Вночі Остапові наснилося засмучене, як у тумані, обличчя Зосі, а потім привидівся Паніковський. Порушник конвенції був у кучерському капелюсі з пером і, заламуючи руки, казав: «Бендере! Бендере! Ви не знаєте, що таке курка! Це дивовижний жирний птах, курка!» Остап не розумів і сердився: «Яка курка? Адже ваш фах — гуска!» Та Паніковський наполягав на своєму: «Курка, курка, курка!» Бендер проснувся. Низько над головою він побачив стелю, вигнуту, як вікно бабусиної скрині. Біля самісінького носа великого комбінатора ворушилася багажна сітка. В купе було дуже багато світла. Крізь напівопущене вікно вривалося гаряче повітря Оренбурзького степу. — Курка! — долинуло знизу. — Куди ж могла подітися моя курка? Окрім нас, у купе нікого нема. Адже правда, немає? Дозвольте, а це чиї ноги? Остап затулив очі рукою і одразу згадав, що так робив і Паніковський, коли йому загрожувала біда. Віднявши руку, великий комбінатор побачив голови, які з'явилися на рівні його полиці. — Спите? Ну, ну! — сказала перша голова. — Скажіть, шановний, — доброзичливо промовила друга це ви з'їли мою курку? Адже правда? Хіба не так? Фоторепортер Меншов сидів унизу, засунувши обидві руки по лікті в чорний фотографічний мішок. Він перезаряджував касети. — Так, — стримано сказав Остап. — Я з'їв її. — От спасибі! — несподівано вигукнув Гаргантюа. — А я вже не знав, що мені з нею робити. Адже спека, курка могла зіпсуватися. Добре! Викидати шкода! Хіба не так? — Звісно, — сказав обережно Остап, — я дуже радий, що міг зробити вам цю невеличку послугу. — Ви з якої газети? — запитав фоторепортер, продовжуючи з млосною посмішкою шарудіти у мішку. — Ви не в Москві сіли? — Ви, я бачу, фотограф, — сказав Остап, ухиляючись від прямої відповіді, — я знав одного провінціального фотографа, який навіть консерви відкривав тільки при червоному світлі, боявся, що інакше вони зіпсуються. Меншов засміявся. Дотеп нового пасажира був йому до смаку. І цього ранку більш ніхто не ставив великому комбінаторові слизьких запитань. Він сплигнув з канапи і, погладивши свої щоки, на яких за три дні виросла розбійницька щетина, допитливо глянув на доброго Гаргантюа. Фейлетоніст-віршувальник розпакував чемодан, вийняв звідтіль приладдя для гоління і, подаючи його Остапові, довго щось пояснював, клюючи невидимий харч і щохвилини вимагаючи підтвердження своїх слів. Поки Остап голився, мився й чистився, Меншов, оперезаний фотографічними пасками, поширював по всьому вагонові звістку, що в їхньому купе їде новий провінціальний кореспондент, що наздогнав поїзд вночі літаком і з'їв курку Гаргантюа. Розповідь про курку викликала велике пожвавлення. Майже всі кореспонденти прихопили з собою в дорогу домашній харч: коржики, січені котлети, батони і круті яйця. Цей харч ніхто не їв. Кореспонденти віддавали перевагу ресторанові. І не встиг Бендер закінчити свій туалет, як у купе заявився товстун-письменник у м'якій дитячій курточці. Він поклав перед Остапом дванадцять яєць і сказав: — З'їжте. Це яйця. Оскільки яйця існують, хтось же мусить їх їсти? Потім письменник визирнув у вікно, поглянув на бородавчатий степ і з прикрістю сказав: — Пустеля — це бездарно. Але вона існує. І з цим треба рахуватись. Він був філософ. Вислухавши подяку Остапа, письменник струснув головою і пішов до свого купе дописувати оповідання. Як людина пунктуальна, він будь-що вирішив щодня писати оповідання. І це він виконував з старанністю кращого учня. Очевидно, його надихала думка про те, що, оскільки існує папір, то мусить же хтось на ньому писати. Приклад філософа наслідували й інші пасажири. Навроцький приніс у банці фарширований перець. Лавуазьян — котлети, на які налипли газетні рядки, Сапєгін — оселедця і коржики, а Днєстров — склянку яблучного повидла. Приходили й інші, та Остап припинив прийом. — Не можу, не можу, друзі мої, — казав він, — зроби одному послугу, як уже всі насядуть. Кореспонденти йому дуже сподобалися. Остап ладен був розчулитися, але відтак наївся, що не мав змоги віддатися ніяким почуттям. Він ледве заліз на свою полицю і проспав майже цілий день. Минала третя доба подорожі. Чекаючи подій, літерний поїзд нудився. До Магістралі було ще далеко, нічого вартого уваги не сталося, і все ж таки московські кореспонденти, змучені бездіяльністю, скоса поглядали один на одного. «А що, коли хто-небудь щось знає і послав про це блискавку до своєї редакції?» Нарешті Лавуазьян не витримав і послав телеграфне повідомлення: «Проїхали Оренбург крпк труби паровоза валить дим крпк настрій бадьорий кома делегатських вагонах розмови лише Східну Магістраль крпк шліть інструкції блискавкою Аральське море Лавуазьян». Таємницю швидко було розкрито, і на наступній же станції біля телеграфного віконця стала черга. Всі послали стислі повідомлення про бадьорий настрій і про паровозну трубу, з якої валує дим. Для іноземців широке поле діяльності відкрилося одразу ж за Оренбургом, коли вони побачили першого верблюда, першу юрту і першого казаха у гостроверхій хутровій шапці і з батогом у руці. На полустанку, де випадково зупинився поїзд, принаймні двадцять фотоапаратів націлилися на верблюжу морду. Почалася екзотика, кораблі пустелі, волелюбні сини степів та інше романтичне тягло. Американка з старовинної сім'ї в круглих окулярах з темними скельцями вийшла з вагона. Від сонячного світла її захищав також зелений зонтик. У цьому вигляді її довго знімав ручною кінокамерою «Аймо» сивий американець. Спочатку вона стояла поряд з верблюдом, потім попереду нього і нарешті на ньому, примостившись поміж купинами, про які так зворушливо розповідав провідник. Маленький і злий Гейнріх вештався у натовпі й усім казав: — Ви за нею стежте, а то вона випадково застрягне на станції і знову в американській пресі буде сенсація: «Відважна кореспондентка в лабетах оскаженілого верблюда». Японський дипломат стояв за два кроки від казаха. Обидва мовчки дивилися один на одного. У них були зовсім однакові сплюснуті обличчя, жорсткі вуса, жовта лакована шкіра і припухлі, вузенькі очі. Їх би вважали за близнят, коли б казах був не в баранячому кожусі, підперезаному ситцевим очкуром, а японець — в сірому костюмі з Лондона, коли б казах не почав читати лише минулого року, а японець не скінчив двадцять років тому два університети — в Токіо і в Парижі. Дипломат відійшов на крок, прихилив голову до дзеркальця і клацнув фотокамерою. Казах засміявся, сів на свого кошлатого коника і рушив у степ. Та вже на наступній станції в романтичну повість увійшли нові елементи. За станційним приміщенням лежали червоні циліндричні бочки — залізна тара для пального, жовтів новий дерев'яний будинок і перед ним, важко вгрузаючи в землю гусеницями, тяглася тракторна шеренга: на стосі шпал, укладених як грати, стояла дівчина-трактористка в чорних робочих штанях і у валянках. Тут радянські кореспонденти взяли реванш. Три-маючи фотоапарати на рівні очей, вони пішли в атаку на дівчину. Попереду всіх підкрався Меншов. В зубах він тримав алюмінієву касету і своїми рухами нагадував стрільця, що робить перебіжку в цепу. Та, якщо верблюд фотографувався, розуміючи своє незаперечне право на славу, то трактористка виявилася значно скромнішою. Знімків п'ять вона трималася спокійно, а потім почервоніла і пішла. Фотографи переключилися на трактори. До речі, на обрії, позаду машин, з'явився ланцюжок верблюдів. Все це — трактори і верблюди — чудово вкладалося в рамки кадру під назвою «Старе і нове», або ж «Хто кого?» Остап проснувся перед заходом сонця. Поїзд продовжував бігти пустелею. Коридором блукав Лавуазьян, підбиваючи товаришів на видання спеціальної поїзної газети. Він навіть вже придумав назву: «На всіх парах». — Хіба це назва? — сказав Остап. — Ось я бачив стінгазету в одній пожежній команді. Вона звалася «З вогню та в полум'я». Це була назва! — Ви — професіонал пера! — закричав Лавуазьян. — Признайтесь, що ви просто лінуєтесь писати для рупора поїзної громадськості. Великий комбінатор не заперечував, що він — професіонал пера. В разі потреби він міг, не моргнувши й оком, пояснити, що він репрезентує собою в цьому поїзді «Чорноморську газету». А втім, потреби в цьому не було, бо поїзд був спеціальний і його не навідували сердиті контролери з нікелевими щипцями. Та Лавуазьян уже сидів із своєю друкарською машинкою у вагоні ударників, де його пропозиція викликала метушню. Старик з Трьохгорки вже писав хімічним олівцем допис про необхідність влаштувати в поїзді вечір обміну досвідом і літературні читання, вже підшукували карикатуриста і мобілізували Навроцького збирати анкети про те, які підприємства з числа представлених делегатами краще виконали свій промфінплан. Увечері в купе Гаргантюа, Меншова, Ухудшанського і Бендера зібралося багато газетного люду. Сиділи тісно, по шість чоловік на канапі. Згори звисали голови і ноги. Холод ночі відчутно освіжив журналістів, яких цілий день мучила спека, а довгі такти коліс, що не змовкали вже три дні, настроювали на дружбу. Говорили про Східну Магістраль, згадували своїх редакторів і секретарів, розповідали про смішні газетні ляпсуси і всім гамузом докоряли Ухудшанському за відсутність в його характері журналістської жилки. Ухудшанський високо задирав голову і з почуттям своєї зверхності відповідав: — Базікаєте? Ну, ну! В розпалі веселих розмов з'явився пан Гейнріх. — Дозвольте ввійти найманцеві капіталу, — розв'язано сказав він. Гейнріх прилаштувався на колінах товстуна-письменника, від чого письменник закректав і стоїчно подумав: «Якщо у мене є коліна, то мусить же на них хтось сидіти? Ну, от він і сидить». — Ну, як будується соціалізм? — нахабно запитав представник свободомислячої газети. Якось так склалося, що до всіх поїзних іноземців зверталися чемно, додаючи до їхніх прізвищ ще й «містер», «гер», чи «сеньйор», а кореспондента свободомислячої газети називали просто Гейнріх, вважали базікалом, ставились до нього несерйозно. Тому на поставлене руба питання Паламидов відповів: — Гейнріх! Ви даремно клопочетесь. Зараз ви знову лаятимете Радянську владу, це нудно і нецікаво. До того ж ми це можемо почути від злої баби в черзі. — Зовсім не те, — сказав Гейнріх, — я хочу розказати біблейську історію про Адама і Єву. Ви дозволите? — Слухайте, Гейнріх, чому ви так добре розмовляєте російською мовою? — запитав Сапєгін. — Навчився в Одесі, коли в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році з армією генерала фон Бельца окупував це чудове місто. Я тоді був у чині лейтенанта. Ви, напевне, чули про фон Бельца? — Не тільки чули, — сказав Паламидов, — а й бачили. Ваш фон Бельц лежав у своєму золотому кабінеті в палаці командуючого Одеським військовим округом з простреленою головою. Він застрелився, дізнавшись, що у вашій країні вибухнула революція. Почувши слово «революція», пан Гейнріх офіціально посміхнувся і сказав: — Генерал лишився вірним присязі. — А ви чому не застрелилися, Гейнріх? — запитали з горішньої полиці. — Як у вас вийшло з присягою? — Ну, то будете слухати біблейську історію? — роздратовано запитав представник свободомислячої газети. Одначе його ще якийсь час розпікали запитаннями про присягу і лише тоді, коли він уже зовсім образився і збирався йти, погодилися слухати історію. РОЗПОВІДЬ ПАНА ГЕЙНРІХА ПРО АДАМА ТА ЄВУ — Жив, панове, у Москві молодий чоловік, комсомолець. Звали його Адам. І була в тому ж місті молода дівчина, комсомолка Єва. І от ці молоді люди пішли якось погуляти до московського раю — в Парк культури і відпочинку. Не знаю, про що вони там розмовляли. У нас молоді люди здебільшого розмовляють про любов. Та ваші Адам і Єва були марксистами і, можливо, говорили про світову революцію. В усякому разі, сталось так, що, прогулюючись колишнім Нескучним садом, вони присіли на траву під дерево. Не знаю, яке це було дерево Можливо, це було древо пізнання добра і зла. Та марксисти, як вам відомо, не люблять містики. їм, очевидно, здалося, що це звичайнісінька горобина. Продовжуючи розмову, Єва зірвала з дерева гілку і подарувала її Адамові. Та в цю мить з'явилася людина, яку позбавлені фантазії молоді марксисти сприйняли за садового сторожа. А це був, очевидно, ангел з вогненним мечем. Невдоволений ангел, лаючись, повів Адама і Єву до контори для складання протоколу за шкоду, вчинену садовому господарству. Ця незначна побутова подія відвернула увагу молодих людей від високої політики, і Адам помітив, що перед ним стоїть ніжна Єва, а Єва помітила, що перед нею стоїть мужній Адам. І молоді люди покохали одне одного. Через три роки в них уже було два сина. Дійшовши до цього місця, пан Гейнріх несподівано замовк, запихуючи в рукава м'якенькі смугасті манжети. — Ну й що? — запитав Лавуазьян. — А те, — гордо сказав Гейнріх, — що одного сина звуть Каїн, а другого — Авель і що за певний час Каїн уб'є Авеля, Авраам народить Ісаака, Ісаак народить Іакова, і взагалі вся біблейська історія почнеться спочатку, і ніякий марксизм перешкодити цьому не зможе. Все повторюється. Буде й потоп, буде й Ной з трьома синами, і Хам образить Ноя, буде і Вавілонська башта, яку ніколи не добудують, панове. І так далі. І нічого нового на світі не станеться. Так що ви даремно гарячкували з приводу нового життя. І Гейнріх задоволено відкинувся назад, придавивши вузенькою, як в оселедця, спиною добродушного товстуна-письменника. — Все це було б чудово, — сказав Паламидов, — коли б було підтверджено доказами. Та доказів у вас немає. Вам просто хочеться, щоб було так. Забороняти вам вірити в чудо немає потреби. Вірте, моліться. — А у вас є докази, що буде інакше? — вигукнув представник свободомислячої газети. — Є, — відповів Паламидов, — один з них ви побачите післязавтра, на змичці Східної Магістралі. — Ну-у, починається! — забурчав Гейнріх. — Будівництво! Заводи! П'ятирічка! Що ви мені тикаєте в очі це залізо? Найважливіше — дух! Все повториться! Буде й тридцятилітня війна, і столітня! І знову спалюватимуть людей, які насміляться сказати, що. земля кругла. І знову дуритимуть бідного Іакова, примусять його працювати задарма сім років і підсунуть йому некрасиву короткозору дружину Лію замість пишногрудої Рахілі. Все, все повториться. І Вічний Жид, як і колись, мандруватиме по землі… — Вічний Жид ніколи більше не мандруватиме! — раптом сказав великий комбінатор, оглянувши присутніх веселим поглядом. — І це ви теж можете довести фактами протягом двох днів? — заволав Гейнріх. — Хоч зараз, — ввічливо відповів Остап. — Якщо присутні дозволять, я розкажу про те, що сталося з так званим Вічним Жидом. Товариство охоче дозволило. Всі приготувалися слухати розповідь нового пасажира, а Ухудшанський навіть промовив: «Розповідаєте? Ну, ну». І великий комбінатор почав: РОЗПОВІДЬ ОСТАПА БЕНДЕРА ПРО ВІЧНОГО ЖИДА — Не буду нагадувати вам довгої і нудної історії Вічного єврея. Скажу лише, що близько двох тисяч років цей пошлий дідуган швендяв по всьому світу, не прописуючись в готелях, набридаючи громадянам своїми скаргами на високі залізничні тарифи, через які йому доводилося ходити пішки. Його бачили багато разів. Він був присутній на історичному засіданні, де Колумбу так і не пощастило звітувати за авансові суми, взяті ним на відкриття Америки. Ще зовсім юнаком йому довелося бачити римську пожежу. Років півтораста він прожив у Індії, викликаючи велике здивування йогів своєю живучістю і сварливим характером. Одно слово, старий міг би розповісти багато цікавого, якби наприкінці кожного сторіччя писав мемуари. Але Вічний Жид був неписьменний і до того ж мав діряву пам'ять. Не так давно старий проживав у прекрасному місті Ріо-де-Жанейро, пив прохолодні напої, дивився на океанські пароплави і розгулював під пальмами в білих штанях. Штани ці він придбав принагідно вісімсот років тому в Палестині у якогось лицаря, що відвоював гроб господній, і вони були ще зовсім як нові. І раптом старий занепокоївся. Захотілос йому в Росію, на Дніпро. Він бував всюди—і на Рейні, і на Гангу, і на Міссісіпі, і на Ян-Цз, і на Нігері, і на Волзі. Не був він тільки на Дніпрі. Заманулося йому, бачте, глянути на цю широку ріку. Акурат 1919 року Вічний Жид у своїх лицарських штанях нелегально перейшов румунський кордон. Чи варто говорити про те, що на животі він ніс вісім пар шовкових панчох і пляшечку паризьких парфумів, які одна кишинівська дама просила передати київським родичам. В той бурхливий час переправу контрабанди через кордон на животі називали «носити в припарку». Цьому ділу старого швидко навчили в Кишиневі. Коли Вічний Жид, виконавши доручення, стояв на березі Дніпра, звісивши неохайну зелену бороду, до нього підійшла людина з жовто-блакитними лампасами і петлюрівськими личками і суворо запитала: — Жид? — Жид, — відповів старий. — Ну, ходімо, — запросив суб'єкт з лампасами. І повів його до курінного отамана. — Жида спіймали, — доповів він, підштовхуючи старого коліном. — Жид? — запитав отаман з веселим подивом. — Жид, — відповів мандрівник. — А ось поставте його до стінки, — лагідно сказав курінний. — Але ж я Вічний! — заволав старий. Дві тисячі років він пожадливо чекав смерті, а зараз йому раптом захотілося жити. — Мовчи, жидівська морда! — радісно викрикнув губатий отаман. — Рубай його, хлопці-молодці! І Вічного мандрівника не стало. — От і все, — закінчив Остап. — Думаю, що вам, пане Гейнріху, як колишньому лейтенанту австрійської армії, відомі звички ваших друзів-петлюрівців? — сказав Паламидов. Гейнріх нічого не відповів і одразу ж пішов. Спочатку всі думали, що він образився, та вже наступного дня з'ясувалося, що кореспондент свободомислячої газети з радянського вагона пішов прямісінько до містера Хірама Бурмана, якому і продав історію про Вічного Жида за сорок доларів. І Хірам з першої ж станції передав, розповідь Остапа Бендера телеграфом до своєї газети.
Розділ XXVIII
СПІТНІЛИЙ ВАЛ НАТХНЕННЯ
На ранок четвертого дня путі поїзд взяв напрямок на схід. Проминувши снігові Гімалаї, пролітаючи з гуркотом штучні споруди (містки, тунелі, труби для проходження паводкових вод і таке інше), кидаючи трепетну тінь на гірські струмки, літерний поїзд проскочив містечко під тополями і довго вихляв під самісіньким боком великої снігової гори. Не маючи сили подолати перевал одразу, літерний підскакував догори то справа, то зліва, повертав назад, пихтів, знову повертався, терся об гору своїми сірими від пилюки боками, хитрував, мудрував — і таки видерся на волю. Вправно попрацювавши колесами, поїзд хвацько зупинився на останній станції перед початком Східної Магістралі. В клубках дивовижного сонячного світла, на фоні алюмінієвих гір, стояв паровоз кольору молодої трави. Це був подарунок станційних робітників новій залізниці. Протягом досить значного часу по лінії подарунків до свят і річниць у нас було не все гаразд. Здебільшого дарували або ж невеличку, завбільшки з кішку, модель паровоза, або ж, навпаки, зубило, розміром в телеграфний стовп. Таке нестерпне перетворення маленьких предметів у великі і навпаки відбирало багато часу і грошей. Нікчемні паровозики припадали пилом на канцелярських шафах, а титанічне зубило, перевезене на двох фургонах, безглуздо і дико іржавіло у дворі ювілейної установи. Та паровоз ОВ, ударно випущений з капітального ремонту, був зовсім нормальний, і по всьому видно було, що зубило, яким без сумніву його ремонтували, теж було звичайного розміру. Красивий подарунок негайно ж впрягли в поїзд, і «овечка», як звикли називати в смузі відчуження паровози серії ОВ, несучи на своєму передку плакат «Дайош змичку!», покотив до південного верхів'я Магістралі — станції Горної. Рівно два роки тому тут пролягла на емлі перша чорно-синя рейка, відлита на уральському заводі. З того часу з прокатних станів заводу безперервно вилітали вогненні штаби рейок. Магістраль вимагала їх усе більше й більше. Укладальні «містечка», які йшли назустріч одне одному, на довершення всього викликали одне одного на змагання і взяли такий темп, що всі постачальники матеріалів потрапили в скрутне становище. Вечір на станції Горній, освітленій рожевими і зеленими ракетами, був такий чудовий, що старожили, якби вони тут були, звичайно, сказали б, що такого вечора вони не пам'ятають. На щастя, старожилів в Горній не було. Ще 1928 року тут не було не тільки старожилів, а навіть будинків і станційних приміщень, ні залізничної колії, ні дерев'яної тріумфальної арки з закликами і прапорами, що лопотіли на вітрі. Саме поблизу неї спинився літерний поїзд. Поки під гасово-калільними ліхтарями відбувався мітинг і все населення скупчилося біля трибуни, фоторепортер Меншов з двома апаратами, штативом і машинкою для магнію кружляв навколо арки. Арка здавалася фотографу цілком придатною, вона б вийшла на знімку чудово. Але поїзд, що стояв кроків за двадцять від неї, вийшов би замалим. Якщо ж знімати з боку поїзда, то маленькою вийшла б арка. В таких випадках Магомет, як відомо, йшов до гори, прекрасно розуміючи, що гора до нього не піде. Та Меншов зробив те, що здалося йому найпростішим. Легким тоном, яким у трамваї просять трохи посунутись, він попросив подати поїзд під арку. Окрім того, він наполягав на тому, щоб з труби паровоза повалив густий білий пар. Він ще вимагав, щоб машиніст безстрашно дивився з віконця в простір, тримаючи долоню козирком над очима. Залізничники розгубилися і, гадаючи, що це саме так і треба, прохання задовольнили. Поїзд з брязкотом підтягся до арки, з труби валив потрібний фотографові пар, і машиніст, висунувшись з віконця, зробив звіряче обличчя. Тоді Меншов запалив стільки магнію, що затремтіла земля і на сто кілометрів навколо загавкали собаки. Зробивши знімок, фотограф стримано подякував залізничний персонал і поспіхом пішов до свого купе. Пізно вночі літерний поїзд уже йшов по Східній Магістралі. Коли населення поїзда лягало спати, в коридор вагона вийшов фотограф Меншов і, ні до кого не звертаючись, журно сказав: — Дивовижний випадок! Виявилося, що цю прокляту арку я знімав на порожню касету! Так що нічого не вийшло. — Не біда, — заспокоїв його Лавуазьян, — дрібниця. Попросите машиніста, і він враз дасть задній хід. За якихось три години ви знову будете в Горній і повторите свій знімок. А змичку можна буде на день відкласти. — Чорта пухлого тепер знімеш! — тужно промовив фоторепортер. — У мене вийшов весь магній, а то, звичайно, довелось би повернутись. Подорож по Східній Магістралі приносила великому комбінаторові багато радощів. Кожна година наближала його до Північного укладального містечка, де перебував Корейко. Подобались Остапові й літерні пасажири. Це були молоді веселі люди, без бюрократичних божевільностей, якими відзначалися його геркулесівські знайомці. Для повного щастя не вистачало грошей. Подаровану провізію він з'їв, а вагон-ресторан вимагав готівку. Спочатку Остап, коли нові друзі кликали його обідати, казав, що не має апетиту, та швидко зрозумів, що так жити не можна. Якийсь час він придивлявся до Ухудшанського, який цілий день просиджував біля вікна в коридорі, дивлячись на телеграфні стовпи і на пташок, що злітали з дротів. При цьому ледь помітна сатирична посмішка торкалася губи Ухудшанського. Він відкидав назад голову і шепотів птахам: «Пурхаєте! Ну, ну!» Остап настільки зацікавився Ухудшанським, що навіть познайомився з його статтею «Поліпшити роботу крамничних комісій». Після цього Бендер ще оглянув дивовижного журналіста з ніг до голови, недобре посміхнувся і, відчувши знайоме хвилювання стрільця-мисливця, зачинився в купе. Звідтіль він вийшов лише через три години, тримаючи в руках великий розграфлений, як відомість, аркуш паперу. — Пишете? — мляво запитав Ухудшанський. — Спеціально для вас, — відповів великий комбінатор. — Ви, я помічаю, весь час терзаєтесь муками творчості. Писати, звичайно, це нелегка річ. Як старий майстер передових, ваш собрат по перу, я можу це засвідчити. Але я винайшов таку штуковину, яка позбавляє необхідності чекати, поки на вас нахлине спітнілий вал натхнення. Ось. Можете глянути. І Остап поклав перед Ухудшанським аркуш, на якому було написано: УРОЧИСТИЙ КОМПЛЕКТ НЕЗАМІНИМИЙ ПІДРУЧНИК ДЛЯ НАПИСАННЯ ЮВІЛЕЙНИХ СТАТЕЙ, ТАБЕЛЬНИХ ФЕЙЛЕТОНІВ, А ТАКОЖ СВЯТКОВИХ ВІРШІВ, ОД І ТРОПАРІВ. РОЗДІЛ 1-й. СЛОВНИК ІМЕННИКИ 1. Вигуки. 2. Трудящі. 3. Зоря. 4. Життя. 5. Маяк. 6. Помилки. 7. Стяг (прапор). 8. Ваал. 9. Молох. 10. Прислужник. 11. Час. 12. Ворог. 13. Поступ. 14. Вал. 15. Піски. 16. Стрибок. 17. Кінь. 18. Серце. 19. Минуле. прикметники 1. Імперіалістичний. 2. Капіталістичний. 3. Історичний. 4. Останній. 5. Індустріальний. 6. Сталевий. 7. Залізний. дієслова 1. Пилити. 2. Здіймати (ся). 3. Викривати. 4. Червоніти. 5. Злітати (ся). 6. Вершити (ся). 7. Співати. 8. Обмовляти. 9. Скреготати. 10. Загрожувати. художні епітети 1. Злісний. 2. Зубовний. ІНШІ ЧАСТИНИ МОВИ 1. Дев'ятий. 2. Дванадцятий. 3. Хай! 4. Нехай! 5. Вперед! (вигуки, прийменники, сполучники, коми, три крапки, знаки оклику, лапки і таке інше). Примітка: Коми ставити перед «що», «котрий» і «якщо». Три крапки, знаки оклику і лапки — де тільки є можливість. РОЗДІЛ II. ТВОРЧА ЧАСТИНА (Складається виключно з слів 1-го розділу). § 1. ПЕРЕДОВА СТАТТЯ ДЕВ'ЯТИЙ ВАЛ Східна Магістраль — це залізний кінь, який, здіймаючи сталевими стрибками піски минулого, вершить поступ історії, викликаючи черговий зубовний скрегіт ворога, викриваючи його наклепи. На нього вже здійнявся дев'ятий вал, що загрожує дванадцятою годиною, останньою годиною прислужникам імперіалістичного Молоха, цього капіталістичного Ваала та, незважаючи на помилки, хай червоніють і нехай майорять стяги на маякові індустріалізації, що палає під вигуки трудящих, яким під пісню сердець виявляється зоря нового життя: вперед! § 2. ХУДОЖНІЙ НАРИС-ФЕЙЛЕТОН ХАЙ! — Вперед! Він палає під вигуки трудящих… Він виявляє зорю нового життя… — Маяк! Індустріалізації! Хай окремі помилки. Хай! Та зате як червоніють… Як зоріють… як злітають, як здіймаються стяги. Ці прапори! Хай — Ваал капіталізму! Хай — Молох імперіалізму! Хай! Та на прислужників уже здіймається: — Останній вал! — Дев'ята година! — Дванадцятий Ваал! Хай обмовляють! Хай скрегочуть. Хай виявляє себе злісний ворог! Завершується історичний поступ. Піски минулого злітають стрибками сталі. Це — «залізний» «кінь»… Це: — Східна! — Магістраль! «Співають серця»… § 3. ХУДОЖНІЙ ВІРШ А) ТРИНАДЦЯТИЙ ВААЛ Серця співають поступ днів. Маяк життя зоріє. І хай тремтять всі вороги Від громів індустрії. Залізний кінь несе вперед. Історій скік ламає, Сім'ю трудящих він несе Помилки виявляє. Здіймається останній час, Зачервонів дев'ятий вал, Вже йде дванадцята для вас Тобі, Молох — Ваал! Б) СХІДНИЙ ВАРІАНТ Урюк цвіте під гамір днів, Зорею затремтів кишлак. А між ариків і полів йде на прогулянку ішак. АЗІАТСЬКИЙ ОРНАМЕНТ 1. Урюк (абрикоси). 2. Арик (канал). 3. Ішак (осел). 4. Плов (страва). 5. Бай (недобра людина). 6. Басмач (недобра людина). 7. Шакал (тварина). 8. Кишлак (село). 9. Піала (чашка). 10. Медресе (духовне училище). 11. Ічиги (взуття). 12. Шайтан (чорт). 13. Арба (віз). 14. Шайтан-арба (Середньоазіатська залізниця). 15. Твоя — моя не понимай (вислови) 16. Мала-мала (вислови) ДОДАТОК. За допомогою матеріалів 1-го розділу по методу розподілу 2-го пишуться також: романи, повісті, поеми в прозі, оповідання, побутові зарисовки, художн. репортаж, хроніка, епопеї, п'єси, політогляди, гра в політфанти, радіоораторії і т. ін. Коли Ухудшанський ознайомився зі змістом документа; його очі, досі мутні, загорілися. Перед горе-журналістом, який перебивався на звітах про засідання, раптом відкрилися іскристі стилістичні високості. — І за все — двадцять п'ять тугриків, двадцять п'ять монгольських карбованців, — нетерпляче сказав великий комбінатор, страждаючи від голоду. — У мене немає монгольських, — промовив співробітник профоргану, не випускаючи з рук «Урочистий комплекс». Остап погодився взяти звичайними карбованцями, запросив Гаргантюа, якого вже називав «кумом та благодійником» і разом з ним пішов до вагона-ресторану. йому принесли карафку горілки, яка поблискувала кригою і ртуттю, салат і величезну, як підкова, котлету. Після горілки, від якої він відчув приємне запаморочення, великий комбінатор таємниче розповів кумові і благодійнику, що в Північному укладальному містечку він має надію розшукати людину, яка винна йому невелику суму. Тоді він покличе всіх кореспондентів на банкет. На це Гаргантюа відповів багатослівною переконливою промовою, з якої, як завжди, не можна було розібрати жодного слова. Остап підкликав буфетника і розпитав, чи той везе шампанське, і скільки пляшок, і що є ще з делікатесів, і в якій кількості. Він пояснив, що всі ці відомості йому потрібні, бо за два дні він має намір дати банкет своїм товаришам по перу. Буфетник заявив, що буде зроблено все, що можна зробити. — Згідно з законами гостинності,—додав він чомусь. Чим ближче було до місця змички, кочівників ставало все більше й більше. Вони спускалися з гір напереріз поїзду, в шапках, схожих на китайські пагоди. Літерний з гуркотом йшов далі крізь скелясті порфирні виїмки, пройшов уже новий трипролітний міст, останню ферму якого було поставлено ще тільки вчора, почав штурмувати знаменитий Кришталевий перевал. Знаменитим зробили його будівники Магістралі, виконавши всі підривні й укладальні роботи за — три місяці, замість восьми, зазначених у плані. Поїзд поступово обростав побутом. Іноземці, які виїхали з Москви у твердих, наче зроблених з аптекарської порцеляни комірцях, у важких шовкових галстуках і суконних костюмах, почали розсупонюватися. Доконала спека. Першим порушив форму одягу хтось з американців. Сором'язливо посміхаючись, він вийшов з свого вагона в дивовижному убранні. На ньому були грубі жовті черевики, панчохи і штани-гольф, рогові окуляри і російська косоворотка, вишита хрестиком, які носять хлібозаготівельники. І що більшала спека, то все менше лишалося іноземців, вірних ідеям європейського костюма. Косоворотки, апашки, гейші, сорочки-фантазі, толстовки, псевдотолстовки і напів-толстовки, одеські сандалії і капці зовсім змінили зовнішній вигляд робітників преси капіталістичного світу. Вони стали дуже схожими на старовинних радянських службовців, і їх до нестями хотілося чистити, випитувати, що вони робили до 1917 року, чи вони не бюрократи, чи не головотяпи, чи. благополучно у них з родичами. Старанна «овечка», обвішана прапорами і гірляндами, пізно вночі втягла літерний поїзд на станцію Гремячий Ключ, місце змички. Кінооператори палили римські свічки. В їхньому різкому білому світлі стояв начальник будівництва, схвильовано дивлячись на поїзд. Вогнів у вагонах не було. Всі спали. І тільки урядовий салон світився великими квадратними вікнами. Двері його швидко відчинилися, і на низьку землю сплигнув член уряду. Начальник Магістралі зробив крок уперед, узяв під козирок і виголосив рапорт, якого чекала вся країна. Східну Магістраль, що з'єднувала прямою дорогою Сибір і Середню Азію, було прокладено на рік раніше строку. Коли формальності було закінчено, рапорт віддано і прийнято, двоє немолодих і несентиментальних людей поцілувалися. Всі кореспонденти, як радянські, так і іноземні, і Лавуазьян, який посилав телеграму про дим, що йшов з паровозної труби, і канадська дівчина, яка стрімголов мчала сюди з-за океану, — всі спали. Лише один Паламидов метушився на свіжому насипу, розшукуючи телеграф. Він розрахував, що коли пошле блискавку негайно, то вона з'явиться ще в ранковому номері. І в чорній пустелі він знайшов наспіх збитий будиночок телеграфу. «Виблиску зірок, — писав він, лютуючи на олівець, — віддано рапорт закінчення Магістралі крпк був присутнім історичному поцілунку начальника Магістралі членом уряду Паламидов». Першу частину телеграми редакція надрукувала, а поцілунок викинула. Редактор сказав, що членові уряду цілуватися не личить.
Розділ XXIX
ГРЕМЯЧИЙ КЛЮЧ
