Цели и задачи 11 страница

Великий переляк вразив у саме серце панотця Федора. Він машинально ще держав предводителя за горло, але коліна йому затремтіли. — А, от це хто? — доброзичливо закричав Остап. — Конкуруюча організація! Панотець Федір не став гаятися. Скоряючись благодійному інстинктові, він схопив концесійну ковбасу і хліб і побіг геть. — Бийте його, товаришу Бендер! — кричав із землі, уже одсапавшись, Іполит Матвійович. — Лови його! Держи! Остап засвистів і заулюлюкав. — Тю-у-у! — кричав він, кидаючись навздогін. — Битва при пірамідах, або Бендер на полюванні! Куди ж ви біжите, клієнте? Можу вам запропонувати добре обпатраний стілець! Панотець Федір не витерпів муки переслідування і поліз на зовсім прямовисну скелю. Його штовхало вгору серце, що піднімалось до самого горла, і особливий, відомий тільки самим боягузам, свербіж у п'ятках. Ноги самі одривались від гранітів і несли свого володаря вгору. — У-у-у! — кричав Остап знизу. — Держи його! — Він забрав наші припаси! — залементував Іполит Матвійович, підбігаючи до Остапа. — Стій! — загорлав Остап. — Стій, кажу тобі! Але це додало тільки нових сил уже знеможеному панотцеві Федору. Він злетів і кількома стрибками опинився сажнів на десять вище від найвищого напису. — Оддай ковбасу! — заголосив Остап. — Оддай ковбасу, дурню! Я все прощу! Панотець Федір уже нічого не чув. Він опинився на рівній площадці, куди до цього часу не щастило добратись жодній людині. Панотця Федора опанував тоскний жах. Він зрозумів, що злізти вниз йому не вдасться. Скеля спускалась на шосе перпендикулярно, і про поворотний спуск нічого було й думати. Він глянув униз. Там шаленів Остап, і на дні ущелини виблискувало золоте пенсне предводителя. — Я віддам ковбасу! — закричав панотець Федір. — Зніміть мене! У відповідь гуркотів Терек і з замку Тамари долинали пристрасні вигуки. Там жили сови. — Знімі-і-іть мене! — жалісно кричав панотець Федір. Він бачив усі маневри концесіонерів. Вони бігали під скелею і, судячи з їхніх жестів, паскудно лихословили, Через годину, лежачи на животі і спустивши голову вниз, панотець Федір побачив, що Бендер і Вороб'янінов ідуть у бік Хрестового перевалу. Зайшла бистра ніч. У кромішній пітьмі і в пекельному гуркоті під самими хмарами тремтів і плакав панотець Федір. Йому вже не потрібні були земні скарби. Він хотів тільки одного: вниз, на землю. Вночі він ревів так, що часом заглушав Терек, а вранці підживився любительською ковбасою з хлібом і по-сатанинськи реготав над автомобілями, що пробігали внизу. Решту дня він провів, споглядаючи гори і небесне світило — сонце. А другої ночі він побачив царицю Тамару. Цариця прилетіла до нього з свого замку і кокетливо сказала: — Сусідами будемо! — Матінко! — з почуттям сказав панотець Федір. — Не користі заради… — Знаю, знаю, — зауважила цариця, — а токмо волею пославшої м'я жони. — Звідки ж ви знаєте? — здивувався панотець Федір. — Та вже знаю. Зайшли би, сусідо. У шістдесят шість пограємо! Га? Вона засміялась і полетіла, пускаючи в нічне небо вертушки. Третього дня панотець Федір почав проповідувати птахам. Він чомусь схиляв їх до лютеранства. — Птахи, — казав він їм звучним голосом, — покайтесь у своїх гріхах привселюдно! Четвертого дня його показували вже знизу екскурсантам. — Праворуч — замок Тамари, — казали досвідчені провідники, — а ліворуч жива людина стоїть, а чим живе і як туди потрапила, теж невідомо. — І дикий же народ! — дивувались екскурсанти. — Діти гір! Ішли хмари. Над панотцем Федором кружляли орли. Найсміливіший з них украв рештки любительської ковбаси і помахом крил скинув у киплячий Терек фунта півтора хліба. Панотець Федір насварився на орла пальцем і, світосяйно усміхаючись, прошепотів: Пташка божая не знає
Ні турботи, ні труда.
Клопітливо не звиває
Довговічного гнізда.

Орел глянув косим оком на панотця Федора, закричав «ку-ку-рі-ку» і полетів. — Ах, орле мій, орле, велике ти стерво! Через десять днів з Владикавказа прибула пожежна команда з належним обозом і приладдям і зняла панотця Федора. Коли його знімали, він ляскав руками і співав позбавленим приємності голосом: Ти будеш володіти світом,
Подруго ві-і-ічная моя!

І суворий Кавказ кілька разів повторив слова М. Ю. Лермонтова і музику А. Рубінштейна. — Не користі заради, — сказав панотець Федір брандмейстерові, — а токмо… Священика в спазмах реготу на пожежній драбині повезли до психіатричної лікарні.
Розділ XXXIX
Землетрус

— Як ви гадаєте, предводителю, — запитав Остап, коли концесіонери підходили до селища Сіоні, — чим можна заробити в цій убогій місцевості, що лежить на висоті двох верстов над рівнем моря? Іполит Матвійович мовчав. Єдина праця, якою міг би він здобути собі життєві засоби, було жебрацтво, але тут, на гірських спіралях і карнизах, просити було ні в кого. А втім, і тут було жебрацтво, але жебрацтво цілком особливе — альпійське: до кожного автобуса чи легкового автомобіля, що проходив повз селище, підбігали діти і виконували перед рухомою аудиторією кілька па наурської лезгинки; після того діти бігли за машиною з криком: — Давай гроші! Гроші давай! Пасажири жбурляли п'ятаки і підіймались до Хрестового перевалу. — Святе діло, — сказав Остап, — капітальних витрат не потребує, прибутки не великі, але в нашому становищі цінні. О другій годині другого дня мандрівки Іполит Матвійович під наглядом великого комбінатора виконав перед летючими пасажирами свій перший танок. Танок цей був подібний до мазурки, але пасажири, пересичені дикими красотами Кавказу, визнали його за лезгинку і винагородили трьома п'ятаками. Перед черговою машиною, — це, як виявилось, був автобус, що йшов з Тифліса до Владикавказа, — танцював і стрибав сам технічний директор. — Давай гроші! Гроші давай! — закричав він сердито. Пасажири зі сміхом щедро винагородили його стрибки. Остап зібрав у дорожному пилу тридцять копійок. Але тут сіонські діти обсипали конкурентів камінним градом. Рятуючись від обстрілу, мандрівники швидким кроком попрямували до найближчого аулу, де витратили зароблені гроші на сир та чуреки. У такій праці концесіонери проводили свої дні. Ночували вони в гірських саклях. Четвертого дня вони спустилися зигзагами шосе в Кайшаурську долину. Тут було гаряче сонце, і кості компаньйонів, добре перемерзлі на Хрестовому перевалі, швидко одігрілися. Дар'яльські скелі, темряву і холод перевалу змінила зелень і домовитість найглибшої долини. Мандрівники йшли над Арагвою, спускались у долину, населену людьми й багату на свійську худобу та харч. Тут можна було випросити дещо, дещо заробити або просто вкрасти. Це було Закавказзя. У Пассанаурі, в жаркому багатому селищі з двома готелями і кількома духанами, друзі випросили чурек і залягли в кущах проти готелю «Франція» з садом та двома ведмежатами на ланцюгу. Вони тішились теплом, смачним хлібом і заслуженим відпочинком. А втім, відпочинок їхній незабаром порушили виск автомобільних сирен, шерех нових покришок по крем'яному шосе і радісні вигуки. Друзі виглянули. До «Франції» підкотили цугом три однотипні новенькі автомобілі. Автомобілі безшумно зупинилися. З першої машини вистрибнув Персицький. За ним вийшов «Суд і побут», розгладжуючи запорошене волосся. Потім з усіх машин сипнули члени автомобільного клубу газети «Верстат». — Привал! — закричав Персицький. — Хазяїне! П'ятнадцять шашликів! У «Франції» засновигали сонні постаті і залунали крики барана, якого тягли за ноги на кухню. — Ви не пізнаєте цього молодика? — запитав Остап. — Це репортер зі «Скрябіна», один із критиків нашого транспаранта. З яким, однак, шиком вони приїхали. Що це означає? Остап наблизився до пожирачів шашлика і найелегантнішим способом привітався з Персицьким. — Бонжур! — сказав репортер. — Де це я вас бачив, дорогий товаришу? А-а-а! Пригадую. Художник зі «Скрябіна»! Чи ж не так? Остап притис руку до серця і ґречно вклонився. — Дозвольте, дозвольте, — вів далі Персицький, володар чіпкої пам'яті репортера. — Чи не на вас це в Москві, на Свердловськім майдані, налетів кінь візника? — Аякже, аякже! І ще, як би дотепно тоді висловились, я начебто відбувся легким переляком. — А ви тут як, у царині художній орудуєте? — Ні, я з екскурсійною метою. — Пішки? — Пішки. Спеціалісти твердять, що подорож по Воєнно-Грузинській дорозі автомобілем — просто безглуздя. — Не завжди безглуздя, дорогий мій, не завжди! От ми, приміром, їдемо не так уже й безглуздо. Машинки, як бачите, свої, підкреслюю — свої, колективні. Пряме сполучення Москва — Тифліс. Бензину йде на копійку. Зручність і швидкість пересування. М'які ресори. Європа! — Звідки у вас все це? — заздро запитав Остап. — Сто тисяч виграли? — Сто не сто, а п'ятдесят виграли. — У дев'ятку? — На облігацію, що належала автомобільному клубу. — Так, — сказав Остап, — і на ці гроші ви купили автомобілі? — Як бачите! — Так-с. Може, вам потрібен старший? Я знаю одного молодика. Непитущий. — Який старший? — Ну, такий… загальне керівництво, ділові поради, наочне навчання за комплексним методом… Га? — Я вас розумію. Ні, не потрібен. — Не потрібен? — Ні. На жаль. І художник теж не потрібен. — У такому разі дайте десять карбованців. — Авдотьїн, — сказав Персицький. — Будь ласка, видай цьому громадянинові за мій рахунок три карбованці. Розписки не треба. Ця особа не підзвітна. — Цього занадто мало, — зауважив Остап, — але я беру. Я розумію: скрутний ваш стан. Звичайно, коли б ви виграли сто тисяч, то, напевно, позичили б мені цілих п'ять карбованців. Але ж ви виграли тільки п'ятдесят тисяч нуль нуль копійок! У всякому разі — велика подяка! Бендер ґречно зняв капелюха. Персицький ґречно зняв капелюха. Бендер найприхильніше вклонився. Персицький відповів найприхильнішим уклоном. Бендер привітально помахав рукою. Персицький, сидячи біля руля, зробив ручкою. Але Персицький поїхав прекрасним автомобілем в осіянну далечінь, у товаристві веселих друзів, а великий комбінатор залишився на курній дорозі з дурнем-компаньйоном. — Бачили цей шик? — запитав Остап Іполита Матвійовича. — Закавтопромторг або приватне товариство «Мотор»? — діловито запитав Вороб'янінов, який за кілька днів мандрівки чудово ознайомився з усіма гатунками автотранспорту на дорозі. — Я хотів був підійти до них потанцювати. — Ви скоро зовсім отупієте, мій бідний друже. Який же це Закавтопромторг? Ці люди, чуєте, Кисо, ви-и-грали п'ятдесят тисяч карбованців! Ви самі бачите, Кисуню, які вони веселі і яку силу накупили всілякого механічного мотлоху! Коли ми дістанем наші гроші, ми витратимо їх раціональніше. Чи ж не так? І друзі, мріючи про те, що вони куплять, ставши багатіями, вийшли з Пассанауру. Іполит Матвійович мальовничо уявляв собі купівлю нових шкарпеток і від'їзд за кордон. Мрії Остапові були величніші. Його проекти були грандіозні: чи то гребля через Голубий Ніл, чи то відкриття грального особняка, в Ризі з філіалами по всіх лімітрофах. Третього дня перед обідом, поминувши нудні і курні місця: Ананур, Душет і Цілкани, мандрівники підійшли до Мцхета — стародавньої столиці Грузії. Тут Кура повертала до Тифліса. Увечері мандрівники поминули ЗАГЕС — Земо-Авчальську гідроелектростанцію. Скло, вода і електрика сяяли різнобарвними вогнями. Все це відбивалось і тремтіло в швидкоплинній Курі. Тут концесіонери зав'язали дружбу з селянином, який привіз їх гарбою до Тифліса на одинадцяту годину вечора, на ту саму пору, коли вечірня прохолода викликає на вулицю знеможених після задушного дня мешканців грузинської столиці. — Містечко не погане, — сказав Остап, вийшовши на проспект Шота Руставелі, — ви знаєте, Кисо… Раптом Остап, не договоривши, кинувся за якимось громадянином, кроків за десять наздогнав його і почав жваво з ним розмовляти. Потім швидко повернув і ткнув Іполита Матвійовича пальцем у бік. — Знаєте, хто це? — шепнув він швидко. — Це одеська бублична артіль — «Московські баранки», громадянин Кислярський. Ходімте до нього. Зараз ви знову, хоч як це парадоксально, гігант мислі і батько російської демократії. Не забувайте надувати щоки і ворушити вусами. Вони, до речі, вже добре відросли. Ах, хай йому грець! Який випадок! Фортуна! Коли я його зараз не розшию на п'ятсот карбованців, плюньте мені межи очі! Ходімте! Ходімте! Справді, на деякій відстані від концесіонерів стояв молочно-голубий від страху Кислярський, в чесучевому костюмі і канотьє. — Ви, здається, знайомі, — сказав Остап пошепки, — от особа, близька до імператора, гігант мислі і батько російської демократії. Не звертайте уваги на його костюм. Це заради конспірації. Везіть нас куди-небудь негайно. Нам треба поговорити. Кислярський, приїхавши на Кавказ, щоб спочити від старгородських хвилювань, був геть приголомшений. Бурмочучи якусь дурницю про застій у бараночно-бубличному ділі, Кислярський посадовив страшних знайомих в екіпаж із сріблястими спицями й підніжкою і повіз їх до гори Давида. На верхів'я цієї ресторанної гори піднялись канатною залізницею. Тифліс у тисячах вогнів повільно сповзав у безодню. Змовці піднімались просто до зір. Ресторанні столи були розставлені на траві. Глухо дуднів кавказький оркестр, і маленька дівчинка, під щасливі погляди батьків, із власної ініціативи танцювала поміж столиками лезгинку. — Накажіть що-небудь подати! — втовкмачував Бендер. З наказу досвідченого Кислярського подано вино, зелень і солоний грузинський сир. — І поїсти чого-небудь, — сказав Остап. — Якби ви знали, дорогий пане Кислярський, що нам довелося пережити сьогодні з Іполитом Матвійовичем, ви здивувалися б з нашої мужності. «Знову! — з розпачем подумав Кислярський. — Знову починаються мої муки. І чому не поїхав я до Криму? Я ж хотів їхати до Криму! І Генрієтта радила!» Але він покірно замовив два шашлики і повернув до Остапа своє послужливе обличчя. — Так от, — сказав Остап, оглядаючись на всі боки і знижуючи голос, — у двох словах. За нами стежать уже два місяці, і, мабуть, завтра на конспіративній квартирі нас дожидатиме засідка. Доведеться одстрілюватись. Щоки Кислярського взялися сріблом. — Ми раді, — провадив Остап, — зустріти в цих тривожних умовах відданого борця за батьківщину. — Гм… так! — гордо процідив Іполит Матвійович, згадуючи, з яким голодним запалом він танцював лезгинку недалеко Сіоні — Так, — шепотів Остап. — Ми сподіваємось з вашою допомогою розтрощити ворога. Я дам вам парабелум. — Не треба, — твердо сказав Кислярський. Одразу ж з'ясувалось, що голова біржового комітету не має змоги взяти участь у завтрашній баталії. Він вельми шкодує, але не може. Він не знається на військовій справі. Тим-то його і обрали на голову біржового комітету. Він у розпачі, але для порятунку життя батька російської демократії (сам він старий октябрист) ладний подати можливу фінансову допомогу. — Ви вірний друг батьківщини! — урочисто сказав Остап, запиваючи духмяний шашлик солоденьким кіпіані. — П'ятсот карбованців можуть врятувати гіганта мислі. — Скажіть, — запитав Кислярський жалісно, — а двісті карбованців не можуть врятувати гіганта мислі? Остап не видержав і під столом захоплено копнув Іполита Матвійовича ногою. — Я гадаю, — сказав Іполит Матвійович, — що торг тут недоречний! Він одразу ж дістав удар у самісіньку кісточку, що означало: «Браво, Кисо, браво, що означає школа!» Кислярський уперше на віку почув голос гіганта мислі. Він так був цим вражений, що негайно передав Остапові п'ятсот карбованців. Потім він оплатив рахунок і, залишивши друзів за столиком, пішов, пославшись на головний біль. За півгодини він надіслав дружині в Старгород телеграму: «Їду твоєю порадою Крим всяк випадок лагодь кошик». Довгі злигодні, яких зазнав Остап Бендер, потребували негайної компенсації. Тому у той же вечір великий комбінатор напився на ресторанній горі до остовпіння і мало не випав з вагона фунікулера по дорозі в готель. Другого дня він здійснив свою давнішню мрію. Купив чудовий сірий в яблуках костюм. У цьому костюмі було жарко, але він все-таки ходив у ньому, обливаючись потом. Вороб'янінову в магазині готового одягу Тіфкооперація куплено білий пікейний костюм і морський картуз із золотим тавром невідомого яхт-клубу. У цьому одязі їполит Матвійович скидався на торгового адмірала-аматора. Постава його випросталася. Хода стала твердою. — Ах! — говорив Бендер. — Високий клас! Якби я був жінкою, то робив би такому мужньому красеневі, як ви, вісім процентів знижки проти звичайної ціни. Ах! Ах! У такому вигляді ми можемо крутитися! Ви вмієте крутитися, Кисо? — Товаришу Бендер, — морочив Вороб'янінов, — як же буде із стільцем? Треба довідатись, що з театром. — Хо-хо! — заперечив Остап, танцюючи із стільцем у великому маврітанському номері готелю «Оріант». — Не вчіть мене жити. Я тепер злий. У мене є гроші. Але я великодушний. Даю вам двадцять карбованців і три дні на пограбування міста! Я — як Суворов!.. Грабуйте місто, Кисо! Веселіться! І Остап, вихляючи стегнами, заспівав у швидкому темпі: Вечірнй дзвін, вечірній дзвін,
Журбу і смуток сіє він.

Друзі без просипу пиячили цілий тиждень. Адміральський костюм Вороб'янінова взявся різнобарвними винними яблуками, а на костюмі Остапа вони розпливлись в одне велике райдужне яблуко. — Здрастуйте! — сказав восьмого ранку Остап, якому з похмілля спало на думку прочитати «Зарю Востока». — Слухайте ви, п'янюго, що пишуть у газетах розумні люди! Слухайте! ТЕАТРАЛЬНА ХРОНІКА Учора, 3 вересня, закінчивши гастролі в Тифлісі, виїхав на гастролі в Ялту Московський театр Колумба. Театр орієнтовно пробуде в Криму до початку зимового сезону в Москві. — Ага! Я вам казав? — сказав Вороб'янінов. — Що ви мені казали? — ощирився Остап. Однак він був збентежений. Цей недогляд завдав йому чимало прикрості. Замість закінчити курс гонитви за скарбами в Тифлісі, тепер доводилось іще перекидатись на Кримський півострів. Остап одразу взявся до справи. Куплено квитки до Батума і замовлено місця в другому класі пароплава «Пестель», який одходив з Батума на Одесу сьомого вересня о двадцять третій годині за московським часом. Уночі проти одинадцятого вересня, коли «Пестель», не заходячи в Анапу через шторм, повернув у відкрите море і взяв курс прямо на Ялту, Іполитові Матвійовичу приснився сон. Снилося йому, що він в адміральськім костюмі стояв на балконі свого старгородського будинку і знав, що натовп внизу чекає від нього чогось. Великий підіймальний кран спустив до його ніг свиню в чорних яблучках. Прийшов двірник Тихін у піджачному костюмі і, ухопивши свиню за задні ноги, сказав: — Ех, туди його в гойдалку! Хіба «Німфа» китицю дає! У руках Іполита Матвійовича опинився кинджал. Ним він ударив свиню в бік, і з великої широкої рани посипались і застрибали по цементу діаманти. Вони стрибали і стукотіли дедалі голосніше. Зрештою їхній стукіт став нестерпний і страшний. Іполит Матвійович прокинувся від удару хвилі об ілюмінатор. До Ялти підійшли в штилеву погоду, млосного сонячного ранку. Одужавши після морської хвороби, предводитель красувався на носі, біля дзвона, прикрашеного литою слов'янською в'яззю. Весела Ялта вишикувала вздовж берега свої крихітні крамнички і ресторани-поплавки. На пристані стояли екіпажі з оксамитовими сидіннями під полотняними вирізними тентами, автомобілі й автобуси «Кримкурсо» і товариства «Кримський шофер». Цегельного кольору дівчата крутили розгорнутими парасольками і махали хустками. Друзі першими зійшли на розпечену набережну. Угледівши концесіонерів, з юрби зустрічальників і просто цікавих винирнув громадянин у чесучевому костюмі і швидко попрямував до виходу з території порту. Але було вже пізно. Мисливське око великого комбінатора швидко впізнало чесучевого громадянина. — Заждіть, Вороб'янінов! — крикнув Остап. І він кинувся вперед так швидко, що наздогнав чесучевого мужчину за десять кроків від виходу. Остап в одну мить повернувся з сотнею карбованців. — Не дає більше. А втім, я не наполягав, а то йому ні на що буде повернутися додому. І справді, Кислярський тої ж миті втік автомобілем до Севастополя, а звідти третім класом додому, до Старгорода. Цілий день концесіонери провели в готелі, сидячи голими на підлозі і щохвилини бігаючи у ванну під душ. Але вода лилася тепла, як поганий чай. Від спеки не було порятунку. Здавалось, Ялта от-от розтане і потече в море. О восьмій годині вечора, проклинаючи всі стільці на світі, компаньйони нацупили гарячі штиблети і пішли до театру. Ішло «Одруження». Змучений спекою Степан, стоячи на руках, ледве не падав. Агафія Тихонівна бігла по дроту, держачи змоклими руками парасольку з написом: «Я хочу Подколесіна». У цю хвилину, як і цілий день, їй хотілося тільки одного: холодної води з льодом. Публіці теж хотілося пити. Тому-то, а можливо, й тому, що вигляд Степана, коли він пожирав гарячу яєчню, викликав огиду, вистава не сподобалася. Концесіонери були задоволені, їхній-бо стілець, разом з трьома новими пишними півкріселками рококо, був на місці. Заховавшись в одну із лож, друзі терпляче дожидали закінчення неймовірно довгого спектаклю. Публіка нарешті розійшлась, і актори побігли прохолоджуватись. У театрі не лишилося нікого, крім членів-пайовиків концесійного підприємства. Усе живе вибігло на вулицю, під потоки давноочікуваного свіжого дощу. — За мною, Кисо! — скомандував Остап. — На випадок чого, ми провінціали, що не знайшли виходу з театру. Вони пробрались на сцену, витираючи сірники, і хоч раз у раз билися об гідравлічний прес, обстежили всю сцену. Великий комбінатор побіг вгору сходами, в бутафорську. — Ідіть сюди! — крикнув він. Вороб'янінов, розмахуючи руками, помчав нагору. — Бачите? — сказав Остап, засвітивши сірник. З пітьми виступали ріжок гамбсівського стільця і сектор парасольки з написом: «Хочу…» — От! От наше майбутнє, теперішнє і минуле. Запалюйте, Кисо, сірники. Я його розшию, — і Остап поліз у кишеню по інструменти. — Ну-с, — сказав він, простягнувши руку до стільця, — іще один сірник, предводителю. Спалахнув сірник, і, дивна річ, стілець сам по собі стрибнув убік і раптом, перед очима здивованих концесіонерів провалився крізь підлогу. — Мамо! — крикнув Іполит Матвійович, одлітаючи до стіни, хоч не мав ані найменшого бажання це робити. З брязкотом вискочили шибки, і парасолька з написом: «Я хочу. Подколесіна», підхоплена вихором, вилетіла у вікно до моря. Остап лежав на підлозі, легко придавлений фанерними щитами. Було дванадцять годин і чотирнадцять хвилин. Це був перший удар великого кримського землетрусу 1927 року. Удар дев'яти балів, що завдав незчисленного лиха всьому півострову, вирвав скарби з рук концесіонерів. — Товаришу Бендер! Що це таке? — кричав Іполит Матвійович, пойнятий жахом. Остап нетямився: землетрус став йому на дорозі. Це був єдиний випадок у його багатій практиці. — Що це? — лементував Вороб'янінов. З вулиці долинали крики, дзвін і тупіт. — Це те, що нам треба негайно тікати на вулицю, поки нас не завалило стіною. Мерщій! Мерщій! Дайте руку, макухо! І вони ринули до виходу. На їхнє здивування, біля дверей, що вели зі сцени в провулок, лежав на спині цілий-цілісінький гамбсівський стілець. Із собачим виском Іполит Матвійович вчепився в нього мертвою хваткою. — Давайте обценьки! — крикнув він Остапові. — Ідіот ви паршивий! — застогнав Остап. — Зараз стеля обвалиться, а він тут божеволіє! Мерщій на повітря! — Обценьки! — ревів збезумілий Іполит Матвійович. — Ну вас к бісу! Пропадемо тут з вашим стільцем! А мені моє житця дороге як пам'ять! З цими словами Остап кинувся до дверей. Іполит Матвійович загавкав і, підхопивши стілець, побіг за Остапом. Скоро вони опинились на середині провулку, земля тужно захиталася під ногами, з даху театру почала падати черепиця, і на тому місці, де щойно стояли концесіонери, уже лежали рештки гідравлічного преса. — Ну, тепер давайте стілець, — з холодним спокоєм сказав Бендер. — Вам, бачу я, набридло вже його держати. — Не дам! — заверещав Іполит Матвійович. — Це що таке? Бунт на кораблі? Віддайте стілець! Чуєте? — Це мій стілець! — заклекотів Вороб'янінов, покривши навколишній стогін, плач і тріск. — У такому разі нате вам ваш гонорар, стара калошо! І Остап ударив Вороб'яніиова мідною долонею по шиї. У ту саму мить провулком промчала пожежна команда із смолоскипами, і при трепетному їхньому світлі Іполит Матвійович побачив на обличчі Бендера такий страшний вираз, що в одну мить скорився і віддав стілець. — Ну, тепер усе гаразд, — сказав Остап, переводячи дух, — бунт придушено. А тепер візьміть стілець і несіть його за мною. Ви відповідаєте за цілість речі. Якщо навіть буде удар в п'ятдесят балів, стілець має бути цілий! Розумієте? — Розумію. Цілу ніч концесіонери блукали разом з панічними юрбами, не наважуючись, як і всі, увійти в покинуті будинки і дожидаючи нових ударів. На світанку, коли страх трохи упав, Остап вибрав місцину, де поблизу не було ні стін, які могли б обвалитися, ні людей, які могли б стати на перешкоді, і взявся розшивати стілець. Результати розшивання справили разюче враження на обох концесіонерів. У стільці нічого не було. Іполит Матвійович, не видержавши всіх хвилювань ночі і ранку, засміявся щурячим сміхом. Одразу ж слідом за цим розітнувся третій удар, земля розступилася і поглинула уцілілий від першого поштовху землетрусу і розшитий людьми гамбсівський стілець, квіточки якого усміхались ранковому хмарно-закуреному сонцю. Іполит Матвійович став карачки і, повернувши зім'яте обличчя до каламутно-багряного сонячного диска, завив. Слухаючи його, великий комбінатор зомлів. Коли він отямився, то побачив поряд себе заросле ліловою щетиною підборіддя Вороб'янінова. Іполит Матвійович лежав непритомний. — Зрештою, — сказав Остап голосом тифозного в стані одужання, — тепер у нас залишилось сто шансів із ста. Останній стілець (на слові «стілець» Іполит Матвійович прийшов до пам'яті) зник у товарному дворі Жовтневого вокзалу, але аж ніяк не провалився крізь землю. У чому річ? Засідання триває далі! Десь із гуркотом падали цеглини. Протягло кричала пароплавна сирена.
Розділ XL
Скарби

Дощової днини наприкінці жовтня Іполит Матвійович без піджака, в місяцесяйному жилеті, всіяному дрібною срібною зіркою, метушився в кімнаті Іванопуло. Іполит Матвійович працював на підвіконні, стола-бо в кімнаті досі не було. Великий комбінатор дістав чимале замовлення з художньої царини на виготовлення табличок для житлотовариств. Виконання табличок за трафаретом Остап поклав на Вороб'янінова, а сам мало не цілий місяць, з часу приїзду до Москви, кружляв у районі Жовтневого вокзалу, з пристрастю, гідною подиву, вишукуючи сліди останнього стільця, що безумовно таїв у собі діаманти мадам Пєтухової. Наморщивши лоба, Іполит Матвійович трафаретив залізні дощечки. За півроку діамантової гонитви він втратив усі свої навички. Ночами Іполит Матвійович бачив гірські хребти, прикрашені дикими транспарантами, літав перед очима Ізнуренков, подригуючи коричневими щиколотками, перевертались човни, тонули люди, падала з неба цегла і розколота земля пускала в очі сірчаний дим. Остап, перебуваючи щоденно з Іполитом Матвійовичем, не помічав у ньому ніякої зміни. Тим часом Іполит Матвійович змінився надзвичайно. І хода в Іполита Матвійовича була вже не та, і вираз очей став дикий, і одрослий ус стирчав уже не паралельно земній поверхні, а замалим не перпендикулярно, як у підстаркуватого кота. Змінився Іполит Матвійович і внутрішньо. У характері об'явились не властиві йому риси рішучості і жорстокості. Три епізоди поступово виховали в нім ці нові почуття: порятунок від важких кулаків васюкінських аматорів, перший дебют в царині жебрацтва біля п'ятигорського «Квітника», нарешті, землетрус, після якого характер Вороб'янінова трохи погіршав: він затаїв до свого компаньйона таємну ненависть. Останнім часом Іполит Матвійович був пойнятий найчорнішою підозрою. Він боявся, що Остап розшиє стілець сам і, забравши скарби, поїде, кинувши його напризволяще. Висловлювати свою підозру він не смів, знаючи важку руку Остапа і незламну його вдачу. Щодня, сидячи біля вікна і підчищаючи старою пощербленою бритвою висохлі букви, Іполит Матвійович нудився. Щодня він боявся, що Остап більше не прийде, і він, колишній предводитель дворянства, помре голодною смертю під мокрим московським парканом. Але Остап приходив щовечора, хоч радісних звісток не приносив. Енергія і веселощі його були невичерпні. Надія ні на одну мить не покидала його. У коридорі залунав тупіт ніг, хтось грюкнувся об вогнетривку шафу, і фанерні двері розчахнулися з легкістю перегорнутої вітром сторінки. На порозі стояв великий комбінатор. Він був весь залитий водою, щоки пашіли, як яблучка. Він важко дихав. — Іполите Матвійовичу! — закричав він. — Слухайте, Іполите Матвійовичу! Вороб'янінов здивувався. Ніколи ще технічний директор не називав його на ім'я та по батькові. І раптом він зрозумів… — Є! — видихнув він. — У тім-то й річ, що є. Ах, Кисо, чорт вас забирай! — Не кричіть, усе чути. — Так, так, можуть почути, — зашепотів Остап. — Єсть, Кисо, є, і, коли хочете, я можу продемонструвати його зараз же. Він у клубі залізничників, новому клубі… Учора було відкриття… Як я знайшов? Дурниці? Надзвичайно важка річ! Геніальна комбінація, блискуче доведена до кінця! Античні пригоди!.. Одне слово, високий клас! Не дожидаючи, поки Іполит Матвійович натягне піджак, Остап вибіг у коридор. Вороб'янінов приєднався до нього на сходах. Обидва, схвильовано закидаючи один одного запитаннями, мчали мокрими вулицями на Каланчівський майдан. Вони не додумались навіть, що можна сісти в трамвай. — Ви одягнені, як швець! — радісно торохтів Остап. — Хто так ходить, Кисо? Вам треба накрохмалену білизну, шовкові шкарпеточки і, звичайно, циліндр. У вашому обличчі є щось благородне! Скажіть, ви справді були предводителем дворянства? Показавши предводителеві стілець, який стояв у кімнаті шахового гуртка і мав звичайнісінький гамбсівський вигляд, хоч і таїв у собі незчисленні коштовності, Остап потяг Вороб'янінова в коридор. Тут не було ані душі. Остап підійшов до ще не закитованого на зиму вікна і висмикнув з гнізда засувки рам. — Через це віконечко, — сказав він, — легко і ніжно ми попадем в клуб сьогодні уночі, коли захочемо. Запам'ятайте, Кисо, — третє вікно від парадного під'їзду. Друзі довго ще бродили по клубу під виглядом представників ПОВІНО^[10] і не могли надивуватися з прекрасних зал і кімнат. — Якби я грав у Васюках, — сказав Остап, — сидячи на такому стільці, я не програв би жодної партії. Ентузіазм не дозволив би. Однак ходімо, старичок, у мене двадцять п'ять карбованців підшкірних. Ми повинні випити пива і відпочити перед нічним візитом. Вас не шокує пиво, предводителю? Не біда. Завтра ви будете хлебтати шампанське в необмеженій кількості. Ідучи з пивної на Сивцев Вражек, Бендер страшенно веселився і зачіпав перехожих. Він обіймав трохи підпилого Іполита Матвійовича за плечі і говорив йому ніжно: — Ви надзвичайно симпатичний старичок, Кисо, але більш як десять процентів я вам не дам. Ій-богу, не дам. Ну, навіщо вам, навіщо вам така сила грошей? — Як то навіщо? Як то навіщо? — кипів Іполит Матвійович. Остап щиросердо сміявся і припадав щокою до мокрого рукава свого друга по концесії. — Ну що ви купите, Кисо? Ну що? Адже у вас нема ніякої фантазії. Їй-богу, п'ятнадцяти тисяч вам за очі вистачить… Ви ж скоро помрете, ви ж старенький. Вам же гроші взагалі не потрібні… Знаєте, Кисо, я, здається, не дам вам нічого. Це витрибеньки. А візьму я вас, Кисулю, до себе за секретаря. Га? Сорок карбованців на місяць. Харч мій. Чотири вихідних дні… Га? Спецодяг там, чайові, соцстрах… Га? Добра моя пропозиція? Іполит Матвійович вирвав руку і швидко пішов наперед. Жарти ці доводили його до сказу. Остап наздогнав Вороб'янінова біля входу в рожевий особнячок. — Ви справді на мене образились? — запитав Остап. — Адже я пожартував. Свої три проценти ви дістанете. Їй-богу, для вас трьох процентів досить, Кисо. Іполит Матвійович похмуро ввійшов до кімнати. — Га? Кисо, — пустував Остап, — погоджуйтесь на три проценти! Їй-богу, погоджуйтесь! Кожен на вашому місці погодився б. Кімнати вам купувати не треба, тим паче, що Іванопуло виїхав до Твері на цілий рік. А то все-таки ідіть до мене в камердинери… Тепла посада. Угледівши, що Іполита Матвійовича нічим не розворушиш, Остап солодко позіхнув, витягся до самої стелі, сповнивши повітрям широку грудну клітку і сказав: — Ну, друже, готуйте кишені. До клубу ми підемо перед світанком. Це найкращий час. Сторожі сплять і бачать солодкі сни, за що їх часто звільняють без вихідної допомоги. А поки, голубе, раджу вам спочити. Остап розлігся на трьох стільцях, зібраних у різних кінцях Москви і, засинаючи, промовив: — А то камердинером!.. Пристойна плата… Харч… Чайові… Ну, ну, пожартував… Засідання триває далі! Крига скресла, панове присяжні засідателі! Це були останні слова великого комбінатора. Він заснув безтурботним сном, глибоким, цілющим, без важких снів. Іполит Матвійович вийшов на вулицю. Він був повний одчаю і злоби. Місяць стрибав по хмарних грудках. Мокрі грати особняків масно блищали. Газові ліхтарі, оточені віночками водяного пилу, тривожно світилися. З пивної «Орел» виштовхнули п'яного. П'яний загорлав. Іполит Матвійович поморщився і твердо пішов назад. У нього було єдине бажання: якомога скоріш все скінчити. Він увійшов до кімнати, строго глянув на сонного Остапа, протер пенсне і взяв з підвіконня бритву. На її зазубнях видко було засохлу луску олійної фарби. Він поклав бритву в кишеню, іще раз пройшов повз Остапа, не дивлячись на нього, але чуючи його подих, і опинивсь у коридорі. Тут було тихо і сонно. Очевидно, всі вже вклались. У повній пітьмі коридора Іполит Матвійович раптом посміхнувся найдошкульнішою посмішкою і відчув, що на лобі у нього зарухалася шкіра. Щоб перевірити це нове відчуття, він знов посміхнувся. Він згадав раптом, що в гімназії учень Пихтєєв-Какуєв умів ворушити вухами. Іполит Матвійович дійшов до сходів і уважно прислухався. На сходах нікого не було. З вулиці долинуло цокання кінських копит, підкреслено гучне і чітке, немовби хтось кидав на рахівниці. Предводитель котячим кроком повернув до кімнати, витяг з Остапового піджака, що висів на стільці, двадцять п'ять карбованців і обценьки, одяг на себе брудний адміральський картуз і знову прислухався. Остап спав тихо, без сопіння. Його носоглотка і легені працювали ідеально, справно вдихаючи і видихаючи повітря. Здоровенна рука звисла до самої підлоги. Іполит Матвійович, відчуваючи секундні удари височного пульсу, неквапно засукав правий рукав вище ліктя, обмотав оголену руку вафельним рушником, одійшов до дверей, витяг з кишені бритву і, примірившись очима до кімнатної відстані, повернув вимикач. Світло погасло, але кімната була злегка освітлена голубуватим акваріумним світлом вуличного ліхтаря. — Тим краще, — прошепотів Іполит Матвійович. Він наблизився до узголов'я і, далеко відставивши руку з бритвою, щосили косо всадив усе лезо в горло Остапові, одразу ж висмикнув бритву і одскочив до стіни. Великий комбінатор випустив звук, з яким кухонна раковина всмоктує рештки води. Іполитові Матвійовичу пощастило не забруднитись у крові. Витираючи піджаком камінну стіну, він тихо пробрався до голубих дверей і на одну мить знову зирнув на Остапа. Тіло його двічі вигнулось і запало до спинок стільців. Вуличне світло попливло по чорній калюжі, що утворилася на підлозі. «Що за калюжа? — подумав Іполит Матвійович. — Так, так, кров… Товариш Бендер помер». Вороб'янінов розмотав трохи забруднений рушник, кинув його, потім обережно поклав бритву на підлогу і пішов геть, тихо причинивши двері. Опинившись на вулиці, Іполит Матвійович насупився і, бурмочучи: «Діаманти всі мої, а зовсім не шість процентів», — пішов на Каланчівський майдан. Біля третього вікна від парадного під'їзду залізничного клубу Іполит Матвійович зупинився. Дзеркальні вікна нового будинку сіріли перламутром у світлі нового ранку. У вогкому повітрі звучали глухуваті голоси маневрових паровозів. Іполит Матвійович спритно виліз на карниз, штовхнув раму і безшумно стрибнув у коридор. Легко орієнтуючись у сірих передсвітанкових залах клубу, Іполит Матвійович пройшов у шаховий кабінет і, зачепивши головою портрет Еммануїла Ласкера, що висів на стіні, підійшов до стільця. Він не поспішав. Квапитись йому було нікуди. За ним ніхто не гнався. Гросмейстер О. Бендер спав вічним сном у рожевому особняку на Сивцевому Бражку. Іполит Матвійович сів на підлогу, обхопив стілець жилавими своїми ногами і з холодним спокоєм дантиста почав висмикувати із стільця мідні гвіздки