Сім днів верблюди з новоявленими шейхами тяглися пустелею. На початку подорожі в Остапа був дуже веселий настрій. Все його тішило: і Олександр Ібн-Іванович, що смішно борсався поміж верблюжими горбами, і ледачий корабель пустелі, який намагався ухилитися від своїх обов'язків, і мішок з мільйоном — ним великий комбінатор підганяв непокірних баранів. Себе Остап називав полковником Лоуренсом. — Я — емір-динаміт! — викрикував він, погойдуючись на верблюжому хребті. — Якщо через два дні ми не дістанемо пристойних харчів, я здійму заколот якогось племені. Слово честі! Призначу себе уповноваженим пророка і оголошу священну війну, джіхад. Наприклад, Данії. Навіщо датчани замучили свого принца Гамлета? В сучасному політичному становищі навіть Лігу націй задовольнив би такий привід для війни. Їй-богу, куплю в англійців на мільйон гвинтівок — вони люблять продавати вогнепальну зброю племенам, — і марш-марш на Данію. Німеччина пропустить— в рахунок репарацій. Уявляєте собі вторгнення племен у Копенгаген? Попереду всіх — я на білому верблюді. Ех, немає Паніковського! Йому б датську гуску!.. Та через кілька днів, коли від баранів лишилися лише мотузки, а кумис весь випили, навіть емір-динаміт засмутився і лише меланхолійно бурмотів: — «В песчаных степях аравийской земли три гордые пальмы зачем-то росли». Обидва шейхи дуже схудли, обідралися, обросли бородами і стали схожими на дервішів з небагатої парафії. — Ще трохи терпіння, Ібн-Корейко, — і ми приїдемо до містечка, яке не поступиться перед Багдадом. Плоскі дахи, тубільні оркестри, східні ресторанчики, солодкі вина, легендарні дівчата і сорок тисяч шашликів, карських, турецьких, татарських, месопотамських і одеських. І нарешті — залізниця. На восьмий день мандрівники під'їхали до старовинного кладовища, До самого обрію закам'янілими хвилями простяглися ряди напівциркульних гробниць. Небіжчиків тут не закопували. їх клали на землю, обмуровуючи камінними ковпаками. Над попільним містом мертвих виблискувало страшне сонце. Древній Схід лежав у своїх гарячих трунах. Комбінатори шмагонули верблюдів і незабаром в'їхали в оазис. Зелені факели тополь далеко навколо осявали місто, віддзеркалюючись у залитих водою квадратних рисових полях. Самотньо стояли карагачі, які відтворювали форму гігантського глобуса на дерев'яній ніжці. Почали зустрічатися ішаки, на яких їхали верхи товстуни в халатах, з в'язками клеверу. Корейко і Бендер їхали повз крамнички, які торгували зеленим тютюном у порошку і смердючим милом, конусна форма якого нагадувала головки шрапнелі. Ремісники з білими серпанковими бородами морочилися над мідними листами, скручуючи з них тази і вузькогорлі глечики… Шевці сушили на сонці маленькі шкурки, пофарбовані чорнилом. Темно-сині, жовті і блакитні кахлі мечетей виблискували ріденьким, скляним світлом. Решту дня і всю ніч мільйонери як убиті проспали в готелі, а вранці, викупавшись у білих ваннах, поголилися і пішли до міста. Безхмарний настрій шейхам псувала необхідність волочити за собою чемодан і мішок. — Я вважаю своїм першим обов'язком, — сказав хвалькувато Бендер, — познайомити вас з чарівним погрібцем: зветься він «Під місяцем». Я тут бував років п'ять тому, читав лекції про боротьбу з абортами. Який погрібець! Ніжний присмерк, прохолода, хазяїн — з Тіфліса, місцевий оркестр, холодна горілка, танцюристки з бубонами і кімвалами. Заліземо туди на цілий день. Адже в лікаря — громадського діяча можуть бути свої мініатюрні слабкості? Я пригощаю. Золоте теля відповідає за все. І великий комбінатор потряс своїм мішком. Проте погрібка «Під місяцем» вже не було. Остап аж здивувався, дізнавшись, що не було і тієї вулиці, на якій дзвеніли бубони і кімвали. Тут йшла пряма європейська вулиця, яка забудовувалася одразу на всю свою довжину. Стояли паркани, нависла алебастрова пилюка і вантажні машини підігрівали і так пекуче повітря. Подивившись якусь мить на фасади з сірої цегли з довгастими вікнами, Остап штовхнув Корейка і, промовивши: «Є ще одне містечко, його держить один з Баку», — повів його на протилежний кінець міста. Але на «містечку» вже не було віршованої вивіски, яку складав сам духанщик з Баку: ПОВАЖАЙ СЕБЕ, ПОВАЖАЙ НАС, ПОВАЖАЙ КАВКАЗ. ЗАВІТАЙ ДО НАС. Замість цього перед очима шейхів виріс картонний плакат з арабськими і російськими літерами: МІСЬКИЙ МУЗЕЙ ВИТОНЧЕНИХ МИСТЕЦТВ. — Зайдімо, — сумно сказав Остап, — там хоч не так жарко. До того ж відвідування музеїв входить до програми мандруючих лікарів — громадських діячів. Вони ввішли до великої, вибіленої крейдою кімнати, поклали на підлогу свої мільйони і довго витирали рукавами спітнілі лоби. У музеї було лише вісім експонатів: зуб мамонта, подарований молодому музеєві містом Ташкентом, картина олією «Сутичка з басмачами», два емірських халати, золота рибка в акваріумі, вітрина з засушеною сараною, фарфорова статуетка фабрики Кузнецова і, нарешті, макет обеліска, який місто збиралося встановити на головній площі. Тут же, біля підніжжя проекту лежав великий бляшаний вінок з стрічками. Його нещодавно привезла спеціальна делегація з сусідньої республіки, але через те що обеліска ще не було (асигновані на нього кошти витратили на збудування лазні, в якій тут була більша потреба), делегація, виголосивши відповідні промови, поклала вінок на проект. До відвідувачів одразу ж підійшов юнак у бухарській килимовій тюбетейці на голеній голові і, хвилюючись, як автор, запитав: — Ваші враження, товариші? — Нічого собі, — сказав Остап. Молодик завідував музеєм. Він негайно ж почав скаржитись на труднощі, які переживає його дітище. Кредити занижено. Ташкент відкараскався одним зубом, а своїх цінностей, як художніх так і історичних, збирати нікому. Фахівців не присилають. — Мені б триста карбованців! — викрикнув завідуючий. — б тут зробив Лувр! — Скажіть, ви добре знаєте місто? — запитав Остап, підморгнувши Олександру Івановичу. — Чи не могли б ви показати нам кілька визначних місць? Я знав ваше місто, але воно якось змінилося. Завідуючий дуже зрадів. Викрикуючи, що все покаже сам, він замкнув музей і повів мільйонерів на ту ж вулицю, де вони півгодини тому шукали погрібок «Під місяцем». — Проспект імені Соціалізму! — сказав він, задоволено втягуючи в себе алебастрову пилюку. — Ах! Яке чудове повітря! Що тут буде через рік! Асфальт! Автобус! Інститут по іригації! Тропічний інститут! Ну, якщо Ташкент і цього разу не дасть наукових сил! Ви знаєте, вони мають стільки кісток мамонта, а мені прислали лише один зуб, в той час, коли в нашій республіці такий потяг до природознавства. — Ось як? — зауважив Корейко, дивлячись з докором на Остапа. — І ви знаєте, — зашепотів ентузіаст, — у мене є підозра, що це не зуб мамонта. Вони підсунули слоновий! — А як у вас з такими… ну, так би мовити… з шинками…. такими, азіатськими… знаєте, з тімпанами і флейтами? — нетерпляче запитав великий комбінатор. — Викорінили, — байдуже відповів юнак, — давно вже треба було знищити цю заразу, розплідник епідемій. Навесні якраз останній вертеп придушили. Називався «Під місяцем». — Придушили? — ахнув Корейко. — Слово честі! Але ж зате відкрили фабрику-кухню. Європейське меню. Тарілки миють і сушать з допомогою електрики. Крива шлункових захворювань різко пішла вниз. — Що діється! — вигукнув великий комбінатор, затуляючи обличчя руками. — Ви ще нічого не бачили, — сказав завідуючий музеєм, сором'язливо посміхаючись. — їдьмо на фабрику-кухню обідати. Вони всілися на лінійку під полотняним балдахіном з фестонами, обшитими синьою каймою і поїхали. По дорозі люб'язний провідник щохвилини примушував мільйонерів висовуватися з-під балдахіна — і показував їм будівлі, вже збудовані, і ті, що тільки будуються, і місця, на яких вони ще мають будуватися. Корейко поглядав на Остапа лютими очима. Остап одвертався і казав: — Який чудовий тубільський базар! Багдад! — Сімнадцятого почнемо зносити, — сказав молодий гід, — тут буде лікарня і коопцентр. — І вам не жаль цієї екзотики? Це ж Багдад! — Дуже красиво! — зітхнув Корейко. Юнак розсердився: — Це для вас красиво, для приїжджих, а нам тут жити треба. У просторому залі фабрики-кухні, серед кахельних стін, під стрічками-мухоморами, які звисали з стелі, мандрівники їли перловий, суп і маленькі коричневі биточки. Остап поцікавився, чи немає тут вина, але дістав захоплюючу відповідь, що недавно поблизу міста знайдено джерело мінеральної води, яка щодо смаку перевершує уславлений нарзан. Як доказ було подано пляшку нової води, яку тут же і розпили при цвинтарній тиші. — А як крива проституції? — з надією запитав Олександр Ібн-іванович. — Різко пішла на зниження, — відповів невмолимий юнак. — Ай, що робиться! — сказав Остап, фальшиво усміхаючись. Та він справді не знав, що робиться. Коли підвелися з-за столу, з'ясувалося, що юнак устиг заплатити за всіх. Він ні за що не погоджувався взяти гроші у мільйонерів, запевняючи, що післязавтра він одержує зарплату, а до того часу якось перекрутиться. — Ну, а сміх? Як місто розважається? — вже без екстазу запитував Остап. — Тімпани, кімвали? — Хіба ви не знаєте? — здивувався завідуючий музеєм. — Минулого тижня у нас відкрилася міська філармонія. Великий симфонічний квартет імені Бебеля і Паганіні. Ідемо зараз же. І як це я не згадав одразу! Після того, як він заплатив за обід, відмовлятися відвідати філармонію було нетактовно навіть з етичних міркувань. Виходячи з філармонії, Олександр Ібн-Іванович сказав голосом двірника: — Міська фісгармонія! Великий комбінатор почервонів. По дорозі в готель юнак несподівано зупинив візника, висадив мільйонерів, взяв їх за руки і, йдучи навшпиньках від захоплення, що аж розпирало його, підвів до невеличкого каменя, огородженого ґратами. — Тут стоятиме обеліск! — сказав він значуще. — Колона марксизму! Прощаючись, юнак просив приїжджати частіше. Добродушний Остап пообіцяв обов'язково приїхати, бо він ніколи ще не мав такого радісного дня, як сьогодні. — Я — на вокзал! — сказав Корейко, залишившись наодинці з Бендером. — Поїдемо гульнемо в інше місто? — запитав Остап. — В Ташкенті можна провести чудово днів зо три. — З мене досить, — відповів Олександр Іванович, — я поїду на вокзал здавати чемодан на схов, служитиму десь тут конторником. Підожду капіталізму. Тоді і погуляю. — Ну й ждіть, — сказав Остап досить грубо, — а я поїду. Сьогоднішній день — це прикре непорозуміння. На місцях перегнули… Золоте телятко в нашій країні ще має якусь владу! На вокзальній площі вони побачили юрму літерних кореспондентів, які після змички робили екскурсійну подорож по Середній Азії. Вони оточили Ухудшанського. Владар урочистого комплекта самовдоволено обертався на всі боки, вихвалюючись своїми покупками. На ньому була бархатна шапка, облямована хвостом шакала, і халат, викроєний з ватної ковдри. Віщування плюшевого пророка здійснювались і далі.
Розділ XXXII
БРАМА ВЕЛИКИХ МОЖЛИВОСТЕЙ
Того сумного і світлого осіннього дня, коли в московських скверах садівники зрізають квіти і роздають їх дітям, головний син лейтенанта Шмідта Шура Балаганов спав на лаві в пасажирському залі Рязанського вокзалу. Він лежав, поклавши голову на дерев'яний поручень. Зім'ята кепка була насунута на ніс. Видно було по всьому, що бортмеханік «Антилопи» і уповноважений в справі копит не здобув щастя. Він жебрак. До його неголеної щоки прилипла роздроблена яєчна шкаралупа. Парусинові черевики втратили як форму, так і колір і нагадували швидше молдаванські постоли. Ластівки літали під високою стелею залуна два світла. Завеликими немитими вікнами видно було блокування, семафори та інші предмети, потрібні в залізничному господарстві. Побігли носильники, і незабаром через зал попливло населення поїзда, який щойно прибув на станцію. Останнім з перону ввійшов пасажир в чистому одязі. З-під розстебнутого легкого макінтоша виглядав костюм у дрібну-предрібну калейдоскопічну клітку. Штани спадали водоспадом на лаковані туфлі. Закордонний вигляд пасажира доповнював м'який капелюх, трохи скособочений. Послугами носильника він не скористався і ніс овій чемодан сам. Пасажир ліниво йшов спорожнілим залом і, без сумніву, увійшов би у вестибюль, якби раптом не помітив жалюгідну постать Балаганова. Він примружив око, підійшов ближче і якусь мить розглядав сонного. Потім обережно, двома пальцями в рукавичці зсунув кепку з обличчя бортмеханіка і посміхнувся. — Вставайте, графе, вас кличуть з підземелля! — сказав він, штовхаючи Балаганова. Шура сів, потер обличчя рукою і тільки тоді признав пасажира. — Командор! — викрикнув він. — Ні, ні, — зауважив Бендер, захищаючись долонею, — не обнімайте мене. Я тепер гордий. Балаганов закрутився навколо командора. Він не впізнавав його. Змінився не лише костюм. Остап схуд, в очах з'явилася розгубленість, обличчя було колоніальне засмагле. — Став бурий, бурий! — радісно вигукнув Балаганов. — Ну й бурий! — Так, я став бурий, — повідомив Бендер з почуттям власної гідності. — Погляньте на мої штани. Європа —»Га»! А це бачили? На підмізинному пальці моєї лівої руки діамантовий перстень. Чотири карати. Ну, а які у вас досягнення? Все ще в синах? — Та так, — запнувся Шура, — більше по дрібничках. В буфеті Остап наказав подати білого вина і бісквітів для себе і пива з бутербродами для бортмеханіка. — Скажіть, Шуро, чесно, скільки вам потрібно грошей для щастя? — запитав Остап. — Але підрахуйте все. — Сто карбованців, — відповів Балаганов, з жалем відриваючись на мить від хліба з ковбасою. — Та ні, ви мене не зрозуміли. Не на один день, а взагалі. Для щастя. Ясно? Щоб вам було добре на світі. Балаганов довго думав, несміливо посміхнувся і нарешті оголосив, що для абсолютного щастя йому потрібно шість тисяч чотириста карбованців і що з такими грошима йому буде на світі дуже добре. — Гаразд, — сказав Остап. — Одержуйте п'ятдесят тисяч. Він розстебнув на колінах квадратний саквояж і сунув до рук Балаганову п'ять білих пачок, перев'язаних мотузками. У бортмеханіка одразу ж зник апетит. Він перестав їсти, заховав гроші у кишені і вже не виймав з кишень рук. — Невже тарілочка? — запитав він захоплено. — Так, так, тарілочка, — відповів Остап зовсім байдуже. — З голубою каймою. Підзахисний приніс у зубах. Довго махав хвостом, перш ніж я погодився взяти її. Тепер я командую парадом! Почуваю себе чудово. Останні слова він промовив невпевнено. Парад, треба сказати правду, не налагоджувався, і великий комбінатор брехав, стверджуючи, ніби він почуває себе чудово. Правдивіше було б сказати, що він відчуває якусь незручність, в чому, одначе, він не хоче признатися навіть сам собі. З того часу, як він розлучився з Олександром Івановичем біля камери схову ручного багажу, куди підпільний мільйонер здав свій чемодан, минув місяць. В першому ж місті, в яке Остап в'їхав з гордістю завойовника, він не зміг дістати номера в готелі. — Я заплачу скільки завгодно! — гоноровито сказав великий комбінатор. — Нічого не вийде, громадянине, — відповів портьє, — конгрес ґрунтознавців приїхав у повному складі оглядати дослідну станцію. Заброньовано за представниками науки. І ввічливе обличчя портьє являло собою закінчену повагу перед конгресом. Остапові забажалося закричати, що він головний, що його треба поважати, ставитись до нього з пошаною, що в нього в мішку мільйон, але він вирішив за краще стриматися і вийшов на вулицю дуже роздратований. Весь день він їздив візником по місту. В кращому ресторані він півтори години страждав, чекаючи, поки ґрунтознавці, які обідали всім конгресом, не звільнять столи. В театрі в цей день показували виставу для ґрунтознавців, і квитків для іншої публіки не продавали. До того ж Остапа не впустили б до залу з мішком в руках, а подіти його нікуди. Щоб не ночувати заради науки на вулиці, мільйонер того ж вечора виїхав. Відіспався він у міжнародному вагоні. Вранці Бендер зійшов у великому волзькому місті. З дерев, кружляючи, злітало жовте прозоре листя. Волга дихала вітром. Номерів не було в жодному готелі. — Може, тільки через місяць, — з сумнівом говорили завідуючі з борідками і без борідок, вусаті і зовсім голені, — поки на електроцентралі не змонтують третій агрегат, — на номер і не сподівайтесь. Все віддано спеціалістам. А потім окружний з'їзд комсомолу. Нічого не можемо вдіяти. Поки великий комбінатор стирчав біля високих конторок портьє, сходами готелів поспішали інженери, техніки, іноземні спеціалісти і комсомольці — делегати з'їзду. І знову Остапові довелося провести день на візникові, з нетерпінням чекаючи кур'єрського поїзда, де можна було вмитись, відпочити і почитати газетку. Великий комбінатор провів п'ятнадцять ночей у різних поїздах, переїжджаючи з міста до міста, бо ніде не було номерів. В одному місці будували домну, в другому — холодильник, в третьому — цинковий завод. Все було переповнено діловими людьми. В четвертому місці Остапові поперек дороги став піонерський зльот, і в номері, де мільйонер міг би непогано провести вечір з подругою, галасували діти. В дорозі він обжився, придбав чемодан для мільйона, дорожні речі і екіпірувався. Остап вже обмірковував тривалу і спокійну подорож до Владивостока, розрахувавши, що поїздка туди й назад забере тижнів зо три, як раптом відчув, що коли він зараз же не осяде на твердій землі, то помре від якоїсь загадкової залізничної хвороби. І він зробив те, що робив завжди, коли в його кишенях було порожньо. Він почав видавати себе за когось іншого, телеграфуючи наперед, що, мовляв, їде інженер, чи лікар — громадський діяч, або ж відомий тенор чи письменник. Він дивувався: всім людям, які приїздили у справі, номери давали; Остап трохи відпочив від поїзної качки. Одного разу, для того щоб дістати номер, йому довелося видати себе за сина лейтенанта Шмідта. Після цього епізоду великий комбінатор віддався тривалим і не зовсім веселим роздумам. «І це шлях мільйонера! — думав він у розпачі.—Де ж повага? Де пошана? Де слава? Де влада?» Навіть Європа — «А», якою Остап хизувався перед Балагановим — костюм, черевики і капелюх — були придбані в комісійному магазині і, попри всі свої виключні якості, — мали істотний недолік: це були речі не свої, не рідні, з чужого плеча. їх. уже хтось носив, може, недовго, годину, хвилину, а все ж таки носив хтось чужий. Прикро було й те, що уряд не звертає ніякої уваги на скрутне становище мільйонерів і розподіляє блага в плановому порядку. І взагалі все було погано. Начальник станції не брав під козирок, що раніш він робив перед першим-ліпшим купчиком з капітальцем в п'ятдесят тисяч, батьки міста не приїжджали в готель з візитом, преса не поспішала брати інтерв'ю і замість фотографій мільйонерів друкувала портрети якихось ударників, що заробляли сто двадцять карбованців у місяць. 
Остап щодня перещупував свій мільйон — і все був мільйон без якоїсь там дрібниці. Він докладав усіх зусиль, обідав по кілька разів на день, пив колекційні вина, давав всюди і по багато на чай, купив перстень, японську вазу і шубу на хорковому хутрі. Шубу й вазу довелося подарувати номерному, тому що Остап не любив возитися з громіздкими речами. В разі потреби він міг накупити безліч ось таких шуб і ваз. І все ж за місяць він зміг витратити лише шість тисяч. Ні! Парад, було зрозуміло, не вийшов, хоч усе було на місці. Своєчасно вислано лінійних, у визначені строки прибули частини, грав оркестр. То полки дивились не на нього, не йому кричали «ура», не для нього вимахував руками капельмейстер. Проте Остап не відступав. Він покладав великі надії на Москву. — А як Ріо-де-Жанейро? — збуджено запитав Балаганов. — Поїдемо? — Ну його к бісу! — з несподіваною люттю відказав Остап. — Все це вигадки, немає ніякого Ріо-де-Жанейро, і Америки немає, і Європи немає, нічого нема. І взагалі останнє місто — це Шепетівка, об яку розбиваються хвилі Атлантичного океану. — Ну й діла! — зітхнув Балаганов. — Мені один лікар усе пояснив, — продовжував Остап, — закордон — це міф по загробне життя. Хто туди потрапить, той назад не повертається. — Ну просто цирк! — викрикнув Шура, нічого не зрозумівши. — Ух, як я тепер заживу! Бідний Паніковський! Звичайно, він порушив конвенцію, та бог з ним! От би зрадів старий! — Пропоную вшанувати пам'ять померлого вставанням, — сказав Бендер. Молочні брати підвелися і хвилину постояли мовчки, дивлячись униз, на поламані бісквіти і нез'їдені бутерброди. Тяжке мовчання порушив Балаганов. — Знаєте, що з Козлевичем? — сказав він. — Просто цирк! Він все ж таки зібрав «Антилопу» і працює в Чорноморську. Листа прислали. Ось… Бортмеханік вийняв з кепки листа. «Здрастуйте, Шуро, — писав водій «Антилопи», — як живете? Ви все ще син л. Ш.? Мені живеться добре, тільки немає грошей, а машина після ремонту щось капризує і працює лише одну годину на день. Весь час її лагоджу, просто не вистачає сили. Пасажири ремствують. Може, ви, дорогий Шуро, надішлете мені олієпровідний шланг, хоч би не новий. Тут на базарі не можна дістати. Пошукайте на Смоленському ринку, там, де продають старі замки і ключі. А якщо вам недобре, то приїздіть, якось переб'ємося. Я стою на розі вулиці Мерінга, на біржі. Де тепер О. Б.? Ваш з повагою Адам Козлевич. Забув написати: до мене на біржу приходили ксьондзи, Кушаковський і Морошек. Був скандал. А. К.» — Зараз побіжу шукати шланг, — діловито сказав Балаганов. — Не треба, — відповів Остап, — я йому нову машину куплю. їдьмо в «Гранд-Отель», я забронював по телеграфу номер для диригента симфонічного оркестру. А вас треба пристойніше одягти, помити, дати вам капітальний ремонт. Перед вами, Шуро, відкривається брама великих можливостей. Вони вийшли на Каланчевську площу. Таксі не було. Їхати візником Остап відмовився. — Це карета минулого, — сказав він гидливо, — нею далеко не поїдеш. Та й ще там, у підкладці, живуть маленькі миші. Довелося сісти в трамвай. Вагон був переповнений. Це був один з тих заражених сварками вагонів, які часто циркулюють по столиці. Починає яка-небудь мстива бабуся в ранкові години передслужбової давки. Поступово в сварку втягуються всі пасажири вагона, навіть ті, що потрапили туди вже через півгодини після початку інцидента. Люта бабуся вже давно зійшла, забулася вже й причина сварки, а крики й взаємні образи ще тривають, і до лайки залучаються нові кадри пасажирів. І в такому вагоні до пізньої ночі не затихає лайка. Схвильовані, нервові пасажири швидко відтиснули Балаганова від Остапа і за хвилину молочні брати вже гойдалися в різних кінцях вагона, стиснуті чиїмись грудьми і кошиками. Остап висів на паску, щосили видираючи чемодан, який увесь час несла течія. Раптом, перекриваючи звичайну трамвайну лайку, з боку, де гойдався Балаганов, долинув жіночий зойк: — Вкрали! Держіть! Та ось же він стоїть! Всі повернули голови. До місця події, аж захлинаючись від цікавості, поспішали любителі таких справ. Остап побачив збентежене обличчя Балаганова. Бортмеханік ще й сам не розумів, що трапилося, як його вже схопили за руку, в якій була міцно затиснута копійчана жіноча сумочка з тоненьким бронзовим ланцюжком. — Бандит! — кричала жінка. — Тільки одвернулася, а він… Володар п'ятдесяти тисяч викрав сумочку, в якій була черепахова пудрениця, профспілчанський квиток і один карбованець сімдесят копійок грошей. Вагон спинився. Любителі потягли Балаганова до виходу. Проходячи повз Остапа, Шура тужно прошепотів: — Що ж це таке? Я ж машинально… — Я тобі покажу машинально! — сказав любитель в пенсне і з портфелем і з насолодою зацідив бортмеханіка по шиї. Остап бачив у вікно, як до групи швидкими кроками підійшов міліціонер, як він повів злочинця бруківкою. Великий комбінатор відвернувся.
Розділ XXXIII
ІНДІЙСЬКИЙ ГІСТЬ
В чотирикутному закритому дворі «Гранд-отеля» чути було кухонні шуми, шипіння пари і вигуки: «Два чайних комплекти в шістнадцятий!», а в білих коридорах було тихо і світло, як в розподільному залі електростанції. У ста п'ятдесяти номерах спав конгрес ґрунтознавців, повернувшись з поїздки; тридцять номерів було відведено для закордонних комерсантів, які з'ясовували наболіле питання, чи можна, зрештою, вигідно торгувати з Радянським Союзом, кращий апартамент з чотирьох кімнат займав славнозвісний індуський поет і філософ, а в маленькому номері, відведеному диригентові симфонічного оркестру, спав Остап Бендер. Він лежав на плюшевій ковдрі, в одежі, притискуючи до грудей чемодан з мільйонами. За ніч великий комбінатор вдихнув у себе весь кисень, який був в кімнаті, і всі інші хімічні елементи, які тут в ній лишилися, можна було назвати азотом лише з ввічливості. Пахло прокислим вином, пекельними котлетами і ще чимсь невимовне гидким. Остап застогнав і поворухнувся. Чемодан упав на підлогу. Остап враз розплющив очі. — Що ж це було? — пробурмотів він, роблячи гримаси. — Гусарство у ресторанному залі! І, здається, навіть кавалергардство! Тьху! Вів себе як купець другої гільдії. Боже мій! А чи не образив я кого з присутніх? Там якийсь дурень кричав: «Ґрунтознавці! Встаньте!», — а потім плакав і присягався, що в душі він сам ґрунтознавець. Звичайно, це був я! Так, але ж з якого це приводу? І він згадав, що вчора, вирішивши почати життя, яке йому личить, він ухвалив збудувати собі особняк у маврітанському стилі. Ранок він провів у грандіозних мріях. Він уявляв собі дім з мінаретами, швейцара з обличчям пам'ятника, більярдну, малу вітальню і якийсь конференц-зал. В земельному відділі Рад великому комбінаторові пояснили, що ділянку одержати можна. Але вже в будівельній конторі все рухнуло. Впав швейцар, загримів кам'яною мордою, захитався золотий конференц-зал і розвалилися мінарети. — Ви приватна особа? — запитали мільйонера в конторі. — Так, — відповів Остап, — яскраво виражена індивідуальність. — На жаль, будуємо лише для колективів і організацій. — Кооперативних, громадських і господарчих? — перепитав Остап з гіркотою. — Так, для них. — А я? — А ви будуйте самі. — Так, але ж… де я дістану камінь, шпінгалети? Зрештою, плінтуси? — Добудьте якось. Хоч це важко. Контингенти вже розподілено за заявками промисловості і кооперації. Очевидно, це й було причиною його гусарства, нічного неподобства. Остап, лежачи, вийняв записну книжечку і почав підраховувати витрати з часів одержання мільйона. На першій сторінці читав запис: Верблюд 180 к. Баран 30 к. Кумис 1 к. 75 к. Разом 211 к. 75к. Далі було не краще. Шуба, соус, залізничний квиток, знову соус, знову квиток, три чалми, придбані про чорний день, візники, ваза і всяка дрібниця. Якщо не рахувати п'ятдесяти тисяч Балаганову, які не принесли йому щастя, мільйон був на місці. «Не дають робити капіталовкладення! — обурювався Остап. — Не дають! Може, зажити інтелектуальним життям, як мій друг Лоханкін? Зрештою, матеріальні цінності я вже маю, треба потроху подбати про цінності духовні. Треба негайно з'ясувати, в чому сенс життя? Він згадав, що в вестибюлі готелю цілий день товпляться дівчата, які марять порозмовляти з приїжджим індуським філософом про душу. «Піду до індуса, — вирішив він, — і дізнаюся нарешті в чому справа. Звичайно, це піжонство, та іншого виходу немає». Не розлучаючись з чемоданом, Бендер, як був, у зім'ятому костюмі, зійшов у бельетаж і постукав у двері кімнати великої людини. Йому відчинив перекладач. — Філософ приймає? — запитав Остап. — Зважаючи кого, — відповів перекладач увічливо. — Ви приватна особа? — Ні, ні, — злякано сказав великий комбінатор, — я від однієї кооперативної організації. — Ви з групою? Скільки вас? Бо вчителеві, знаєте, важко приймати людей окремо. Він віддає перевагу бесідам… — З колективом? — підхопив Остап. — Якраз мене колектив уповноважив розв'язати одне дуже окладне принципове питання: в чому сенс життя? Перекладач пішов і за п'ять хвилин повернувся. Він розсунув портьєру і бундючно сказав: — Хай увійде кооперативна організація, яка має бажання дізнатися, в чому є сенс життя. У кріслі з високою і незручною різьбляною спинкою сидів великий філософ і поет у коричневій бархатній рясі і в такому ж ковпаку. Обличчя його було смугляве і ніжне, а очі чорні, як у підпоручика. Борода біла й широка наче фрачна манишка, закривала груди. Біля його ніг сиділа стенографістка. Два перекладачі, індус і англієць, сиділи з боків. Побачивши Остапа з чемоданом, філософ засовався у кріслі і щось стривожено зашепотів перекладачеві, стенографістка почала поспіхом записувати, а перекладач звернувся до великого комбінатора: — Вчитель хоче знати, чи не містить чемодан прибулого пісень і саг і чи не має намір прибулий прочитати їх уголос, оскільки вчителеві вже багато прочитали пісень і саг і більше він не може їх чути. — Скажіть вчителеві, що саг немає, — з повагою відповів Остап. Чорноокий старий ще дужче занепокоївся і, жваво розмовляючи, почав з острахом показувати на чемодан. — Вчитель запитує, — почав перекладач, — чи не має наміру прибулий оселитися у нього в номері, бо до нього на прийом ще ніхто не приходив з чемоданом. І лише після того, як Остап заспокоїв перекладача, а перекладач філософа, напруження слало і почалася бесіда. — Перш ніж дати відповідь на ваше запитання, в чому сенс життя, — сказав перекладач, — учитель хоче сказати кілька слів про народну освіту в Індії. — Передайте вчителеві, — відповів Остап, — що проблема народної освіти хвилює мене з дитинства. Філософ заплющив очі і почав неквапно говорити. Першу годину він говорив англійською мовою, а другу — по-бенгальськи. Іноді він починав співати тихим приємним голосом, ато якось навіть підвівся і, ледь піднявши рясу, зробив кілька танцювальних рухів, показуючи, очевидно, якусь з ігор школярів Пенджаба. Аж тоді він сів і знову заплющив очі, а Остап довго слухав переклад. Спочатку Остап увічливо кивав головою, потім сонно дивився у вікно, і, нарешті, почав розважатися — перебирав пальцями в кишені дрібні гроші, милувався перснем і навіть досить недвозначно підмигнув гарненькій стенографістці, після чого вона ще швидше забігала олівцем. — А як же все ж таки буде з сенсом життя? — запитав мільйонер, знайшовши зручну хвилину. — Вчитель має бажання, — пояснив перекладач, — спочатку познайомити прибулого з великим матеріалом, який він зібрав для ознайомлення зі станом справи народної освіти в СРСР. — Передайте його благородію, — відповів Остап, — що прибулий не заперечує. І машина знову запрацювала. Вчитель говорив, співав піонерські пісні, показував стінгазету, яку йому піднесли діти сто сорок шостої трудової школи, і раз навіть заплакав. Перекладачі бубоніли у два голоси, стенографістка записувала, а Остап неуважно чистив нігті. Нарешті Остап голосно кашлянув. — Знаєте, — сказав він, — перекладати більше не треба. Я став якось розуміти по-бенгальському. Ось коли почнеться про сенс життя, тоді прошу, перекладайте. Коли філософу переклали настирливе бажання Остапа, чорноокий старий захвилювався. — Вчитель каже, — заявив перекладач, — що він сам приїхав до вашої великої країни, щоб дізнатися, в чому сенс життя. Тільки там, де народну освіту поставлено на таку височінь, як у вас, життя стає осмисленим. Колектив… — До побачення, — обірвав великий комбінатор, — передайте вчителеві, що прибулий- просить дозволу негайно вийти. Та філософ уже співав ніжним голосом «Марш Будьонного», якому його навчили радянські діти. І Остап вийшов без дозволу. — Кришна! — кричав великий комбінатор, бігаючи по своєму номеру. — Вішну! Що діється на світі? Де сірячна правда? А може, я дурень і нічого не розумію і життя проминуло по-дурному, безсистемно? Справжній індус, бачте, знає все про нашу неосяжну країну, а я, як оперний індійський гість, товчу одне і те ж: «Не счесть алмазов пламенных в лабазах каменных». Гидко! Цього дня Остап обідав без горілки і вперше залишив чемодан у номері. Потім він сумирно сидів на підвіконні і зацікав- лено розглядав звичайних перехожих, які плигали в автобус, як білки. Вночі великий комбінатор раптом проснувся і сів на ліжку. Було тихо і лише з ресторану крізь замочну дірочку пробивався меланхолійний бостон. — Як же я міг забути! — сказав він сердито. Потім він засміявся, увімкнув світло і швидко написав телеграму. «Чорноморськ Зосі Синицькій У зв'язку з помилкою життя можу летіти Чорноморськ крилах кохання відповідь блискавкою Москва Гранд-отель Бендер». Він подзвонив і наказав, щоб телеграма була відправлена негайно блискавкою. Зося не відповіла. Не було відповіді і на інші телеграми, написані у тому ж відчайдушному і ліричному тоні.
Розділ XXXIV
ДРУЖБА З ЮНІСТЮ
