Цели и задачи 16 страница

Чим тільки не займаються люди! Паралельно з великим світом, в якому живуть великі люди і великі речі, існує світ маленький, з людьми дрібненькими і з дрібними речами. У великому світі винайдено дизель-мотор, написано «Мертві душі», збудовано Дніпровську гідростанцію і здійснено переліт навколо земної кулі. Маленький світ винайшов пищавку, яка закликає «Іди — Іди», тут написано пісеньку «Кирпичики» і найдено штани фасону «повпред». У великому світі, людей рухає прагнення зробити щось добре для людства. Маленький світ далекий від таких високих матерій. його мешканці мають одне прагнення — як-небудь прожити, не відчуваючи голоду. Маленькі, дрібні люди тягнуться за великими. Вони розуміють, що мусять бути співзвучні добі і тільки тоді їхній товарець матиме попит. За радянських часів, коли у великому світі було створено ідеологічні твердині, у маленькому світі помічається пожвавлення. Під усі дрібні винаходи мурашиного світу почали підводити гранітну базу «комуністичної» ідеології. На пищавках «Іди—Іди» малюють Чемберлена, дуже схожого на того, що друкують в «Известиях». У популярній пісні розумний слюсар, щоб домогтися любові комсомолки, у три рефрени виконує і навіть перевиконує промфінплан. І поки у великому світі точиться пристрасна дискусія про оформлення нового побуту, у маленькому світі вже все готово: є галстук «Мрія ударника», толстовка-гладковка, гіпсова статуетка «Колгоспниця на купанні» і дамські коркові підпахівники «Любов бджіл трудових». У галузі ребусів, шарад, шарадоїдів, логогрифів і картинок. «загадок» з'явились нові віяння. На все пішла нова мода. Секретарі газетних і журнальних відділів «На дозвіллі» або «Помізкуй» вирішили не брати товар без ідеології. І поки велика країна гомоніла, поки будувалися тракторні заводи і створювалися грандіозні фабрики зерна, дідусь Синицький, ребусник за професією, сидів у своїй кімнаті і, втупившись скляними очима в пустелю, вимучував шараду на модне слово «індустріалізація». Синицький мав вигляд гнома. Таких гномів часто малювали на вивісках магазинів, які торгують парасольками. Гноми на вивісках стоять у червоних ковпаках і по-дружньому підморгують перехожим, ніби запрошуючи їх якомога швидше купити шовкову парасольку чи палицю з срібним набалдашником у вигляді собачої голови. Довга, жовтувата борода Синицького спускалася під стіл, аж до кошика для паперів. — Індустріалізація, — тужно шепотів він, ворушачи блідими, як сирі котлети, старечими губами. І він досвідченим оком розподілив це слово на шарадні частини. — Індус. Трі. Алі. За. Все було чудово. Синицький уже уявляв собі розкішну шараду, значну за змістом, легку в читанні й важку для відгадування. Сумнів викликала остання частка — «ція». — Що це за така «ція»? — напружував мозок старий. — От як би «акція»! Тоді б вийшло пречудове індустріалізакція». Промучившись півгодини і не вигадавши, як бути з капризним закінченням, Синицький вирішив, що кінець прийде сам по собі і приступив до роботи. Він почав писати свою поему на видертому з бухгалтерської книги аркушику з написом «дебет». Крізь білі скляні двері балкона видно було акації в цвіту, латані дахи будинків і густу синю смугу морського обрію. Чорноморський полудень заливав місто киселевою спекою. Старий подумав і написав на папері перші рядки: Мій перший склад сидить в чалмі
На Сході бути він зобов'язаний.

Стомлений останнім напруженням Синицький відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Йому було вже сімдесят років. З них п'ятдесят він вигадував ребуси, шаради, картини-загадки і шарадоїди. Але ніколи поважному ребусникові ще не було так важко працювати, як зараз. Він відстав від життя, був політичне неграмотний, і молоді конкуренти його легко обганяли. Вони приносили до редакції задачі з таким чудовим ідеологічним спрямованням, що старий, читаючи їх, плакав від заздрощів. Чи можна було йому змагатися, наприклад, з такою задачею: _{ЗАДАЧА — АРИФМОМОЇД. Три станції: Воробйово, Грачово і Дроздово мали однакову кількість службовців. На станції Дроздово комсомольців було в шість разів менше, ніж на двох інших станціях, узятих разом. А на станції Воробйово партійців було на 12 чоловік більше, ніж на станції Грачово. Але на цій останній безпартійних було на 6 чоловік більше, ніж на перших двох. Скільки службовців було на кожній станції і який був тям партійний і комсомольський прошарок?} Трохи відійшовши від своїх безрадісних думань, старий знову схилився над аркушиком з написом «дебет», але в цей час до кімнати увійшла дівчина з мокрим, стриженим волоссям і з чорним купальником через плече. Вона мовчки пішла на балкон, розвісила на облуплених поручнях мокрий купальник і глянула вниз. Дівчина побачила бідне подвір'я, яке бачила вже багато років, — убоге подвір'я, де валялися розбиті ящики, блукали брудні, в сажі, коти і бляхар гучно лагодив відро. На нижньому поверсі домгосподарки розмовляли про своє тяжке життя. І розмови ці дівчина чула вже не вперше, і котів вона знала всіх на ймення, і бляхар, як їй здалося, лагодив те самісіньке відро, яке лагодив багато років. Зося Синицька повернулася до кімнати. — Ідеологія заїла, — почула вона дідове бубоніння. — А яка у ребусному ділі може бути ідеологія? Ребус же… Зося зазирнула в дідові каракулі й вигукнула: — Що ти тут написав? Що, що таке? «Четвертий склад, поможе бог дізнатися, що то — прийменник». Чому бог? Адже ти сам казав, що редакції тепер не беруть шаради з церковними словами. Синицький зойкнув. Вигукуючи: «Де бог? Де? Там немає бога!», він тремтячими руками насадив на ніс окуляри в білій оправі й ухопив аркушик. — Бог є, — промовив він жалібно. — Таки вліз… Знову дав маху… Ех, шкода. І рима гине хороша. — А ти замість «бог» постав «рок», — порадила Зося. Але наляканий Синицький відмовився й від «року». — Це теж містика. Я знаю. Ой, дав маху… Що ж тепер буде, Зосенько? Зося байдуже глянула на діда й порадила вигадувати нову шараду. — Все одно, — сказала вона, — слово з закінченням «ція» у тебе не виходить. Пригадуєш, як ти мучився зі словом «теплофікація?» — Аякже, — пожвавився старий, — я ще третім складом поставив «кац» й написав так: «А третій склад легкий, єй, єй! Читай — і скажеш: це єврей». Цю шараду не взяли. Сказали: «Слабенько, не підходить». Маху дав! І старий, сівши за стіл, почав розробляти великий, ідеологічно витриманий ребус. Спочатку він накреслив олівцем контури гуски, яка тримає у дзьобі літеру «Г», велику, важку, як шибениця. Робота йшла успішно. Зося почала готувати до обіду. Вона переходила від буфета з дзеркальними ілюмінаторами до столу й ставила посуд. З'явилася порцелянова супниця з одбитими ручками, тарілки з квітками й без квіток, пожовклі виделки і навіть компотниця, хоч в обідньому меню ніякого компоту сьогодні не було. Взагалі справи Синицьких були кепські. Ребуси й шаради приносили в дім більше хвилювань, аніж грошей. З домашніми обідами, які старий ребусник давав знайомим громадянам, що було основною статтею сімейних прибутків, теж було не гаразд. Підвисоцький і Бомзе виїхали у відпустку, Стульян одружився з гречанкою і почав обідати вдома, а Побєрухіна вичистили з установи по другій категорії, від хвилювань він втратив апетит і відмовився від обідів. Тепер він ходив по місту, спиняв знайомих і вимовляв одні й ті ж сповнені таємничого сарказму слова: «Чули новину? Мене вичистили по другій категорії». І деякі знайомі співчутливо відповідали: «Ну й наробили ділов ці Маркс і Енгельс»! А дехто не відповідав нічого, дивились на Побєрухіна зизом і обминали, потрушуючи портфелями. Зрештою, з усіх столовників лишився один, та й той не платив уже цілий тиждень, скаржачись на затримку зарплати. Невдоволено стенувши плечима, Зося пішла на кухню, а коли повернулася, за обіднім столом сидів останній столовник — Олександр Іванович Корейко. Поза службою Олександр Іванович не був таким уже полохливим і приниженим. Проте настороженість ні на мить не сходила з його обличчя. Зараз він уважно розглядав новий ребус Синицького. Серед інших загадкових рисунків там було намальовано лантух, з якого сипалися літери «Т», ялинка, із-за якої сходило сонце, і горобець, що сидів на рядку нот. Ребус закінчувався комою догори низом. — Цей ребус нелегко буде розгадати, — казав Синицький, тупцюючи навколо столовника. — Доведеться попосидіти над ним! — Доведеться, доведеться, — відповів Корейко, посміхаючись, — ось тільки гуска мене збиває… Навіщо тут гуска? О-о-о… Є! Готово! «В боротьбі ти здобудеш право своє»? — Так, — розчаровано промовив, розтягуючи слова, старий, — як це ви так швидко розгадали? Здібності у вас великі. Одразу видно рахівника першого розряду. — Другого, — зробив поправку Корейко. — А нащо ви готували цей ребус? Для друку? — Для друку. — І зовсім даремно, — сказав Корейко, з зацікавленням поглядаючи на борщ, в якому плавали золоті медалі жиру. Було в цьому борщі щось заслужене, щось унтер-офіцерське. — В боротьбі ти здобудеш право своє — це есерівське гасло. Для друкування не годиться. — Боже ти мій! — простогнав старий. — Царице небесна! Знову маху дав. Чуєш, Зосенько? Маху дав. Що ж тепер робити? Старого заспокоювали. Сяк-так пообідавши, він одразу ж підвівся, зібрав вигадані за тиждень загадки, одяг кінський солом'яний бриль і сказав: — Ну, Зосенько, піду в «Молодіжні відомості». Трохи непокоїть мене алгеброїд, але, гадаю, гроші я там дістану. У комсомольському журналі «Молодіжні відомості» старого часто бракували, картали його за відсталість, та все ж таки не кривдили, і цей журнал був єдиним місцем, звідкіль до старого плив тонесенький грошовий струмочок. Синицький узяв з собою шараду, яка починалася словами: «Мій перший склад — на дні морському», — два колгоспних логогрифа, і один алгеброїд, в якому шляхом складного множення і ділення доводилася перевага_ Радянської влади перед усіма іншими владами. Коли ребусник пішов, Олександр Іванович почав похмуро розглядати Зосю. Олександр Іванович столувався в Синицьких спочатку тому, що там були дешеві й смачні обіди. Та ще він не забував своє основне правило про те, що він — дрібний службовець. Він полюбляв поговорити про труднощі існування у великому місті на мізерну зарплату. Але з деякого часу ціна й смак обідів втратили для нього те показове і абстрактне значення, яке він їм надавав. Якби з нього вимагали і він міг би це зробити, не ховаючись, то платив би за обід не шістдесят копійок, як це робить зараз, а три, навіть п'ять тисяч карбованців. Олександр Іванович, подвижник, який свідомо виснажував себе фінансовими веригами, заборонивши собі навіть торкатися до всього, що дорожче за полтиник, і водночас роздратований тим, що він не може відверто витратити сто карбованців, аби не згубити мільйони, закохався з усією рішучістю, на яку здатна людина сильна, сувора й озлоблена безконечним чеканням. Сьогодні, нарешті, він вирішив освідчитись Зосі у своїх почуттях і запропонувати свою руку, де бився пульс, маленький і злий, як ховрашок, і своє серце, сковане казковими обручами. — Так, — сказав він. — Отакі-то діла, Зосю Вікторівно. Зробивши це повідомлення, громадянин Корейко схопив зі столу попільницю, на якій було написано дореволюційний заклик: «Чоловік, не гніви свою дружину», і почав уважно в неї вдивлятись. Тут конче потрібно пояснити, що на світі немає такої дівчини, яка б не знала принаймні за тиждень про вилив почуттів, що назрівають. Саме через те Зося Вікторівна стурбовано зітхнула, спинившись перед дзеркалом. Вона мала той спортивний вигляд, який за останні роки набули собі всі гарні дівчата. Перевіривши цю свою якість, вона сіла навпроти Олександра Івановича й приготувалася його слухати. Але Олександр Іванович нічого не сказав. Він знав лише дві ролі: службовця й підпільного мільйонера. Третьої він не знав. — Ви чули новину? — запитала Зося. — Побєрухіна вичистили. — У нас теж почалася чистка, — відповів Корейко, — багато полетить. Наприклад, Лапідус-молодший. Та й Лапідус-старший теж добрий… Тут Корейко помітив, що він іде стежкою злиденного службовця. Свинцева замріяність знову опанувала ним. — Так, так, — сказав він, — живеш самотнім, не знаючи насолод. — Що, що не знаючи? — пожвавилася Зося. — Не знаючи жіночої ласки, — зауважив Корейко здушеним голосом. Не бачачи з боку Зосі ніякої підтримки, він почав розвивати свою думку. Він уже старий. Тобто не те, щоб і старий, але й не молодий. І навіть не те, щоб не молодий, а просто час іде, роки минають. І саме цей плин часу й навіває на нього різні думки. Наприклад, про шлюб. Хай не думають, що він якийсь собі ось такий… Він, взагалі, славний. Зовсім сумирна людина. Його треба жаліти. І йому здається, що його можна й любити. Він не хвалько, як інші, і не любить кидати слова на вітер. Чому б одній дівчині не вийти за нього заміж? Висловивши свої почуття ось в такій несміливій формі, Олександр Іванович сердито глянув на Зосю. — А Лапідуса-молодшого справді можуть вичистити? — запитала ребусникова онука. І, не чекаючи відповіді, заговорила по суті справи. Вона прекрасно розуміє. Час справді лине страшенно швидко. Ще недавно їй було дев'ятнадцять, а зараз уже двадцять. А ще через рік буде двадцять один. Вона ніколи не думала, що Олександр Іванович якийсь там такий. Навпаки, вона завжди була певна, що він славний. Кращий від багатьох. І, звичайно, вартий усього — Але в неї саме зараз якісь пошуки чогось, чого— вона ще й сама не знає. Взагалі вона зараз вийти заміж не може. Та й яке у них може скластися життя? У неї—пошуки. А в нього, якщо казати чесно й одверто, всього-на-всього сорок шість карбованців на місяць. І потім вона його ще не любить, що, взагалі кажучи, теж дуже важливо. — Які там сорок шість карбованців! — страшним голосом сказав раптом Олександр Іванович, підводячись на весь зріст. — У мене… У мене… Більше він не сказав нічого. Він злякався. Починалась роль мільйонера, і це могло закінчитися фатально. Його пойняв такий страх, що він навіть почав мурмотіти про те, що не в грошах щастя. Але в цю мить за дверима почулося чиєсь сопіння. Зося вибігла в коридор. Там стояв дід у своєму білому брилі, що виблискував солом'яними кристалами. Він не зважався ввійти. Від горя його борода висіла віником. — Чому так швидко? — вигукнула Зося. — Що сталося? Старий звів на неї очі, у сльозах. Злякана Зося підхопила старого за гострі плечі й швидко потягла до кімнати. Після довгих прохань дід нарешті почав розповідати. Все йшло чудово. До редакції «Молодіжних відомостей» він добрів без будь-яких пригод. Завідуючий відділом «Розумові вправи» зустрів ребусника напрочуд ввічливо. — Руку подав, Зосенько, — зітхнув старий. — Сідайте, каже, товаришу Синицький. І тут мене й приголомшив. — А наш відділ, каже, закривають. Прибув новий редактор і заявив, що наші читачі не потребують розумових вправ, що їм, Зосенько, потрібен спеціальний відділ шашкової гри. Що ж буде? — запитую. — Та нічого, каже завідуючий, не піде лише ваш матеріал — і тільки. А шараду мою дуже хвалив. Ну, чисто тобі пушкінські рядки, особливо це місце: «Мій перший склад на дні морському, на дні морському другий мій склад». Старий ребусник ще довго совгався на дивані й скаржився на засилля радянської ідеології. — Знову драма! — вигукнула Зося. Вона одягла капелюшок і пішла до дверей. Олександр Іванович рушив і собі за нею, хоч розумів, що йти не слід було б. На вулиці Зося взяла Корейка попід руку. — Все ж таки ми будемо дружити, правда? — Було б краще, коли б ви вийшли за мене заміж, — одверто буркнув Корейко. У розчинених навстіж буфетах штучних мінеральних вод юрмилися молоді люди без капелюхів, в білих сорочках з засуканими вище ліктя рукавами. Сині сифони з металевими кранами стояли на полицях. Довгі скляні циліндри з сиропом на вертушці мерехтіли аптекарським світлом. Іранці з сумними обличчями підсмажували на жаровнях горіхи і чадний дим закликав сюди гуляючих. — В кіно хочеться, — примхливо сказала Зося. — Горіхів хочеться, зельтерської з сиропом. Корейко був готовий для Зосі на все. Він вирішив навіть трохи порушити свою конспірацію, витратити карбованців п'ять на гульню. Зараз в його кишені у плоскій бляшаній коробці від цигарок «Кавказ» лежало десять тисяч карбованців кредитками по двадцять п'ять червінців кожна. Але коли б він навіть втратив розум і вирішив вийняти хоч одну таку купюру, її все одно не розміняли б у жодному кінематографі. — Зарплату затримують, — сказав він у цілковитому відчаї. — Платять дуже неакуратно. В цю хвилину з натовпу виринув молодик у чудових сандаліях на босу ногу. Він салютував Зосі підняттям руки. — Привіт, привіт, — сказав він, — маю дві контромарки в кіно. Хочете? Тільки зараз. І молодик в чудових сандаліях підхопив Зосю і повів її під тьмяну вивіску кіно «Камо грядеші», колишній «Кво вадіс». Цієї ночі конторник-мільйонер не спав вдома. До самісінького ранку блукав у місті, бездумно переглядаючи фотокартки голих немовлят у скляних вітринах фотографів, підкидав ногами гравій на бульварі і вдивлявся в темну безодню порту. Там вели розмову невидимі пароплави, чулися міліцейські свистки і крутився червоний вогник маяка. — Проклята країна! — бурмотів Корейко. — Країна, в якій мільйонер не може повести свою наречену в кіно. Зараз Зося здавалася йому нареченою. Над ранок блідий від безсоння Олександр Іванович забрів на околицю міста. Коли він проходив Бесарабською вулицею, йому почулися звуки «матчиша». Здивований, він спинився. Назустріч йому спускався жовтий автомобіль. За рулем, зігнувшись, сидів стомлений шофер у хромовій тужурці. Поруч з ним куняв широкоплечий хлоп'яга у стетсоновському капелюсі з дірочками, схиливши голову набік. На задньому сидінні розвалилося ще двоє пасажирів: пожежник у повній вихідній формі і мужчина-атлет у морському картузі з білим верхом. — Привіт першому чорноморцю! — викрикнув Остап, коли машина, гуркочучи, як трактор, промчала повз Корейка. — Теплі морські ванни ще працюють? Міський театр не закрився? Чорноморськ вже оголошено вільним містом? Та Остап не почув відповіді. Козлевич увімкнув глушник, і «Антилопа» потопила першого чорноморця у хмарах блакитного диму. — Ну, — сказав Остап Балаганову, який прокинувся, — засідання продовжуєтся. Подавайте сюди вашого підпільного Рокфеллера. Зараз я почну його роздягати. Ой, вже мені ці принци і жебраки.
Частина друга
ДВОЄ КОМБІНАТОРІВ

Розділ X
ТЕЛЕГРАМА ВІД БРАТІВ КАРАМАЗОВИХ

З деякого часу підпільний мільйонер почав відчувати на собі чиюсь невсипущу увагу. Спочатку нічого певного не було. Лише зникло звичне і спокійне почуття самотності. Потім почали з'являтися ознаки, що насторожували. Якось, коли Корейко звичними, розміреними кроками йшов на службу, біля самого «Геркулеса» його зупинив нахабний жебрак з золотим зубом. Наступаючи на зав'язки від підштаників, які волочилися за ним по землі, жебрак схопив Олександра Івановича за руку і скоромовкою забелькотав: — Дай мільйон, дай мільйон, дай мільйон! Потім жебрак висолопив товстого, брудного язика і почав верзти вже зовсім не зрозумілі дурниці. Це був звичайний жебрак, напівідіот, які так часто зустрічаються в південних містах, і все ж Корейко прийшов у свій фінобліковий зал із засмученою душею. Саме з цієї зустрічі і почалося чортовиння. О третій годині ночі Олександра Івановича розбудили. Принесли телеграму. Цокаючи зубами од ранкової прохолоди, мільйонер розірвав бандероль і прочитав: «Графиня сполотнілим лицем біжить ставка». — Яка графиня? — очманіло прошепотів Корейко, стоячи босоніж у коридорі. Та йому ніхто не відповів. Листоноша пішов. У дворі, в садочку пристрасно мукали голуби. Мешканці спали. Олександр Іванович покрутив у руках сірий бланк. Адреса вірна. Прізвище теж. «Мала Касательна 16 Олександру Корейку графиня сполотнілим лицем біжить ставка». Олександр Іванович нічого не второпав, але так схвилювався; що спалив телеграму на свічці. О сімнадцятій годині тридцять п'ять хвилин того ж дня прибула нова депеша: «Засідання триває кома мільйон поцілунків». Олександр Іванович сполотнів від люті і пошматував телеграму. Та тієї ж ночі принесли ще дві телеграми-блискавки. Перша: «Вантажте апельсини бочках брати Карамазови». І Друга: «Лід рушив крпк командувати парадом буду я». Після цього з Олександром Івановичем на службі стався образливий казус. Перемножуючи усно на прохання Чеважевської дев'ятсот вісімдесят п'ять на тридцять, він помилився і дав помилковий результат, чого з ним ніколи в житті не траплялось. Але зараз йому було не до арифметичних вправ. Божевільні телеграми не виходили з голови. «Бочках, — шепотів він, втупившись у старого Кукушкінда. — «Брати Карамазови… Якесь свинство». Він намагався заспокоїти себе думкою, що це були жарти якихось друзів, але цю версію одразу ж довелося відкинути. Друзів у нього не було. Що ж стосується співробітників, то це були люди серйозні і жартували лише раз на рік — першого квітня. Та і в цей день веселих вигадок і радісних містифікацій вони оперували лише одним не зовсім веселим жартом — фабрикували на друкарській машинці фальшивий наказ про звільнення Кукушкінда і клали цей наказ йому на стіл. І щоразу протягом семи років старий хапався за серце, що Дуже всіх тішило. До того ж не такі вже це були багачі, щоб витрачатися на депеші. — Після телеграми, в якій невідомий громадянин повідомляв, що командувати парадом буде саме він, а не хтось інший, настало заспокоєння. Олександра Івановича не турбували три дні. Він почав вже звикати до думки, що все це його обходить, аж раптом прийшла, грубезна рекомендована бандероль. У ній містилась книга під назвою «Капіталістичні акули» з підзаголовком: «Біографія американських мільйонерів». Іншим разом Корейко і сам би купив таку цікаву книгу, але зараз він навіть скривився від жаху. Перше речення було обкреслене синім олівцем. Корейко читав: «Всі величезні сучасні багатства нажито найбезчеснішим засобом». Про всяк випадок Олександр Іванович вирішив поки що не навідуватись на вокзалі до заповітного чемоданчика, його опанувала тривога. — Найголовніше, — казав Остап, прогулюючись по просторому номеру готелю «Карлсбад», — це посіяти розгубленість, паніку в таборі ворога. Він мусить втратити душевну рівновагу. Досягти цього не так вже й важко. Зрештою, людей більш усього лякає незрозуміле, загадкове. Я сам колись був містиком-одинаком і дійшов до такого стану, що мене можна було злякати звичайнісіньким фінським ножем. Так, так. Якомога більше незрозумілого. Я переконаний, що моя остання телеграма «в думках ми разом» приголомшила нашого контрагента. Все це — суперфосфат, добрива. Хай похвилюється. Клієнта треба привчити до думки, що йому доведеться віддати гроші. Його треба роззброїти морально, притлумити в ньому реакційні власницькі інстинкти. Виголосивши цю промову, Бендер суворо поглянув на своїх підлеглих. Балаганов, Паніковський і Козлевич смирно сиділи в червоних плюшевих кріслах з бахромою й китицями. Вони ніяковіли. їх бентежив спосіб життя командора, бентежили золочені ламбрекени, килими, які сяяли яскравими хімічними кольорами, і гравюра «Явлення Христа народу». Самі вони разом з «Антилопою» мешкали на заїжджому дворі й приходили до готелю тільки одержувати інструкції. — Паніковський, — сказав Остап, — вам доручалось зустрітися сьогодні з нашим підзахисним і вдруге попросити у нього мільйон, супроводжуючи це прохання ідіотським сміхом? — Тільки-но він мене побачив, перейшов на протилежний тротуар, — самовдоволено відповів Паніковський. — Так. Все йде гаразд. Клієнт починає нервувати. Зараз він переходить від притупленого подиву до безпричинного страху. Я не маю сумнівів, що він підстрибує вночі в постелі і жалібно белькоче: «Мамо, мамо…» Ще трохи, якась дещиця, останній удар пензля — і він остаточно дійде. Він з плачем полізе до буфета і вийме звідтіль тарілочку з блакитною каймою… Остап підморгнув Балаганову. Балаганов підморгнув Паніковському, Паніковський підморгнув Козлевичу, і хоч чесний Козлевич абсолютно нічого не зрозумів, він і собі почав кліпати обома очима. І довго ще в номері готелю «Карлсбад» тривало дружнє переморгування, супроводжуване смішками, прицмокуванні язиком і навіть підстрибуванням з червоних плюшевих крісел. — Годі веселитися, — сказав Остап. — Поки що тарілочка з грішми в руках Корейка, якщо тільки вона взагалі існує, ця чарівна тарілочка. Опісля цього Бендер одіслав Паніковського і Козлевича на заїжджий двір, наказавши тримати «Антилопу» напохваті. — Ну, Шуро, — сказав він, залишившись удвох з Балагановим, — телеграм більше не треба. Підготовчу роботу можна вважати закінченою. Починається активна боротьба. Зараз ми підемо дивитись на дорогоцінне теля під час виконання ним службових обов'язків. Тримаючись прозорого затінку акацій, молочні брати перейшли міський сад, де товстий струмінь фонтана танув як свічка, проминули кілька дзеркальних пивних барів і зупинились на розі вулиці Мерінга. Квіткарки з червоними матроськими обличчями купали свій ніжний товар в емальованих мисках. Нагрітий сонцем асфальт шипів під ногами. З блакитної кахляної молочної виходили громадяни і витирали, ідучи, замащені кефіром губи. Привабливо відсвічували грубі макаронні літери дерев'яного золота, з яких укладалося слово «Геркулес». Сонце раз по раз підстрибувало у великих шибках дверей-вертушки. Остап і Балаганов увійшли до вестибюля і розтанули в натовпі ділових людей.
Розділ XI
ГЕРКУЛЕСІВЦІ

Як не намагалися начальники «Геркулеса», які часто мінялися, вигнати з своєї установи готельний дух, їм так і не пощастило цього досягти. Як не замазували завгоспи старі написи, вони все ж таки випирали звідусіль. То раптом у торговому відділі вистрибне слово «Кабінети», то зовсім несподівано на матових скляних дверях машбюро знову виникнуть водяні знаки: «Чергова покоївка», то виступали на стінах намальовані золоті руки, що вказували на місця «Для дам» (французькою мовою). Всюди випирав готель. Дрібні службовці сиділи на четвертому поверсі в номерах, що коштували по карбованцю. Тут свого часу зупинялися сільські попи, що приїжджали на єпархіальні з'їзди, або ж дрібненькі комівояжери з варшавськими вусиками. Там ще пахло підпаховим потом і стояли рожеві залізні умивальники. В номерах, котрі чистіше, куди заїздили королі більярда і провінціальні драматичні актори, розташувалися завідуючі секціями, їх помічники і завгосп. Тут уже було пристойніше: стояли шифоньєри і підлога була обшита рудим лінолеумом. В розкішних номерах з ванними і альковами гніздилося начальство. В білих ванних валялися справи, а в напівтемних альковах висіли діаграми і схеми, що наочно розповідали про структуру «Геркулеса», а також про його зв'язок з периферією. Тут збереглися чудернацькі золочені канапки, килими і нічні столики з мармуровими дошками. В деяких альковах навіть стояли панцирні нікельовані ліжка з блискучими кульками. На них також лежали справи і всіляка необхідна переписка. Це було дуже зручно: адже кожний папірець завжди був під рукою. В одному з таких номерів, а саме, в п'ятому номері, 1911 року зупинився славнозвісний письменник Леонід Андрєєв. Всі геркулесівці про це знали, 1 за п'ятим номером ходила в установі лиха слава. З усіма відповідальними працівниками, що влаштовували тут свій кабінет, обов'язково мала скоїтись якась біда. Не встигав п'ятий номер як слід увійти в курс справ, як його вже звільняли і кидали на іншу роботу. Добре, коли без догани. А то, бувало, ще й з доганою, навіть з опублікуванням у пресі. Траплялося й гірше, про що навіть згадувати неприємно. — Гаспидський номер, — в один голос стверджували потерпілі.—Ніхто й гадки не мав! І на голову письменника, автора страшної «Розповіді про сімох повішених», падали найтяжчі обвинувачення, нібито саме він був винен у тому, що т. Лапшин взяв на роботу шість братів-богатирів, що т. Справченко, заготовляючи деревну кору, поклався на самоплив, чим і провалив заготівлю, і що т. Індокитайський програв у польський банчок 7384 карбованці 03 копійки казенних грошей. Як Індокитайський не викручувався, як не доводив у відповідних інстанціях, що 03 копійки він витратив на користь держави і що він може пред'явити на вказану суму виправдальні документи, нічого не допомогло. Тінь письменника-небіжчика була невблаганна, і одного осіннього вечора Індокитайського посадили. Справді, лихим був цей п'ятий номер. Начальник усього «Геркулеса» т. Полихаєв містився в колишньому зимовому саду; його секретарка Серна Михайлівна раз по раз миготіла серед вцілілих пальм і сикомор. Там же стояв довгий, як вокзальний перон, стіл, засланий малиновим сукном, за яким відбувалися часті й довгі засідання правління. А нещодавно в кімнаті № 262, де колись містився малий буфет, засіла комісія по чистці, в складі восьми зовні непримітних товаришів з сіренькими очима. Приходили вони акуратно щодня і перечитували якусь службову паперацію. Коли Остап і Балаганов піднімалися сходами, залунав тривожний дзвінок, і одразу ж з усіх кімнат висипали службовці. Навальність цього маневру нагадувала корабельний аврал. Проте це був не аврал, а перерва на сніданок. Дехто з службовців поспішав до буфету, щоб встигнути захопити бутерброди з червоною ікрою, інші ж робили в коридорах променад, закусуючи нашвидкуруч. З планового відділу вийшов службовець з дуже благородною зовнішністю. Молода кругла борідка виросла на його блідому, ласкавому обличчі, В руці він тримав холодну котлету, яку весь час підносив до рота, щоразу уважно її оглядаючи. Цим вправам службовця трохи не зашкодив Балаганов, що забажав дізнатися, на якому поверху міститься фінансово-обліковий відділ. — Хіба ви не бачите, що я їм? — сказав службовець, з обуренням відвернувшись от Балаганова. І, не звертаючи більше уваги на молочних братів, він поринув у споглядання останнього шматочка котлети. Пильно оглянувши його з усіх боків і навіть понюхавши на прощання, службовець вкинув його в рот, випнув груди, змів з піджака крихти і неквапливо підійшов до другого службовця, який стояв біля дверей свого відділу. — Ну, що, — запитав він, озирнувшись, — як самопочуття? — І не питайте, товаришу Бомзе, — відповів той і, теж озирнувшись, додав — Хіба це життя? Немає ніякого простору індивідуальності. Все одне й те ж, п'ятирічка за чотири роки, п'ятирічка за три роки. — Так, так, — зашепотів Бомзе, — якийсь жах! Я з вами згоден. Саме так: ніякого простору для індивідуальності, ніяких стимулів, ніяких особистих перспектив. Дружина, самі розумієте, хатня господарка, і та говорить, що немає стимулів, немає особистих перспектив. Зітхнувши, Бомзе рушив назустріч іншому службовцеві. — Ну, що, — запитав він, заздалегідь сумно посміхаючись, — як самопочуття? — Та ось, — сказав співбесідник, — сьогодні вранці з відрядження. Пощастило побачити радгосп. Грандіозно. Фабрика зерна! Ви собі не уявляєте, що таке п'ятирічка, голубчику, що таке воля колективу! — Ну, це ж буквально те, що я говорив щойно! — з запалом вигукнув Бомзе. — Саме так, воля колективу! П'ятирічка за чотири роки, навіть за три — ось стимул, який… Та візьмемо, зрештою, мою дружину. Хатня господарка — і та віддає належне індустріалізації. Хай йому біс, на очах зростає нове. життя! Одійшовши вбік, він радісно похитав головою. За хвилину він уже тримав за рукав тихого Борисохлєбського і казав: — Ви маєте рацію, я теж такої думки. Навіщо будувати Магнітогорськи, радгоспи, всякі комбайни, коли немає особистого життя, коли придушується індивідуальність. А ще через хвилину його глухуватий голос уже булькав на площадці сходів: — Ну, це ж самісіньке я щойно казав Борисохлєбському. Чого оплакувати індивідуальність, особисте життя, коли на наших очах зростають фабрики зерна, Магнітогорськи, всякі комбайни, бетономішалки, коли колектив… У перерві Бомзе, який полюбляв духовне спілкування, встигав побазікати з десятком співробітників. Сюжет кожної бесіди можна було зрозуміти з його обличчя, на якому вираз болю з приводу затиску індивідуальності одразу ж переходив у світлу посмішку ентузіаста. Та які почуття не опановували б Бомзе, його обличчя не втрачало виразу природженого благородства. І всі, починаючи з витриманих товаришів з місцевкому і кінчаючи політичне незрілим Кукушкіндом, вважали Бомзе за чесну і, головне, принципову людину. А втім, він і сам був такої ж думки про себе. Новий дзвінок, що повідомляв про закінчення авралу, повернув службовців у номери. Робота відновилась. Власне кажучи, слова «робота відновилася» безпосередньо не стосувалися діяльності «Геркулеса», яка складалася, за статутом, з різних торговельних операцій в галузі лісо- і пиломатеріалів. За останній рік геркулесівці, відкинувши геть усякі думки про нудні колоди, фанерні листи, експортні кедри та інші нецікаві речі, захопились дуже цікавим заняттям: вони боролися за помешкання, за свій улюблений готель. Все почалося з невеличкого папірця, що його приніс у брезентовій розносній книзі ледачий скороход з комунвідділу. «По одержанні цього, — зазначалося в папірці, — пропонуємо вам протягом тижня звільнити приміщення колиш. готелю «Каїр» і передати з усім колиш. готельним інвентарем у розпорядження готельового тресту. Вам надається приміщення колиш. акц. т-ва «Бекон і бляха». Підстава: Ухвала міськради від 12/ 1928 р.». На кінець дня цей папірець поклали на стіл перед товаришем Полихаєвим, який сидів в електричному затінку пальм і сикомор. — Які—нервово вигукнув начальник «Геркулеса», — вони пишуть мені «пропонуємо»! Мені, безпосередньо підпорядкованому центрові! Та вони що, збожеволіли? Га? — Вони б ще написали «наказуємо», — піддала жару Серна Михайлівна. — Мужлаї! — Це просто анекдот, — сказав Полихаєв, похмуро посміхаючись. Негайно було продиктовано відповідь найрішучішого змісту. Начальник «Геркулеса» категорично відмовлявся звільнити приміщення. — Вдруге знатимуть, що я їм не нічний сторож і ніяких «пропонуємо» мені писати не можна, — бурмотів товариш Полихаєв, виймаючи з кишені гумову печатку із своїм факсиміле і, хвилюючись, тиснув підпис догори ногами. І знову ледачий скороход, цього разу геркулесівський, поплентався сонячними вулицями міста, спиняючись біля яток, які торгували квасом, втручаючись у всі вуличні скандали і відчайдушно розмахуючи розносною книжкою. Цілий тиждень по тому геркулесівці обмірковували становище, яке склалось. Службовці сходилися на тому, що Полихаєв не стерпить такого підриву свого авторитету. — Ви ще не знаєте нашого Полихаєва, — казали молодики з фінобліку, — він тертий-перетертий! Його голими постановами не вхопиш! Незабаром після того товариш Бомзе вийшов з кабінету начальника, тримаючи в руках списочок вибраних співробітників. Він крокував від відділу до відділу, схилявся над зазначеною у списку особою і таємниче шепотів: — Невеличка вечірка… По три карбованці з душі… Проводжаємо Полихаєва. — Як? — лякалися співробітники. — Хіба Полихаєв від нас іде? Його знімають? — Та ні. їде на тиждень до центру клопотати відносно приміщення. Глядіть не запізнюйтесь. Рівно о восьмій у мене. Проводи пройшли дуже весело. Співробітники віддано дивилися на Полихаєва, який сидів з лафітничком в руці, ритмічно плескали у долоні і виспівували: — Пий до дна, пий до дна, пийдодна, пий до дна, пий до дна, пийдодна! Виспівували доти, поки улюблений начальник не вихилив добрий десяток лафітничків, а з ними і кілька високих севастопольських чарок, після чого якимсь непевним голосом і сам почав пісню: «По старій Калузькій дорозі, на сорок дев'ятій версті». Проте нікому не довелося довідатись, що ж сталось на цій версті, бо Полихаєв несподівано для всіх почав іншу пісню: Йшов трамвай дев'ятий номер,
На площадці хтось там помер,
Тягнуть, тягнуть вже мерця,
Ламця-дриця, ла-ця-ця!