тільки тоді блищить чистотою своєї течії, коли українські руки з любов'ю розгортають над ним усяку болотяну рослинність, аби туди дивилося небо і життєдавче сонце. Але ба, не сівба, мене, вчителя душею, дикі обставини нашого життя кинули на бунт, у який я ні на крихотку не вірю. Я певен у тім, що він доведе бунтівника до деморалізації і до погибелі. Бо там, де революціонер не зв'язаний широким національним рухом, він робить своєю совістю всякі вибачення і спонуки, які діють на етичні принципи так, як вогкість на блиск залізної бляхи. І, щоб не стати у прийдешнім житті цією бляхою і не переродитися на звичайного злочинця, я забіг оце до вас і навколішки благаю: дайте мені шматок пасмасвоєї коси, він буде там, у тьмі, за стінами цієї келії, самотньому серцю більшими святощами, ніж селянці всі двунадесяті свята за цілий рік! Панна Варка мовчки як стояла, так і з місця зрушила. І, підійшовши до столика, на якому лежав хрест, узяла табурет, застелений килимком, і поставила під іконою. Потім, вилізши на його, дістала лампадку і поставила її на верхню частину ніжки дерев'яного ліжка, а сама, злізши із стільця, витягла з-за плеча пасмо коси і відпалила його над лампадним вогнем. І, загорнувшиу білу маленьку хусточку, яку витягла з рукава, сказала: — Ідіть, нате. Гордій упхнув у кишеню зброю, схопився з колін і, підійшовши до дівчини, взяв подарунок, поцілував його і всунув обережно туди, куди і зброю. А далі, ніби вагаючися, похитнувся наперед і обняв дівочий стан руками. І, притисиувши його до свого живота, впав з нею на ліжко. А потім, так, як сонна дитина шукає в матері цицьки, він обличчям знайшов пазуху в рясі і крізь тоненьку сорочку влип губами у персо. Дівчина, поки стямилася від несподіванки, відчула, як пливла до серця і повільно заливала розум гаряча хвиля жадання собі отого парубоцького, про яке дівчата не говорять, а коли думають про його, то червоніють. Відчула, що зажадала його за життя, за сором, за ганьбу. І злякалася, їй здалося, що він справжній душогуб, бо чого ж він такий наполегливий? І, взявши обома руками Гордієву голову, нагнулася до вуха і гарячими словами прошепотіла: — Пусти мене, я піду запру двері, щоб хтось не нагодився. І він, уловивши у цих словах дівочу згоду на ввесь його парубочий ненасит, розвів руки і сів. Панна Варка, не оглядаючися, вискочила в сіни, потупотіла ганком і з'явилася надворі перед вікном і відчинила його. — Я вас обдурила, аби страшне не сподіялося. На сполох кричати не буду. Але знайте, що кожна мить пробування вашого у келії може привести або чергову черницю, або саму ігуменію. І я можу стати найнещаснішою душею на цілий світ. Краще тікати крізь вікно, бо через сіни живе ігуменія, — заговорила пошепки і кваплячися панна Варка. — Із усього я догадуюся, що ви з батьком зв'язані якоюсь страшною і таємною справою, про яку ні люди, ні я не знаю. І знати не хочу. І думаю, що Пронь гірший від вас обоx. І що він так само, як і ви, чужий моїй душі. Через те ідіть собі за цю високу ограду на свої стежки бурхливого світу, а мене облиште по цей бік неї, між стриженою акацією на куценькій стежці, яка веде із келії в церкву, а з церкви в келію. І я щодня молитимуся за свою, за вашу і за батькову душу. Іїрощайте. І швидко вернулася на ґанок. Якби над головою в Лундика враз тріснула стеля і сволок, то не зробили б такого враження, як ті слова. І він, вставши з ліжка, помалу підійшов до вікна і переплигнув лутку. Надворі на мить зупинився, аби отямитися і знайти над оградою верх знайомої липи. Але, помітивши на ганку чорну постать панни Варки, сказав таким голосом, неначе до тієї зірки, що між мільйонами зірок найдальша і від земної планети, і від його серця, або неначе до кісток тієї черниці, що перша була похована на монастирському кладовищі: — Щиро дякую! І рівною ходою зашелестів крізь стрижену акацію під ограду і там, підскочивши, вхопився гілляки. І, піднявшися на руках, перекинув ноги на мури. Потім, випроставшися, сів на них і скочив на той бік. І чути було, як пошуміла висока трава від хлопцевих кроків. І затихла, злившися з передранковою тишею Лебединського лісу. Ще не встиг загальний спокій встаткуватися по той бік і по цей бік мурів, як на безгоміннім ґанку малої келії заговорила панна Варка. Неначе тим подіям, що тільки що відбулися, повстала луна, повна туги. Спочатку голос був тихий і докірливий, а потім перейшов майже у повне гучання розпуки і нарешті зваги, справленої тільки на одну путь: — То це він справді пішов ображений, нещасний. А я залишилася ще самотнішою, ніж мені здавалося. І він покине шматок моєї коси десь у лісі на дорозі, аби довіку не згадати тієї, що не вміє бути чулою і розумілою, що в щирому хлопцеві добачає тільки харциза. І я, дитина отого життя, що шумить за мурами, мушу забувати світ у міру того, як одсихатиму від його материнської зеленої галузки? І муситиму тлумити незрозумілими мені уставами і молоде чуття, і свою ще дитячу думку. Вранці молитися, вдень — молитися і перед вечором — молитися. А ввечері сповідатися. І коли вночі прокинуся, то знов ставати навколішки і творити молитви, що під ними, неначе під холодними гострими крижаками, моє серце сходило кров'ю і, знесилюючися, не давало ні думки, ні навіть розпачливого почуття туги за радісним Божим світом? І все робити хоч і під доглядом доброї матушки Карташової, але для того,аби мені згодом стати такою, як ікона, твердою та холодною і поточеною червоточиною. Страшнішою, ніж трухляві дошки, не вжиті на домовину і складені десь у монастирському льоху? Господи милосердний! А я аж тремчу його вхопити устами, руками, і ногами стиснути хлоп'ячі коліна, і втягти його в своє лоно під саме серце. Ох ні, не маю я сили тут бути. Я побіжу. Я дожену його. Я скажу йому: на, візьми мене, і обніми, і тисни, доки не зломиться моя спина, неначе молоденька вишенька. І коли я після цього ще живоюлишуся, то буду твоєю полюбовницею і дружиною. Зроблю тебе учителем, аби ти служив Україні. А я буду догоджати тобі, моєму любому і моєму на цілий світ єдиному панові. І я тебе доглядатиму і годуватиму, аби був дужий, неначе той молодий кінь, якого прийшли ловити на пасовисько, щоб надіти перший раз гнуздечку. Я тебе доглядатиму і годуватиму, аби щохвилини мав думки чіткі і ясні, неначе степові птахи на вранішнім та безхмарнім небі. І, Господи милосердний, прости мені, бо я не від Тебе тікаю, а від домовини з живими людьми. І скочила панна Варка з ганку, і поки обходила келію, то йшла тільки швидкою ходою. А як порівнялася з першим хрестом на кладовищі, то рушила бігти проз його так, неначе незапечатана душа. І після цього, через хвилин п'ять, почувся за оградою монастирською серед Лебединського лісу пронизливий жіночий поклик: — Гордію! І в ньому чувся давній-давній заклик дочок наших предків, повний бажання віддати свою молоду ласку вибраному хлопцеві. Але у відповідь йому тільки заспівали півні у селі Лебедині та в монастирських церквах пробило дві години, І від цих звуків ліс поширшав передранковою прозорою росяною напругою. А в монастирі тополі, церкви і хрести на кладовищі з келіями повищали, неначе навшпиньки знялися почути найдальший і, може, перший ранковий монастирський звук, що встане як хвала чи як прокляття далеким, над лісом зарожевілим небесам Тільки келія, покинута панною Варкою, була незмінна і мала відчинене вікно на стежку, серед якої велика гадюка, мабуть, та, що була на мурах, піднімала голову то в один бік, то в другий. Здавалося, що вона хоче посісти те місце, яке покинула людина.
Розділ чотирнадцятий
Якраз сонце сходило, коли Гордій доходив до тітчиного хутора. А з-за села, із-за Тясмину розголосо кукурікали півні. І від того, що був Гордій дуже втомлений, бо вже більше як добу не спав, і падав кілька разів одпочивати, і зараз же схоплювався, щоб не заснути, — то думка його йшла непомітно для свідомості, так, як вода йде зимою попід кригою. Хоч і далека від денного світла, але все-таки освітлена. Через те вранішні пташині звуки він сприймав наполовину як співи дружок тієї молодої, що ходить по селу напередодні вінчання і запрошує родичів на весілля. А ті велетенські дві тополі, між якими були ворота в двір, світилися до розпеченого сходублискучим ряботинням листків. З першого погляду думка говорила, що то висять на гілляках тисячі маленьких дзеркалець, і ворушаться вітром, і світяться сонцем. Але де ж молода до цих вранішніх дружок та до блиску тополь, примочених досвітньою росою? Де вона, заквітчана квітками від чола через голову аж до намист та до китиць, мішаних на спині широкими ріжнокольоровими стрічками. А! Ось її голова підводиться над селом. А її прикраси, зачепившись за садки та за хати і за далекий ліс, натяглися до небес, неначе пасма гарячого проміння. Сонце. Сонце! Це сонце так зустрічають півні. Це вони співають, а не дружки. І Гордій, ніби прокинувшися з дрімоти, протер рукою очі і став квапитися, аби швидше прийти в клуню, упасти на сіно і заплакати від того, що... Не так серце хоче, Як Бог нам дає. Але коли увійшов у двір і побачив хату на замку, припечатану сургучем, і корбу над криницею без мотузки, і серед двору ту діжку перекинуту, яка стояла у клуні, накрита свиткою, — мабуть, з висівками, бо на спідніх клепках і зараз біліло їх там із пригірщ, — то напівнепритомність з його душі неначе хтось здув. І, ніби вовк, почувши несподівано кілька пострілів з усіх боків, плигає навмання туди, куди вже ноги насилковані бігти, хоч би назустріч і найбільшій небезпеці, так і Гордій вскочив у відчинену наскрізь клуню і побачив в сіні те місце; де надавно спав, улежане ще й досі так, неначе він за півгодини його покинув. Не було тільки кожуха, радна й подушки. А яр, верхи осик, тополь і яворів, а далі попова хата і церква непорушно стояли, як і раніше. І повернувся Гордій лицем до стріхи над першою брамою. І коса стриміла над одвірком так, як і стриміла. І витяг він з кишені браунінг, наблизився до коси і сказав: — Ну, костистая смерть, цокнемося з тобою, неначе за столом на весіллі молодий з молодою чарками. І цокнув п'ятку коси кінцем зброї, заплющив очі, роззявив рот і поклав на передні зуби смертельну дудку... Та й почув знадвору з дуже втомлених жіночих грудей: "Ху!" І він мерщій сховав у кишеню "смерть" і вийшов з клуні. У дворі було тихо і не видно нікого. Сказати б, що скотина могла порушити тишу занімілої садиби, та в сажі не було свиней і ляда висіла на однім завісі. Повітка теж чорніла порожнечею з відчинених дверей. І він швидко пішов через двір проз криницю до льоху і побачивселянку, що тільки що витягла мішок бараболі і мовчки стояла над ним. — Добридень! — привітався він. Селянка оглянулася, і Гордій упізнав Казиленкову, яка, і його упізнавши, зніяковіла і, не відповідаючи на привітання, почала говорити: — І то бісової віри дитина десь забарилася. Ще хтось нагодиться і переб'є всю рахубу. А кого я найбільше боюсь, то це сусідів бабиних. А вони їй ще за життя допекли до живих печінок. І я прийшла забрати все, що в господі лишилося, аби тільки тим зажиракам не досталося. І щоббабі Корецькій хоч на тім світі було легше. — А кого ж ви ждете? — Та Грицика. Відколи послала за ломком, а його досі немає. Треба одірвати замок від хатніх дверей та забрати все, що можна, аби тільки не дісталося отим роззявущим та загребущим сусідам баби Корецької, які допекли їй ще за життя до живих печінок. І, може, господині хоч на тім світі стане легше, як довідається, що лютим ворогам нічого не дісталося. Та бісової віри дитина десь забарилася. Ще може хтось нагодитися та перебити всю рахубу. — А на якім кладовищі поховали тітку Горпину? Чи на Хрокалівськім, чи на Лабаєвім? — Якби-то на кладовищі, а то ні. Поховали під тином, як собаку. Ні хреста, нічого не поставили. Прийшов наш хвершал Федір Онопреєвич, подивився, що лікарями та приставами лежить опатрана, неначе гуска перед Різдвом, і покликав мого чоловіка та ще Хрола Кигтя. А вони викопали он там, під тином, яму і в сякій-такій домовині спустили в діл. Загорнули та й пішли. Он гріб чорніє аж сюди. — Мамо, є ломок. Він лежав у курятнику під віниччям, — почувся хлопчиків голос аж із межі. — А де ж ти, невіро, і досі барився, що мені аж занудило, тебе ждучи? — Та я йшов через кладку і дивився, як дві жаби душилися. Та й хотів їх вдарити ломком. Та й нагадав, що діти кажуть, що вдарити жабу, то це однаково, що рідну матір вдарити в цицьку. І мені стало шкода вас, і я не вдарив. — Моя дитино, іди, я тебе пожалую. Оце тільки й приятеля. Тяжко було дивитися Гордієві на цю злагоду дитини й матері. Тяжко, бо у нього її не було і, мабуть, не буде і чогось похожого на неї, хоч би він ограбував усе поміщицтво з московською орієнтацією на Україні і віддав здобич статечним робітникам, аби стали заможними селянами. Він знає, що він в її очах за тітку душогуб. І що б він їй не говорив або вона йому, то сутність її переконання не змінилася 6. Навіть коли б на нього і не падала вина за смерть тітки, а тільки за смерть Проня. І щоб він був і за нього оправданий законом, то ця жінка і всі селом однаково на його дивилися б як на душогуба. Бо ось вона і зараз не вважає його за людину, бо не боїться, що він переб'є її рахубу. І Гордій з досадою перебив родинну ідилію словами: — Дайте сюди ломок, а самі ідіть у льох, і я вас там запру. Ну, ідіть. Довго там не сидітимете. Я візьму в хаті що треба і через якусь годину йтиму і вас випущу. Казиленкова, ніби розібравши, про що йде мова, віддала ломок і злякано вхопила хлопчика за руку та й сказала: — Чуєш, що дядьо кажуть. Отож ходім мерщій та пересидимо лиху годину. І тільки ти мені, бісової віри вилупок, кричатимеш, то я тебе передеру. — Я ж ніколи не кричу, хоч ви мене й б'єте, — було дитяче заперечення. Гордій хрьопнув за ними дверима, накинув клямку на скобель і, пристромивши кілочком, який висів тут же на мотузочці, пішов на тітчин гріб. Він справді був і без хреста, і викопаний у квасолі під тином, недалеко від молодої акації. Над гробом, постоявши з мить, Гордій пустив на землю ломок і, вхопивши руку в руку, упав навколішки: — Тіточко! Коли я у вас був, то ввесь час почував, що все, що ви робили, призначалося мені... І все, що ви говорили й думали, було тільки для мене. А як пішов від вас до лісу, до неба, до поля, до звірів і до людей, то побачив, що вони всі разом сповнені настрою тільки жерти. І ждуть зручного моменту, аби мене так само з'їсти, як їсть кіт необережного горобця. І душа моя без вас сповнилася тягару, мені неясного, якого я прагну і свідомо, й несвідомо збутися: чи йду куди, то чую, як чиясь рука простягає тверду та холодну долоню поперед моїх ступнів і вони об неї б'ються і не мають спроможності ступити ширше, і втомлююся, і я стаю неначе в годиннику зупинений погойдок. І хоч у руках несу свою шапку, то забуваю про те, і шукаю її на голові, поки не схаменуся. Але все-таки, почуваючи якийсь тягар у своєму єстві, шарпаюся зняти з плечей торбу, що ніби там мусить бути з грішми. І, не знайшовши, остаточно отямлююся і падаю, знесилений, на землю. І чую, як ця сама рука, що зупиняла ступні, лягає мені на ребра проти серця, аби і його спинити. І коли я, тіточко, був у вас, то почувався паном, бо, як прохав їсти, ви давали і, як прохав сорочки, ви давали. А тепер я для тієї руки став і їжею, і сорочкою, яку кожної хвилини вона візьме без нічийого дозволу, як своє, і не поверне довіку на те місце, з якого взяла. Тіточко, чи я, нещасний та самотній, зустріну ще коли-небудь своєму бажанню згоду, схожу на вашу, хоч так, як тінь на звичайну річ чи як луна на правдивий голос? — Зустрінете! — почув він якимсь несамовитим напруженням всього свого чуття. І глянув, і побачив по той бік тину панну Варку у рясі. Її важка коса була опущена на спину і підв'язана білою стрічкою під самою потилицею. "Як і колись", — він пригадав. Груди під шиєю, розхриставшися, ясніли золотим ланцюжком і з золотим на йому хрестиком, а на правій щоці виднівся слід від сліз. І, як у молодої горлиці в лісі на дубі блищить дзьоб вогкістю того листка, з якого вона випила росу, так у панни Варки теперішня увага погляду блищала останньою часткою відсвіту скінченої мандрівки та її мети. Гей, та не гомонять так гучно води з поля після великої зливи в став, як загули всі почування в Гордієвім єстві в одно місце, яке в людей споконвіку зветься серцем!.. І він звівся з колін, неначе непритомний, і почув, мов крізь сои: — Чи можна до вас? І бачив, як, не діждавшися відповіді, вона швидко перелізла тин та й зупинилася біля свіжого гробу. А коли він хотів встати назустріч їй, то вона швидко почала говорити: — Будь ласка, не підходьте і дайте мені слово, що будете мене слухати. Тоді все узнаєте. Інакше все знов пропаде. Ну? — Буду слухати, — озвався хлопець, зупинившися і жадібно ковтнувши повітря. — Я побігла з монастиря зараз вам услід. Я догадувалася, що ви підете до тітки. Отже, я прийшла вам запропонувати йти разом зі мною на Полтавщину до моєї товаришки, її батько дуже впливовий і вам дасть, це певно, учительську посаду. Але з умовою, що ви станете моїм чоловіком і що ми переодягаемося в селянську одежу. Ви візьмете косу. І підемо ніби на заробітки в жнива. І так одведемо підозру поліції. Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не "на віру", як розповідає Коцюбинський. А хочу з вами обвінчатися. Я скину оцей хрест на ланцюжку, — і почала його знімати з шиї, — і ви візьмете його за один кінець, а я за другий, і обійдемо тричі гріб нашої тітки. Правда, я хотіла це зробити біля маминого гробу. Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілуватися не будемо. А тільки поцілуємо прикінці нашої церемонії оцей хрест. Я його повішу на акацію. Жінкою я вам стану у вашій коморі по нашому давньому звичаю. І після цього зараз же вирушимо в дорогу. Кажіть, згодні ви на таке? І Гордієві блискавкою освітила душу картина з раннього дитинства. Він пригадав той час, коли він учився в підготовчім класі приходської школи. І їх були розпустили на Різдвяні свята. І він, перемерзшися в дорозі, увійшов у хату, а тітка його взяла і, підвівши до дзеркала, сказала: — Дивися, яке страхіття повилазило з носа. Ну що, кажи, після Різдва у школу будеш ходити? А він крізь плач відповів: — Буду. І тепер оце, перед панною Варкою, йому стало так радісно й легко, неначе те "буду" стало нині дверима, які вона відчинила у друге життя і кличе його туди. І це друге життя схоже на його теперішнє становище так, як він зараз на давнього школяра перед дзеркалом. І схопив Гордій з голови свою шапку, кинув на ломок, поправив замашним рухом руки чуб на голові і, підійшовши до панни Варки, сказав: — Давайте! І, взявши за край золотого ланцюжка з хрестом, почав обходити з дівчиною тітчин гріб. І коли вони дійшли до того місця, від якого починали йти, то панна Варка зупинилася і, його ланцюжком притримавши, урочисто звеліла: — Кажіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком, — і вона показала на гріб рукою, — що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі. Гордій проказав. Тоді вона почала говорити: — Заклинаюся, що я свого чоловіка, Гордія Панасовича, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі. І так вони обійшли тричі гріб, і тричі проказали закляття. І під кінець панна Варка почепила хрест на сучок акації. І мовчки поцілувала сама, а за нею це зробив і Гордій. Потім, одійшовши трохи від дерева, сказала: — Надінь хрест і носи, поки твого віку, бо тепер ти вже мій чоловік. — То давай і ми поцілуємося, — одповів молодошлюбець таким голосом, неначе хворий перед нападом гарячки. Але вона його, сміючися, заспокоїла: — Не хвилюйся, мій мужу. На це є комора, а тут, чого доброго, ти мене остаточно зробиш жінкою на гробі або під гробом твоєї тітки. Я тебе вже знаю. Краще веди мене: я буду лаштувати шлюбну постіль, а ти ждатимеш на призьбі, поки не покличу. Гордій надів хрест, узяв із землі ломок і швидко пішов до хати, вона — за ним. І, вирвавши скобель разом із замком, пустив свою жінку в сіни, а сам сів на призьбі ждати. І що то було за ждання! Що то було за ждання! Йому здалося, що він упав з місяця на землю, але проминув її і летить Бог знає куди, не знаючи, чи розіб'ється об щось тверде, чи буде вічно летіти із болюче-солодким завмиранням у стрімучу світову путь! Нарешті з комори почулося: — Чоловіче, йди вже до жінки! Гордій схопився і, плутаючи ногами, неначе п'яний, увійшов у сіни і зачинив за собою двері. І ще раз почувся голос молодої жінки: — Гордію... скажений... мені ж болить. І стало тихо і в сінях, і надворі. Годин через дві Гордій вийшов із хати у солом'янім брилі, в білій вишитій сорочці і в білих штанях, але був узутий в свої черевики. І, пішовши в клуню і взявши там косу і кісся, вернувся назад, сів на призьбу і почав їх прилаштовувати одно до другого. Поки він це робив, то пані Варка винесла свиту і велику зелену хустку і поклала теж на призьбу. І вона була у селянській вишитій сорочці і в спідниці, яку Гордій бачив у неділю на тітці Горпині. А потім, покинувши хату навстіж і не зачинивши в двір ворота, вийшли обоє на межу, яка вела до Малосмілянки Він ніс косу і свитку, а вона тільки хустку. Але вже в дорозі Гордій оглядівся, що не все гаразд, і, швидко вернувшися до льоху, відчинив його і гукнув; — Тітко, ви вмієте лічити до ста? І з льоху почулося: — Вмію. — Ну, то лічіте п'ять раз по стільки. І коли налічите, то виходьте і беріте у господарстві що побачите, і, може, господині на тім світі буде легше. Бувайте здорові! — Ходіть здорові, — відгукнулося півтора людського голосу. Після цього Гордій догнав жінку, вхопив її під руку і весело спитався: — То коли ж ти мені розкажеш про своє відьомство? — Тоді, як тебе трохи покортить, — почулася задиркувата відповідь. І, сміючися, пішли швиденько межею, залишаючи за собою місця, які були колискою і найбільшого горя, і, може, найбільшої повноти сердечного втихомирення. Я не знаю і не хочу догадуватися, як примирив Гордій свої пригоди з чутливим серцем своєї молоденької дружини, але знаю, що тоді, коли вони квапилися в далеку путь, велика хмара підійшла була під сонце і що сонце, прорвавши її в трьох місцях, впиралося трьома блискучими стовпами проміння у Рохмистрівські поля. І серце запевняло думку, що то не сонце, а велетенський фотографічний апарат на золотім тринозі, кимсь на землі покинутий. І що земля летить і він на ній летить у чорну ніч, між густі зорі, за які конче зачепиться, і вони його стягнуть із землі у світову безодню. І тоді скільки б ми не питалися зір, землі і міжсвітових просторів: які світлини лишилися в апараті непросвітлені, то нам би довелося ждати відповіді довіку. Так само, якби вийти серед Лебединського лісу на високий Обіясників майдан і спитатися хащів, далекого поля і битих шляхів: "А де тепер пан отаман, Підотаманчий, Деркач, грубий селянин, одноокий і Канарей?" — то й вони нічого нам не відповіли б. Бо ми знаємо, що все на землі з'являється, аби безслідно згинути на ній, але коли і залишити якийсь слід, то не надовго. І розголос про нього щоб ішов не довше від луни на живий голос у лісі раннього ранку над Гальмасаровою кручею...
Рік 1944-й, березень 09
--— КІНЕЦЬ ---
Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки укр. літ.: http://web.archive.org/web/20020929054654/books.ms.km.ua
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua Должностной регламент
|
