Форми захисту сімейних прав та інтересів

 

Організаційно-правові форми захисту суб’єктивних цивільних прав розглядаються в цивілістиці як один із елементів механізму захисту суб’єктивних цивільних прав[41]. Під формою захисту розуміють комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів щодо захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів[42], хоча формою захисту йменують і певний процесуальний або процедурний порядок[43], і відповідний порядок примусового здійснення права[44], і діяльність компетентних органів щодо захисту прав, тобто по встановленню фактичних обставин, застосуванню до них норм права, ухваленню рішення і здійсненню контролю за його виконанням[45].

Традиційно розрізняють дві основні форми захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів – юрисдикційну та неюрисдикційну[46], хоча в юридичній літературі зустрічається й виокремлення трьох самостійних форм захисту цивільних прав: 1) судової, 2) позасудової (яку йменують ще несудовою)[47], 3) самозахисту[48].

Юрисдикційну форму захисту визначають як діяльність уповноважених державою органів щодо захисту сімейних прав та інтересів учасників сімейних відносин[49]. До юрисдикційної форми захисту сімейних прав та інтересів належать судова, адміністративна, нотаріальна форма захисту сімейних прав та інтересів. Особливістю захисту порушених сімейних прав та інтересів є те, що третейські суди не можуть розглядати справи у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів) (п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди»[50]).

Важливу роль у захисті сімейних прав та інтересів відіграє судова форма захисту, яка є найбільш ефективною і розповсюдженою формою захисту порушених сімейних прав та інтересів.

Судовий захист як юрисдикційна форма захисту сімейних прав та інтересів – це діяльність суду із розгляду і вирішення справ щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів, що виникають із сімейних відносин, яка здійснюється у порядку цивільного судочинства і спрямована на відновлення (визнання) порушених, невизнаних або оспорюваних сімейних прав та інтересів учасників сімейних правовідносин, усунення реальної загрози порушення сімейних прав та інтересів і вплив на правопорушника.

У судовому захисті сімейних прав та інтересів можна виділити два рівні захисту: національний та міжнародний. Відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції України від 28 червня 1996 р. кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

На національному рівні судовий захист сімейних прав та інтересів здійснюється судами загальної юрисдикції. Розгляд справ, що виникають із сімейних відносин, відбувається у порядку цивільного судочинства у позовному, наказному або окремому провадженні. Це стосується й розгляду спорів між учасниками сімейних правовідносин і органами державної влади або місцевого самоврядування, якщо вони стосуються сімейних відносин. Саме на це звертається увага у п. 29 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 3 від 1 березня 2013 р. «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ»[51], де зазначається, що рішення державних адміністрацій районів, районних державних адміністрацій у місті Києві та Севастополі, виконавчих комітетів районних у містах, сільських, селищних рад про встановлення опіки та піклування над дітьми стосується відносин, що регулюються цивільним (глава 6 ЦК) та сімейним (глава 19 СК) законодавством, і не належать до сфери публічно-правових відносин. Тому вимоги заінтересованих осіб про визнання таких рішень незаконними або визнання незаконними дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (стаття 18 СК) є спорами про захист прав і інтересів і відповідно до статті 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Згідно з ч. 2 ст. 18 СК України суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Під способами захисту суб’єктивних сімейних прав розуміють матеріально-правові міри примусового характеру, за допомогою яких здійснюється відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника[52].

Більшість сімейно-правових спорів розглядається судами у позовному провадженні[53]. Найчастіше суди застосовують такі способи захисту сімейних прав та інтересів, як розірвання шлюбу[54], поділ спільного майна подружжя, стягнення аліментів на утримання дитини, відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав, позбавлення батьківських прав тощо. Проте непоодинокими є й справи, що виникають із сімейних відносин, які розглядаються у наказному та окремому провадженні. Пункт 4 ч. 1 ст. 96 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 р.[55] передбачає, що судовий наказ може бути видано, у разі якщо заявлено вимогу про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб. Відповідно до ч. 3 ст. 234 ЦПК України у порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом. Розповсюдженими є й справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (п. 5 ч. 2 ст. 234 ЦПК України), зокрема, про встановлення факту проживання однією сім’єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі (ст. 74 СК України), про встановлення факту батьківства (ст. 130 СК України), про встановлення факту материнства (ст. 132 СК України) та інші.

Що стосується судового захисту сімейних прав та інтересів на міжнародному рівні, то важливе значення в цьому аспекті має діяльність Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), особливо враховуючи, що згідно зі ст. 17 Закону України від 23.02.2006 р. №3477- IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»[56] суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Що стосується порушення сімейних прав, то у такому випадку можна говорити про порушення ст. 8 та ст. 12 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі – Європейської конвенції). Стаття 8 Європейської конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, недоторканності свого житла і таємниці своєї кореспонденції. Не допускається втручання державної влади у здійснення цього права, крім випадків, коли це втручання передбачене законом і необхідне у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, громадського спокою або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинам, для охорони здоров’я чи моральності або для захисту прав і свобод інших осіб. Відповідно до ст. 12 Європейської конвенції чоловіки та жінки, котрі досягли шлюбного віку мають право вступати у шлюб і створювати сім’ю відповідно до національних законів, які регулюють здійснення цього права.

Однією з юрисдикційних форм захисту сімейних прав та інтересів є адміністративна форма захисту. Г. О. Свердлик, Е. Л. Страунінг зазначають, що адміністративний захист, будучи однією з форм захисту цивільних прав, поруч з судовою формою і самозахистом, являє собою законодавчо визначену сукупність дій особи, чиї права або інтереси порушені незаконними діями державних органів або їх посадових осіб, з їх оскарження до вищестоящих або наглядових органів, уповноважених державою розглядати такі скарги[57]. Видається, що у такому сенсі можна говорити про «адміністративний захист у вузькому значенні», оскільки адміністративним вважається тільки оскарження незаконних дій державних органів або їх посадових осіб та розгляд таких скарг вищестоящими або наглядовими органами.

Під адміністративною формою захисту порушених сімейних прав та інтересів слід розглядати діяльність усіх компетентних державних органів, крім суду, та органів місцевого самоврядування, спрямовану на відновлення порушених сімейних прав та інтересів, припинення правопорушення або усунення реальної загрози такого порушення та вплив на правопорушника.

Аналіз чинного сімейного законодавства України свідчить, що до адміністративної форми захисту сімейних прав та інтересів належить захист сімейних прав та інтересів органами опіки та піклування, прокурором, органами державної реєстрації актів цивільного стану, іншими органами, на яких державою покладено обов’язок захисту прав дітей, зокрема, підрозділами кримінальної міліції у справах дітей (далі – підрозділи КМСД).

На підставі аналізу чинного сімейного законодавства України можна виділити наступні форми участі органів опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів.

Перша форма участі органів опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів полягає у тому, що органи опіки та піклування здійснюють безпосередньо самостійно захист порушених чи оспорюваних прав батьків і дітей. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 19 СК України у випадках, передбачених СК України, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки та піклування. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК України. Органи опіки та піклування, зокрема, вирішують спори між батьками щодо прізвища дитини (ч. 3 ст. 145 СК України), щодо імені дитини (ч. 3 ст. 146 СК України), щодо зміни прізвища дитини (ч. 5 ст. 148 СК України), щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї (ст. 158 СК України), щодо місця проживання малолітньої дитини (ст. 161 СК України). Так, пункт 71 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, передбачає, що для розв’язання спору, що виник між батьками, щодо визначення імені, прізвища, по батькові дитини, один з батьків подає службі у справах дітей за місцем проживання дитини заяву, копію паспорта, довідку з місця реєстрації (проживання), копію свідоцтва про укладення або розірвання шлюбу (у разі наявності). Служба у справах дітей з метою вивчення ситуації та підготовки висновку щодо визначення або зміни прізвища, імені та по батькові дитини проводить бесіду з матір’ю, батьком та дитиною, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може висловити свою думку. Рішення органу опіки та піклування про розв’язання спору між батьками щодо визначення або зміни імені, прізвища, по батькові дитини приймається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті ради з урахуванням висновку служби у справах дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 158 СК України за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення. Згідно п. 73 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, у разі виникнення спору між батьками щодо участі у вихованні дитини один з батьків, що проживає окремо від дитини, подає службі у справах дітей за місцем проживання дитини заяву, копію паспорта, довідку з місця реєстрації (проживання), копію свідоцтва про укладення або розірвання шлюбу (у разі наявності), копію свідоцтва про народження дитини. Працівник служби у справах дітей проводить бесіду з батьками, а у разі потреби, також з родичами дитини. До уваги береться ставлення батьків до виконання батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, стан здоров’я дитини та інші обставини, що мають істотне значення. Після з’ясування обставин, що призвели до виникнення спору між батьками щодо участі у вихованні дитини, служба у справах дітей складає висновок. Участь у вихованні дитини та у разі потреби порядок побачення з дитиною того з батьків, який проживає окремо від неї, встановлюються рішенням районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної у місті ради з урахуванням висновку служби у справах дітей.

Б. К. Левківський справедливо зауважує, що даним Порядком обмежено право того з батьків, з ким проживає дитина, на звернення до органу опіки та піклування з метою вирішення даного спору, а суб’єктом звернення визначено виключно того з батьків, який проживає окремо від дитини. Встановлення такого обмеження на рівні підзаконного нормативного акту, який має доповнювати та деталізувати положення СК, а натомість прямо їм суперечить, не зважаючи на закріплений у чинному законодавстві принцип рівності прав батьків щодо дитини (ст. 141 СК), права батьків на захист дитини (ст. 154 СК) та інші, є невиправданим та безпідставним[58].

Згідно з ч.1, 2 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Більш ретельно особливості вирішення такого спору органами опіки та піклування визначені п. 72 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини.

Органи опіки та піклування здійснюють й захист прав дітей, зокрема, права дитини на належне батьківське виховання (ч. 3 ст. 152 СК України), крім того, відповідно до ч. 2 ст. 170 СК України у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування має право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. Згідно пункту 8 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю дитини, орган опіки та піклування, якому стало відомо про це, приймає рішення про негайне відібрання дитини у батьків або осіб, які їх замінюють.

Щодо здійснення органами опіки та піклування безпосередньо захисту прав та інтересів батьків і дітей, слід зазначити, що така форма захисту застосовується сьогодні значно рідше, ніж до прийняття Конституції України, оскільки за Кодексом про шлюб та сім’ю УРСР від 20 червня 1969 р. при вирішенні спору про участь у вихованні дітей одного з батьків, який проживає окремо (ч. 3, 4 ст. 65 КпШС), при наданні дозволу на побачення з дитиною батьків, позбавлених батьківських прав (ст. 73 КпШС) діяло правило умовної підвідомчості таких справ суду тільки після попереднього їх розгляду органами опіки та піклування. Стаття 55 Конституції України передбачила, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Отже, кожний може безпосередньо звертатися за захистом свого порушеного права та інтересу до суду. Видається, що необхідно розширювати повноваження органів опіки та піклування щодо захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, віднести до їх компетенції питання відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду; надання дозволу на разові, періодичні побачення з дитиною матері, батькові, які позбавлені батьківських прав, тим більше, що згідно з ч. 3 ст. 11 Закону України від 13 січня 2005 р. «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»[59] захист особистих, майнових, житлових прав та інтересів дітей забезпечують саме органи опіки та піклування.

Друга форма участі органів опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів полягає у тому, що органи опіки та піклування сприяють судовому захистові порушених сімейних прав та інтересів, приймаючи участь у судовому захисті сімейних прав та інтересів. При цьому органи опіки та піклування (а) згідно з ч. 1 ст. 45 ЦПК України у випадках, встановлених законом, мають право звертатися до суду з заявами про захист прав та інтересів інших осіб та брати участь у цих справах; (б) згідно з ч. 3 ст. 45 ЦПК України можуть бути залучені судом до участі в справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов’язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Що стосується випадків, коли органи опіки та піклування мають право звертатися до суду з заявами про захист прав та інтересів інших осіб та брати участь у цих справах, то сімейне законодавство України передбачає право органу опіки та піклування звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена (ст. 42 СК України); з позовом про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК України, абз. 2 ч. 2 ст. 170 СК України); з позовом про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав (абз. 2 ч. 2 ст. 170 СК України)[60]; з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК України). Частина 3 ст. 75 ЦК України також передбачає, що за заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов’язків, порушення прав підопічного, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров’я або закладу соціального захисту. Видається, що необхідно розширювати коло випадків, коли органи опіки та піклування мають право звертатися до суду з заявами про захист прав та інтересів інших осіб. Так, згідно з ч. 1 ст. 186 СК України за заявою платника аліментів або за власною ініціативою орган опіки та піклування перевіряє цільове витрачання аліментів. Проте, у разі нецільового витрачання аліментів згідно з ч. 2 ст. 186 СК України тільки платник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів або про внесення частини аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України. Доцільно було б надати й право органу опіки та піклування у разі виявлення нецільового витрачання аліментів звертатися до суду з позовом про внесення частини аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України. Також необхідно наділити органи опіки та піклування правом на звернення до суду з позовом про визнання батьківства у порядку ст. 128 СК України, із заявою про встановлення факту батьківства у порядку ст. 130 СК України, із заявою про встановлення факту материнства у порядку ст. 132 СК України.

Відповідно до ч. 4, 5 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов’язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Слід зазначити, що в правозастосовній практиці склався підхід, коли до участі у справі притягуються органи опіки та піклування не тільки у випадках, визначених ч. 4, 5 ст. 19 СК України, а й в інших випадках, зокрема, при розгляді справ про усиновлення дитини. Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав»[61] передбачає, що під час підготовки до розгляду справи про усиновлення малолітньої чи неповнолітньої дитини суддя повинен вирішити питання про участь у цій справі як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає до суду висновок про доцільність усиновлення та його відповідність інтересам дитини.

Третя форма участі органів опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів полягає у тому, що органи опіки та піклування вчиняють інші дії, пов’язані із захистом сімейних прав та інтересів, спрямовані на попередження правопорушень сімейних прав та інтересів. Така діяльність органів опіки та піклування пов’язана з наданням дозволів або згоди на вчинення певних юридичних дій. Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 143 СК України, якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов’язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, зазначених вище, лише з дозволу органу опіки та піклування. Згідно з ч. 1 ст. 190 СК України той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо), а ч. 5 ст. 190 СК України передбачає, що майно, одержане дитиною за цим договором може бути відчужене до досягнення нею повноліття лише з дозволу органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування надає згоду, зокрема, на зменшення розміру аліментів за рішенням суду, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (ч. 2. ст. 192 СК України); на усиновлення когось із братів та сестер або усиновлення їх різними особами за наявності обставин, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 210 СК України); на усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення такої дитини (ч.1, 2 ст. 221 СК України).

Четверта форма участі органів опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів полягає у тому, що органи опіки та піклування здійснюють контроль та нагляд за дотриманням сімейних прав та інтересів. Так, орган опіки та піклування здійснює контроль за цільовим витрачанням аліментів (ст. 186 СК України), контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування (ст. 246 СК України). Відповідно до ч. 3 ст. 12 Закону України від 2 червня 2005 р. «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»[62] органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Частина 1 ст. 235 СК України передбачає, що орган опіки та піклування здійснює нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні. Відповідно до п. 103 Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. № 905[63], нагляд за умовами проживання і виховання усиновлених дітей, які проживають на території України, здійснюється службами у справах дітей за місцем проживання усиновлювачів до досягнення дітьми вісімнадцяти років. У разі виявлення фактів порушення прав дитини служба у справах дітей протягом місяця вживає заходів щодо їх усунення. Якщо протягом місяця не вдається усунути причини, що призводять до порушення прав дитини, районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті ради за клопотанням служби у справах дітей звертається до суду з позовом про скасування усиновлення, визнання усиновлення недійсним або позбавлення усиновлювачів батьківських прав (п. 105 Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей). Що стосується участі прокурора у захисті сімейних прав та інтересів, то, перш за все, необхідно відзначити, що відповідно до ч. 2 ст. 170 СК України у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. Отже, прокурор за сімейним законодавством України в одному випадку наділений повноваженнями щодо здійснення безпосередньо захисту порушених сімейних прав та інтересів, коли він приймає рішення про негайне відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав. З. В. Ромовська зазначає, що відібрання дитини за рішенням органу опіки та піклування чи прокурора – це тимчасовий засіб захисту прав дитини. Тривалим засобом захисту прав дитини буде рішення суду[64]. У той же час негайне відібрання дитини у матері, батька без позбавлення їх батьківських прав при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини є оперативним захистом порушених прав дитини. Слід зазначити, що такі повноваження прокурора щодо захисту прав дитини не знайшли свого закріплення у відомчих підзаконних актах. Так, наказом Генерального прокурора України № 16гн від 1 листопада 2012 р. «Про організацію діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і свобод дітей»[65] у п. 5.1.-5.2. передбачено, що прокурорам необхідно застосовувати надані законом повноваження щодо участі за власною ініціативою в розгляді будь-якої справи, якщо цього вимагає захист прав і законних інтересів дітей, ініціювати участь у розгляді судами та вступати у справи про позбавлення батьківських прав, відібрання дитини від батьків або від одного з них без позбавлення батьківських прав, усиновлення дітей іноземними громадянами. Натомість, цим наказом значно розширено повноваження прокурора щодо участі у розгляді судами справ, що витікають із сімейних відносин. Однією із функцій прокуратури згідно п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII[66] є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Відповідно до ч. 2 ст. 45 ЦПК України з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. При цьому прокурор повинен надати суду документи, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів.СК України чітко визначає випадки, коли прокурор має право звертатися до суду за захистом сімейних прав та інтересів. Так, прокурор має право звертися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена (ст. 42 СК України); з заявою про визнання шлюбу неукладеним (ст. 48 СК України); з позовом про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК України); з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини (ч. 2 ст. 170 СК України); з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК України). На відміну від ст. 119 КпШС, якою передбачалася обов’язкова участь прокурора при розгляді судом справ про визнання усиновлення недійсним і скасування усиновлення, чинний СК України такої обов’язкової участі прокурора при розгляді справи про визнання усиновлення недійсним і скасування усиновлення не передбачає, прокурор має право приймати участь у розгляді таких справ, якщо він звертався до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним. Натомість наказом Генерального прокурора України № 16гн від 1 листопада 2012 р. «Про організацію діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і свобод дітей» зобов’язано прокурорів вступати у справи про усиновлення дітей іноземними громадянами.Адміністративний захист сімейних прав та інтересів здійснюється також й органами державної реєстрації актів цивільного стану (далі – ОДРАЦ‎С). В межах своєї компетенції, визначеної ч. 1 ст. 6 Закону України від 1 липня 2010 р. № 2398-VI «Про державну реєстрацію актів цивільного стану»[67], відділи державної реєстрації актів цивільного стану безпосередньо здійснюють захист сімейних прав та інтересів у наступних випадках:- по-перше, на підставі ч. 4 ст. 39 СК України ОДРАЦ‎С анулює актовий запис про шлюб за заявою заінтересованої особи, якщо шлюб був зареєстрований (а) з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; (б) між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідним братом і сестрою; (в) з особою, яка визнана недієздатною; - по-друге, згідно зі ст. 106, ч. 1 ст. 115 СК України ОДРАЦ‎С складає актовий запис про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке не має дітей, та реєструє таке розірвання шлюбу;- по-третє, згідно зі ст. 107, ч. 1 ст. 115 СК України ОДРАЦ‎С складає актовий запис про розірвання шлюбу за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя (а) визнаний безвісно відсутнім; (б) визнаний недієздатним, та реєструє таке розірвання шлюбу. Повноваження щодо захисту сімейних прав та інтересів покладено державою й на інші адміністративні органи. Так, відповідно до п. 109 Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей консульська установа чи дипломатичне представництво України здійснює нагляд за дотриманням прав усиновленої дитини на підставі доручення МЗС та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права щодо захисту прав дітей. Пункти 112-113 зазначеного вище Порядку передбачають, що консульська установа чи дипломатичне представництво України, яким стало відомо про факт порушення прав усиновленої дитини, вживають заходів до захисту її прав. У разі коли не вдається усунути причини, що призводять до порушення прав дитини, консульська установа чи дипломатичне представництво України за місцем проживання усиновленої дитини в межах своїх повноважень сприяє вирішенню питання про скасування усиновлення або визнання його недійсним. Після скасування усиновлення або визнання його недійсним відповідна консульська установа чи дипломатичне представництво України сприяє поверненню дитини в Україну. До органів, що здійснюють адміністративний захист сімейних прав та інтересів слід віднести й підрозділи КМСД. Згідно зі ст. 13 Закону України від 15 листопада 2001 р. № 2789-III «Про попередження насильства в сім'ї»[68] особі, яка вчинила насильство в сім'ї після отримання офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, працівниками уповноважених підрозділів органів внутрішніх справ за погодженням з начальником відповідного органу внутрішніх справ і прокурором може бути винесений захисний припис. Захисний припис не підлягає погодженню у разі наявності в діях особи, яка вчинила насильство в сім'ї, ознак злочину. Захисний припис може бути винесений до осудної особи, яка на момент винесення захисного припису досягла 16-річного віку. Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію (дії) по відношенню до жертви насильства в сім'ї, а саме: чинити конкретні акти насильства в сім’ї; отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства в сім’ї; розшукувати жертву насильства в сім’ї, якщо жертва насильства в сім’ї за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство в сім’ї; відвідувати жертву насильства в сім’ї, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім’ї; вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім’ї. Пунктом 7.1. Інструкції з організації роботи підрозділів кримінальної міліції у справах дітей затв. наказом МВС України від 19 грудня 2012 р. № 1176[69] передбачено, що працівники підрозділів КМСД відповідно до Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» уживають таких заходів щодо попередження насильства в сім’ї стосовно дітей, зокрема, виносять офіційні попередження членам сім’ї про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї; приймають та розглядають у межах своїх повноважень, визначених законом, заяви і повідомлення про насильство в сім'ї щодо дітей або про реальну загрозу його вчинення; вживають відповідних заходів щодо припинення насильства в сім’ї, а також дій членів сім’ї, що направлені на виконання реальної загрози вчинення насильства в сім’ї; виносять захисні приписи у випадках, передбачених цим Законом; контролюють виконання вимог захисних приписів тощо. Розглядаючи адміністративну форму захисту сімейних прав та інтересів, необхідно зазначити, що деякі державні органи також наділені повноваженнями, які хоча й не стосуються безпосереднього захисту сімейних прав та інтересів, проте їх діяльність сприяє захистові сімейних прав та інтересів, зокрема, це діяльність Уповноваженого Президента України з прав дитини. Дитячий фонд ООН визначає Уповноваженого з прав дитини і його службу як незалежний законодавчо установлений орган, створений для відстоювання прав та інтересів дітей[70]. Дитячий омбудсман, що з’явився у 1981 році в Норвегії, став першим кроком у справі створення реально діючого міжнародного механізму захисту прав дітей[71]. Згідно п. 3 Положення про Уповноваженого Президента України з прав дитини, затвердженого Указом Президента України від 11 серпня 2011 р. № 811/2011[72], одним із основних завдань Уповноваженого Президента України з прав дитини є постійний моніторинг додержання в Україні конституційних прав дитини, виконання Україною міжнародних зобов’язань у цій сфері та внесення в установленому порядку Президентові України пропозицій щодо припинення і запобігання повторенню порушень прав і законних інтересів дитини.Уповноважений Президента України з прав дитини має право звертатися до державних органів, у тому числі правоохоронних, щодо виявлених фактів порушень прав та законних інтересів дитини, взаємодіяти з організаціями, у тому числі міжнародними, з питань захисту прав та законних інт