Договірні засади регулювання сімейних відносин

 

Стаття 9 СК України передбачає, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює СК України, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім'єю, а також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані СК України, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам СК України, інших законів України та моральним засадам суспільства.

До договорів, що тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна подружжя, можна віднести:

1) договір про відчужен­ня одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї част­ки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК);

2) договір про порядок користування майном (ст. 66 СК);

3) договір про поділ майна подружжя (статті 69,70 СК);

4) договір про виділ частки нерухомого майна одного з подружжя зі складу усьо­го майна (ч. 2 ст. 69 СК);

5) договір про надання утримання (ст. 78 СК);

6) договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на майно (ст. 89 СК);

7) шлюбний договір (статті 92-103 СК).

Договірний режим припускає, що права і обов’язки подружжя по відношенню до їх спільного і особистого майна, а також питання їх відповідальності по боргам визначаються самим подружжям шляхом складання договорів між ними. При виникненні спору між сторонами, він також розглядається на основі діючого законодавства, однак майнові права, обов’язки подружжя і обсяг їх відповідальності визначається з урахуванням договорів, укладених сторонами[27].

Стаття 64 СК містить загальне правило про те, що дру­жина та чоловік мають право на укладення між собою усіх дого­ворів, які не заборонені законом, щодо як спільного, так і розділь­ного майна.

Необхідно визнати, що у юридичній літературі радянських часів ставлення до подружніх договорів (і, звичайно ж, до договір­ного режиму майна в цілому) було неоднозначним. Одні автори вважали, що договір у сімейному праві й, зокрема, у відносинах подружжя, не відіграє будь-якої суттєвої ролі, за винятком лише договору дарування. Інші вчені надавали подружнім договорам важливого значення. Друга точка зору одержала останнім часом значний розвиток. У літературі зазначалося, що з появою шлюб­них договорів та аліментних договорів неможливо більше уникати за­стосування конструкції договору в сімейному праві[28].

Договори подружжя можуть бути поділені на дві групи: а) до­говори щодо майна подружжя та б) договори про надання утри­мання одному з них. До першої групи належать договори, які ук­ладаються щодо спільного або роздільного майна подружжя (договори про поділ майна або виділ з нього частки, договори щодо користування майном тощо). До другої — договори, які уклада­ються стосовно надання утримання одному з подружжя[29].

Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію «цінне майно», хоча і не дає її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна[30].

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затв. наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 р. № 296/5, у главі 1 «Основні правила посвідчення правочинів» в 4.2-4.5 передбачає, що при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім’я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена. Якщо в заяві про згоду на відчуження спільного майна зазначено прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи, найменування юридичної особи, на відчуження якого дається згода, нотаріус при посвідченні відповідного договору зобов'язаний перевірити додержання умов, зазначених у такій заяві. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Правочин щодо розпорядження майном може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з правовстановлюючого документа, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто, тощо. Про перевірку цих обставин нотаріус робить відмітку на примірнику правочину, що залишається в матеріалах нотаріальної справи, з посиланням на реквізити відповідних документів, якщо ці документи не приєднуються до примірника такого правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК дружина і чоловік ма­ють право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумі­сної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному або судовому порядку. Добровільний порядок застосовується, якщо подруж­жя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. Сімейне законодавство встановлює спеціальну форму лише для договору про поділ нерухомого май­на подружжя. Відповідно до ч. 2 ст. 69 СК договір про поділ жи­лого будинку, квартири, іншого нерухомого майна має бути нота­ріально посвідчений. ЦК України передбачає також державну реєстрацію прав на нерухомість та правочинів із нерухомістю (ст. 182 ЦК), які поширюються також на правочини за участю под­ружжя.

Стосовно форми договору про поділ майна подружжя, об’єктом якого є рухомі речі, в сімейному законодавстві немає спеціальних вимог. Це означає, що при з’ясуванні форми цього договору (усна, проста письмова) необхідно керуватися загаль­ними правилами щодо форми правочину, які передбачені Ци­вільним кодексом України (статті 205—208 ЦК).

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затв. наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 р. № 296/5, у п.4.4.-4.6. глави 5 «Інші правочини» передбачає, що дружина і чоловік мають право на укладання договорів про поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. При укладенні договору про поділ майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, сторони можуть відступити від засад рівності часток подружжя. Договір про поділ майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути посвідчений нотаріусом незалежно від розірвання шлюбу. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Умови поділу майна подружжя можуть бути передбачені в спеціальному договорі про поділ майна або визначатися у шлюб­ному договорі подружжя. Різниця між цими договорами полягає в тому, що предметом договору про поділ є майно, яке вже нале­жить подружжю на праві спільної власності, у той час, як умови шлюбного договору можуть стосуватися майна, яке подружжя придбає у майбутньому і яке є відсутнім на момент укладення договору.

Як зазначають Фурса С. Я., Драгнєвіч Л. Ю., Фурса Є. І., при визначенні одному з подружжя грошової компенсації треба за аналогією з ч. 5 ст. 71 СК України вносити її другому з подружжя на депозитний рахунок нотаріуса, але, на відміну від судового порядку, в нотаріальному процесі ця умова не є обов’язковою[31].

Шлюбний договір розглядається в юридичній літературі як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов’язків подружжя, пов’язаних з укладенням шлюбу, його існу­ванням та припиненням.

Хоча СК України не дає визначення шлюбного договору, його основні ознаки можна визначити, виходячи з аналізу його норм. Відповідно до цього шлюбний договір може розглядатися як згода осіб, які беруть шлюб або перебувають у шлюбі, якою встановлюються майнові права і обов’язки подружжя в шлюбі та у разі його розірвання. Хоча шлюбний договір має значну специфіку, він відповідає загальним ознакам, що притаманні цивільно-правовим правочинам у цілому[32]. Форма цього договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладання, чимало інших моментів наочно показують, що у даному випадку використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права.

За бажанням сторін шлюбний договір може укладатись у присутності свідків, про що має робитися відповідний запис у тексті угоди, і свідки після встановлення їх особистості та перевірки дієздатності мають підписуватися у шлюбному договорі. Але не можна погодитися з позицією Пасічник С. Г., яка вважає, що «шлюбний контракт — єдина нотаріальна дія, яка може вчинятись у присутності свідків»[33]. У цьому випадку неможливе пряме за­значення в законодавстві про присутність свідків тлумачити ширше, ніж це передбачено законом. При вчиненні інших нотаріальних проваджень прису­тність свідків не заборонена, але це питання має вирішуватися в основному за волевиявленням сторін.

СК значно змінює суб’єктний склад шлюбного договору (ч. 1 ст.92). По-перше, цей договір може бути укладено не будь-якими особами, які збираються взяти в майбутньому шлюб, а лише тими, яки подали заяву про реєстрацію шлюбу до органів державної РАЦС. По-друге, сторонами шлюбного договору вперше названі особи, які вже зареєстрували шлюб, тобто подружжя. Поширення права на укладення шлюбного договору на подружжя, як вважає З.В. Ромовська і з цим слід погодитись, є цілком необхідним і цілком назрілим кроком[34]. Наприклад, СК РФ не дозволяє укладення шлюбного договору подружжям, хоча, як зазначає Н.Е. Сосіпатрова, фактичне подружжя можуть оформити угоду про встановлення режиму окремої або часткової власності на придбане майно, а також про регулювання зобов’язальних відносин між собою[35].

У разі укладання шлюбного договору особами, які вже є подружжям, згода батьків неповнолітньої особи, на думку О. Ульяненко, не потрібна, тому що згідно з ч. 2 ст.11 ЦК України у випадках, коли шлюб укладено до досягнення повноліття (на законних підставах: досягнення шлюбного віку, отримання рішення суду про надання права на шлюб до досягнення шлюбного віку), дієздатність у повному обсязі настає з моменту державної реєстрації шлюбу[36].

Щодо віку, з якого особи мають право самостійно укладати шлюбний договір, то він збігається зі шлюбним віком, що встановлений для жінок і для чоловіків - у вісімнадцять років. У разі надання права на шлюб (на підставі частини другої статті 23 Сімейного кодексу) до реєстрації шлюбу відповідно до чинного законодавства шлюбний договір укладається неповнолітніми за письмовою згодою їх батьків або піклувальника, справжність підпису яких засвідчується нотаріусом.

СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмета шлюбного договору. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, їх майнові права і обов’язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками і дітьми. Тому не відповідатимуть закону запропоновані в літературі умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного із подружжя на віросповідання або на виховання в дітях прихильності до якоїсь релігії.

Отже, сімейне законодавство встановлює певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть вклю­чатися до шлюбного договору. Отже, нотаріус має пояснити сторонам, що внесення побутових домовлено­стей, таких, як хто буде мити посуд, прибирати квартиру тощо недоцільно, оскільки вступ до шлюбу — це серйозний крок і не може супроводжуватися дрібницями співжиття. Хоча ці положення не заборонені законом, але до­цільність внесення їх до шлюбного договору сумнівна. Проте питання спів­життя не завжди дрібниці, особливо, коли це стосується віросповідання. То­му особи можуть наперед встановити право кожного з подружжя на віроспо­відання, а також на виховання в дітях прихильності до якоїсь релігії або неможливість поширити виховання на питання віросповідання дитиною до досягнення нею повноліття[37].

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав ди­тини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93). Вказана норма є відповідної гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на прожи­вання в певному житловому приміщенні тощо. Разом із тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно до місця їх нормативного закріплення - в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому точнішим буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, встановлених законодавством.

Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК). Сутність такої оціночної категорії як «надзвичайно невигідне становище» може мати різні конкретні вияви. Наприклад, таке становище може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість буде передаватися одному з них, натомість, другий отримає рухоме майно незначної вартості або, наприклад, коли один із подружжя зобов'язується у разі розірвання шлюбу утримувати свого колишнього чоловіка/жінку, його дітей та близьких родичів тощо. Разом із тим, до поняття «надзвичайно невигідне становище» треба ставитися дуже виважено[38].

Ще однією новелою концепції шлюбного договору, на думку Жилінкової І.[39], закріпленою в СК, є введення таких понять, як відмова від шлюбного договору та його розірвання. Як перший, так і другий терміни стосуються ситуації, коли шлюбний договір припиняє свою дію на майбутнє при збереженні правових наслідків, які виникли під час його дії (в цьому полягає відмінність між ними та визнанням шлюбного договору недійсним). Однак відмова від шлюбного договору здійснюється за бажанням сторін (ст. 101 СК), в той час як для його розірвання необхідне відповідне рішення суду (ст 102 СК).

Як зазначає О. Дзера, новий Сімейний кодекс України допускає можливість внесення подружжям змін до умов шлюбного договору як за взаємною згодою, так і за рішенням суду на вимогу одного з подружжя, якщо цього вимагають не лише його інтереси, а й інтереси неповнолітніх чи непрацездатних повнолітніх дітей, що мають істотне значення. Не заперечуючи в принципі права подружжя на внесення змін до шлюбного договору, не можна разом з тим встановлювати таке широке коло неконкретизованих підстав, як це зроблено в новому СК, для зміни в односторонньому, хоча і судовому, порядку до шлюбного договору, адже це не сприяє стабільності правового режиму подружнього майна[40]. З цією позицією О.В.Дзери безумовно слід погодитись.