Цели и задачи 2 страницаКоли жінка старіє, її може спіткати багато неприємностей: можуть випасти зуби, посивіти й порідіти волосся, початись ядуха, може налягти опасистість, може набігти надмірна худорба, але голос у неї не зміниться. Він залишиться таким самим, яким був у неї гімназисткою, нареченою чи коханкою молодого гульвіси. Тим-то, коли Полєсов постукав у двері і Олена Станіславівна спитала: «Хто там?» — Вороб'янінов здригнув. Голос у його коханки був той самий, що й, дев'яносто дев'ятого року, перед відкриттям паризької виставки. Але, ввійшовши до кімнати і примруживши очі від світла, Іполит Матвійович побачив, що від колишньої краси не лишилось і сліду. — Як ви змінилися! — сказав він мимохіть. Стара кинулась йому на шию. — Спасибі, — сказала вона, — я знаю, чим ви рискували, прийшовши до мене. Ви такий самий великодушний лицар. Я не питаю вас, навіщо ви приїхали з Парижа. Як бачите, я не хвора на цікавість. — Але я приїхав зовсім не з Парижа, — розгублено сказав Вороб'янінов. — Ми з колегою прибули з Берліна, — поправив Остап, натискаючи на лікоть Іполитові Матвійовичу, — про це не рекомендується говорити вголос. — Ах, я така рада бачити вас! — заволала ворожка. — Зайдіть сюди, до цієї кімнати… А ви, Вікторе Михайловичу, пробачте, але чи не зайдете ви через півгодини? — О! — зауважив Остап. — Перше побачення! Тяжкі хвилини! Дозвольте піти і мені. Ви дозволите з вами, найласкавіший Вікторе Михайловичу? Слюсар затремтів од радості. Обидва пішли в квартиру Полєсова, де Остап, сидячи на уламкові воріт будинку № 5 по Перелешинському провулку, почав розвивати перед очманілим кустарем-одинаком з мотором фантасмагоричні ідеї про порятунок вітчизни. За годину вони повернули і застали стариків цілком розімлілими. — А ви пам'ятаєте, Олено Станіславівно? — говорив Іполит Матвійович. — А ви пам'ятаєте, Іполите Матвійовичу? — говорила Олена Станіславівна. «Здається, настав психологічний момент для вечері», — подумав Остап. І, урвавши Іполита Матвійовича, що згадував вибори в міську управу, сказав: — У Берліні є дуже дивний звичай: там їдять так пізно, що важко зрозуміти, що це — рання вечеря чи пізній обід. Олена Станіславівна стрепенулась, відвела кролячий погляд від Вороб'янінова і потяглась на кухню. — А тепер діяти, діяти і діяти! — сказав Остап, знизивши голос до ступеня цілковитої нелегальності. Він узяв Полєсова за руку. — Стара не підведе? Надійна жінка? Полєсов молитовно склав руки. — Ваше політичне кредо? — Завжди! — захоплено відказав Полєсов. — Ви, сподіваюсь, кириловець? — Так точно. Полєсов випнувся, як струна. — Росія вас не забуде! — ревнув Остап. Іполит Матвійович, держачи в руці солодкий пиріжок, здивовано слухав Остапа, але стримати його було неможливо. Його прорвало. Великий комбінатор почував натхнення, п'янкий стан перед шантажем вище середнього гатунку. Він пройшовся по кімнаті, як барс. У такому збудженому стані застала його Олена Станіславівна, що ледве тягла із кухні самовар. Остап галантно підскочив до неї, взяв самовар і поставив його на стіл. Самовар свиснув. Остап вирішив діяти. — Мадам, — сказав він, — ми щасливі бачити у вашій особі… Він не знав, кого він щасливий бачити в особі Олени Станіславівни. Довелося почати знову. З усіх пишних зворотів царського режиму вертілося в голові тільки якесь «ласкаво повеліти зволив». Але це було не до речі. Тим-то він почав діловито: — Суворий секрет! Державна таємниця! Остап показав рукою на Вороб'якінова. — Хто, по-вашому, цей могутній старик? Не говоріть, ви цього не можете знати. Це — гігант мислі, батько російської демократії і особа, близька до імператора. Іполит Матвійович став на весь свій прекрасний зріст і розгублено подививсь увсебіч. Він нічого не розумів, але, знаючи з досвіду, що Остап Бендер ніколи не говорить дарма, мовчав. У Полєсова ця сцена викликала дрож. Він стояв, задерши підборіддя до стелі, в такій позі, наче готувався пройти церемоніальним маршем. Олена Станіславівна сіла на стілець, з острахом дивлячись на Остапа. — Наших у місті багато? — прямо запитав Остап. — Який настрій? — За наявності відсутності… — сказав Віктор Михайлович і почав плутано оповідати про своє нещастя. Тут був і двірник будинку № 5, зарозумілий хам, і плашки на три восьмих дюйма, і трамвай, і багато чого іншого. — Гаразд! — гаркнув Остап. — Олено Станіславівно! З вашою допомогою ми хочемо налагодити зв'язки з найкращими людьми міста, яких лиха доля загнала в підпілля. Кого можна запросити до вас? — Кого ж можна запросити? Хіба що Максима Петровича з дружиною? — Без дружини, — поправив Остап, — без дружини! Ви будете єдиним приємним винятком. Іще кого? Під час обговорення, до якого діяльно прилучився і Віктор Михайлович, з'ясувалося, що запросити можна того ж таки Максима Петровича Чарушникова, колишнього гласного міської думи, а нині в чудесний спосіб прилученого до сонму радслужбовців, господаря «Швидкоупаку» Дядьєва, голову одеської бубличної артілі «Московські баранки» Кислярського і двох молодих людей без прізвищ, але цілком певних. — У такому разі прошу їх запросити негайно ж на маленьку нараду. Під величезним секретом. Заговорив Полєсов: — Я побіжу до Максима Петровича, по Нікешу і Владю, а вже ви, Олено Станіславівно, будь ласка, підіть до «Швидкоупаку» і по Кислярського. Полєсов помчав. Ворожка з благоговінням подивилась на Іполита Матвійовича і теж пішла. — Що це означає? — запитав Іполит Матвійович. — Це означає, — одказав Остап, — що ви відстала людина. — Чому? — Тому! Пробачте за вульгарне запитання: скільки у вас є грошей? — Яких грошей? — Всяких. Включно до срібла і міді. — Тридцять п'ять карбованців. — Із цими грошима ви збирались оплатити всі витрати нашої операції? Іполит Матвійович мовчав. — От що, дорогий патроне. Мені здається, що ви мене розумієте. Вам доведеться побути з годину гігантом мислі і особою, близькою до імператора. — Для чого? — Для того, що нам потрібен оборотний капітал. Завтра моє весілля. Я не жебрак. Я хочу бенкетувати в цей знаменний день. — Що ж я повинен робити? — простогнав Іполит Матвійович. — Ви повинні мовчати. Вряди-годи, для поважності, оддувайте щоки. — Але ж це… обман. — Хто це каже? Це каже граф Толстой? Або Дарвін? Ні. Я чую це з уст людини, яка ще вчора збиралася залізти вночі в квартиру Грицацуєвої і вкрасти у бідної вдови меблі. Не задумуйтесь. Мовчіть. І не забувайте надувати щоки. — Навіщо встрявати в таку небезпечну справу? Адже можуть виказати. — Про це не турбуйтесь. На кепські шанси я не ловлю. Діло поведемо так, що ніхто нічого не зрозуміє. Нумо до чаю. Поки концесіонери пили і їли, а папуга тріщав лушпинням соняшників, у квартиру входили гості Нікеша і Владя прийшли разом з Полєсовим. Віктор Михайлович не насмілився відрекомендувати молодих людей гігантові мислі. Вони засіли в куток і почали спостерігати, як батько російської демократії їсть холодну телятину. Нікеша і Владя були цілком дозрілі недотепи. Кожному з них було років під тридцять. Їм, видно, дуже подобалось, що їх запросили на засідання. Колишній гласний міської думи Чарушников, опасистий старик, довго тряс руку Іполитові Матвійовичу і заглядав йому в очі. Під наглядом Остапа старожили міста почали обмінюватися спогадами. Давши їм розговоритися, Остап звернувся до Чарушникова: — Ви в якому полку служили? Чарушников запихкав. — Я… я, сказати б, загалом не служив, бо, бувши вщасливлений довір'ям суспільства, проходив на виборах. — Ви дворянин? — Так. Був. — Ви, сподіваюсь, лишились ним і тепер? Будьте мужні. Ваша допомога буде потрібна. Полєсов вам говорив? Закордон нам допоможе. Усе залежить від громадської думки. Повна таємниця організації. Увага! Остап одігнав Полесова від Нікеші і Владі і з неудаваною суворістю спитав: — У якому полку служили? Доведеться послужити вітчизні. Ви дворяни? Дуже добре. Захід нам допоможе. Будьте мужні. Повна таємниця вкладів, тобто організації. Увага. Остапа несло. Справа начебто налагоджувалася. Відрекомендований Оленою Станіславівною власникові «Швидкоупаку» Остап одвів його набік, запропонував йому бути мужнім, поцікавився, в якому полку він служив, і обіцяв допомогу з-за кордону та повну таємницю організації. Першим почуттям власника «Швидкоупаку» було бажання якомога скорше втекти із змовницької квартири. Він вважав свою фірму за надто солідну, щоб встрявати в рисковану справу. Але, оглянувши зграбну фігуру Остапа, він завагався і почав міркувати: «А що як!.. А втім, все залежить від того, під яким соусом все це буде подано». Дружня бесіда за чайним столом пожвавішала. Поєднані таємницею, всі свято берегли її і розмовляли про міські новини. Останнім прийшов громадянин Кислярський, який, не бувши дворянином і не бувши ніколи в гвардійських полках, перекинувшись словом з Остапом, одразу з'ясував становище. — Будьте мужні, — сказав Остап повчально. Кислярський пообіцяв. — Ви, як представник приватного капіталу, не можете лишитись глухим до стогону вітчизни. Кислярський співчутливо засумував. — Ви знаєте, хто це сидить? — запитав Остап, показуючи на Іполита Матвійовича. — Звісно, — відказав Кислярський, — це пан Вороб'янінов. — Це, — сказав Остап, — гігант мислі, батько російської демократії, особа, близька до імператора. «У кращому разі, два роки з суворою ізоляцією, — подумав Кислярський, починаючи тремтіти. — Навіщо я сюди прийшов?» — Таємний Союз меча і рала! — лиховісно прошепотів Остап. «Десять років», — пронизала Кислярського думка. — А втім, ви можете піти геть, але у нас, попереджаю, довгі руки! «Я тобі покажу, сучий сину, — подумав Остап. — Менше, ніж за сто карбованців, я тебе не випущу». Кислярський став мармуровим. Іще сьогодні він так смачно і спокійно обідав, їв курячі пупочки, бульйон з горішками і нічого не знав про страшний Союз меча і рала. Він залишився: «довгі руки» справили на нього невигідне враження. — Громадяни! — сказав Остап, відкриваючи засідання. — Життя диктує свої закони, свої жорстокі закони. Я не говоритиму вам про мету наших зборів — вона вам відома. Мета свята. Звідусюди ми чуємо стогони. З усіх усюд нашої неосяжної країни волають про допомогу. Ми повинні простягти руку помочі, і ми її простягнемо. Одні з вас служать і їдять хліб із маслом, інші живуть з відходного промислу і їдять бутерброди з ікрою. І ті, і ті сплять у своїх постелях і вкриваються теплими ковдрами. Тільки маленькі діти, безпритульні діти, тиняються без догляду. Ці квіти вулиці, або, як кажуть пролетарі розумової праці, квіти на асфальті, заслуговують на кращу долю. Ми, панове присяжні засідателі, повинні їм допомогти. І ми, панове присяжні засідателі, їм допоможемо. Промова великого комбінатора збудила серед присутніх різні почуття. Полєсов не зрозумів свого нового друга — молодого гвардійця. «Які діти? — подумав він. — Чому діти?» Розділ XV Статистика знає все. З точністю підраховано кількість орної землі в СРСР з поділом на чорнозем, суглинок і ліс. Усіх громадян обох статей записано в акуратні грубі книги, так добре відомі Іполитові Матвійовичу Вороб'янінову — книги загсів. Відомо, скільки якого харчу з'їдає за один рік пересічний громадянин республіки. Відомо, скільки цей пересічний громадянин випиває пересічно горілки, з приблизним реєстром споживаної закуски. Відомо, скільки в країні мисливців, балерин, револьверних верстатів, собак усіх порід, велосипедів, пам'ятників, дівчат, маяків і швейних машинок. Яка безодня життя, повного запалу, пристрастей і думки, дивиться на нас із статистичних таблиць! Хто він, рожевовидий індивід, що сидить із серветкою на грудях за столиком і з апетитом нищить паруюче їство? Навколо нього лежать стада мініатюрних биків. Жирні свині збились у куток таблиці. У спеціальному статистичному басейні хлюпочуть незчисленні осетри, миньки і риба чехоня. На плечах, руках і голові індивіда сидять кури. У прозорих хмарках літають свійські гуси, качки й індики. Під столом ховаються два кролики. На обрії височіють піраміди і вавілони з печеного хліба. Невелику фортецю з варення омиває молочна річка. Огірок, завбільшки з Пізанську башту, стоїть на обрії. За фортечними валами з солі і перцю півротами марширують вина, горілки й наливки. В ар'єргарді жалюгідною купкою плентаються безалкогольні напої: нестройові нарзани, лимонади й сифони в дротяних сітках. Хто ж цей рожевовидий індивід — ненажера, п'яниця й ласун? Гаргантюа, король дипсодів? Силач Фосс? Легендарний солдат Яшка Червона Сорочка? Лукулл? Це не Лукулл. Це — Іван Іванович Сидоров або Сидір Сидорович Іванов: пересічний громадянин, що з'їдає пересічно за все своє життя всю намальовану на таблиці харч. Це — нормальний споживач калорій і вітамінів, тихий сорокалітній парубок, що служить у держмагазині галантереї і трикотажу. Від статистики не сховаєшся ніде. Вона має точні відомості не тільки про число зубних лікарів, ковбас, шприців, двірників, кінорежисерів, проституток, солом'яних покрівель, удів, візників і дзвонів, але знає навіть, скільки в країні статистиків. Лише одного вона не знає. Не знає вона, скільки в СРСР стільців. Стільців дуже багато. Останній статистичний перепис визначив кількість людності союзних республік — сто сорок три мільйони чоловік. Якщо відкинути дев'яносто мільйонів селян, що віддають перевагу перед стільцями ослонам, лежанкам, призьбам, а на Сході — потертим килимам і паласам, то все ж таки залишається п'ятдесят мільйонів чоловік, у хатньому господарстві яких стільці становлять речі першої необхідності. Коли ж узяти до уваги можливі помилки в обчисленнях і звичку декого з громадян Союзу сидіти поміж двох стільців, то, зменшивши про всяк випадок загальну кількість удвоє, одержимо, що стільців у країні повинно бути щонайменше двадцять шість з половиною мільйона. Для певності відкинемо ще шість з половиною мільйона. Решта — двадцять мільйонів — буде число мінімальне. Серед цього океану стільців, зроблених з горіха, дуба, ясеня, палісандра, червоного дерева і карельської берези, серед стільців ялинових і соснових герої роману повинні Найти горіховий гамбсівський стілець із гнутими ніжками, що ховає в своєму оббитому англійським ситцем череві скарби мадам Пєтухової. Концесіонери ежали на горішніх полицях і ще спали, коли поїзд обережно перейшов Оку і, збільшивши швидкість, почав наближатись до Москви. Іполит Матвійович і Остап, натискаючи один на одного, стояли біля відчиненого вікна твердого вагона і уважно дивились на корів, що повільно сходили з насипу, на хвою, на дощані дачні платформи. Усі дорожні анекдоти уже було розказано. «Старгородську правду» з вівторка прочитано до об'яв і вкрито масними плямами. Усі курчата, варені яйця і маслини з'їдено. Залишалася найнудніша дільниця путі — остання година перед Москвою. З ріденьких лісочків і гайків підстрибували до насипу веселенькі дачки. Були серед них дерев'яні палаци, що блищали склом веранд і свіжопофарбованими залізними дахами. Були і прості дерев'яні зруби з крихітними квадратними віконцями, справжні капкани для дачників. У той час як пасажири з виглядом знавців роздивлялися горизонт і, перебріхуючи залишки спогадів про битву під Калкою, розповідали одне одному минуле і сучасне Москви, Іполит Матвійович уперто намагався уявити собі музей меблів. Музей уявлявся йому у формі багатоверстового коридора, під стінами якого шпалерами стояли стільці. Вороб'янінов сам бачив свою постать, що швидко йшла поміж них. — Як іще буде з музеєм меблів, невідомо. Обійдеться? — стривожено говорив він. — Вам, предводителю, час уже лікуватись електрикою. Не впадайте в передчасну істерику. Якщо ви вже не можете не переживати, то переживайте мовчки. Поїзд стрибав на стрілках. Дивлячись на нього, семафори роззявляли роти. Колії частішали. Відчувалось наближення величезного залізничного вузла. Трава зникла, її змінив шлак. Свистіли маневрові паровози. Стрілочники сурмили. Раптом гуркіт став дужчий. Поїзд вкотив у коридор між порожніми составами і, клацаючи, як турнікет, почав рахувати вагони. Колії здвоювалися. Поїзд вискочив з коридора. Ударило сонце. Низько, при самій землі, розбігались стрілочні ліхтарі, подібні до сокир. Шугав дим. Паровоз, відсапуючись, випустив білосніжні бакенбарди. На поворотнім колі стояв галас. Деповці заганяли паровоз у стійло. Від рвучкого гальмування хряснули поїзні суглоби. Все завищало, і Іполитові Матвійовичу здалося, що він потрапив у царство зубного болю. Поїзд причалив до асфальтового перону. Це була Москва. Це був Рязанський — найсвіжіший і найновіший з усіх московських вокзалів. Ні на одному з восьми інших вокзалів Москви немає таких просторих і високих приміщень, як на Рязанському. Весь Ярославський вокзал з його псевдоросійськими гребінцями і геральдичними курочками, легко може вміститись у великому буфеті-ресторані Рязанського вокзалу. Московські вокзали — ворота міста. Щодня вони впускають і випускають тридцять тисяч пасажирів. Через Олександрівський вокзал входить до Москви іноземець на каучукових підошвах, у костюмі для гольфа (шаровари і товсті вовняні панчохи наверх). З Курського — потрапляє до Москви кавказець в коричневій баранячій шапці з вентиляційними дірочками і рослий волгар у конопляній бороді. З Жовтневого — вискакує напіввідповідальний працівник з портфелем з дивовижної свинячої шкіри. Він приїхав з Ленінграда в справах налагодження, погодження і конкретного охоплення. Представники Києва й Одеси проходять в столицю через Брянський вокзал. Уже на станції Тихонова пустинь кияни починають презирливо посміхатись. Їм дуже добре відомо, що Хрещатик — найкраща вулиця в світі. Одесити тягнуть із собою кошики і плоскі коробки з копченою скумбрією. Їм теж відома найкраща вулиця в світі Але це, звичайно, не Хрещатик, це вулиця Лассаля, колишня Дерібасівська. З Саратова, Аткарська, Тамбова, Ртіщева і Козлова до Москви приїжджають, з Павелецького вокзалу. Наймізерніше число людей прибуває до Москви через Савеловський. Це — шевці з Талдома, мешканці міста Дмитрова, робітники Яхромської мануфактури або понурий дачник, що живе взимку і влітку на станції Хлєбниково. Їхати тут до Москви недовго. Найбільша відстань по цій лінії — сто тридцять верстов. З Ярославського вокзалу до столиці потрапляють люди, що приїхали з Владивостока, Хабаровська, Чити, з міст дальніх і великих. Найдивовижніші пасажири все-таки на Рязанському вокзалі. Це узбеки в білих кисейних чалмах і барвистих халатах, червонобороді таджики, туркмени, хівинці й бухарці, над республіками яких сяє вічне сонце. Концесіонери ледве пробились до виходу і опинились на Каланчівському майдані. Праворуч від них височіли геральдичні курочки Ярославського вокзалу. Прямо проти них тьмяно вилискував Жовтневий вокзал, пофарбований олійною фарбою в два кольори. Годинник на ньому показував п'ять хвилин на одинадцяту. На годиннику Ярославського вокзалу було рівно десять. А глянувши на темно-синій, прикрашений знаками зодіаку циферблат Рязанського вокзалу, мандрівники помітили, що годинник показував за п'ять хвилин десяту. — Дуже зручно для побачень! — сказав Остап. — Завжди є десять хвилин фори. Візник поцілунково плямкнув губами. Проїхали під мостом і перед мандрівниками розгорнулась велична панорама столичного міста. — Куди ми, однак, їдемо? — запитав Іполит Матвійович. — До добрих людей, — відказав Остап, — у Москві їх безліч. І всі мої знайомі. — І ми у них спинимось? — Це гуртожиток. Не в того, то в іншого завжди найдеться місце. В Охотному ряду була метушня. Врозтіч, з лотками на головах, мов гуси, бігли безпатентні лоточники. За ними ліниво трюхав міліціонер. Безпритульні сиділи біля асфальтового казана і з насолодою вдихали запах киплячої смоли. Виїхали на Арбатський майдан, проїхали Пречистенським бульваром і, повернувши праворуч, зупинились на Сивцевому Вражку. — Що це за будинок? — запитав Іполит Матвійович. Остап глянув на рожевий будиночок з мезоніном і відказав: — Гуртожиток студентів хіміків імені ченця Бертольда Шварца. — Невже ченця? — Ну, пожартував, пожартував. Імені Семашка. Як і годиться рядовому студентському гуртожитку в Москві, будинок студентів хіміків давно вже був заселений людьми, досить від хімії далекими. Студенти розповзлися. Частина з них закінчила курс і роз'їхалась на посади, частину виключено за академічну неуспішність. Саме ця частина, рік у рік зростаючи, утворила в рожевому будиночку щось середнє між житлотовариством і феодальним селищем. Марно намагались ряди нових студентів вдертись до гуртожитку. Екс-хіміки були надзвичайно винахідливі і давали відсіч усім атакам. На будиночок махнули рукою. Його почали вважати диким, і він зник з усіх планів МУНМу[2]. Неначе його й не було. А тим часом він був і в ньому жили люди. Концесіонери піднялись сходами на другий поверх і повернули в зовсім темний коридор. — Світло і повітря, — сказав Остап. Несподівано в темряві, біля самого ліктя Іполита Матвійовича, хтось засопів. — Не лякайтесь, — зауважив Остап, — це не в коридорі. Це за стіною. Фанера, як відомо з фізики, — найкращий провідник звуку. Обережніше! Держіться за мене! Тут десь має бути вогнетривка шафа. Крик, що в ту ж мить злетів з уст Вороб'янінова, який ударився грудьми об гострий залізний ріг, посвідчив, що шафа справді десь тут. — Що, боляче? — запитав Остап. — Це ще нічого. Це — фізичні муки, Зате скільки тут було моральних мук — страшно згадати. Тут от поряд стояв кістяк, власність студента Іванопуло. Він купив його на Сухарівці, а держати в кімнаті боявся. Отже, відвідувачі спочатку наскакували на касу, а потім на них падав кістяк. Вагітні жінки були дуже невдоволені. Гвинтовими сходами компаньйони піднялись в мезонін. Велика кімната мезоніна була розрізана фанерними перегородками на довгі шматки, два аршини завширшки кожний. Кімнати були схожі на пенали, з тою лише відміною, що, крім олівців і ручок, тут були люди і примуси. — Ти дома, Колю? — тихо запитав Остап, зупинившись біля центральних дверей. У відповідь на це в усіх п'яти пеналах заметушились і загалакали. — Дома, — відповіли за дверима. — Знов до цього дурня гості з раннього ранку прийшли! — зашепотів жіночий голос з крайнього пенала ліворуч. — Та дайте ж людині поспати! — буркнув пенал № 2. У третьому пеналі радісно зашипіли: — До Кольки з міліції прийшли. За вчорашню шибку. У п'ятому пеналі мовчали. Там іржав примус і цілувались. Остап штовхнув двері ногою. Вся фанерна споруда затрусилась, і концесіонери пролізли в Кольчину щілину. Картина, що стала перед очі Остапа, попри всю свою зовнішню невинність, була жахлива. У кімнаті з меблів був тільки матрац у червону пасмугу, що лежав на чотирьох цеглинах. Але не це стурбувало Остапа. Кольчині меблі були йому відомі давно. Не здивував його і сам Колька, що сидів на матраці з ногами. Але поруч сиділо таке небесне створіння, що Остап одразу спохмурнів. Такі дівчата ніколи не бувають діловими знайомими — для цього у них надто голубі очі і чиста шия. Це коханки або, ще гірше, це дружини — і дружини улюблені. І справді. Коля називав створіння Лізою, говорив їй «ти» і показував їй ріжки. Іполит Матвійович зняв свій касторовий капелюх. Остап викликав Колю в коридор. Там вони довго шепотілися. — Чудовий ранок, добродійко, — сказав Іполит Матвійович. Голубоока добродійка засміялась і без жодного зв'язку із зауваженням Іполита Матвійовича заговорила про те, які дурні живуть у сусідньому пеналі. — Вони навмисне заводять примус, щоб не було чути, як вони цілуються. Але ви зрозумійте, це ж безглуздя. Ми все чуємо. А от вони так справді нічого вже не чують через свій примус. Хочете, я вам зараз покажу? Слухайте! І Коліна дружина, що збагнула всі таємниці примуса, голосно сказала: — Звєрєви дурні! За стіною почувся пекельний спів примуса і звуки поцілунків. — Бачите? Вони нічого не чують. Звєрєви дурні, недотепи і психопати. Бачите!.. — Бачу, — сказав Іполит Матвійович. — А ми примуса не держимо. Навіщо? Ми ходимо обідати у вегетаріанську їдальню, хоч я проти вегетаріанської їдальні. Але коли ми з Колею одружилися, він мріяв про те, як ми разом ходитимем у вегетаріанку. Ну от ми і ходимо. Я дуже люблю м'ясо. А там котлети з локшини. Тільки ви, будь ласка, нічого не кажіть Колі… У цей час вернувся Коля з Остапом. — Ну що ж, коли у тебе рішуче не можна спинитись, ми підемо до Пантелія. — Справді, хлопці! — закричав Коля. — Ідіть до Іванопуло. Це свій хлопець. — Приходьте до нас у гості, — сказала Коліна дружина, — ми з чоловіком будемо дуже раді. — Знов у гості кличуть! — обурились у крайньому пеналі ліворуч. — Мало їм гостей! — А ви — дурні, недотепи і психопати, не ваше діло! — сказала Коліна дружина, не підіймаючи голосу. — Ти чуєш, Іване Андрійовичу, — захвилювались у крайньому пеналі, — твою дружину ображають, а ти мовчиш.
|
Іполит Матвійович навіть і не пробував що-небудь зрозуміти. Він давно вже махнув на все рукою і мовчки сидів, надуваючи щоки. Олена Станіславівна зажурилася. Нікеша і Владя самовіддано дивилися на голубу жилетку Остапа. Власник «Швидкоупаку» був украй вдоволений. «Чудово скомпоновано, — вирішив він, — під таким соусом і гроші дати можна. На випадок успіху — пошана! Не вийшло — моє діло шістнадцяте. Помагав дітям — і край». Чарушников обмінявся значущим поглядом з Дядьєвим і, віддаючи належне конспіративній спритності доповідача, продовжував качати по столу хлібні кульки. Кислярський був на сьомому небі. «Золота голова», — думав він. Йому здавалося, що він ще ніколи так дуже не любив безпритульних дітей, як того вечора. — Товариші! — провадив далі Остап. — Потрібна негайна допомога. Ми мусимо вирвати дітей з невблаганних лабет вулиці, і ми їх вирвемо звідти. Допоможемо дітям. Пам'ятаймо, що діти — квіти життя. Я запрошую вас негайно зробити свої внески і помогти дітям. Тільки дітям і нікому іншому. Ви мене розумієте? Остап витяг з бічної кишені квитанційну книжку. — Прошу робити внески. Іполит Матвійович ствердить мої повноваження. Іполит Матвійович надувся і нахилив голову. Тут навіть малотямущі Нікеша з Владею і сам метушливий слюсар зрозуміли таємну суть алегорій Остапа. — Додержуймо старшинства, панове, — сказав Остап, — почнімо з вельмиповажного Максима Петровича. Максим Петрович засовався і дав од сили тридцять карбованців. — Кращим часом дам більше! — заявив він. — Кращі часи незабаром настануть, — сказав Остап, — а втім, до безпритульних дітей, яких я в даний момент репрезентую, це не стосується. Вісім карбованців дали Нікеша з Владею. — Мало, молоді люди. Молоді люди зашарілись. Полєсов побіг додому і приніс п'ятдесят. — Браво, гусаре! — сказав Остап. — Для гусара-одинака з мотором цього на перший раз досить. Що скаже купецтво? Дядьєв і Кислярський довго торгувались і скаржились на зрівняльний. Остап був невблаганний: — У присутності самого Іполита Матвійовича вважаю ці розмови зайвими. Іполит Матвійович нахилив голову. Купці пожертвували на користь діточкам по двісті карбованців. — Разом, — вигукнув Остап, — чотириста вісімдесят вісім карбованців. Ех! Дванадцяти карбованців не вистачає для круглої суми. Олена Станіславівна, що довго була незворушна, пішла до спальні і винесла в ридикюлі потрібні дванадцять карбованців. Друга частина засідання була зім'ята і мала не такий урочистий характер. Остап почав жартувати. Олена Станіславівна зовсім розм'якла. Гості один по одному розходились, шанобливо прощаючись з організаторами. — Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, — говорив Остап на прощання, — найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах. Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву. — Ну, — сказав Остап, — час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов. Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю. Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців. — Візник! — крикнув він. — Вези до «Фенікса»! — Це можна, — сказав візник. Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану. — Що таке? Закрито? — З нагоди Першого травня. — А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш? Остап вирішив поїхати до своєї нареченої. — А раніше як ця вулиця називалася? — спитав візник. — Не знаю. — Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати. Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова — не інакше як колишня Губернаторська. — Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську. — Ну, і катай! Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса. Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її. Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись. — Вези на «Сорбонну»!. — крикнув він. — Візник називається! Плеханова не знаєш! 
— Як це вам пощастило? — вимовив нарешті Вороб'янінов. — Дуже просто, по-сімейному. Вдовиця спить і бачить сон. Шкода було будити. «На заре ты ее не буди». Та ба! Довелося залишити коханій записку: «Виїжджаю з доповіддю в Новохоперськ. На обід не жди. Твій Ховрашок». А стілець я захопив у їдальні. Трамвая в ці ранішні години нема, — відпочивав на стільці по дорозі. Іполит Матвійович з буркотінням кинувся до стільця. — Тихо, — сказав Остап, — треба робити все без галасу. Він витяг з глибокої кишені обценьки, і робота закипіла. — Ви двері замкнули? — запитав Остап. Відштовхуючи нетерплячого Вороб'янінова, Остап акуратно зняв верх стільця, щоб не пошкодити англійського ситцю в квіточках. — Такого матеріалу тепер нема, треба його зберегти. Товарний голод, нічого не вдієш. Все це довело Іполита Матвійовича до крайнього роздратування. — Готово, — сказав Остап тихо. Він підняв покрови і обома руками почав нишпорити поміж пружинами. На чолі йому збухла венозна іжиця. — Ну, — повторював Іполит Матвійович на різні лади. — Ну? Ну? — Ну й ну, — відказав Остап роздратовано, — один шанс проти одинадцяти. І цей шанс… Він ретельно порився в стільці і закінчив: — І цей шанс поки що не наш. Він підвівся на весь зріст і почав чистити колінця. Іполит Матвійович кинувся до стільця. Діамантів не було. В Іполита Матвійовича обвисли руки. Але Остап як завжди був бадьорий. — Тепер наші шанси збільшились. Він походив по кімнаті. — Нічого! Цей стілець обійшовся вдові дорожче, ніж нам. Остап витяг з бічної кишені золоту брошку зі скельцями, дутий золотий браслет, півдюжини золочених ложечок і чайне ситечко. Іполит Матвійович з горя навіть не зміркував, що став співучасником звичайної крадіжки. — Ница річ, — зауважив Остап, — але погодьтесь, що я не міг покинути кохану жінку, не залишивши про неї жодного спогаду. Однак часу гаяти не слід. Це ще тільки початок. Кінець у Москві. А мебльовий музей — це вам не вдова: там куди важче буде! Компаньйони запхали уламки стільця під ліжко і, підрахувавши гроші (їх разом з пожертвами на користь дітям було п'ятсот тридцять п'ять карбованців), виїхали на вокзал до московського поїзда. Їхати довелося через все місто візником. На Кооперативній вони побачили Полєсова, що біг тротуаром, немов сполохана антилопа. За ним гнався двірник будинку № 5 на Перелешинському провулкові. Завертаючи за ріг, концесіонери встигли зауважити, що двірник наздогнав Віктора Михайловича і заходився його лупцювати. Полєсов кричав: «ґвалт!» і «хам!» До відходу поїзда сиділи в убиральні, побоюючись зустрічі з коханою жінкою. Поїзд віз друзів у гомінкий центр. Друзі припали до вікна. Вагони пролітали над Гусищем. Раптом Остап заревів і схопив Вороб'янінова за біцепс. — Дивіться, дивіться! — крикнув він. — Швидше! Альхен, с-сучий син!.. Іполит Матвійович глянув униз. Під, насипом кремезний вусань тяг тачку, навантажену фісгармонією і п'ятьма віконними рамами. Тачку підштовхував сором'язливого вигляду громадянин у мишачій толстовочці. Сонце пробилось крізь хмари. Сяяли хрести церков. Остап, регочучи, виставив погруддя з вікна і гаркнув: — Пашко! На товкучку їдеш? Паша Емільович підвів голову, але угледів тільки буфери останнього вагона і ще дужче запрацював ногами. — Бачили? — радісно запитав Остап. — Краса! От працюють люди! Остап поляскав засмученого Вороб'янінова по спині. — Нічого, папашо! Не журіться! Засідання триває далі. Завтра ввечері ми в Москві! 
Подали свій голос незримі коментатори і з інших пеналів. Словесна баталія наростала. Компаньйони спустилися вниз, до Іванопуло. Студента не було дома. Іполит Матвійович засвітив сірник. На дверях висіла записка: «Буду не раніш як о 9 г. Пантелій». — Не біда, — сказав Остап, — я знаю, де ключ. Він понишпорив під вогнетривкою касою, дістав ключ і відчинив двері. Кімната студента Іванопуло була такого ж самісінького розміру, як і Коліна, але зате кутова. Одна стіна її була камінна, чим студент вельми пишався. Іполит Матвійович з сумом зауважив, що у студента не було навіть матраца. — Прекрасно улаштуємось, — сказав Остап, — пристойна кубатура для Москви. Якщо ми ляжемо усі втрьох на підлозі, то навіть залишиться трохи місця. А Пантелій — сучий син! Куди він подів матрац, хотілося б мені знати? Вікно виходило в провулок. Там ходив міліціонер. Навпроти, в будиночку, побудованому на манір готичної башти, містилося посольство крихітної держави. За залізними ґратами грали в теніс. Літав білий м'ячик. Лунали короткі вигуки. — Аут, — сказав Остап, — клас гри невисокий. Однак давайте спочинемо. Концесіонери розстелили на підлозі газети. Іполит Матвійович витяг подушку-думку, яку возив із собою. Остап упав на телеграми й заснув. Іполит Матвійович спав уже давно. 
